Україна в міжнародних відносинах/4/Поляки в Україні

Матеріал з Вікіджерел
Україна в міжнародних відносинах.
Енциклопедичний словник-довідник.
Випуск 4

під ред. Миколи Варварцева

Поляки в Україні
Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПОЛЯКИ В УКРАЇНІ — народ, що належить до західнослов'янcької підгрупи слов'янської мовної групи. У давньоруських і староукраїнських писемних пам'ятках відомі як «ляхи», мешканці «Лядської (Ляської) землі». В 10–11 ст., коли сформувалися Польська і Давньоруська держави, навряд чи існувала чітка територіальна межа між поляками і русами. Перші відомості про поселення «ляхів» на теренах сучасної України датуються 1031, коли київський князь Ярослав Мудрий «посадив» захоплених у поході на Польщу бранців у Пороссі. Представники Рюриковичів і Пястів укладали міждинастичні шлюби, завдяки чому у столицях руських князівств з'являлися поляки у складі почтів польських князівень. Руські міста відвідували поляки-купці і католицькі місіонери (найвідоміший з них — Гіацинт (Яцек) Одровонж, який наприкінці 1220-х — на поч. 1230-х pp. заснував у Києві і Галичі домініканські монастирі).

Внаслідок династичної кризи у Галицько-Волинському князівстві та смерті його останнього володаря Юрія II Болеслава Тройденовича, частина території князівства з центром у Львові протягом 1340-х pp. перейшла під владу польського короля Казимира III. Із утвердженням його як верховного володаря у Галицькій Русі починається поставлення на уряди старост (королів, намісників) переважно вихідців з польських етнічних територій. Запровадження 1434 польського права і утворення Руського воєводства і Подільського воєводства підтвердили практику, коли воєводами, каштелянами і старостами ставали етнічні поляки або вихідці з неукраїнських етнічних територій. Серед привілейованої верстви кількість поляків поступово збільшувалася за рахунок як прибульців, так і місцевих шляхтичів, які змінювали політичну орієнтацію. Загалом у цей час поляками у політично-правному значенні називали усіх представників шляхетської верстви. У містах кількість поляків збільшувалася завдяки прибуттю членів міських спільнот з інших польських міст, а також поступовій полонізації німецьких міщан, що виразно видно у Львові 16 ст.

На відміну від строкатих шляхетської корпорації та міщанського середовища Руського, Подільського та Белзького воєводств, у Волинському, Київському та Брацлавському воєводствах ці соціальні групи були моноетнічними. Після Люблінської унії 1569 спостерігається значне збільшення етнічно польської шляхти та почасти і міщан на цих територіях.

Нова сторінка в історії поляків на українських теренах розпочалась із серед. 17 ст., із вибухом на Подніпров'ї козацького повстання, що невдовзі охопило більшу частину українських земель, трансформувавшись у масовий визвольний рух українського народу. У ході розгортання визвольного руху, що відбувалося під гаслами ліквідації соціального, релігійного і національного гніту, саме поляки («ляхи») сприймалися як головний ворог повсталого народу. У ході національної революції 1648–76 польське населення, рятуючись від погромів, було змушене масово залишати українські терени.

Польсько-російське примирення, реалізоване в постановах Андрусівського договору (перемир'я) 1667 та «Вічного миру» 1686, а також результати польсько-турецького суперництва за українські землі, втілені в Карловицькій мирній угоді 1699, створили міжнародно-правове підґрунтя для закріплення Правобережної України у складі Речі Посполитої, а відтак — і повернення на правобережні терени коронної адміністрації, шляхти та їхніх адміністраторів. Підтримка православним населенням визвольних змагань козацтва, а також використання керівництвом Російської держави міжконфесійних суперечностей при реалізації своїх політичних цілей та здійснення тиску на владу Речі Посполитої істотно поглиблювали протистояння православних і католиків, котрі в Україні переважно асоціювалися з польським населенням. Разом із тим Річ Посполита за таких умов упродовж усього 18 ст. всіляко заохочувала прилучення православних парафій до унійної церкви, не протидіяло місцевим урядникам і шляхті в їхніх утисках православної церкви. Крім того, зазначені чинники спровокували масове покатоличення й ополячення української шляхти.

