Україна в міжнародних відносинах/3/Німеччина

◀ Німецько-українське товариство

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 3 під ред. Миколи Варварцева Німеччина

Німці в Україні ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2012

НІМЕЧЧИНА (Deutschland) — держава у Центральній Європі. Територія — 357 тис. км2. Населення 81,7 млн. чоловік (2011). За Конституцією 1949 — федеративна республіка. У 1949–1990 столиця — Бонн, після об'єднання Німеччини — Берлін. Кожна з 16 федеральних земель є рівноправним суб'єктом федерації і має власне самоуправління. Інтереси земель репрезентовані у верхній палаті парламенту — бундесраті. Нижня палата — бундестаг обирається на загальних виборах. Виконавчу владу здійснює федеральний канцлер. Президент виконує головним чином представницькі функції. Германські племена в 3–5 ст. відіграли важливу роль у падінні Західної Римської імперії. 843 у Вердені онуки Карла Великого поділили Франкську імперію. За династії Штауфенів (1138–1254), яка вела боротьбу за створення «Священної Римської імперії німецької нації», розширювались феодальні привілеї князів, а королівська влада зрештою втратила спадковий характер.

1356 імператор Карл ІУ був обраний колегією курфюрстів.

У 12–13 ст., поки імператори займались упокоренням багатих італійських міст, північнонімецькі князі проводили політику «тиску на схід». Відбувався процес колонізації слов'янських земель. 1237 був заснований Берлін.

Знаряддям колонізації стали лицарські ордени, зокрема Тевтонський.

Німецькі міста балтійського узбережжя 1356 створили торговельний союз Ганза, який до 15 ст. мав факторію у Новгороді. Після Грюнвальдської битви 1410, в якій брали участь загони із західноукраїнських земель, слов'янські народи спромоглися відстояти право на самостійний розвиток.

Реформація та селянська війна (1525) стали поворотними моментами німецької історії. 1555 за Аугсбургським миром німецькі землі були поділені на католицькі (Південь) та протестантські (Північ) — за принципом «чия влада, того і віра». В умовах Контрреформації, проявом якої стала загальноєвропейська Тридцятирічна війна початку 17 ст., за положеннями Вестфальського миру 1648 було закріплено роздробленість Німеччини.

Завдання досягнення національної єдності стало ключовим у новій та новітній історії країни. На цю роль претендувала Пруссія. Після революції 1848–1849 канцлер О.Бісмарк взяв курс на об'єднання Німеччини «кров'ю та залізом» навколо Пруссії, але без участі Австрії. Після перемоги у війні з Францією 18 січня 1871 було проголошено створення Німецької імперії на чолі з кайзером Вільгельмом І. «Другий Рейх» об'єднав території, заселені німцями, включно зі Східною Пруссією, Ельзасом та Лотарингією, Сілезією. Досягнення національної єдності сприяло бурхливому розвитку економіки. Зміна соціальної структури населення стимулювала виникнення першої робітничої соціал-демократичної партії (1890). Водночас націоналістичні кола, об'єднані навколо Пангерманського союзу, виступали за участь Німецької імперії у глобальній колоніальній політиці, що зіштовхувало країну до протистояння проти Великої Британії, Франції та Росії.

Поразка Німеччини в Першій світовій війні (1914–1918) спричинила народження Веймарської республіки (1920–1933) — країни, де в умовах економічної нестабільності націонал-соціалісти під час «пивного путчу» 1923 вперше заявили про свої наміри прийти до влади. У 1933–1945 в Н.

існувала нацистська диктатура на чолі з А. Гітлером, який поставив за мету встановлення глобального панування арійської раси. У Другій світовій війні (1939–1945) «Третій рейх» зазнав поразки від сил Об'єднаних Націй.

З початком «холодної війни» Н. була поділена на зони окупації. За Конституцією 23 травня 1949 було проголошено створення ФРН. 7 жовтня 1949 в радянській зоні окупації постала НДР. У 1969–1982 в рамках «нової східної політики» були створені передумови для замирення з соціалістичними країнами Східної Європи та розрядки у відносинах із СРСР.

У розпалі перебудови в СРСР та кризи соціалізму в НДР у листопаді 1989 знесено Берлінський мур (побудований 1961) — символ розколу Європи.

