Україна в міжнародних відносинах/3/Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

◀ Київський контрактовий ярмарок

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Київський національний університет ім. Тараса Шевченка

Киргизстан ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. ТАРАСА ШЕВЧЕНКА. Заснований 1834 на базі переведеного з м. Кременця Волинського ліцею і найменований «Імператорський університет св. Володимира» (з 1919 назва — «Київський університет»). Відкрився у складі двох факультетів — філософського і юридичного. 1841 створено медичний факультет.

1842 університет перейшов у спеціально зведений для нього корпус за проектом італійського архітектора В. Беретті. Окремими підрозділами К.у.

стали ботанічний сад (1841), астрономічна і метеорологічна обсерваторії (1845, 1855), зоологічна станція у м. Віллафранка (Франція, 1884). До 1917 університет підготував близько 20 тис. фахівців з різних галузей знань.

У цей період на навчання до К.у. приїздить молодь з-за кордону. 1910 тут здобували освіту 66 іноземців.

1920 внаслідок реорганізації К.у. було поділено на кілька вузів — медичний інститут, інститут народної освіти ім. Драгоманова та ін. — і відновлено у статусі університету 1933. У 1939 присвоєно ім'я Т.Г. Шевченка. У роки Великої Вітчизняної війни був евакуйований до м. КизилОрда (Казахстан). Вже 1946 у К.у. було 12 факультетів, на яких навчалися понад 2,5 тис. студентів. Від 1950-х рр. їх контингент поповнюється за рахунок громадян країн Східної Європи, Африки, Азії, Латинської Америки.

1960 відкрито факультет для студентів зарубіжних країн. Протягом 1945– 1983 в університеті здобували освіту близько 3,5 тис. осіб з 120 країн, 350 іноземців закінчили аспірантуру і захистили кандидатські дисертації, близько 1,5 тис. перебували на стажуванні. На поч. 21 ст. К.у. складався з 14 факультетів і 5 навчальних інститутів, де під керівництвом близько 2 тис. викладачів набувають освіту за 75 спеціальностями майже 20 тис. студентів з України та з-за кордону.

Упродовж усієї діяльності К.у. формувалися наукові школи і напрями, що набули визнання далеко за межами України завдяки працям його учених.

Серед них були математики М. Ващенко-Захарченко, Б. Делоне, Д. Граве, В. Єрмаков, Б. Букрєєв, фізики М. Авенаріус, Й. Косоногов, Г. Де-Метц, Л. Кордиш, В. Лашкарьов, хіміки П. Алексєєв, С. Реформатський, М. Бунге, В. Яворський, А. Кіпріанов, геологи К. Феофілактов, В. Тарасенко, П. Тутковський, М. Андрусов, ботаніки Р. Траутфеттер, С. Навашин, О. Фомін, М. Холодний, зоологи О. Ковалевський, О. Сєверцов, О. Коротнєв, медики В. Караваєв, В. Бец, В. Подвисоцький, В. Образцов, М. Скліфасовський, Ф. Яновський, М. Стражеско, економісти І. Вернадський, М. Зібер, філософи Г. Челпанов, В. Шинкарук, юристи М. Іванишев, О. Кістяківський, М. Владимирський-Буданов, філологи В. Перетц, О. Котляревський, М. Дашкевич, А. Кримський, Л. Булаховський, А. Білецький, історики М. Максимович (перший ректор К.у.), М. Костомаров, М. Довнар-Запольський, В. Іконников, І. Лучицький, В. Антонович, М. Драгоманов, Є. Тарле, Ю. Кулаковський.

Важливу роль у підготовці науково-педагогічних кадрів для університету від 2-ї пол. 19 ст. відігравали відрядження до провідних центрів європейської науки і освіти. Для молодих математиків головним місцем теоретичної підготовки стали університети Німеччини і Франції. Направлений 1870 до Берліна і Гейдельберга професорський стипендіат В.Єрмаков слухав лекції найбільших авторитетів математичної науки Куммера, Кронекера, Вейєрштрасса, Гельмгольца і Кірхгофа. У 1880-х рр. його учень Б.Букрєєв навчався також під керівництвом німецьких професорів — у Берлінському університеті та Шарлотенбурзькому політехнікумі. Експериментальною базою наукових відкриттів О. Ковалевського, О. Коротнєва, М. Бобрецького, В. Совинського та інших біологів К.у. служили зоологічні станції Середземномор'я в Неаполі, Мессіні, Марселі, Віллафранці, де вони працювали у свій канікулярний час.

