Україна в міжнародних відносинах/4/Перша світова війна

◀ Перу

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Перша світова війна

Перше травня ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА (Велика війна) — війна між блоками найбільших світових країн поч. 20 ст. — Троїстим союзом, або Центральними державами (Німеччина та Австро-Угорщина), та Антантою (Велика Британія, Франція і Російська імперія), в яку було втягнуто 38 держав із населенням 1,5 млрд осіб (3/4 населення земної кулі). Бойові дії велися із серпня 1914 по листопад 1918. За цей час було вбито 10 млн.

осіб (стільки, скільки загинуло у всіх європейських війнах за тисячу років до початку Великої війни 1914–18) і поранено бл. 20 млн. Прямі воєнні втрати воюючих сторін оцінюються в 208 млрд дол. США.

Приводом до П.с.в. стало вбивство сербськими націоналістами в Сараєві (нині столиця Боснії і Герцеговини) 28 червня 1914 спадкоємця австро-угорського престолу Франца-Фердінанда Габсбурга. 28 липня 1914 Австро-Угорщина оголосила Сербії війну, а Російська імперія у відповідь на це розпочала мобілізацію, проігнорувавши протест Німеччини. Остання 1 серпня 1914 оголосила Російській імперії війну. Цей день офіційно вважається датою початку П.с.в. 3 серпня війну було оголошено також Франції. 4 серпня війну Німеччині від власного імені та своїх домініонів (Канада, Австралія, Нова Зеландія) оголосила Велика Британія. 6 серпня 1914 Австро-Угорщина розпочала війну проти Російської імперії.

Воєнні дії П.с.в. відбувалися в Європі, Азії, Африці, в акваторії океанів і багатьох морів. В армії Троїстого союзу було мобілізовано 3,5 млн. чол., Антанти — понад 6 млн. чол. На Західному фронті розгорнулися бої між англо-французькими і німецькими військами. Після успіхів у перші дні війни німці змушені були відступити, зазнавши поразки у битві на р. Марна (5–12 вересня 1914). Відтоді лінія фронту стабілізувалася, і військові дії набули характеру позиційної війни.

Одними з найбільш драматичних стали перебіг подій Великої війни та її наслідки для українського народу, розділеного на східноєвропейському театрі воєнних дій політичними кордонами імперій, які вступили між собою у війну. Українські землі зазнали значних руйнувань — від самого початку боїв улітку 1914 територія Галичини, Волині і (меншою мірою) Центральної України стала одним із основних воєнних театрів на сxоді Європи. Аж до поч. 1918 лінія фронту проходила через українську територію, і протягом усієї війни тут перебував російський штаб Південно-Західного фронту. Ключове геополітичне розташування, а також значні природні та людські ресурси спричинили запеклу боротьбу за них Німеччини та Австро-Угорщини, з одного боку, і Російської імперії — з другого. За роки війни до лав російської армії було мобілізовано 3,5 млн. українців (за іншими даними — 4,5 млн. із загальної чисельності 15,5 млн.), а до складу австрійської армії — бл. 300 тис. (бл. 9% від особового складу австро-угорської армії).

На українських землях проходив Південно-Західний фронт довжиною більше 400 км, польове управління якого дислокувалося в Києві. Він складався з 4-х армій: із півночі на південь — 4-ї, 5-ї, 3-ї та 8-ї. На лівому фланзі фронту між Дністром і Прутом (притока Дунаю) діяв т. зв. Дністровський загін, основу якого становили 47-й Український та 48-й Одеський піхотні полки. Австро-Угорщина розгорнула проти Росії на лінії Сандомир (нині місто Свентокшиського воєводства, Польща) — Перемишль (нині м. Пшемисль Підкарпатського воєводства, Польща) — Станіслав (нині м. Івано-Франківськ) — Чернівці 4 армії: 1-у, 4-у, 3-ю та 2-у.

Крім того, австрійське командування дозволило створити українське добровольче військове формування. На заклик Головної української ради зголосилося бл. 30 тис. охочих захищати Галичину, однак відібрали лише кілька тисяч. Загони січових стрільців у баченні українських політиків мали стати основою майбутньої української армії. Саме так розуміли свою місію і самі стрільці, здебільшого студенти або загалом люди з вищою освітою.

