Україна в міжнародних відносинах/3/Кримська (Східна) війна 1853–1856

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ «Краледворський рукопис»

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Кримська (Східна) війна 1853–1856

Кримська (Ялтинська) конференція 1945 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КРИМСЬКА (СХІДНА) ВІЙНА 1853–1856 — широко вживана в історіографії назва, що поєднує дві окремі події — війну Російської імперії з Османською імперією 1853 і цивілізаційний конфлікт, одним з проявів якого була власне Кримська війна Росії з Великою Британією та Францією 1854–56.

Російсько-турецький конфлікт став визрівати 1852 внаслідок суперечок між православним і католицьким духовенством за володіння святими церквами та місцями в Палестині. Під тиском франц. імп. Наполеона III турецький уряд передав ключі від храму Різдва Христового у Віфлеємі (нині місто в Палестинській Автономії) католицькому духовенству. Тоді рос. імп.

Микола I направив у Стамбул надзвичайного посла кн. О. Меншикова з вимогою домогтися, щоб православні піддані султана Абдул-Меджида були поставлені під особливе покровительство російського царя. У травні 1853 турецький уряд відкинув цю вимогу, після чого Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною, а потім окупувала залежні від султана Дунайські князівства (Молдову і Волощину). 9 жовтня (27 вересня) Туреччина в ультимативній формі запропонувала вивести російські війська з князівств, після чого 16 (4) жовтня 1853 оголосила Росії війну.

Військові дії почалися атаками турецьких військ у гирлі Дунаю і на кавказькому кордоні. Проте на Дунаї дії 150-тис. армії Омер-паші виявилися невдалими. Спроба прориву в Тифліс через Боржомську ущелину теж зазнала невдачі.

30 (18) листопада 1853 російський флот під командуванням віце-адмірала П. Нахімова знищив у Синопській бухті (на північному узбережжі Туреччини) весь турецький флот. Російські війська на Дунаї зосередилися в Північній Добруджі, щоб завдати вирішального удару. Події розвивалися за звичайним для російсько-турецьких війн сценарієм, і не було сумнівів у тому, що 1854 війна закінчиться поразкою султанських військ.

Щоб попередити вкрай небажаний для Заходу розвиток подій у російсько-турецькому протистоянні, англо-французький флот 4 січня 1854 (23 грудня 1853) увійшов у Чорне море. Дипломатичні переговори не дали результатів, і 21 (9) лютого 1854 Росія оголосила війну Великій Британії і Франції. Союзники висадили десант у Варні (нині місто в Болгарії) в кількості 70 тис. вояків і заблокували російський флот у Севастополі. Тим часом Дунайська армія на чолі з генералом-фельдмаршалом кн. І. Паскевичем на початку травня 1854 взяла в облогу головну турецьку фортецю на Дунаї — Силістру (нині місто в Болгарії).

Вступаючи у війну з Великою Британією і Францією, імп. Микола I сподівався на допомогу прусського і австрійських монархів, яких він врятував під час революції 1848–49. Однак ці сподівання виявилися марними: цар дізнався, що почалися переговори про створення широкої антиросійської коаліції між Великою Британією, Францією, Австрією, Пруссією та Швецією. Австрія зосередила в тилу Дунайської армії значні військові сили. Це змусило кн. І. Паскевича віддати наказ про відхід армії за Дунай. 22 (10) квітня 1854 англо-французька ескадра піддала бомбардуванню Одесу, але зустріла стійкий опір берегової оборони і змушена відмовитися від висадки десанту. На початку липня 1854 три французькі дивізії почали просуватися з Варни, щоб знищити російські заслони, але епідемія холери змусила їх повернутися назад. У вересні 1854 російські війська відійшли за р. Прут, а Молдова та Волощина були окуповані австрійцями.

На Балтійському морі 52 англійські та французькі лінійні кораблі і фрегати блокували 26 російських лінійних кораблів, 9 фрегатів і 9 пароплаво-фрегатів. Після невдалих спроб висадити десанти в Або (нині м. Турку, Фінляндія) та інших пунктах союзники відійшли до Аландських о-вів. На Білому морі вони бомбардували Соловецький монастир та зробили спробу висадитися в Архангельську, але їхня атака була відбита. На Тихому океані гарнізон Петропавловська-на-Камчатці в серпні 1854 відбив напад англо-французької ескадри й розгромив висаджений десант (однак на поч. 1855 і гарнізон, і жителі міста були евакуйовані в гирло р. Амур).

Через загрозу розширення коаліції противника російські війська змушені були залишатися в місцях їхньої попередньої дислокації вздовж західного кордону — у Фінляндії, Прибалтиці, Польщі та Україні. Англо-французьке командування вирішило дати основний бій у Криму. За відсутності залізниць росіяни не могли своєчасно доправити туди належну кількість військ, щоб створити кількісну перевагу сил. Враховуючи досвід колоніальних війн 2-ї чв. 19 ст. в Африці та Азії, союзники планували задовольнитися однією масштабною сухопутною операцією на півострові, яка мала перебувати під захистом їхнього флоту. Застарілі парусні кораблі російського флоту не становили для них будь-якої загрози.