Видання польським королем Станіславом-Августом Понятовським у лютому 1768 під тиском уряду Катерини ІІ трактату про рівні права католиків, православних та протестантів спровокувало збройний виступ в Україні радикально налаштованої польської шляхти. Це, у свою чергу, зумовило широке розгортання гайдамацького руху та вибух найбільш масового в історії 18 ст. соціального катаклізму — Коліївщини. Наслідком цього стали жорстокі погроми повстанцями польського та єврейського населення. Не відзначалася толерантністю й супротивна сторона під час погамування народного виступу, вдаючись до надзвичайно жорстоких каральних акцій.

Поділи Речі Посполитої спонукали до боротьби патріотичні сили, які намагалися врятувати державу й припинити поділи польської території.

У відповідь на політику Торговицької конфедерації почалося повстання на чолі з Т. Косцюшком. Проголошений ним у Кракові 24 березня 1794 Акт повстання підтримала правобережна шляхта, зокрема волинська.

Після його придушення Смоленська слідча комісія в політичних справах з'ясувала участь кожного і в активних учасників конфіскувала маєтки або наклала на них секвестр, розпочавши в такий спосіб розправу з польськими антиросійськими рухами.

Опинившись у складі Російській імперії, анексована Правобережна Україна стала центром формування нової політичної польської культури.

Князь А.-Є. Чарторийський скористався наближеним становищем до російського імп. Олександра І і вплинув на нього, аби забезпечити тут розвиток польського шкільництва та освіти. Очолюваний ним Віленський навчальний округ поширював просвітництво на Правобережжя шляхом відкриття середніх шкіл із польською мовою викладання, доступних для шляхетських дітей. Його помічник і візитатор, поміщик із Київської губернії Т. Чацький, культивуючи меценатство, разом із Т. Коллонтаєм заснували 1805 у Кременці на Волині ліцей, якому було надано статус вищого навчального закладу, і невдовзі той перетворився на провідний освітньокультурний центр усього краю.

У ході Листопадового повстання 1830 за пропозицією члена новоутвореного уряду Й. Лелевеля сейм звернувся до населення Правобережжя із закликом підтримати виступ. Керівники у Варшаві хотіли залучити на свій бік селян і тому вимагали, щоб магнати й шляхта пообіцяли селянам продати частину землі, але ті на це не погодилися. На допомогу варшавським повстанцям виступили кілька загонів. У лютому 1831 в м. Бар відбувся з'їзд організацій, які заснували повстанський центр, керівниками повстання були на Київщині — В. Тишкевич, на Волині — Я. Малиновський, на Поділлі — Я. Сулятицький. У Кам'янці-Подільському повстанням керував Союз вільних синів Поділля. Із Варшави на Волинь у квітні 1831 було послано кількатисячний загін польської кавалерії ген. Ю. Дверницького, але вже наприкінці місяця той перейшов кордон з Австрією і здав зброю. Дії повсталих набули локального характеру і тривали два місяці. Армія Ю. Дверницького у складі 4,7 тис. вояків, оточена російськими військами, склала зброю в с. Клебанівка (нині село Підволочиського р-ну Тернопільської обл.). Незначними були виступи польської шляхти на Київщині, де повстанців очолив 80-річний генерал Б. Колиско, який хоча і сформував 11 кавалерійських ескадронів, однак ті не виграли жодної битви з російськими військами. Поблизу м. Дашева на Поділлі вони зазнали поразки й припинили існування. Репресії в краї після повстання були жорстокішими, ніж у Царстві Польському. Почалося реформування структури польської шляхти з наближенням до російського зразка. Десятки тисяч її представників за підтримку повстання переселяли в інші губернії Росії та на Кавказ. Значна частина шляхти (340 тис. осіб) була позбавлена привілейованого стану.

Після повстання 1830 кн. А.-Є. Чарторийський очолив консервативноаристократичний табір в еміграції й намагався залучити до боротьби проти Російської імперії вихідців з України. Серед його близьких співробітників були Ф. Духінський і М. Чайковський, які передбачали створення в Наддніпрянській Україні козацької держави у федеративних зв'язках із відновленою Польщею. Нова хвиля антиросійського руху пов'язується з діяльністю польської революційної групи «Молода Польща», що зосередилася у Швейцарії і відрядила одного зі своїх лідерів Ш. Конарського в Правобережну Україну для встановлення зв'язків зі шляхтою і селянством. Йому вдалося створити мережу конспіративних організацій у Києві, Бердичеві, Житомирі, Кременці. Аби послабити політичні й економічні позиції шляхти, російська верховна влада вдалася до організації генерал-губернаторської форми правління, яка поширювалася на три губернії краю — Київську, Подільську і Волинську губернії.