3 жовтня 1990 Н. знову стала єдиною. За часів канцлера Г. Коля (1982–1998) ФРН стала «локомотивом» процесу європейської інтеграції. 1998 вперше в історії до влади прийшла коаліція соціал-демократів та партії зелених, які поставили за мету соціально-екологічне оновлення країни. Після парламентських виборів 2009 в ФРН була створена християнсько-ліберальна коаліція на чолі з А. Меркель.

ФРН встановила дипломатичні відносини з Україною 17 січня 1992.

У червні 1993 було підписано Декларацію про основи українсько-німецьких відносин. Впродовж 1998–2002 проведено чотири щорічні міждержавні консультації на вищому рівні.

Літ.: Вайнштейн О.Л. Россия и Тридцатилетняя война. — М., 1947; Смирин М.М. Германия эпохи Реформации и Великой крестьянской войны. — М., 1962; Неусыхин А.И. Судьба свободного крестьянства в Германии в VIII–XII веках. — М., 1964; Кулинич І.М. Українсько-німецькі історичні зв'язки. — К., 1969; Майер В.Е. Деревня и город в Германии XIV–XVI веков. — М., 1979; Гюнтер Р., Корсунский А.Р. Упадок и гибель Западной Римской империи и возникновение германских королевств. — М., 1985; Факти про Німеччину. — Франкфурт-на-Майні, 1992; Газін В.П. Економіка і зовнішня політика Веймарської республіки (1925–1933): Східноєвропейський аспект. — Кам'янець-Подільський, 1994; Копиленко М.Л. Українськонімецькі відносини: здобутки, проблеми, перспективи. — К., 1996; Кудряченко А.І. Європейська політика ФРН (1970–1990). — К., 1997.

А.Ю. Мартинов.

Українсько-німецькі відносини. Зв'язки з німецькими землями відомі від часів Київської держави. 905–906 у місті Раффельштеттені був виданий митний Статут Східної марки, у якому йшлося про дозвіл руським людям торгувати воском, кіньми та іншими товарами на Дунаї та в деяких містах Баварії. Жваві торговельні стосунки встановилися з Регенсбургом, який у 12 ст. мав власну торговельну контору у Києві. 956 княгиня Ольга вислала посольство до німецького імператора Оттона І. У 973 до Оттона II було направлено посольство з щедрими подарунками, про що повідомляє німецький хроніст Ламперт. Князь Володимир прагнув спертися на Німецьку імперію у протистоянні Русі з Візантією. У 1029–1031 Давньоруська держава разом з Н. воювала проти Польщі, яку підтримував угорський король Іштван I.

Налагоджені за часів Ярослава Мудрого русько-германські мирні стосунки зберігалися й за його синів. Союз між двома державами скріплювався династичними шлюбами. Німецький хроніст Тітмар Мерзебурзький, який 1018 відвідав Київ, характеризував його як місто 400 церков, 8 торгових площ і великої кількості мешканців. У 13 ст. у політичні відносини зі Священною Римською імперією германської нації вступило Галицько-Волинське князівство. Данило Галицький продовжив традицію династичних зв'язків з німецькими князівствами, віддавши дочку Софію за графа Генріха V Шварцбурзького. Галицькі і волинські князі у закордонній політиці опиралися на союз з Німецьким орденом, заснованим 1190.

У 12–14 ст. в українських містах з'являються німецькі поселенці, переважно купці і ремісники, що сприяло поширенню німецьких впливів у техніці ремесла, торговельній справі, організації міського самоврядування.

На українських землях виникає німецьке міське право (кінець 13 — поч. 14 ст.). Грамоти на використання магдебурзького права першими отримали міста Галицько-Волинської землі. Інтенсивними стали й українсько-німецькі культурні контакти. З 16 ст. почала складатися традиція української молоді завершувати освіту й поглиблювати свої знання в німецьких університетах. Наприкінці 16 ст. у Віттенберзі слухав лекції з філософії й богослов'я відомий представник Острозького освітнього центру Кирило Лукарис. Удосконалював свої знання в університетах Н. також ректор Київської братської школи Мелетій Смотрицький. У другій пол. 18 ст. у Лейпцігу, Кенігсберзі, Геттінгені, Віттенберзі, Берліні, Галле, Бреслау навчалося понад 130 українців, які студіювали філософію, право, класичні мови, медицину. У Кенігсберзькому університеті здобули ступені докторів медичних наук І. Максимович та Н. Квятковський. Українські студенти-медики навчалися у Кілі. У Геттінгенському університеті навчались представники знатних родин — Розумовські, Мілорадовичі та ін.

