Україна в міжнародних відносинах/3/Конституція Другої Речіпосполитої 1921

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Конституція Другої Речіпосполитої 1921

Конституція Другої Речіпосполитої 1935 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КОНСТИТУЦІЯ ДРУГОЇ РЕЧІПОСПОЛИТОЇ 1921. Ухвалена 17 березня Законодавчим сеймом Другої Речіпосполитої. Робота над підготовкою основного закону тривала з січня 1919.

Текст Березневої конституції, а під такою назвою вона увійшла до історії, складається з короткого вступу і 7 розділів, що містять 126 статей: І. Річпосполита (республіка) — ст. 1–2; ІІ. Законодавча влада — ст. 3–38; ІІІ. Виконавча влада — ст. 39–73; ІV. Судова влада — ст. 74–86; V. Загальні громадянські обов'язки і права — ст. 87–124; VІ. Загальні положення — ст. 125; VІІ. Тимчасові постанови — ст. 126.

Конституція проголошувала Польську республіку, визнавала народ, у розумінні спільноти всіх громадян, джерелом і носієм верховної влади.

Закладалась гармонійна співпраця тріади владних структур: законодавча — сейм і сенат (Національні збори), виконавча — президент і уряд, судова — незалежні суди, між якими розподілялися компетенції. Каденція парламенту (444 депутати сейму та 111 сенату) тривала 5 років. Право законодавчої ініціативи належало уряду та сейму. Роль сенату обмежувалась можливістю внесення поправок до приватних актів, що ухвалив сейм, які останній при повторному розгляді міг відкинути більшістю голосів. Закони, що прийняли сейм і сенат, підписував президент і давав розпорядження про їх оголошення — публікацію у «Віснику законів Речіпосполитої». Притягнення до парламентської та конституційної відповідальності членів кабінету було повноваженням тільки сейму. Обидві палати мали право депутатських запитів. Парламент мав право вносити зміни до конституції й здійснювати її перегляд кожні 25 років.

Президент, котрого обирали на 7 років Національні збори, очолював органи виконавчої влади і представляв державу в міжнародних стосунках.

У випадку необхідності його заступав маршалок сейму. Президент не відповідав за свої урядові дії «ні парламентарно, ні цивільно» . Натомість міг бути притягнутий до конституційної відповідальності за чітко визначені злочини: зраду країни, порушення конституції чи кримінал. Постанову про притягнення Президента Речіпосполитої до відповідальності приймав сейм більшістю 3/5 голосів за присутності принаймні половини передбаченої законом кількості депутатів.

Основний закон передбачав поділ держави на воєводства, повіти, міські та сільські ґміни, що були одночасно одиницями територіального самоврядування. До їх компетенцій належали економічні, культурні, організаційні функції. Крім територіального, передбачали економічне самоврядування, у вигляді промислових, ремісничих, рільничих, торговельних, палат найманої праці та інших, об'єднаних у Вищу господарчу палату, що мала співпрацювати з державною владою у керуванні економічним життям та з парламентом — у прийнятті законів щодо господарчих справ.

Судова система будувалася на принципі незалежності від законодавчої та виконавчої влад. Конституція регулювала обов'язки і права громадян, гарантувала демократичні свободи. Основний закон також проголошував охорону національних, етнічних, релігійних меншин, забезпечуючи їм певні свободи. Кожному громадянинові належало право зберегти свою національність та культивувати мову й національні особливості (ст. 109). Національні свободи мали ґарантувати: право нацменшин на створення власних автономних зв'язків у межах загального самоврядування, відкривати школи, виховні, суспільні й доброчинні заклади, користуватися в них своєю мовою й дотримуватися релігійних норм (ст. 110).

Особливу категорію прав становили приписи, пов'язані з свободою совісті й віросповідання та діяльності конфесійних союзів. Вихідним пунктом були положення, що ґарантували свободу совісті й віросповідання, та твердження, що жоден громадянин не може через віру й релігійні переконання обмежуватись у правах, наданих іншим (ст. 111). Конституція ґарантувала свободу визнання своєї віри за умови, що це не суперечить громадському порядку й законодавству. Римо-католицька церква за Конституцією займала в державі головну позицію серед рівноправних вірувань.

Оцінюючи прийняття Конституції 1921 в новітніх умовах у країні, що відновила незалежність, треба відзначити її демократичність і прогресивність.

Конституція містила й певні обмеження. У багатьох її статтях, що регулювали громадянські права й свободи, були положення, які давали можливість їх леґального обходу, інколи виконавчими приписами. Дискримінували права нацменшин, на труднощі в своїй діяльності натрапляли українські та білоруські політичні сили, які не визнавали територіальної інтеґральності Речіпосполитої, її влади. Порушувалося задеклароване право свободи совісті та віросповідання внаслідок домінуючого становища римо-католицького костелу в державі.

Для українців, які складали близько 16% населення Другої Речіпосполитої і проживали здебільшого на окремій етнографічній території, гарантії Березневої конституції залишились на папері. Політика польських властей спрямовувалась на полонізацію й асиміляцію українського населення і територій, що знаходило вияв у всіх сферах політичного, соціального, економічного, духовного життя.

Існувала різниця між юридичними нормами, які були останнім словом сучасної демократії, і недостатнім культурним і політичним досвідом польського суспільства, що з часом призвело до травневого перевороту Ю. Пілсудського (12–14 травня 1926), внесення змін та доповнень до Конституції (6 серпня 1926), прийняття Конституції 23 квітня 1935.

Літ.:Ustawa z dnia 17 marca 1921 roku Konstytucja Rzeczypospolitej Polskiej // Dziennik Ustaw Rzeczypospolitej Polskiej ( Dz U RP), 1921, nr 44, poz. 267; Ustawa z dnia 2 sierpnia 1926 r. zmieniającą i uzupełniającą Konstytucję Rzeczypospolitej z dnia 17 marca 1921 r. // Dz U RP, 1926, nr 78, poz. 442; Ajnenkiel A. Konstytucje Polski w rozwoju dziejowym 1791–1997. — Warszawa, 2001; Алексієвець Л.М. Польща: утвердження незалежної держави 1918–1926 рр. — Тернопіль, 2006; Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г.

Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. — Львів, 2002.

Л.М. Алексієвець.