Вона дозволяла виокремити ці території і здійснювати управління ними на основі законів, котрі були чинними лише в Південно-Західному краї.

Використовуючи соціально-конфесійну ситуацію, генерал-губернатори здійснили потужний наступ на польське землеволодіння, для чого при казенних палатах були утворені комісії у справах конфіскації маєтностей.

Ними було конфісковано і передано у відання військового міністерства майже 56 тис. душ селян. За домаганням генерал-губернатора Ц.Бібікова із законодавчої практики витіснявся Литовський статут, який був замінений російським зводом законів (1840), російська мова стверджувалася як державна (1832) та навчальна, засновувалися російськомовні періодичні видання, витіснявся польський театр.

Інвентарні правила 1847–1848 обмежили владу поміщика над українським селянином, дещо поліпшили його благополуччя і зробили спільником у боротьбі проти польського засилля. На порушення Жалуваної грамоти дворянству 1785 запроваджено 1852 військову службу для 18-річних синів польських поміщиків. У наступі на польську освіту краю був закритий Кременецький ліцей, заборонена діяльність парафіяльних католицьких шкіл, які діяли в багатьох маєтках польських власників. Костьоли та унійні храми передавалися православній церкві.

Під час повстання 1863 в трьох правобережних губерніях польська шляхта підтримала збройний виступ. Головна повстанська організація «Провінційний комітет на Русі» проводила пропаганду та здійснювала підготовку до збройного виступу, готувала спільну платформу з Варшавським комітетом для відновлення Польської держави. Сформовані бойові загони намагалися дати бій військовим гарнізонам у лісах біля Києва та в навколишніх повітах Київської губернії. У Подільській губернії виступів практично не відбулося, натомість у Волинській вони прокотилися майже по всіх повітах.

Після придушення повстання слідчі комісії, створені в Житомирі, Кам'янці-Подільському, Луцьку, Дубно, Немирові, Вінниці та Балті, конфірмували присуди 1840 особам. Як покарання за участь у повстанні російська влада запровадила 10%-й річний податок із прибутків польських маєтків, тоді як українські і російські поміщики сплачували в півтора раза менший. Конфіскація землі в учасників повстання продовжувалась до 1873, в результаті чого було відібрано 144 маєтки.

Продовжилась політика декласації чиншової шляхти (300 тис. осіб), яку було позбавлено земельних наділів.

Аби змусити польських поміщиків продавати свої землі лише росіянам, їм було заборонено на основі указу від 10 грудня 1865 набувати нові землі будь-яким способом, крім прямої передачі у спадок. Вжиті заходи не привели до витіснення польських землевласників із Правобережної України. На 1914 вони володіли майже половиною землі.

За правління Катерини II почалося усунення польського шляхетства від місцевої державної служби шляхом обмеження його виборчих прав.

Динаміку наступу сповільнив Павло І, який повернув виборчі права польській шляхті та надав їх безземельному шляхетству. В часи Олександра І завдяки кн. А.-Є. Чарторийському поляки навіть займали посади губернаторів і віце-губернаторів. Після повстання 1830 на державну службу могли претендувати лише ті чиновники польського походження, які мали 10-річний стаж військової і статської служби. Олександр II, сподіваючись на співпрацю з місцевою елітою в проведенні Великих реформ, повернув полякам право обирати суддів та засідателів повітових судів (1855). Однак участь шляхти в повстанні 1863 призвела до закриття дворянських зборів, а також до позбавлення дворянства прав обіймати урядові посади в Південно-Західному краї. Здібних до управлінської діяльності та благонадійних поляків переводили на службу до внутрішніх губерній Російської імперії. Усунення поляків від державної служби посприяло тому, що вони активно зайнялися приватним підприємництвом, посіли впливові місця в бізнесі, банковій, аптечній, видавничій справі та адвокатській практиці.

Внаслідок надання політичних свобод 1905–07 переслідування польського землеволодіння, культури й освіти припинилося, що спричинилося до соціального примирення, яке набуло особливого політичного забарвлення напередодні та під час Першої світової війни.