У 19 — на поч. 20 ст. вчені університетів України регулярно здійснювали наукові відрядження до Н. У таких університетах, як Гейдельберзький, Лейпцизький, Ієнський, Галльський, Геттінгенський, Берлінський, вони слухали лекції й відвідували семінари, працювали у лабораторіях, бібліотеках, виступали з доповідями на міжнародних з'їздах, конгресах. Від Київського університету в Н. працювали М. Іванишев, І. Рахманінов, П. Алексєєв, М. Бубнов, К. Кесслер, Ф. Фортинський, А. Загоровський, М. Зібер, І. Лучицький, Б. Кістяківський, М. Ренненкамф, Я. Вальц та ін.

У 1867–1869 у Лейпцизькій консерваторії під керівництвом композиторів Е. Ріхтера, К. Райнеке, Є. Венцеля навчався композитор М. Лисенко. Студії знаменитого художника-педагога Мюнхенської Академії мистецтв А. Ашбе відвідував графік Г. Нарбут.

Серед німецьких істориків, послів, мандрівників, які цікавилися Україною, були Й. Пасторій, С. Пуффендорф, Й. Гербіній, Ф. Міллер, П. Паллас, К. Гільдебрант, Й. Енгель, Й. Коль, Й. Блазіус та ін. 1594 за дорученням германського імператора Рудольфа II Габсбурга Е. Лясота відвідав Запорозьку Січ з метою залучити козаків до антитурецької коаліції. Під час поїздки він побував у Львові, Почаєві, Прилуках, Трипіллі, Києві.

Разом з тим багато німецьких учених працювали у вітчизняних вищих та середніх навчальних закладах. І. Гізель, родом із Східної Прусії, 1645–50 був професором і ректором Могилянської колегії. У першій пол. 19 ст. у Харківському університеті працювали Ф. Гізе, Л. Шнауберт, Й. Шад, Л. Ванноті, М. Пільгер, Х. Роммель, Л. Якоб, Б. Дорн та ін. З німецькими вченими співпрацювали вчені Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович, С. Тодорський та ін. Німецький архітектор Й. Шедель, родом із Гамбурга, 1731–52, керував спорудженням дзвіниці Києво-Печерської Лаври, будинку Київської академії, дзвіниці Софійського собору.

У другій половині 19 ст. німецькі автори Й. Обріст, К. Францоз вивчали творчість Т. Шевченка. Німецькою мовою видавалися твори О. Кобилянської, В. Стефаника. Твори драматурга Г. Гауптмана та поета Г. Гейне перекладали Леся Українка, Й. Гете — І. Франко.

Після підписання 9 лютого 1918 Брестського мирного договору між Українською Народною Республікою та Німеччиною були встановлені міждержавні відносини. 1918–22 у Берліні діяли дипломатичні представництва УНР, Української Держави гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР.

1922 Н. встановила дипломатичні відносини з УСРР, були налагоджені торговельно-економічні зв'язки. У 1917–1921 у Н. з'явилася масова українська еміграція. Після закінчення Першої світової війни у таборах для інтернованих перебувало близько 100 тисяч українців. В таборах Раштаті, Бадені і Зальцведелі створювалися українські громади, діяли школи, друкарні, клуби, церкви, драматичні гуртки, видавалися часописи. Були створені «Українська громада в Берліні», «Українське національне об'єднання». 1922 у Берліні під головуванням проф. Д. Дорошенка постала Спілка об'єднаних громадських добродійних українських організацій у Німеччині. Від 1923 у Кенігсберзі діяв Комітет опіки над українськими біженцями з Західної України. Спілка студентівукраїнців мала свої філії в Кілі, Геттінгені, Лейпцигу, Кенігсберзі, Данцигу, Франкфурті, Галле та інших містах. У 1920-х рр. у Н. працював скульптор і художник О. Архипенко, який представляв свої твори на виставках у Н., Франції та інших країнах Європи.

