Україна в міжнародних відносинах/3/Кримська (Ялтинська) конференція 1945

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Кримська (Східна) війна 1853–1856

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Кримська (Ялтинська) конференція 1945

Кримське ханство ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

КРИМСЬКА (ЯЛТИНСЬКА) КОНФЕРЕНЦІЯ 1945. Відбувалася 4 — 11 лютого 1945 поблизу Ялти в Лівадійському палаці за участю голови РНК СРСР і генерального секретаря ЦК ВКП(б) Й. Сталіна, президента США Ф. Рузвельта, прем'єр-міністра Великої Британії У.-Л. Черчілля, міністрів закордонних справ та начальників вищих штабів союзних держав. Мала на меті вирішення ключових питань, пов'язаних із закінченням Другої світової війни та повоєнним устроєм світу. Основними блоками проблем, що розглядалися, стали: 1) про заснування Організації Об'єднаних Націй; 2) про повоєнну долю Німеччини: принципи розмежування окупаційних зон, кількість окупаційних держав, репарації; 3) про утворення єдиного уряду та майбутню територію Польської держави; 4) про продовження бойових дій на Далекому Сході за участю СРСР.

К.к. розглянула пропозицію СРСР про членство центрального представництва та представництв усіх республік Радянського Союзу в ООН із правом голосу (16 членів). Така пропозиція була розкритикована Ф. Рузвельтом, оскільки порушувала принцип «одна держава — один голос», проте отримала підтримку У.-Л. Черчілля за умови аналогічного включення до ООН на правах окремих членів із правом голосу низки британських домініонів (Австралії, Канади, Нової Зеландії, Південно-Африканського Союзу, Індії). 7 лютого В.Молотов висунув нову пропозицію, у якій ішлося про зменшення загальної кількості представництв до чотирьох (СРСР, Українська РСР, Білоруська РСР та Литовська РСР). Після обговорення було остаточно відкинуто можливість членства Литви, пов'язане з негативним ставленням західних держав до інкорпорації країн Балтії до СРСР. Лише 10 лютого Ф. Рузвельт дав згоду підтримати радянську пропозицію про надання права участі в конференції країн-засновниць ООН трьом представникам — від СРСР, УРСР і БРСР. Позитивне рішення щодо УРСР і БРСР стало можливим з огляду на визнання їхньої значущості для долі Європи і світу у вимірах чисельності населення й розмірів території, значних втрат, яких вони зазнали впродовж війни, та наявності в них номінально незалежних міністерств (наркоматів) зовнішніх справ та оборони, запроваджених навесні 1944.

Результатом проведеної роботи стала «Декларація Об'єднаних Націй», яка проголосила склад держав-засновниць ООН («Велика трійка» і Китай) та держав, що запрошувалися до участі в майбутній установчій конференції ООН у Сан-Франциско (США), — це всі країни, які оголосили війну державам осі Рим–Берлін–Токіо до 1 травня 1945. Питання про участь УРСР та БРСР у заснуванні ООН було зафіксовано лише у розділі «Всесвітня організація» таємного протоколу, підписаного В. Молотовим, Е. Стеттініусом та А.Іденом. Це призвело до того, що Україні й Білорусі не були надіслані офіційні запрошення на конференцію до Сан-Франциско, а тому поява на ній української та білоруської делегацій була неочікуваною для її учасників, що спричинило скандал й обмін ультиматумами.

У справі майбутнього розмежування окупаційних зон у Німеччині боротьба на К.к. розгорнулася довкола питання про участь у цьому процесі Франції. Залучення її лобіював У.-Л. Черчілль, оскільки, на його думку, без неї стабільність майбутньої Європи була неможливою. Й. Сталін цьому опирався. Ф. Рузвельт також ставився до цього неприхильно. У ході роботи, 10 лютого, рішення таки було прийняте, і Франції було надано місце в Міжсоюзницькій контрольній комісії та право вето. Окупаційна зона для неї повинна була виокремлюватись із окупаційних зон США та Великої Британії.

Сторони задекларували спільну мету — роззброїти та розпустити німецькі збройні сили, ліквідувати військову промисловість Німеччини, справедливо покарати всіх воєнних злочинців, відшкодувати збитки, заподіяні гітлерівцями, заборонити нацистські партії.

Обговоривши питання про можливість стягнення репарацій з Німеччини, учасники вирішили створити Міжсоюзницьку контрольну комісію (з осідком у Москві). Розмір репарацій та детальна схема поділу території Німеччини визначені не були, їх розгляд перенесли на засідання Міжсоюзницької контрольної комісії. Ухвалена в результаті обговорення спільна заява визначила за мету продовження війни, принцип післявоєнної демілітаризації та денацифікації Німеччини, а завершення бойових дій в Європі визнавалося можливим лише за умови повної і безумовної капітуляції Третього рейху.