На поч. 20 ст. поляки становили майже 28% жителів австрійської Східної Галичини, переважаючи в більшості міст. Вони були власниками до 43% всієї орної землі, а їхня частка серед великих землевласників сягала 90%. Політика Габсбургів сприяла тому, що поляки у порівнянні з українцями займали вищі посади в адміністрації, судочинстві, армії. Вони становили також значний відсоток населення Наддніпрянської України у складі Російської імперії: за переписом 1897, в українських губерніях мешкало 400 тис. осіб, які визнали рідною мовою польську. На 1914 польським поміщикам належала майже половина всієї землі в Правобережній Україні, у т. ч. 80% великої власності. Багато землевласників і промисловців — поляків — було по всій Україні. Попри політику русифікації поляки в Україні зберегли національну свідомість, мову, культуру.

Духовним центром, навколо якого вони гуртувалися, була Римо-католицька церква.

У період Першої світової війни багато поляків перебувало в лавах воюючих на землях України армій (особливо в австро-угорській та російській арміях і флотах). На боці австро-угорської армії у Карпатах, на Буковині та Волині билися Легіони Польські та Польський допоміжний корпус, у складі російської армії — Польська стрілецька дивізія, на Правобережжі перебували 2-й та 3-й Польські корпуси. Із 1915 внаслідок масової евакуації населення з окупованого Німеччиною Царства Польського кількість поляків в Україні значно збільшилася, особливо в містах (Київ, Харків, Одеса).

1917 польське національне життя в Україні активізувалося, з'явилися нові польські молодіжні, громадські та політичні організації: Польський виконавчий комітет на Русі, Комітет боротьби з анархією, Центральний громадянський комітет, Польське товариство допомоги жертвам війни, які захищали права польської меншості в Україні. У військових частинах російської армії на території України та в гарнізонах українських міст діяли об'єднання військовиків-поляків. Польські політики (Польський демократичний централ) входили до складу Української Центральної Ради, визнаючи її єдиною легітимною владою в Україні. 1917–18 існував польський відділ при генеральному секретарстві зі справ національностей, пізніше — генеральне секретарство польських справ УНР на чолі з М. Міцкевичем; поляки (С. Стемповський, Г. Юзевський) займали й інші посади в уряді Української Народної Республіки. 1919 Польський демократичний централ відстоював незалежність України, зазначаючи, що «прагнення українського народу до утворення з українських земель колишньої Російської імперії суверенної української республіки співпадає з політичними інтересами Польщі». На політичні погляди поляків України справляли впливи також праві партії, які не визнавали право українців на самовизначення (ендеція), ліві партії, що вважати соціальне питання важливішим від національного (Соціал-демократія Королівства Польського і Литви, Польська соціалістична партія-лівиця), а також прихильники Ю. Пілсудського.

Селянські заворушення 1917–18 спричинили розорення маєтків польських поміщиків. Польські землевласники намагалися протидіяти розподілу земель, фінансуючи польські військові формування, власні «партизанські» загони, що спричиняло збройні конфлікти із селянством на Волині, Поділлі, Київщині. Польське населення України бажало опинитися у складі національної держави, тому організовувало загони самооборони та вступало в ряди Війська Польського, що воювало за включення цих земель до складу Польщі. Водночас був чималий відсоток поляків, які брали участь у діяльності радянських органів влади, служили в польських «революційних» військах та Червоній армії в Україні.

1920–21 ВУЧК провела викриття і розстріли діячів польського підпілля та тих, хто їм симпатизував, у Києві, Харкові, Одесі, Житомирі й ін. містах. Політика «коренізації» в УСРР 1920-х pp. дала змогу зберегти культурні надбання польського населення України. За переписом 1926, в УСРР було 476,4 тис. поляків. За постановою РНК УСРР 1925 в районах, де переважало польське населення, почали утворюватися польські національні сільради, більшість таких сільрад існувала в південних і західних областях УСРР. У цей час в Україні діяло 255 польських шкіл. 1925–32 в Житомирській окрузі (із 1926 — Вінницькій окрузі, з 1932 — у Київській області) існував польський національний район (центр — у с. Довбиш, перейменованому на Мархлевськ; нині селище Довбиш Баранівського р-ну Житомирської обл.). Серед поляків України велася активна пропаганда, що змальовувала Польщу «буржуазною» державою, режим Ю. Пілсудського — «фашистським». 1929 в СРСР розгорнувся рух проти «польського куркульства» та «агентів польського фашизму», 1935 закрито польські школи. Із кінця 1920-х pp. посилився еміграційний рух польського населення УСРР до Польщі, що через заборони влади набував нелегальних форм. У 1930-ті pp. поляки УСРР/УРСР постраждали від масових репресій радянської влади: втрати від «польської операції» НКВС 1937–38 — 150 тис. поляків СРСР. Жертвами репресій стали також сотні польських ідейних комуністів (у т. ч. 1-й секретар ЦК КП(б)У С. Косіор). На 1939 число поляків в Україні зменшилося до 357,7 тис. осіб.

