Україна в міжнародних відносинах/3/Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії

◀ Констанцький собор 1414–1418

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Конституції Австрійської імперії та Австро-Угорської монархії

Конституція Другої Речіпосполитої 1921 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КОНСТИТУЦІЇ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА АВСТРО-УГОРСЬКОЇ МОНАРХІЇ. Історія розвитку конституціоналізму в Австрії бере свій початок від серед. 19 ст. і була пов'язана з тогочасними революційними подіями в Європі. Віденське березневе повстання 1848 та посилення національно-демократичного руху спричинили падіння режиму канцлера К. Меттерніха і змусили імператора Фердинанда I Габсбурга (1835–48) пообіцяти населенню широкі демократичні перетворення.

25 квітня 1848 було оприлюднено проект конституції, підготовлений комісією на чолі з міністром внутрішніх справ Ф.-К. Піллерсдорфом.

У ньому Австрійська імперія проголошувалася конституційною монархією.

Разом з тим було підтверджено єдність і неподільність імперії, без Угорщини й італійських територій. Мова йшла про створення в країні двопалатного парламенту — рейхсрату, його нижня палата повністю обиралася населенням, а верхня — частково призначалася цісарем (імператором) і частково обиралася родовитою аристократією. Закони мали набирати сили після затвердження обома палатами та цісарем. Цісар зберігав за собою всю повноту виконавчої влади й командував військом. Кожному народові імперії було обіцяно непорушність його народності та мови. Визнавалися свобода віросповідання, совісті й особи, свобода мови і книгодрукування (при виконанні певних цензурних вимог), свобода спілок. Кожний громадянин мав право бути власником землі, займатися будь-яким незабороненим законом видом заробітчанства чи підприємництва і досягати будь-яких чинів та гідностей.

Проект викликав критику радикально налаштованих кіл, зокрема студентів і нац. гвардії, на що влада відповіла наступом реакції. 11 травня 1848 увійшов у дію виборчий закон, який позбавляв виборчих прав робітників і студентів та передбачав двоступеневі вибори у нижню палату. 14 травня було розпущено центральний комітет національної гвардії. Усе це спричинило нове віденське повстання (почалося 15 травня), яке змусило імп.

Фердинанда I Габсбурга заявити про відмову від конституційного проекту Ф.-К. Піллерсдорфа, а наступного дня виїхати в м. Інсбрук, залишивши столицю під владою революційного Комітету суспільної безпеки. На початку червня в країні було ухвалено новий виборчий закон, згідно з яким парламент мав бути однопалатним, а виборчі права надавалися більш широким верствам населення, у т. ч. найманим працівникам, хоча й зберігалася двоступеневість виборів.

Скликаний у Відні 22 червня 1848 рейхстаг з функціями загальноавстрійських установчих зборів (невдовзі цісар перевів його до провінційного моравського м. Кремзире; нині м. Кромєржиж, Чехія) проголосив скасування феодальних повинностей селян та низку інших перетворень у державі. Аби перетворити імперію на союз націй з гарантією їхніх культурних, політичних і економічних прав, депутати висунули проект реституції (відновлення) етнічної рівноправності. Передбачався поділ країни на 8 регіонів: німецькі землі (Австрія із Судетською обл.); чеські землі (Богемія, Моравія, Австрійська Силезія і вперше названа окремо Словаччина); Австрійська Польща (Галичина з Буковиною й «угорськими областями, населеними русинами»); італійські області (Венеція і Ломбардія); Словено-Іллірія; землі південних слов'ян (Хорватія, Славонія, Далмація і Воєводина); угорські області; румунські області. У вересні 1848 був підготовлений проект конституції, схвалений особливою парламентською комісією. Цей проект передбачав децентралізацію владних повноважень, широкі автономні права національних земель держави, перевлаштування верхньої палати парламенту за федеративним зразком, а також рівність і загальне розширення прав та свобод громадян. 2 грудня 1848 імп. Фердинанд I Габсбург зрікся престолу. Його наступником став племінник Франц-Йосиф I Габсбург. Новий цісар узяв курс на посилення єдності держави. 4 березня 1849 було оприлюднено «октройовану конституцію» (від франц. octroyer — жалувати, дарувати), т. зв. Ольмюцьку Конституцію, а 7 березня був розпущений установчий рейхсрат, який так і не завершив розгляду основних законів. Найрадикальніших депутатів було заарештовано. За дарованою згори новою конституцією влада знову зосереджувалася в руках цісаря. Усі нації урівнювалися в загальному підпорядкуванні центральній владі. Створювався двопалатний парламент, в якому нижня палата обиралася населенням, а верхня потрапляла під контроль великих землевласників. Передбачалася парламентська відповідальність міністрів. Проголошувалися скасування кріпацтва, свобода віросповідання та деякі інші громадянські й політичні права. Кожен із 14 коронних країв у складі Австрійської імперії отримував право на свою конституцію та представницькі установи.