17 серпня 1914, виконуючи прохання французького уряду, армії Північно-Західного фронту розпочали Східнопрусську операцію. У наступні два дні, розгортаючи наступ, російські війська ввійшли на територію Східної Галичини. Розпочалася 33-денна Галицька битва 1914 — одна з найбільш успішних для російської армії і водночас кривавих бойових операцій. У боях брали участь 8 армій, понад 100 дивізій, понад 1,5 млн. солдатів та офіцерів. У Галичині російські війська мали значну перевагу в живій силі над австро-угорськими збройними силами, які зосередили свої війська на Люблінсько-Холмській ділянці фронту (перевага місцями досягала 3- й 4-кратного розміру). 27 серпня 1914 австроугорські війська перейшли до оборони, наступного дня почали відступ, щоб уникнути оточення.

Паралельно з наступом російських армій на територію Галичини на кордоні з Буковиною, починаючи з 6 серпня, почалися бої місцевого значення російської та австрійської прикордонної сторожі. Долю Буковини 1914 визначив стрімкий наступ російських військ у Галичині — у ніч з 30 на 31 серпня австрійські війська залишили її. 2 вересня 1914 були взяті росіянами Чернівці, а вже 3 вересня Львів. 17 вересня 1914 3-я російська армія оточила австрійську фортецю Перемишль із гарнізоном бл. 300 тис. солдатів та офіцерів, але через нестачу снарядів не змогла провести її штурм. 25 вересня 1914 авангард російських військ навіть прорвався через Ужоцький перевал у Карпатах і вийшов на територію Угорщини. Однак закріпитися на карпатських перевалах російським військам не вдалося, а бойові дії набули позиційного характеру.

У результаті Галицької операції 1914 російські війська просунулися вглиб імперії Габсбургів на 280–300 км і захопили Галичину, Буковину та частину Польщі. Австро-угорські війська втратили 400 тис. осіб (у т. ч. 100 тис. полоненими) і 400 гармат. Втрати росіян становили бл. 230 тис. осіб і майже 100 гармат.

Вважаючи незворотним процес приєднання Галичини і Буковини до Російської імперії, 21 серпня 1914 царський уряд створив Галицьке генерал-губернаторство на чолі з Г. Бобринським. Нова адміністрація розділила окуповані території на Львівську, Тернопільську, Перемишльську та Чернівецьку губернії, призначила градоначальників, створила поліцію, жандармські управління. Знаючи про існування в Галичині потужних самостійницьких настроїв, українських політичних, економічних, культурних організацій, які становили кістяк українського національного руху, російська окупаційна адміністрація розгорнула широку кампанію боротьби з українством. Особливих переслідувань зазнало греко-католицьке духовенство. 18 вересня 1914 був заарештований і вивезений у Росію митрополит А. Шептицький. Загалом тисячі галичан вивезено як заручників (лише через Київ пройшло бл. 12 тис.).

На рубежі 1914 і 1915 на Південно-Західному фронті настало затишшя. Восени 1914 на боці Австро-Угорщини у війну вступила Османська імперія, а тому загроза нависла над українськими землями ще і з півдня.

Для захисту узбережжя Чорного моря аж до румунського кордону з військ Одеського військового округу була створена 7-а армія.

22–24 січня 1915 австро-німецькі війська розпочали наступ на російські позиції, завдаючи удару з Ужгорода на Самбір та з Мукачевого на Стрий. Російська армія 25 січня розпочала контрнаступ на лівому фланзі, однак під натиском противника змушена була відступати до річок Дністер і Прут. Невдалими виявилися й спроби австро-німецьких військ деблокувати Перемишль, який 6 місяців перебував в оточенні російських військ. 22 березня 1915 гарнізон, що налічував на той час 120 тис. осіб, капітулював (основна причина — вичерпання усіх харчових запасів).