В Академії мистецтв у Берліні працювали графік, професор Р. Лісовський, скульптор І. Крук. 1926 в Берліні закінчив високу школу музики піаніст, композитор і диригент А. Рудницький, який 1935 виголосив цикл викладів про українську музику в Берлінському університеті. У Берліні виступали співаки О. Зарицький, М. Любарська, К.Андрієнко, піаністка Л. Колесса, Українська Республіканська капела, хори Є. Турули, Є. Цимбалистого.

Важливу роль відігравав Український науковий інститут в Берліні, заснований у листопаді 1926 (очільник — Д. Дорошенко, від 1930 — І. Мірчук).

Кураторами інституту були генерал В. Гренер, від 1934 — проф. Пальме, від 1939 — проф. Геруліс. На чотирьох інститутських кафедрах — української історії, української державності, духовної культури і релігійних відносин, історії матеріальної культури працювали В. Липинський, В. Залозецький, Д. Чижевський, З. Кузеля, Я. Рудницький, Б. Крупницький, М. Антонович, І. Лоський, Д. Олянчин та ін.

Після закінчення Другої світової війни на території Західної Німеччини знаходилось близько 180 тис. українців, більшість з яких жили у таборах для переміщених осіб. У таборах були організовані 28 українських гімназій, ветеринарний технікум, 3 вчительські семінарії, комерційна та електротехнічна школи, початкові українські школи.

У зв'язку з еміграцією до інших західних країн і за океан на кінець 1950-х у Західній Німеччині залишилося приблизно 20 тис. українців. Серед них продовжували діяти Спілка українських журналістів, Спілка української молоді, Пласт, театральні колективи тощо, виходили періодичні видання: «Українська трибуна», «Час», «Українські вісті», «Рідна церква», «Україна і світ» та ін.

Від 1945 почали діяльність Український вільний університет у Мюнхені, Український технічно-господарський інститут у Регенсбурзі, Українська вільна академія наук (УВАН) в Ангсбурзі. Функціонували також Українська висока економічна школа, Українська православна богословська академія, Українська католицька духовна семінарія, Наукове товариство ім. Шевченка (від 1947).

Від початку 1990-х рр. до Німеччини на постійне місце проживання прибула нова хвиля еміграції українців, яка має економічний характер.

Станом на 2011 в Німеччині мешкає близько 1 млн. українців, які зосереджені головно в Мюнхені, Берліні, Гамбурзі, Ганновері, Нюрнбергу, Регенсбурзі, Ульмі, Брауншвейгу, Франкфурті-на-Майні, Фрайбургу, Штутгарті, Дюссельдорфі, Дрездені, Лейпцигу.

Українців у Н. репрезентує Центральне представництво українців у Німеччині. Громадськими і культурно-освітніми організаціями є Спілка українців Німеччини «Нова громада», «Український світ», Центральна спілка українців Німеччини, Німецько-український інформаційний центр «Пролісок», Спілка українських студентів, «Пласт», Спілка української молоді. Існують також видавництва «Сучасність», «Дніпрова хвиля», «Українське видавництво», «Молоде життя», виходить часопис Української греко-католицької церкви «Християнський голос».

Функціонують Апостольський екзархат Української греко-католицької церкви в Німеччині та Скандинавії, Українська автокефальна православна і Українська євангельсько-баптистська церква.

Літ.: Кулінич І.М. Українсько-німецькі історичні зв'язки. — К., 1969; Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по Другій світовій війні. — 1945–1951. — Мюнхен, 1985, т. 1.; Трощинський В.П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. — К., 1994; Євтух В.Б. Українці за межами України // Історія України. Нове бачення. — К., 1996, т. 2.; Копиленко М.Л. Українсько-німецькі відносини: здобутки, проблеми, перспективи. — К., 1996; Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі // Україна крізь віки: В 15-ти томах. — К., 1999, т. 15.; Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української еміграції 1919–1939. — К., 1999; Яцишин М.М. Українсько-німецькі культурні зв'язки кінця 80-х — у 90-ті роки ХХ століття. — К., 1999; Мартинов А.Ю. Українсько-німецьке співробітництво у контексті європейської інтеграції (90-ті роки ХХ ст.) — К., 2000; Політична історія України ХХ століття. У 6 томах. Українці за межами УРСР (1918–1940). — К., 2003, т. 5.

Н.В. Кривець.