Для Галичини, яка включала і Буковину, крайову конституцію було надано цісарським патентом 29 вересня 1850. Вона проголошувала, зокрема, що поляки й руські (тобто українці), а також інші народності, які проживають у коронному краї, є рівними в управлінні і кожен народ має непорушне право на збереження й розвиток своєї народності та мови.

Проте лише деякі положення імперської і крайових конституцій були впроваджені в життя. Перемоги в Ломбардії в ході австро-італійської війни 1848–49, придушення угорського повстання 1848–49 російськими військами призвели до реставрації старого абсолютистського порядку управління, скасування 31 груд. 1851 Конституції 1849 «як такої, що не відповідає умовам австрійської імперії». Водночас були скасовані всі крайові конституції і представницькі установи.

Чергової кризи австрійський абсолютизм зазнав після поразки в австроітало-французької війні 1859 і втрати Ломбардії на користь Сардинського королівства. Загострення ситуації в імперії змусило уряд О. Баха піти у відставку, міністром внутрішніх справ було призначено поляка графа А. Голуховського, колишнього намісника Галичини. Саме він став фактичним натхненником ухвалення 20 жовтня 1860 імператорського диплома, яким встановлювався «постійний і незмінний Основний державний закон». Нова Конституція проголосила федералізацію Австрії і передачу управління національними землями сеймам, які отримували широкі права у внутрішньому житті. Особливо широкі повноваження, включно з правом законодавчої ініціативи, дістали Угорські національні збори. Загальнодержавне управління покладалося на цісаря і рейхсрат у складі 100 членів, що призначалися цісарем з 300 кандидатів, обраних сеймами.

Політичні ускладнення змусили Відень посилити центральну владу і доповнити «незмінний диплом» 1860 імператорським патентом від 26 лютого 1861, разом вони склали оновлену Конституцію. Права регіональних сеймів були помітно обмежені, а повноваження імперського рейхсрату істотно розширені. Останній відтепер формувався не за національнотериторіальним, а за становим принципом і складався з палати панів (призначалися імператором) і палати депутатів (обиралися сеймами). «Вузький» рейхсрат скликався без представників Угорщини, а «широкий» — з ними. За цією конституцією Галичина отримала автономію з власним сеймом, а Буковина — статус коронного краю з титулом воєводства і власні органи самоуправління.

Оновлена конституція викликала невдоволення і протест в Угорщині (її представники вимагали повернення до конституції 1849), а згодом — у чеських і польських політичних колах. Деякі депутати почали залишати рейхсрат, врешті-решт, це призвело до паралічу його роботи, що сприяло відновленню абсолютизму без «парламентських прикрас». Цісарським патентом від 20 вересня 1865 дія Конституції була призупинена.

Наступний конституційний розвиток був пов'язаний з поразкою Австрії в австро-прусській війні 1866, що змусило владу до компромісу з угорцями.