Спеціальні поїздки влаштовувалися для ознайомлення із зарубіжним досвідом навчального процесу і науково-дослідної роботи. На початку 1870-х рр. проф. О. Кістяківський вивчав організацію й методику викладів на юридичних факультетах університетів Австро-Угорщини та Італії, а доцент Ф. Фортинський — принципи та методику викладання всесвітньої історії та роботи історичних семінарів в університетах Німеччини і Франції.

Історія зарубіжних країн, яку читали для студентів у К.у. з перших днів його відкриття, вивчалася спочатку за німецькими посібниками. Важливим поповненням навчальної літератури стала серія створених проф. В. Шульгіним підручників всесвітньої історії (1856, 1858, 1862), які охоплювали головні історичні етапи — стародавній світ, добу середньовіччя і новий час.

В університеті сформувався потужний науковий напрям — історія античності, який переважно зосереджувався на студіях стародавнього Риму та Греції і був представлений працями М. Якубовича, І. Нейкірха, О. Деллена, І. Цвєтаєва та ін. Від 1870, після захисту магістерської дисертації про римську історію і Тацита, нову тему — про релігійні культи в Римській імперії досліджував М. Драгоманов, який у Берліні слухав лекції всесвітньовідомого дослідника античного світу Т. Моммзена, а в Італії знайомився з працями археологів. У цей же час результати новітніх розкопок у Римі вивчав проф. В. Модестов. У галузі медієвістики вагомі наукові розробки були пов'язані з опрацюванням історичних першоджерел за кордоном.

Важливе місце в європейській історіографії 19–20 ст. посіли капітальні праці з історії Франції 16 ст. І. Лучицького (з 1899 член Паризької академії), написані на документах тридцяти французьких архівів. З діяльністю його учня — В. Піскорського (від 1901 член-кореспондент Барселонської королівської академії наук і мистецтв) пов'язано заснування вітчизняної іспаністики. У цей же період проблеми англійської історії розробляли Є. Терле, Д. Петрушевський. На початку 20 ст. К.у. перебирає й роль одного з головних центрів візантології, яку презентує передусім тритомна «Історія Візантії» проф. Ю. Кулаковського (1910, 1912, 1915).

Заснована 1842 в університеті кафедра слов'янської філології поклало початок студіям історії і культури зарубіжних слов'ян. Перший систематизований курс із славістики — історія чеської літератури — у 1846/47 навчальному році прочитав К. Страшкевич. Лекції його наступника В. Яроцького ґрунтувалися на працях Шафарика, Палацького, Копітара, інших будителів слов'янства. Наприкінці 19 — поч. 20 ст. до вивчення історії південних і західних слов'ян звертаються О. Котляревський, Т. Флоринський, А. Степович, О. Лук'яненко. Поштовх подальшому розвитку міжнародних славістичних зв'язків дав проведений у К.у. в серпні 1874 3-й всеросійський археологічний з'їзд за участю вчених України, Росії, Моравії, Чехії, Польщі, Сербії, Хорватії, Франції, Угорщини. Місцем одного з найбільших наукових форумів Європи — ІХ міжнародного з'їзду славістів 1983 став К.у., який зібрав понад 2 тис. делегатів з 29 країн (було представлено близько 1500 доповідей і повідомлень).

1884 виповнилося півстоліття діяльності К.у. — дата, яка набула міжнародного резонансу; з вітаннями до київських колег звернулися Берлінський, Віденський, Геттінгенський, Единбурзький, Лейпцизький, Львівський, Празький, Римський, Страсбурзький, Хорватський університети, інші науково-освітні заклади. Цього ж року своїми почесними членами К.у. обрав визначних діячів світової науки, серед них — засновника атомно-молекулярної хімії проф. С. Канніццаро (Італія), історика-медієвіста з Флоренції П. Вілларі та ін.

