Україна в міжнародних відносинах/4/Польща

◀ Польсько-радянська війна 1919–1920

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Польща

Поляки в Україні ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

ПОЛЬЩА, Республіка Польща (Rzeczpospolita Polska) — держава в Центральній Європі. Межує з Німеччиною, Чехією, Словаччиною, Україною, Білоруссю, Литвою і Російською Федерацією. Територія 322,5 тис. км2. Столиця — м. Варшава. Населення 38,17 млн. осіб (2009): поляки — 96%, із національних меншин: силезці (173,2 тис.), німці (152,9 тис.), білоруси (48,7 тис.), українці (31 тис.; разом із лемками — 37 тис.) (за даними перепису 2002). Державна мова — польська. Релігійний склад населення: католики (89,6%), в т. ч. греко-католики (0,15%), православні (1,33 %), протестанти (0,4%) та ін.

Форма політичного ладу (за Конституцією 1997): парламентська республіка, парламент складається із двох палат (сейм і сенат), виконавчу владу здійснюють Президент і Рада Міністрів на чолі з прем'єром. П. є членом ООН, Північноатлантичного альянсу (1999), Європейського Союзу (2004), інших міжнародних організацій.

Як державне утворення П. сформувалася внаслідок консолідації та об'єднання західнослов'янських племен і племінних союзів у межиріччі Вісли й Одри під егідою племінного князівства полян із центром у м. Гнєзно. У 2-й пол. 9 ст. — 1-й пол. 10 ст. за правління князівської династії Пястів держава отримала назву Польща, а її населення (дещо згодом) — збірну назву «поляки». Уперше загальна назва народу трапляється в документах поч. 11 ст. Першим достовірним князем був Мєшко І (Мешко І; 922/945–992). За свого правління 966 він запровадив християнство римського обряду, що мало важливе значення для престижу держави, а також внутрішньої інтеграції населення. Мєшко І і його наступник Болеслав І Хоробрий (967–1025) у боротьбі з німецькими володарями завершили територіальне об'єднання польських земель. На заході вони провадили боротьбу з Німецькою імперією за Помор'я, на півдні в конфлікті з Чехією приєднали Силезію й Малопольщу із Краковом, на сході зіткнулися з Київською Руссю, що консолідувала східнослов'янські племена (Червенські гради та Перемишль переходили з рук в руки). 1025 Болеслав І Хоробрий був коронований, а держава отримала назву Королівство Польське. Потреби державного управління спонукали до створення провінцій та їх адміністративного апарату. Столицею було Гнєзно, потім — Познань, а із серед. 11 ст. — Краків. Після Болеслава І Хороброго розпочалася боротьба за трон між спадкоємцями. У міжусобну боротьбу польських князів часто втручалися споріднені з ними руські князі, зокрема Галицько-Волинського князівства. Міжусобиця призвела до виникнення численних дрібних князівств, посилення експансії на польські землі німецьких держав та балтійських племен пруссів і ятвягів.

Для стримування останніх кн. Конрад І Мазовецький 1226 запросив на свої землі рицарів Тевтонського ордену, котрі незабаром, спільно з Орденом меченосців, утворивши свою державу, розпочали захоплення земель із слов'янським та балтійським населенням за підтримки імперії і папства. У серед. 13 ст. польські землі були спустошені монголотатарами, але закріпитися там їм не вдалося. З огляду на зовнішні небезпеки серед польських володарів посилилися об'єднавчі тенденції, а куявському кн. Владиславу І Локетеку (1260–1333) вдалося об'єднати більшість князівств і 1320 отримати королівську корону. Його політику об'єднання продовжив Казимир III Великий (1310–70), який приєднав до своїх володінь землі послабленої Галицько-Волинської держави (1340).

Він був останнім представником династії Пястів, його спадкоємцем став угорський король Людовік І Великий з Анжуйської династії (1326–82).