У Західній Україні міжвоєнного періоду поляки користувалися правами титульної нації. 1920–23 польські уряди з метою посилення польської присутності та боротьби з національними рухами проводили політику колонізації («осадництва») східних воєводств, зокрема надавали землі малозаселених теренів Волині й Галичини солдатам та бажаючим цивільним (7,3 тис. осіб).

У період Другої світової війни польське населення України зазнало величезних втрат. Поляки воювали 1939–45 у складі Війська Польського, Червоної армії, підпільних збройних формувань, 1-ї Польської армії на території України. Після включення Західної України до УРСР здійснювалася політика, спрямована на усунення поляків з усіх сфер суспільнополітичного життя Галичини та Волині. За період від лютого 1940 до нападу Німеччини на СРСР власті провели 4 депортації польських колоністів, чиновників, військових, біженців до Сибіру та Центральної Азії.

Десятки тисяч поляків Західної України заарештовувалися НКВС, чимало з них було знищено й поховано в Биківні під Києвом навесні 1940 та під час наступу німецької армії влітку 1941.

1941–44 німці за допомогою українських націоналістів проводили політику «деполонізації» Галичини. Польське сільське населення України стало жертвою конфіскацій продовольства і каральних експедицій німців. Частина поляків служила в окупаційній адміністрації та поліції, зокрема на Волині, однак більшість взяли активну участь у русі Опору проти нацистів (Армія Крайова та ін. формування). 1943 розгорівся кривавий українсько-польський конфлікт у Західній Україні. Жертвами українських збройних загонів Волині та Галичини стали, за різними оцінками, від 36 до 60 тис. поляків.

Із літа 1944 проводилася мобілізація польських чоловіків і жінок Галичини, Волині й Поділля до польської армії, а також мобілізація поляків до Червоної армії. Відповідно до угоди між прорадянським Польським комітетом національного визволення і радянськими республіками із 1944 проводилася «евакуація» (примусове виселення) поляків із території України до Польщі. Післявоєнний період позначився наступом на польську культурну автономію, закриттям польських шкіл, боротьбою з католицькою церквою. 1989 кількість поляків в Україні складала 219 тис. осіб.

Наприкінці 1980-х — на поч. 1990-х pp. відбулося національне, культурне, мовне і духовне відродження польської меншини України. 1988 створено Польську культурну секцію Українського відділення Товариства дружби і культурного зв'язку із закордоном (пізніше — Культурно-освітнє товариство поляків в Україні), Товариство польської культури Львівщини, Спілку поляків України, польські громадські об'єднання в Чернівцях, Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку, Рівному, Житомирі, Хмельницькому, Одесі та ін. містах, а також Федерацію польських організацій в Україні. У 1990-х pp. започатковано видання газет «Gazeta Lwywska», «Dziennik Kijowski». За переписом 2001, в Україні проживало 144 тис. поляків, із них більшість — у Житомирській (49 тис.) і Хмельницькій областях (23 тис), де вони утворюють компактні групи, а також у Львівській області (19 тис.) та ін. областях. В усіх областях поляки є переважно міським населенням. 71% із них визнали рідною мову українську, 15,6% — російську, 12,9% — польську мову.