Із запровадженням в Європі міжнародних виставок, на яких демонсрувалися останні досягнення країн у різних сферах життя, їх учасникам стали вчені К.у. 1867 у Парижі почесним відзивом міжнародного жюрі було відзначено праці професора хірургії Ю. Шимановського, у Відні золоту медаль всесвітньої виставки 1873 одержав професор анатомії В. Бец.

Водночас науковці університету регулярно представляли свої наукові здобутки на міжнародних форумах учених. Делегатами археологічних конгресів були: у Лісабоні проф. В. Антонович (1880), в Афінах — професори Ю. Кулаковський і Г. Павлуцький (1905). На медичних з'їздах брали участь професори Г. Рейн, В. Подвисоцький (Париж, 1889), приват-доцент М. Стражеско (Будапешт, 1989). До Монако на ІХ міжнародний зоологічний конгрес виїздив 1913 проф. О. Коротнєв. За участю С. Навашина відбувалися міжнародні конгреси ботаніків (Ітака, США, 1926), генетиків, де обраний почесним головою (Берлін, 1927), а в Кембріджі 1930 — віце-президентом.

Визнанням вкладу учених К.у. в розвиток наукових знань стало їх обрання до зарубіжних дослідницьких інституцій. 1843–1845 до Королівського товариства північних антикваріїв у Копенгагені були обрані О. Ставровський, С. Богородський, В. Домбровський, І. Леонов, 1861, 1870 до хімічних товариств у Парижі і Берліні — П. Алексєєв, 1861 до Всесвітнього офтомологічного товариства — Х. Гюббенет, 1888 до Бельгійського геологічного товариства — П. Тутковський тощо. Серед перших вчених К.у., які увійшли до складу Петербурзької академії наук, були В. Єрмаков (член-кореспондент, 1885), О. Коротнєв (член-кореспондент, 1903), М. Дашкевич (академік, 1907).

Наукові здобутки К.у. знаходили поширення в Європі і світі завдяки публікаціям університетських праць у науковій періодиці Франції, Німеччини, Австрії, Італії та ін. Рекордним за кількістю видань став підручник проф. В. Подвисоцького «Основи загальної патології» (1891–1892), перекладений 17 іноземними мовами й удостоєний премії Академії наук у Петербурзі. Результатами київських досліджень послуговувалися вітчизняні і зарубіжні фахівці різних галузей промисловості, сільського виробництва, медицини. 1897 великий резонанс викликала експедиція на чолі з проф.

В.Високовичем для вивчення і боротьби проти чуми в Індії.

Від 2-ї пол. 20 ст. участь К.у. у міжнародному співробітництві розгорнулася на основі двосторонніх договорів. У такий спосіб у 1960-х рр. почали здійснюватися науково-освітні обміни з університетами Кракова, Лейпцига, Тампере, Дебрецена, Брно тощо. Нині К.у. підтримує зв'язки і співпрацює з десятками університетів Німеччини, Польщі, Словаччини, Угорщини, США, Канади, Італії, Великої Британії, Японії та інших країн світу.

Літ.: Биографический словарь профессоров и преподавателей императорского университета св. Владимира (1834–1884). — К., 1884; Владимирский-Буданов М.Ф. Пятидесятилетие императорского университета св. Владимира. — К., 1884; Історія Київського університету. 1834–1959. — К., 1959; Киевский университет. Документы и материалы. — К., 1984; Київський університет імені Тараса Шевченка. Сторінки історії і сьогодення. — К.,1994; Катренко А.М., Катренко Я.А. Наукові зв'язки Київського університету. 1834-1917 роки. — К., 1994; З історії міжнародних зв'язків України: наука і освіта (ХІХ — 30-ті роки ХХ ст.). Документи і матеріали. — К., 1999; Шульгин В. История университета св. Владимира. — К., 2000; Нариси історії Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

1834–2004. — К., 2004; Іваненко О. Університет св. Володимира у міжнародних наукових зв'язках (70-80-ті роки ХІХ ст.) //Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки, 2011, вип.20.

М.М. Варварцев.