Після його смерті П. і Литва уклали Кревську унію 1385, а вел. кн. литовський Ягайло, одружившись із донькою Людовіка І Великого Ядвігою, прийняв католицтво й під іменем короля Владислава ІІ Ягайла правив Польщею і Великим князівством Литовським, поклавши початок династії Ягеллонів. Під його проводом у липні 1410 польсько-литовська армія при підтримці загонів з Русі і Чехії завдала поразки військам Тевтонського ордену, який виступив у союзі з володарями 12-ти країн під Грюнвальдом (нині село Вармінсько-Мазурського воєводства, Польща).

Ця поразка й наступна Тринадцятирічна війна 1454–67 остаточно зламали позиції ордену і дали можливість приєднати до П. Східне Помор'я, частину Пруссії та вийти до Балтійського моря. У 15 ст. поляки брали участь у відсічі турецьким завойовникам, представники Ягеллонів займали трони Чехії та Угорщини. У цей період сформувалась станово-представницька монархія, головними рисами якої були загальні («вальні») та земельні сейми (з'їзди) шляхти як станові представницькі органи.

У 16 ст. П. досягла найбільшої могутності й авторитету. За Люблінською унією 1569 Королівство Польське і ВКЛ об'єдналися в одну державу — Річ Посполиту Обох Націй із включенням до неї земель України і Білорусі (осн. українські землі опинились у складі Королівства Польського). Зі смертю короля Сигізмунда II Августа (1520–72) ягеллонська династія припинилася. Цим скористалася шляхта, обравши королем представника французької династії Генріха Валуа (1551–89; майбутнього французького короля Генріха ІІІ), який на її вимоги підтвердив і навіть розширив права й привілеї шляхти («Генрихові артикули»). Лад, що склався в 16 ст., отримав назву «шляхетської демократії»; він надавав магнатам і шляхті виняткові права в управлінні державою, що створювало небезпеку анархії та свавілля шляхетських угруповань. Семигородський кн. Стефан Баторій (1533–86), обраний 1576 королем, намагався посилити королівську владу. Але наступний король зі шведської династії Ваза Сигізмунд III (1566–1632) вже виконував волю магнатських угруповань. Водночас 16 ст. вважається «золотим віком» польської культури:

у цей час поширилися ідеї європейського Відродження і Реформації, з'явилися прихильники протестантських течій, у т. ч. радикальних («польські брати» або аріани), Католицька церква ініціювала контрреформаційні кроки, покликані оновити ідеологію та розвиток суспільних інститутів (діяльність ордену єзуїтів). 1596 у Бересті (нині м. Брест, Білорусь) було схвалено церковну унію, в результаті якої в українських та білоруських землях утворилася Греко-католицька церква, підпорядкована Римському престолові. Зовнішня політика польських королів була звернена на сxід, де вони натрапили на зростаючі впливи Московської держави: упродовж 16 ст. відбулося 6 війн між суперниками за білоруські та прибалтійські землі, з яких найбільш виснажливою була Лівонська війна 1558–1583. На поч. 17 ст. польські війська здобули кілька перемог над ще одним претендентом на Прибалтику — Швецією, активно втручались у справи Московії під час т. зв. Смутного часу. Проте в 17 ст. внутрішнє і зовнішнє становище Речі Посполитої значно погіршилося: королі з династії Ваза (Владислав IV, Ян II Казимир), а потім і «власні» володарі Міхал-Корибут Вишневецький та Ян III Собеський (1626–96) були змушені підпорядковуватися різним магнатським угрупованням і партіям, які виступали під гаслами збереження «золотої вольності», використовували право одностайності при прийнятті рішень у вальному сеймі («ліберум вето») і право створення конфедерацій (союзів) проти короля. Військові успіхи Яна III Собеського проти Туреччини (перемога у Віденській битві 1683) не спричинили зміцнення королівської влади, а за короля саксонської династії Веттінів Августа ІІ Фридерика Сильного (1697–1733) боротьба між магнатськими таборами досягла апогею. На внутрішньому розвиткові П. згубно позначилися зовнішньо-політичні події. Тридцятилітня війна 1618–48 за гегемонію в Європі зміцнила позиції Франції та Швеції. На пд.-сх. П. була змушена постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали суперечки з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелося поступитися Інфлянтами/Ліфляндією (істор. обл., нині територія Естонії та Латвії) на користь шведів. 1648 вибухнуло повстання українських козаків під проводом Б. Хмельницького, яке незабаром переросло в національно-визвольну війну. Після Переяславської угоди 1654 Б. Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем розпочалися війни Речі Посполитої з об'єднаними силами Гетьманщини і Москви. 1655 польські землі були окуповані шведами («Потоп»), а король Ян II Казимир Ваза втік у Силезію. Регіментареві С. Чарнецькому вдалося витіснити шведів у Помор'я, але бранденбурзький курфюрст і прусський герцог ФрідріхВільгельм Гогенцоллерн скористався моментом, щоб відокремити Пруссію від Речі Посполитої. Московсько-польські конфлікти та війни закінчились Андрусівським договором (перемир'ям) 1667, за яким українські землі були поділені між П. і Москвою, а згодом — «Вічним миром» 1686, що дав змогу Речі Посполитій взяти участь у тривалих війнах із Туреччиною. Новий польський король (і саксонський курфюрст) Август II Фридерик Веттін (з 1697) втягнув країну в Північну війну 1700–1721 проти Швеції. Шведські війська, захопивши частину польської території, сприяли обранню на трон молодого магната Станіслава Лещинського, але після Полтавської битви 1709 змушені були залишити польські землі.