Питання про територію майбутньої Польської держави було розв'язане загалом на користь СРСР: Й.Сталін відстоював етнічний принцип визначення східних кордонів Польщі, що приблизно відповідали «лінії Керзона», встановленій 1919. За цієї умови основна частина Західної України та Західної Білорусі (за винятком передачі польській стороні Білостоцького регіону) мала входити до складу СРСР. Цьому рішенню опирався У.-Л. Черчілль, проте за такий розподіл виступив Ф. Рузвельт. Польщі мали надати землі на сході Німеччини, навіть якби для цього необхідно було примусово переселити кілька мільйонів німців. Існувала також проблема наявності двох урядів Польщі — так званих Лондонського (довоєнного на еміграції) та Люблінського (прорадянського). Й. Сталін наполягав на легітимності створеного під контролем СРСР уряду Б. Берута й на «зрадництві» еміграційного уряду С. Миколайчика. Зокрема, він педалював вимогу розпуску Армії Крайової, підконтрольної «Лондонському» урядові, звинувативши її у веденні терористичної діяльності проти Червоної армії. Після консультацій СРСР погодився лише на розширення та демократизацію «Люблінського» уряду із залученням еміграційних кіл і перетворення його на «Тимчасовий польський уряд національної єдності». Контроль за здійсненням цього рішення мала здійснювати новопризначена Міжсоюзницька комісія. Керівники Великої Британії та США погодилися на запропоновану Й. Сталіним конфігурацію кордону й фактичне збереження «Люблінського» уряду лише за умови щонайшвидшого проведення в Польщі вільних виборів; керівництво СРСР зобов'язувалося забезпечити їх найраніше через місяць після завершення К.к. Ця обіцянка виконана не була, вибори відбулися лише двома роками пізніше, без будь-якого міжнародного нагляду.

Надалі рішення К.к. щодо Польщі зумовили формат радянізації східноєвропейських країн. Одним з основоположних документів К.к. стала «Декларація про політику на визволених територіях» (інша назва — «Декларація про визволену Європу»), в її основу лягли принципи Атлантичної хартії про право всіх народів обирати форму уряду, за якого вони будуть жити, а також відновлення суверенних прав і самоуправління для тих народів, які були позбавлені цього агресивними націями шляхом насильства. Контроль за новообраними шляхом вільних виборів демократичними урядами мали здійснювати спільні комісії трьох держав. Військові структури кожної із союзних держав, що здійснили визволення тієї чи іншої країни, зобов'язувалися забезпечувати та надавати допомогу в їх проведенні. Таке рішення дало змогу СРСР зберегти присутність своїх військових сил та можливість прямого впливу на ситуацію у звільнених країнах, що згодом привело до подальшої радянізації Східної Європи.

На вступі СРСР у війну проти Японії найбільше наполягав Ф. Рузвельт, оскільки в іншому випадку США довелося б воювати з Японією фактично самотужки. Попри наявність чинного на той час радянсько-японського договору про ненапад Й. Сталін пообіцяв участь Червоної армії в розгромі японської армії через 2–3 місяці після завершення війни в Європі за умови повернення СРСР колишніх володінь і прав Російської імперії, втрачених нею в результаті російсько-японської війни 1904–1905 (військово-морська база в Порт-Артурі, нині м. Люйшунь, Китай; Південний Сахалін; контроль над Китайською Чанчуньською залізницею, а також включення до складу СРСР Курильських островів. Монголія залишалась у сфері впливу СРСР, незалежною від Китаю). США та Велика Британія прийняли ці умови, виходячи з тодішньої ситуації та наявності власних колоніальних інтересів у регіоні (напр., збереження британського контролю над Гонконгом, нині Сянган, Китай).

У ході переговорів фактично було узгоджено сфери впливу, яка вже існувала на той момент чи саме визначалася в ході просування військ союзних держав. Уточнення стосувалися передусім Балкан. За неофіційними домовленостями, контроль над Грецією отримували західні держави, над Болгарією — СРСР, а інтереси сторін у Югославії мали здійснюватися рівноправно. При цьому офіційною владою в Белграді було визнано комуністичний режим Й. Броз-Тіто.