Упродовж березня–червня 1867 умови компромісу були погоджені, офіційно схвалені австрійським рейхсратом та угорським сеймом. Остаточно угода була юридично оформлена 21 грудня 1867 (вона поновлювалася щодесять років). Австрійська імперія перетворювалася на дуалістичну монархію (наприкінці 1868 Франц-Йосиф I Габсбург повелів назвати державу АвстроУгорщиною, а себе — іменувати цісарем Австрії і апостоличним королем Угорщини). Річка Лейта (слов'ян. — Літава; нині р. Лайта, бас. Дунаю) розмежувала дві частини держави Габсбургів, що мали окремі уряди й парламенти. До Ціслейтанії (офіційно «Королівства і землі, представлені в Імператорській раді») належали Альпійські землі (Нижня і Верхня Австрія, Зальцбург, Тіроль, Форарльберг, Штирія, Каринтія), терени на Адріатиці (Крайна, Істрія, Трієст, Далмація), Землі корони св. Вацлава (Богемія, Моравія, Австрійс. Силезія), Королівство Галіції і Лодомерії (з центром у Львові і теренами до Кракова включно), Герцогство Галіція. По той бік Літави розташовувалось Угорське королівство (Землі корони св. Іштвана, куди входили також Закарпатська Україна, Трансильванія, Банат і Воєводина, автономне Триєдине королівство Хорватії та порт Фіуме.

8 червня 1867 цісар Франц-Йосиф I коронувався в м. Буда (від 1873 — у складі м. Будапешт) на короля Угорщини. Державний апарат був окремий для Ціслейтанії й Угорщини, проте вони мали 3 спільні міністерства: військове, закордонних справ і фінансів. Для обговорення загальнодержавних справ було створено спеціальний орган із двох делегацій (60 осіб від австрійського і 60 від угорського парламенту), засідання яких скликалися щороку цісарем почергово у Відні та Будапешті. Відтоді в Австрії відновлювалася дія Конституції 1860–61 зі змінами, які були внесені 5-ма новими конституційними законами, ухваленими 21 грудня 1867: про імперське представництво; про загальні права громадян; про урядову і виконавчу владу; про судову владу; про імператорський сан. Натомість Угорщина жила за власною конституцією 1848.

Нова конституція, частиною якої став закон про компроміс, розширила законодавчі та інші повноваження парламенту, хоча й надала цісарю право видавати надзвичайні укази. Верхня палата (палата панів) рейхсрату складалася зі спадкових та дожиттєвих членів, які призначались імператором.

До складу нижньої палати (палати депутатів) входили представники земель (що мали власні сейми й ландтаги), які обиралися на основі куріальної системи за високим майновим та віковим цензом.

Боротьба за загальне виборче право увінчалась успіхом лише 1906, коли палата депутатів ухвалила закон, за яким це право надавалося всьому населенню чоловічої статі, яке досягло 24 років. Конституція запровадила загальну військову повинність, юридично визнала цивільний шлюб, закріпила низку інших демократичних перетворень. Деякі положення нової конституції мали важливе значення для українського населення Австрії. Так, ст. 19 Конституційного закону про загальні права громадян королівств і областей, які представлені в рейхсраті, від 21 грудня 1867 встановлювала, що: 1) усі народи держави, які належать до різних рас, рівні в правах; 2) кожна раса має невід'ємне право підтримувати і культивувати свою національність і свою мову; 3) держава визнає за всіма мовами, вживаними в областях монархії, рівне право на використання у школах і при здійсненні функцій та різноманітних актів державного життя; 4) в областях, населення яких належить до різних рас, установи народної освіти повинні бути організовані таким чином, щоб кожна раса мала можливість отримувати власною мовою необхідні елементи своєї освіти. Ст. 2 цього акта проголошувала рівність усіх громадян перед законом, а ст. 3 — однакову доступність державних посад для всіх осіб, які мають права австрійського громадянства. У такому вигляді конституція проіснувала до розпаду АвстроУгорщини 1918.

Літ.: Пристер Е. Краткая история Австрии. — М., 1952; История Венгрии — М., 1972, т. 2; The peoples of Eastern Habsburg Lands by Robert A. Kann, Zdenek V. David. A history of East-Central Europe, vol. 6. — Washington, 1984; Dejiny Československa, t. 2: 1648–1918. — Praha, 1990; Історія Австрії. — Львів, 2002.

І.Б. Усенко, М.В. Кірсенко.