Україна в міжнародних відносинах/3/Люблінська унія 1569

◀ Львівський національний університет ім. Івана Франка

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Люблінська унія 1569

Маастрихтський договір 1992 ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ 1569 — подія, яка завершилася підписанням 1 липня 1569 унійного акту на сеймі в м. Люблін, що проголошував об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського та утворення нової федеративної держави — Речі Посполитої.

На шляху до Л.у. було кілька проміжних актів: Кревська унія (1385), Віленсько-радомська унія (1401), Городельська унія (1413), Гродненська угода (1432), Мельницька унія (1501). Більшість з них не затверджувались литовським сеймом і мали декларативний характер. Вольове рішення щодо укладення реальної унії прийняв останній представник династії Ягеллонів — король Зигмунт Август. Поштовхом до об'єднання стала спільна зовнішня небезпека з боку Московської держави з початком Лівонської війни (1562) й особливо втрата Полоцька (1563). Утворення Речі Посполитої стало також стримуючим чинником татарської експансії на українські землі.

Напередодні підписання нової унії король провів реформи, які уніфікували устрій ВКЛ за коронним взірцем. Основні зміни ухвалив віленський сейм 1565/66 рр.: ІІ Литовський статут, адміністративну реформу, що запровадила поділ на воєводства і повіти; на взірець польських шляхетських інституцій скликалися місцеві суди (земські, ґродські, підкоморські) і сеймики. Привілеї 1563 та 1568 зрівняли у правах шляхту західного та східного обрядів.

Після кількарічних дебатів 10 січня 1569 у Любліні розпочався спільний сейм, на якому з перших днів виявилися разючі розбіжності у поглядах щодо майбутнього устрою: литовські посли бачили його як федеративне об'єднання двох рівноправних держав, польські ж наполягали на безумовній інкорпорації ВКЛ. По двох місяцях переговори зайшли у глухий кут. Коли коронні посли звернулися до Зигмунта Августа виступити посередником, литовська делегація в ніч на 1 березня залишила Люблін. Це змусило короля вдатися до радикальних заходів: 5 березня він оголосив про приєднання до Корони Підляшшя і Волині, 6 червня — Київщини.

Згідно з Л.у., новостворену державу очолював спільно обраний володар, коронований як польський король і великий князь литовський. Утворювалися спільний вальний сейм та спільний сенат. Річ Посполита була однією з наймогутніших в Європі військово-політичних сил, вирізнялася політичною стабільністю, внутрішньою злагодою і релігійною толерантністю на тлі кривавих конфліктів, що вирували на континенті у той час (релігійні війни у Франції, реформаційні війни в німецьких землях, інквізиція в Іспанії, опричний терор у Московії тощо). На її території площею 815 тис. кв. км мешкало близько 8 млн. осіб різних етносів і віровизнань. Територіально і за чисельністю населення у ній переважало Польське королівство (завдяки приєднанню Підляшшя, Волині, Брацлавщини та Київщини).

Розмірковуючи над наслідками та історичним значенням Л.у., історики наголошують на тому, що це був союз шляхти Польського королівства і Великого князівства Литовського. Домінування шляхти у публічному житті, а польської мови у культурі не завадило об'єднати долі різних народів, незважаючи на економічні, правові, етнічні, релігійні поділи. Такі взаємозв'язки пізніше позитивно вплинули на розвиток польсько-російських культурних відносин — адже до поч. 18 ст. Річ Посполита була головним посередником, за допомогою якого Росія переймала елементи західноєвропейської культури.

Позитивним наслідком унії для українських земель стало об'єднання українців, які мешкали на різних територіях. Після скасування міждержавного кордону і зміни державної належності приєднаних воєводств активізувалися міграційні процеси. Масова колонізація спричинила господарське освоєння незаселених теренів Брацлавщини та Київщини, наслідком чого став значний демографічний приріст: чисельність населення на цих територіях протягом 1569–1648 зросла у 20–30 разів. Л.у. дала значний поштовх урбанізаційним процесам. Заснування нових міст і містечок супроводжувалося наданням їм самоврядування на засадах магдебурзького права. Українська шляхта перейняла стандарти правової й політичної культури коронної шляхти, вповні адаптувавши інституцію сеймику (основного представницького і самоврядного органу шляхти). Культурне піднесення, що спостерігалося після унії на українських землях, М.С. Грушевський охарактеризував як українське національне відродження. Підставою для цього було заснування Острозької академії, Києво-Могилянського колегіуму, братських шкіл, запровадження реформаторських новацій у сфері шкільної освіти, виникнення друкарень, просвітницька діяльність українських інтелектуалів. «Культурна революція» вплинула на розвиток політичної культури та формування національної свідомості українського народу.

Унійні процеси мали і зворотній бік — внутрішні конфлікти і протиріччя, передовсім національно-релігійного характеру, закладені Берестейською унією 1596. Чимдалі, тим дужче вони підсилювалися небажанням королівського двору помічати появу третьої сили в Речі Посполитій — козацтва. Загострення суперечностей підсилювалося небажанням проводити необхідні суспільству реформи, що в результаті призвело до вибуху Національно-визвольної війни 1648–1657. Унаслідок руйнівних воєн середини та другої половини 17 ст. Річ Посполиту охопили затяжні політична й економічна кризи, що тривали до її розподілів наприкінці 18 ст.

Літ.: Halecki O. Unia Lubelska. Wykład habilitacyjny, wygłoszony na uniwersytecie Jagiellońskim 10 grudnia 1915 r. — Kraków, 1916; Peleński J. Inkorporacja ukraińskich ziem dawnej Rzeczypospolitej do Korony w 1569 roku. Ideologia i korzyści — próba nowego spójrzenia // Przegląd Historyczny, 1974, т. LXV, z. 2; Unia lubelska i tradycje integracyjne w Europie środkowowschodniej. — Lublin, 1999; Історія України: нове бачення / За ред. В.А. Смолія. Вид. 2, доп. — К., 2002; Яковенко Н.М. Скільки істориків — стільки уній (з нагоди 440-ліття Люблінської унії) // Український гуманітарний огляд. — К., 2009, вип. 14; Білоус Н.О. Люблінська унія 1569 р.: історіографічні погляди та інтерпретації (до 440-річчя Люблінської унії) // Український історичний журнал, 2010, № 1; Unia lubelska z 1569 roku. Z tradycji unifikacyjnych I Rzceczypospolitej. / Red. T. Kempa, K. Mikulski. — Toruń, 2011.

Н.О. Білоус.