Україна в міжнародних відносинах/2/Задунайська Січ

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Загальна декларація прав людини 1948

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 2 під ред. Миколи Варварцева Задунайська Січ

Закарпатська крайова організація Комуністичної партії Чехословаччини ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2010

ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ — організація колишніх запорозьких козаків, що існувала з останньої чверті 18 ст. до 1828 у гирлі р. Дунай. Зруйнування Запорозької Січі (1775) спричинило перехід частини запорожців на підвладну Османській імперії територію поблизу м. Очаків, а потім — пониззя Дністра і Дунаю. На правому березі Георгіївського гирла Дунаю в селищі Верхній Дунавець (Дунавецу-де-Сус, нині територія Румунії) вони створили Задунайську Січ. У соціальному та військовому побуті нова організація здебільшого зберігала особливості Запорозької Січі. Зокрема, тут не було кріпацтва, що стало одним з головних чинників утечі сюди селян-кріпаків з України та Росії, солдатів російської армії, тих чорноморських козаків, які не бажали переселятися на Кубань. За різними даними, на межі 18–19 ст. населення, яке підлягало юрисдикції Січі, становило від 15 до 20 тис. осіб. До неї належали 3 слободи, в яких оселялися одружені запорожці й взагалі сімейні люди, які юридично не належали до козацтва. Населення в цих слободах звалося райєю (як усе християнське населення Туреччини). Унаслідок цього такі слободи отримали назву запорозької або козацької райї, яка мала близько 150 дворів Задунайської Січі з її землями й користувалася досить значною автономією. Земля, що відводилася їй, звільнялася від податків із господарства. Козаки займалися землеробством, скотарством, рибальством, торгівлею. Вони не сплачували податків і не виконували жодних повинностей, окрім військової. Остання була досить обтяжливою: задунайці зобов'язані були брати участь у походах турецьких військ, у тому числі в каральних експедиціях проти болгар, греків і сербів, які боролися за свою незалежність; воювати на боці Туреччини проти Російської імперії в російсько-турецьких війнах кінця 18 — початку 19 ст. Турецький уряд надавав задунайцям так звані кормові гроші, що складалися із платні й продовольства.

На З.С. приймали будь-яку людину, незважаючи на колишні провини, соціальний стан, віросповідання. Проте турецький уряд заборонив приймати мусульман. Національний склад Задунайської Січі був строкатим: українці, росіяни, болгари, молдовани, волохи, греки, серби та ін. Більшість становили українці й росіяни. Уся адміністративна, судова, військова влада належала старшині. До неї входили: кошовий отаман, писар, осавул, драгоман (перекладач). За турецьким регламентом кошовий отаман мав звання двобунчужного паші. Писар і осавул допомагали кошовому в управлінні. З турецькими чиновниками кошовий отаман мав вести переговори лише через драгомана. При кошовій старшині перебував турецький «повірений у справах» для повідомлення про рішення турецького уряду, а також для нагляду за політичною ситуацією й збору податків, якщо задунайці займалися господарством за межами козацької території. Січ налічувала 38-40 куренів. Курінна старшина складалася з курінного отамана та хорунжого. Кожен курінь мав свій прапор (байрак-значок червоного сукна з білим півмісяцем і 6 зірками). Уся старшина обиралася на козацькій раді, яка збиралася щороку. Прапор, печатка, бунчук, пернач, топуз (рід кинджала) були клейнодами З.С.

Російська імперія постійно вимагала від турецького уряду ліквідації З.С. Вона домагалася від Туреччини переселяти задунайців подалі від російських кордонів, надавала пільги й оголошувала амністію тим задунайцям, які перейдуть на бік росіян. На початку 19 ст. частина козаків З.С. перейшла до Росії. З них сформували Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, інші переселилися на землі Чорноморського козацького війська, а також осіли в Бессарабії, де сформували Дунайське козацьке військо (1828). Наприкінці 20-х рр. 19 ст., внаслідок соціально-економічної кризи в З.С., розладів усередині козацтва, вимог уряду Туреччини брати участь у придушенні національно-визвольного повстання в Греції 1821–29 і в російсько-турецьких війнах, відбувся перехід переважної більшості задунайців до Російської імперії. Під час російсько-турецької війни 1828–29 частина мобілізованих Туреччиною задунайців пішла до Сілістрії (північно-східна частина Болгарії), а інші на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким 30 (18) травня 1828 перетнули Кілійське гирло Дунаю, увійшли до Ізмаїльського порту й приєдналися до російської армії. Вони взяли участь у боях проти Туреччини, зокрема в переправі через Дунай російської армії, штурмі фортеці Ісакча (нині місто в Румунії). Після закінчення війни царський уряд сформував із задунайців Азовське козацьке військо. Козаків, які прийшли в Сілістрію, турецька влада роззброїла і відправила у в'язницю до Стамбула, згодом звільнила, і вони повернулися в Дунайську дельту, на землі колишньої Січі. Частина населення З.С. оселилася в різних містах та селищах Добруджі, а частину вирізали турки після переходу Й. Гладкого на бік росіян.

Історія З.С. знайшла відображення в народних піснях, літературі та музиці. Образи козаків-задунайців відтворено в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм».

Літ.: Кондратович Ф. Задунайская Сечь // Киевская старина, 1883, т. 1, №№ 1, 2, 4; Рябінін-Скляревський О. Кінець Задунайської Січі // Україна, 1929, кн. 36; Голобуцкий В. А. О социальных отношениях в Задунайской Сечи // Исторические записки, 1949, т. 30; Бачинський А. Д. Задунайська Січ. 1775– 1828. — Одеса, 1998; Козацтво на півдні України. Кінець XVIII–XIX століття / Гол. ред. В.А. Смолій, авт.-упорядн. О. А. Бачинська. — Одеса, 2000.

О. А. Бачинська.