У полон потрапили 9 генералів, 2,5 тис. офіцерів. Протягом усього березня російські 8-а і 3-я армії вели постійні бої, однак прорватися на Будапешт через Карпати не вдалося. У Карпатській битві 1915 добре себе зарекомендували українські січові стрільці, до яких австрійці спочатку ставилися доволі скептично. Вони взяли участь у боях на г. Маківка недалеко від Славська (нині селище Славське Львівської обл.) 23 березня — 4 квітня 1915. Загалом у ході Карпатської операції 1915 російським військам не вдалося виконати поставлених завдань, в основному через невміння воювати в зимових умовах у гірській місцевості. Під час її проведення вони втратили 1 млн. осіб, тоді як австро-німецькі війська — 800 тис.

Навесні 1915 австрійському командуванню за підтримки німецьких союзників вдалося успішно провести Горлицьку наступальну операцію.

Вони прорвали оборону російської 3-ї армії на 35-кілометровій ділянці в районі Горлиці (нині м. Горліце Малопольського воєводства, Польща) завдяки майже подвійній перевазі в живій силі (для цього було сформовано німецьку 11-у армію на чолі з генерал-фельдмаршалом А. фон Макензеном). Російська армія відступила з Галичини з найбільшими втратами за всю війну — у середньому 235 тис. убитими та пораненими щомісяця (упродовж усієї війни ця цифра становила 140 тис.). З червня 1915 німецько-австрійські війська зайняли Перемишль, а 22 червня — Львів. У результаті Горлицької операції 1915 російські війська було відкинуто з Галичини, а фронт стабілізувався по лінії Холм (нині м. Хелм Люблінського воєводства, Польща) – Володимир-Волинський–Броди–Бучач.

Усі попередні успіхи російської армії виявилися знівельованими, а величезні людські жертви — марними. У період відступу з Галичини росіяни втратили лише полоненими 500 тис. осіб із 344 гарматами. Відступаючи, вони знищували все, що могло хоча б якимось чином придатися противникові.

Наступною великою операцією на українських землях став т. зв. Брусиловський прорив 1916 — масований наступ російських армій на лінії Луцьк–Чернівці під командуванням генерала віл кавалерії О. Брусилова, який тривав із 4 червня до 20 вересня 1916. Переважаючи противника в піхоті у 2–2,5 раза, артилерії — у 1,5–1,7 раза, російські війська досить легко прорвали оборону і вже 7 червня 1916 взяли Луцьк, а 18 червня — Чернівці. Вони зайняли південну Галичину, Буковину і знову підійшли до карпатських перевалів, однак на початку вересня 1916 темп наступальних дій значно уповільнився, і фронт стабілізувався по лінії р. Стохід (притока Прип'яті) — Киселин (нині с. Кисилин Локачинського р-ну Волинської обл.)–Золочів–Бережани–Галич, Станіслав–Делятин (нині селище Надвірнянського р-ну Івано-Франківської обл.)–Ворохта–Селетин (нині с. Селятин Путильського р-ну Чернівецької обл.).

За відомостями Ставки Верховного головнокомандувача, ПівденноЗахідний фронт втратив із 4 червня по 27 жовтня 1916 1,65 млн. осіб, що й вирішило долю т. зв. Брусиловського прориву, жодне із завдань не було виконане: Ковель — вузловий центр — залишився в руках противника. У стратегічному плані певних позитивних для Антанти результатів було досягнуто — порятовано від розгрому Італію, вирішено питання приєднання Румунії до Антанти, російський наступ полегшив становище англійців і французів на їх фронті.

Останню велику наступальну операцію під час П.с.в. ПівденноЗахідний фронт провів улітку 1917, але не досяг жодних успіхів. Більше того, внаслідок контрнаступу австро-німецьких військ російські армії відійшли північніше Бродів і зупинилися на лінії Збараж–Скалат–Гримайлів, далі — по р. Збруч до Дністра, де з'єднувалися з Румунським фронтом. Жовтневий переворот у Петрограді 1917 та початок революційних подій в Україні, створення Української Народної Республіки зумовили призупинення бойових дій на українських землях. Генеральний секретаріат Української Центральної Ради 23 листопада 1917 вирішив об'єднати Південно-Західний і Румунський фронти в Український фронт, а сама Українська Центральна Рада розпочала переговори про завершення війни. Перший мирний договір у війні 1914–18 був підписаний саме УНР 9 лютого 1918 в Бресті-Литовському (нині м. Брест, Білорусь) із Німеччиною.

