Україна в міжнародних відносинах/4/Польське повстання 1863–64

◀ Польське повстання 1830–31

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Польське повстання 1863–64

Польські корпуси в Україні ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПОЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1863–1864 (Січневе повстання) — національно-визвольне повстання поляків проти Російської імперії, яке охопило землі Королівства Польського, Литви і частково Білорусі та Правобережної України, найбільш масове з усіх польських визвольних рухів 19 ст. Причинами повстання стало прагнення національно свідомої частини польського суспільства здобути державну незалежність і відновити Річ Посполиту. Піднесенню польського руху сприяли успіхи у визволенні та об'єднанні Італії, зростання демократичних сил в європейських країнах, утворення й діяльність таємних радикально-демократичних організацій у Росії. Польські патріотичні організації, що виникли наприкінці 1850-х pp. у середовищі студентів та офіцерів російської армії, розпочали підготовку повстання в порозумінні з російськими демократами. 1861 в польському середовищі склалися два головні політичні табори, які отримали назви «білих» і «червоних». «Білі» представляли переважно помірковані шляхетські та буржуазні кола й виступали за ведення тактики «пасивної опозиції», яка б дала змогу здобути політичну автономію Королівства Польського і приєднати до нього, згідно з кордонами 1772, литовські, білоруські та українські землі. «Червоні» включали різнорідні верстви (переважно шляхту, міщанство, інтелігенцію, частково селян), яких об'єднувало прагнення здобути повну незалежність Польщі збройним шляхом і відновити державу в кордонах 1772 (тільки частина «червоних» визнавала права литовців, білорусів та українців на самовизначення). Консервативно-аристократичні кола, очолювані маркграфом А. Вельопольським, виступали за досягнення угоди із царизмом за рахунок певних поступок на користь автономії Королівства Польського. У червні 1862 «червоні» утворили Центральний національний комітет (ЦНК), де провідні позиції здобули Я. Домбровський, З. Падлєвський, Б. Шварце, А. Гіллер (розробив план збройного повстання).

У підготовці повстання брали участь члени «Комітету російських офіцерів у Польщі», одним із засновників і керівників якого був українець А. Потебня. Вони розраховували, що повстання в Польщі дасть поштовх для загальноросійської демократичної революції. Початок повстання було призначено на весну 1863. ЦНК утворив таємні комітети в Королівстві Польському, а також у Литві, Білорусі та Правобережній Україні, мав своїх представників в європейських країнах.

Оголошений урядом позачерговий рекрутський набір за заздалегідь підготовленими списками, до яких потрапило чимало змовників, послужив приводом до спалаху повстання. 22 (10) січня 1863 ЦНК проголосив початок національного повстання, а себе іменував Тимчасовим національним урядом. На заклик ЦНК загони повстанців напали на деякі царські гарнізони в Королівстві Польському. Від імені ЦНК було поширено «Маніфест до польського народу» і декрети про скасування панщини та проголошення селян власниками своїх наділів із наступною компенсацією поміщикам за втрачені землі. У лютому ЦНК звернувся до українських селян із закликом приєднатися до повстання. Однак селяни не підтримали виступ, не схвалюючи включення українських земель до Польської держави. У збройних загонах на Київщині і Волині брала участь переважно польська шляхта. Найбільші із цих загонів під проводом В. Рудницького, Е. Ружицького намагались чинити опір царським військам, але вже наприкінці травня були змушені перейти на територію Австрії. У травні 1863 ЦНК перетворився на Національний уряд. Ним було створено підпільну адміністраттвну мережу (поліцію, податкові органи, пошту та ін.), яка тривалий час успішно діяла паралельно із царською адміністрацією. Від початку повстання проявилися значні розбіжності між «білими» й «червоними»: перші розраховували на інтервенцію західних держав і протистояли радикальним соціально-політичним планам других. Спроби поставити на чолі повстання диктаторів — спочатку Л. Мєрославського від «червоних», а потім М. Лянгевича від «білих» — не принесли бажаних наслідків. Тимчасом західні держави обмежилися дипломатичними демаршами на підтримку П.п. 17 жовтня 1863 «червоні», опанувавши Національним урядом, призначили нового диктатора — генерала Р. Траугутта. Спроби останнього посилити повстанський рух зазнали невдачі. Улітку 1863 імп. Олександр II призначив генерал-губернатором Північно-Західного краю (Литви і Білорусі) генерала від інфантерії М. Муравйова, а намісником Королівства Польського — генерала від інфантерії Ф. Берга, які вдалися до репресій і терору з метою придушення повстання. Одночасно на поч. березня 1864 царський уряд оголосив укази про селянську реформу на охоплених заворушеннями територіях, яка проводилася на більш вигідних для селян умовах, ніж в інших землях імперії. До вересня 1864 повстання було придушене, тільки окремі загони протрималися до поч. 1865. Російський уряд жорстоко розправився з учасниками повстання: сотні поляків були страчені, тисячі вислані в Сибір або віддані в армію, а їхнє майно конфісковане. Було скасовано залишки автономії Королівства Польського.

Літ.: Powstanie Styczniowe: Materiały і dokumenty. — Wrocław, 1962–73, t. 1–9; Восстание 1863 года: Материалы и документы: Общественнополитическое движение на Украине в 1856–1864 гг. — К., 1963–64, т. 1–2.; Дьяков В.А., Миллер И.С. Революционное движение в русской армии и восстание 1863 г. — М., 1964; Фалькович С.М. Идейно-политическая борьба в польском освободительном движении 50–60-х годов XIX в. — М., 1966; Марахов Г.И. Польское восстание 1863 года на Правобережной Украине. — К., 1967; Дьяков В.А. Ярослав Домбровский. — М., 1969; Kieniewicz S. Powstanie styczniowe. — Warszawa, 1983; Dokumenty terenowych władz powstania styczniowego 1862–1864. — Wrocław, 1986; Ramotowska F. Narodziny tajemnego państwa polskiego: 1859–1862. — Warszawa, 1990; Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863). — К., 1996; Davies N. Boze igrzysko: Historia Polski. — Krakуw, 1998, t. 1–2.; Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: 3 найдавніших часів до наших днів. — Львів, 2002.

Л.О. Зашкільняк.