Літ.: Litwin Н. Naplyw szlachty polskiej na Ukrainie 1569–1648. — Warszawa, 2000; Смолій В.А. Деякі дискусійні питання історії Коліївщини 1768 р. // УІЖ, 1993, №710; Serczyk W.A. Na płonącej Ukrainie: Dzieje Kozaczyzny 1648–1651. — Warszawa, 1998; Смолій B.A., Степанков B.C. Українська національна революція XVII ст. (1648–1676 pp.). — К., 1999; Горобець7В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: Стосунки з Москвою та Варшавою, 1654–1665. — К., 2001; Epsztein Т. Polska własność ziemska na Ukrainie (gubernia Kijowska, Podolska і Wołyńska) w 1890 r. — Warszawa, 2008; Драгоманов М.П. Евреи и поляки в Юго-Западном крае: По новым материалам для Юго-Западного края // Вестник Европы, 1875, т. 4, кн. 7; Його ж. Историческая Польша и великорусская демократия. — Женева, 1881; Франко І.Я. Русько-польська згода і українсько-польське братання // ЛНВ, 1906, т. 33; Марахов Г.И. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. — К., 1967; Kieniewicz S. Powstanie styczniowe. — Warszawa, 1972; Кондрацький A.A. Поляки на Україні в X–XIX ст. // УІЖ, 1991, № 12; Лісевич І.Т. Родом з України…: Польська національна меншина і культурне життя на Наддніпрянській Україні у другій половині XIX — на початку XX ст. — К., 1995; Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор: Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831–1863). — К., 1996; Лісевич І.Т. Духовно спраглі (духовне життя польської національної меншини па Наддніпрянській Україні в 1864–1917 pp.). — К., 1997; Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863–1914: Поляки в соціоетнічних конфліктах. — К., 1998; Буравський O.A. Поляки Волині у другій половині XIX — на початку XX ст. — Житомир, 2004; Горук А. Національно-культурний рух поляків на Буковині (друга половина XIX ст. — 1914 р.). — Чернівці, 2005; Шандра B.C. Генерал-губернаторства в Україні: XIX — початок XX ст. — К., 2005; Бовуа Д. Російська влада і польська шляхта в Україні: 1793–1830. — Львів, 2007; Поліщук Ю. Приєднання Правобережної України до Російської імперії та доля польського населення (кінець XVIII — початок XIX ст.). В кн.: Ucrainica–Poloniса, вип. 3. К.–Житомир, 2009; Бовуа Д. Гордиев узел Российской империи: Власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1793–1914). — М., 2011; Dunin-Kozicka M. Burza od Wschodu: Wspomnienia z Kijowszczyzny (1918–1920). — Warszawa, 1929; Григоріїв H. Поляки на Україні: Польсько-українські відносини в історичній перспективі. — Скрентон, 1936; Jabłoński H. Polska autonomia narodowa na Ukrainie 1917–1918. — Warszawa, 1948; Калениченко П.М. Брати по класу — брати по зброї: Участь польських інтернаціоналістів у боротьбі за владу Рад на Україні: 1917–1920 pp. — К., 1973; Стронський Г.Й. Злет і падіння: Польський національний район в Україні в 20–30-ті роки. — Тернопіль, 1992; Єременко Т.І. Польська національна меншина в Україні в 20–30-ті pp. XX століття. — К, 1994; Polacy na Ukrainie: Zbiуr dokumentуw: 1917–1939, t. 1–5. — Przemysi, 1998–2005; Польща і Україна у тридцятих-сорокових роках XX ст.: Невідомі документи з архівів спеціальних служб. — Львів–Варшава–К., 1998–2010, т. 1–8.; Адамовський В. Переслідування польського населення України кінця 30-х — початку 40-х pp. XX ст. В кн.: Україна — Польща: Історія і сучасність. — К., 2003, ч. 1.; Макарчук С.А. Переселення поляків із західних областей України в Польшу в 1944–1946 рр. // УІЖ, 2003, № 3; Ващенко І.М. Репресії щодо польської людності України 1920–1930-х років: Новітня вітчизняна історіографія. В кн.: Історія України: Маловідомі імена, події, факти. — К.–Хмельницький–Кам'янець-Подільський, 2004, вип. 28.; Гудь Б. Загибель Аркадії: Етносоціальні аспекти українсько-польських конфліктів XIX — першої половини XX століття. — Львів, 2006; Поляки на Півдні України. — Одеса–Ополє–Ольштин, 2006; Ільюшин І. Українська повстанська армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939–1941 рр.). — К., 2009.

Д.Я. Вортман, В.М. Горобець, В.М. Михайловський, А.Г. Папакін, В.С. Шандра.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.