П.с.в. значним чином вплинула на українське суспільство. Переважна більшість українських солдатів і офіцерів обох імперій виконували свій військовий обов'язок і воювали в арміях тих держав, де вони народилися і жили. Патріотичний підйом на початку війни з обох сторін був значним, чому посприяла й позиція провідних суспільно-політичних сил, у т. ч. українських, спрямована на підтримку війни. Лише згодом конфлікт між Австро-Угорщиною і Росією почав розглядатися українськими політиками Галичини і Наддніпрянщини як можливість здобуття для українських земель більшої автономії, а то й незалежності. Для політичної орієнтації українського народу і захисту його національних інтересів були створені Головна українська рада, Союз визволення України, Загальна українська рада, Українська парламентська репрезентація.

Унаслідок воєнних дій значно загострилася соціально-економічна ситуація на українських землях. Бл. 61% працездатних чоловіків із сільської місцевості були мобілізовані на фронт, через що 1916 посівні площі в Україні зменшилися на 1,9 млн. десятин порівняно з 1913, а валовий збір сільськогосподарської продукції — на 200 млн. пудів. Війна найбільш відчутно вдарила по малозабезпечених верствах села: на поч. 1917 із 3 млн. 980 тис. селянських господарств 640 тис. не мали засівів, 1 млн. 400 тис. — коней, 1 млн. 142 тис. — корів. Суперечливою і проблематичною була ситуація в промисловості. З одного боку, значно розширився державний вплив, а низка підприємств отримали вигідні військові замовлення, що дало їм змогу значно наростити обсяги виробництва продукції. Однак водночас війна призвела до порушення усталених внутрішніх і зовнішніх торгівельних зв'язків, диспропорцій у товарному обміні, а також між військовим і цивільним виробництвом, хронічних транспортних та фінансових проблем. Унаслідок цього протягом 1914–16 в Україні закрилося більше 1,4 тис. підприємств. Економіка західноукраїнських земель була підірвана внаслідок фактично безперервного проходження тут лінії фронту. Величезна кількість біженців і вигнанців із прифронтових регіонів, вивезення із Правобережної України хлібних і цукрових запасів та ін. посилили і без того значний розлад на залізницях, спричинений відступом російських військ влітку 1915 й евакуацією із прифронтових губерній промислового устаткування, адміністративних установ, навчальних і культурних закладів та ін. Безперервне посилення транспортної кризи в роки війни стало однією з головних причин загального економічного занепаду.

Особливістю П.с.в. стало біженство, яке охопило українські землі по обидва боки кордону. Евакуаційні заходи були застосовані як австрійською владою в Галичині і Буковині, так і російським урядом у Волинській губернії та Подільській губернії. Серед перших переважали не добровільні переселенці, а виселенці, евакуйовані із державно-політичних, стратегічних міркувань. Австро-угорський уряд організовував спеціальні табори для українців у Вольфсберзі, Гмюнді та Гредізі (нині всі міста в Австрії). Ними опікувалися державні інституції, забезпечуючи грошову допомогу, медичне обслуговування та працевлаштування. У жахливих умовах опинилися інтерновані т. зв. політично неблагонадійні українці з Галичини та Буковини. Для них були створені окремі концентраційні табори на Заході Австрії, серед яких виділявся своїми розмірами Талергоф (бл. 5 тис. заарештованих, у т. ч. бл. 500 священиків).

Російська влада теж вдалася до примусового виселення українців з окупованих 1915 районів. У зв'язку з наступом австро-угорських та німецьких військ весною–літом 1915 евакуаційні заходи почали проводити вже й на території правобережної губерній Російської імперії — Волинської та Подільської.

На території всієї Російської імперії наприкінці 1916 налічувалося понад 3 млн. біженців і вигнанців, зокрема на українських землях — бл. 656 тис., в основному в Катеринославській, Харківській та Чернігівській губерніях.