Також було розглянуто питання репатріації близько 2,5 млн радянських громадян, які на момент закінчення війни опинилися на території, зайнятій арміями Великої Британії та США. Це були радянські військовополонені, цивільне населення, вивезене на роботи до Німеччини (остарбайтери), та громадяни СРСР, які зі зброєю в руках воювали на боці вермахту і здалися в полон англо-американським військам. Під час К.к. було укладено радянсько-британський та радянсько-американський договори про збір, умови утримання та взаємну передачу громадян кожної зі сторін. Із боку США і Великої Британії йшлося передусім про військовополонених, визволених радянськими військами з гітлерівських таборів.

Значна частина радянських громадян, особливо тих, які співпрацювали з гітлерівцями під час війни, опиралася поверненню в СРСР, тому операція з їх репатріації набула рис примусової. З усіх звинувачених у колабораціонізмі уникли видачі лише ті, хто не був громадянином СРСР станом на 1 вересня 1939 і тому не міг вважатися зрадником (західноукраїнські та латвійські військовослужбовці військ СС — до 20 тис. осіб), а також російські вояки 1-ї дивізії Російської національної армії, що опинилися на території Ліхтенштейна, парламент якого відмовився здійснювати видачу на підставі неучасті своїх представників у Ялтинській конференції. Західні держави, однак, здійснювали окремі таємні набори радянських громадян: Велика Британія — фахівців на роботи, Франція — військовослужбовців до Іноземного легіону, США — осіб, придатних для використання в розвідувальній діяльності. Значна частина визначених до репатріації осіб залишалася на Заході нелегально. За радянськими даними, загальна кількість тих, хто не повернувся (рос. «невозвращенцы»), сягнула 450 тис. осіб, із них 145 тис. українців. Уникли повернення близько 180 тис. військовополонених. За сучасними оцінками, загальне число осіб, які уникли репатріації, сягає 690 тис.

К.к. започаткувала нову, т. зв. ялтинську систему взаємостосунків і сфер впливу у світі. Її рішення вважаються донині тріумфом радянської дипломатії. Керівництву країни на чолі з Й.Сталіним вдалося значно розширити територію і сфери впливу СРСР та перетворити його на світову супердержаву. Конференція затвердила та зафіксувала новий баланс сил і фактично визначила зони протистояння під час «холодної війни». Декларативні рішення щодо проведення вільних виборів у визволених країнах і демократичні принципи побудови політичного життя лише камуфлювали зони впливу супердержав, які визначалися мірою просування їхніх військ.

Принципи «допомоги в становленні визволених країн і проведенні виборів» зумовили втручання у внутрішні cправи визволених країн і виникнення на території Центральної та Південної Європи підконтрольних Москві державсателітів, а відповідно — і поляризацію світу. Рішення про спільну окупацію та розподіл території Третього рейху вилилося у виникнення двох німецьких держав, які не раз ставали об'єктами загострення стосунків між СРСР і Заходом.

Керівництво США і Великої Британії в ході К.к. продемонструвало політичну неготовність до адекватного сприйняття й протистояння комуністичній системі, внаслідок чого Ялта в західній історіографії отримала назву «другого Мюнхена», тобто малася на увазі відмова від впливу у Східній Європі на користь СРСР задля досягнення тимчасових домовленостей і тактичних інтересів.

Для України знаковість К.к. полягає у формуванні її західного кордону та посиленні в ній етнічного фактора. Разом з тим затвердження саме такої лінії кордону між УРСР і Польщею спричинило майбутню депортацію українського населення із територій, що залишалися під польським контролем (Холмщина, Підляшшя, Лемківщина). Рішення та домовленості, досягнуті на К.к., зумовили вихід УРСР на міжнародну арену й її участь у заснуванні ООН. Із вступом УРСР до ООН західні держави де-юре визнали легітимним державним органом і єдиним виразником волі українського народу республіканський уряд — РНК УРСР.

Літ.: Советско-американские отношения во время Великой Отечественной войны, 1941–1945: Документы и материалы. — М., 1948, т. 2.; Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны 1941–1945 гг. — М., 1984, т. 4.; Волков Ф.Д. За кулисами второй мировой войны. — М., 1985; Толстой-Милославский Н.Д. Жертвы Ялты. — М., 1996; Дипломаты вспоминают. Мир глазами ветеранов дипломатической службы. — М., 1997; Дещинський Л.Є., Панюк А.В. Міжнародні відносини України: Історія і сучасність. — Львів, 2001; К., 2003, т. 6.; Мировые войны ХХ века, кн. 4; Вторая мировая война: Документы и материалы. — М., 2005.

О.Є. Лисенко, І.І. Дерейко.