14 (2) верес. 1854 флот союзників почав висадку десанту в районі Євпаторії. 62-тис. армія під командуванням маршала А.-Ж. де Сент-Арно і фельдмаршала Ф.-Дж. Раглана зустрілася з 33-тис. армією адмірала кн. О. Меншикова на р. Альма 20 (8) вересня і завдала їй поразки. Кн. О. Меншиков відступив на схід до Бахчисарая і залишив напризволяще Севастополь. Контр.-адмірал В. Істомін, віце-адмірали В. Корнілов, П. Нахімов і військовий інженер Е. Тотлебен організували оборону місцевими силами, переважно особовим складом Чорноморського флоту. Оборона Севастополя тривала 349 днів. Кожна спроба російських військ у Криму полегшити долю севастопольців зазнавала невдачі: у листопаді 1854 вони програли битву на Інкерманських висотах, у лютому 1855 був відбитий їхній наступ на Євпаторію, яку захищав турецький корпус, у серпні цього ж року зазнали поразки в битві на Чорній річці.

Щоб перервати сухопутні (по Арабатській Стрілці) і морські (по Азовському морю) комунікації Криму з материковою частиною країни, союзницька ескадра в травні 1855 захопила Керч і зруйнувала Бердянськ, а також вчинила спробу висадити десант біля Генічеська, однак останнього виконати не змогла. На поч. 1855 до коаліції приєдналося Сардинське королівство, яке послало в Крим експедиційний корпус.

Союзники мали під Севастополем на початку облоги 18 мортир, а до серпня 1855 збільшили їхню кількість до 260, з яких майже безперервно вели навісний вогонь по місту. Після того, як союзникам удалося захопити 8 вересня (27 серпня) 1855 Малахов курган, що височів над Севастополем, захисники міста відступили, а залишки Чорноморського флоту затопили.

Військові дії фактично припинилися наприкінці 1855. Правлячі кола Росії розуміли, що війна програна. 25 (13) лютого 1856 в Парижі (Франція) розпочався конгрес представників Росії, Франції, Великої Британії, Австрії, Туреччини і Сардинського королівства з метою опрацювання умов миру. 30 (18) березня був підписаний Паризький мирний договір 1856. Росії і Туреччині заборонялося тримати на Чорному морі військово-морські бази та військові флоти. Південна Бессарабія з гирлом Дунаю переходила від Росії до Молдовського князівства, Волощина, Молдова і Сербія переходили під колективний протекторат великих держав, але залишалися в номінальній залежності від турецького султана. Росія зобов'язувалася не будувати укріплень на Аландських о-вах у Балтійському морі та відмовлялася від претензій на «захист» православного населення Османської імперії.

У боях у Криму й безпосередньо в обороні Севастополя брали участь сформовані в Україні бойові частини, зокрема Волинський, Житомирський, Кременчуцький, Одеський, Подільський, Полтавський і Чернігівський полки. Під час війни своїми подвигами прославилося багато солдатів і матросів — українців, зокрема А. Гіденко, Д. Горленко, І. Даниленко, І. Демченко, Ф. Заїка, П. Кошка.

Разом з тим у період війни саме на українські губернії припав основний тягар постачання російської армії паливом і продовольством. Селяни прикордонних губерній змушені були нести цілодобові караули на кордоні.

Особливо велику роль у забезпеченні російської армії боєприпасами відігравали Шосткинський казенний пороховий завод та Луганський ливарний завод. Завод у Шостці збільшив обсяги виробництва за роки війни вшестеро й 1855 давав близько половини всього пороху, що вироблявся в Російської імперії; Луганський завод цього ж року виготовив снарядів учетверо більше, ніж перед початком війни, — вагою бл. 90 тис. пудів.

Наприкінці війни на українських землях розгорівся антиурядовий сел.

рух, спричинений тим, що влада затягувала вирішення питання про скасування кріпацтва. Безпосереднім поштовхом до нього стало те, що в очікуванні змін селяни по-своєму тлумачили укази імператора про формування ополчень. Так, коли у квітні 1854 був опублікований указ імп.

Миколи I про формування морського ополчення для воєнних дій, то в переліку губерній, з мешканців яких формувалося ополчення, не значилися української губернії, а це означало, що кріпосним цих губерній дозволялося записуватися в ополчення тільки з дозволу поміщиків, отже, їм не гарантувалося, що після служби вони будуть звільнені від кріпосної залежності.

Проте селяни не брали цих нюансів до уваги. На поч. 1855 з'явився маніфест імп. Миколи I про створення мобільного державного ополчення.

У ньому також не було запевнень для українських селян про звільнення їх від кріпосної залежності, якщо вони стануть ополченцями. Однак і цей документ українські кріпосні розуміли по-своєму. В українських селах пішов поголос, що той, хто не запишеться в козаки до весни 1855, назавжди втратить право на волю. Тому в березні 1855 більшість повітів Київської губернії охопив селянський рух за волю.

Багато хто з тогочасних демократів, зокрема й Т. Шевченко, вважав, що війна загальмує скасування кріпосного права. Однак насправді вона прискорила його скасування. Не пройшло й двох тижнів після оприлюднення маніфесту про закінчення війни, як новий російський імп. Олександр II оголосив про намір ліквідувати кріпацтво. Відкинувши політику поверхової вестернізації, Росія стала на шлях глибоких соціальних реформ і прискореної індустріалізації.

Літ.: Собрание донесений о военных действиях и дипломатических бумаг и актов, относящихся до войны 1853, 1854, 1855 и 1856 гг. — СПб., 1858; Богданович М.И. Восточная война 1853 — 1856 годов — СПб., 1877, т. 1–4; Дубровин Н.Ф. История Крымской войны и обороны Севастополя — СПб., 1900, т. 1–3; Тарле Е.В. Крымская война, — М.–Л., 1950, т. 1–2; Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861 р.). — К., 1958; Нариси з історії дипломатії України. К., 2001.

С.В. Кульчицький.