У контексті біженської проблеми російський уряд намагався проводити політику «вдосконалення» національної структури населення, всіляко перемішуючи людей різної національності з метою прискорення їх асиміляції. Частину біженців переміщали в організованому порядку разом з евакуйованими фабриками, заводами та різними установами. Всього з території Царства Польського та Прибалтики було вивезено бл. 680 підприємств, з яких майже кожне п'яте (18%) опинилося в Україні (серед них, зокрема, і Деміївський снарядний завод).

Одним із характерних виявів життя воєнного соціуму стала діяльність мережі центральних та місцевих громад, організацій і товариств із надання допомоги військовим, цивільному населенню та біженцям, зокрема:

Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам та відповідний Всеросійський союз міст, Тетянинський комітет із надання тимчасової допомоги потерпілим від воєнних дій, Романовський комітет та ін. Провідною громадською військово-медичною організацією в роки П.с.в. було Російське товариство Червоного Хреста, яке сприяло військовій адміністрації у справі надання допомоги пораненим і хворим. Досить істотною була й участь церкви в наданні допомоги жертвам війни.

Зростання ролі громадських організацій до певної міри було реакцією на нездатність уряду організувати належним чином допомогу військовим і цивільному населенню.

Нагромадження соціальних проблем, погіршення матеріального становища основної маси населення, тривале порушення традиційного укладу життя спричинили наростання антиурядових виступів. Із серпня 1914 до вересня 1915 зафіксовано бл. 100 страйків, у яких взяли участь 43 тис. робітників України, а з жовтня 1915 до вересня 1916 — 225 страйків, які охопили 210 тис. робітників. Із серпня 1914 до грудня 1916 в Україні відбулося понад 160 селянських виступів. Затяжний характер бойових дій, що характеризувався, зокрема, відомим висловом «на фронті без змін», значні людські втрати, а також активна пропагандистська робота зумовлювали значне посилення антивоєнних та антиурядових настроїв і в солдатському середовищі Південно-Західного та Румунського фронтів, дислокованих в Україні.

Невдоволення солдат і всього населення Російської імперії активізувалося після того, як російське командування не змогло використати Брусиловський прорив 1916 для перелому ходу війни. Фактично після цього необхідність і неминучість кардинальних змін суспільного життя усвідомили всі верстви суспільства. Виявом цих суспільних настроїв стало зречення російським імператором Миколою ІІ 15 березня 1917 від престолу, а вже 17 березня — створення в Києві Української Центральної Ради, яка фактично взяла на себе функцію місцевого органу влади.

Революційні події 1917–21 стали органічним продовженням тих процесів, які зародилися і з особливою силою виявилися в роки П.с.в.

Літ.: История Первой мировой войны 1914–1918. — М., 1975; Литвин М., Hayменко К. Історія галицького стрілецтва. — Львів. 1991; Заполовський В. Буковина у останній війні Австро-Угоршини: 1914–1918. — Чернівці, 2003; Литвин М. Україна: Доба війн і революцій (1914–1920). — К., 2003; Волконинський В.М. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни. В кн.: Проблеми історії України XIX — початку XX ст. — К., 2004, вип.4; Донік О. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивільному населенню в Україні у роки Першої світової війни (1914–1918 pp.). Там само; Реєнт О.П. Перша світова війна і Україна: Історико-теоретичні аспекти вивчення проблеми. Там само; Сердюк О. Біженство в Україні під час Першої світової війни. Там само; Реєнт О.П., Сердюк О.В. Перша світова війна і Україна. — К., 2004; Реєнт О.П., Янишин Б.М. Україна в період Першої світової війни: Історіографічний аналіз // УІЖ, 2004, № 4; Степаненко А.В. Православне парафіяльне духовенство на українських землях Російської імперії в роки Першої світової війни // УІЖ, 2004, № 5; Мировые войны XX века. — М., 2005, кн. 2; Загребельна Н.І., Коляда І.А. Велика війна: Українство і благодійність (1914–1917 pp.). — К., 2006.

О.П. Реєнт.