За часів короля Августа III Веттіна (1733–63) знову посилилася боротьба магнатських угруповань, які залучали на свою підтримку сусідні держави, насамперед Росію та Пруссію. За наполяганням російської імператриці Катерини II 1764 польським королем було обрано Станіслава-Августа Понятовського (1732–98). Його спроби розпочати суспільні реформи викликали спротив магнатів, очолюваних кн. К.-С. Радзивіллом, які при підтримці Росії утворили Барську конфедерацію 1768.

В умовах зростання внутрішньої боротьби і втручання в неї сусідніх держав за ініціативою Пруссії 1772 було здійснено 1-й поділ земель Речі Посполитої між 3-ма монархіями — Пруссією, Австрією і Росією: у Речі Посполитої було забрано Помор'я, Куяви, частину Великопольщі, Малопольщу, Галичину, Східну Білорусь. 1773–92 королю Станіславу-Августу Понятовському і прибічникам реформ вдалося здійснити низку істотних змін, які зміцнили державу. Чотирирічний сейм 1788–92 ухвалив Конституцію Речі Посполитої Третього травня 1791, яка запроваджувала конституційну монархію, особисті свободи та рівні права всіх громадян. А вже наступного року консервативні шляхетські кола утворили Торговицьку конфедерацію й закликали на допомогу російську армію. Втручання сусідів призвело до 2- го поділу земель Речі Посполитої, затвердженого сеймом 1793 в Гродно (нині місто в Білорусі): від неї відійшли вся Великопольща, Мазовія, усі українські та білоруські землі. Відповіддю на це стало повстання під проводом військового інженера Т. Косцюшка, в якому взяли участь патріотична шляхта, міщани та частина селян. Повстання було придушено російськими військами під проводом генерал-аншефа О. Суворова, а 1795 Росія, Австрія та Пруссія здійснили 3-й поділ Речі Посполитої, після чого вона припинила державне існування.

Втрата політичної незалежності спонукала польське суспільство до розгортання національно-визвольної боротьби, рушійною силою якої стала патріотична шляхта. На колишніх землях Речі Посполитої визвольний рух проявився в діяльності патріотичних конспіративних організацій, культурних товариств. Серед емігрантських кіл у Франції з'явились осередки, які планували визволення П. з допомогою французького уряду.

1797 генерал-поручик Я.-Г. Домбровський почав створення легіонів польських під егідою Наполеона Бонапарта. 1807 після розгрому Пруссії французький імператор Наполеон І Бонапарт проголосив на частині польських земель Варшавське князівство (герцогство) під своїм протекторатом і «дарував» йому Конституцію — «Кодекс Наполеона», яка проголошувала рівність усіх громадян, особисту свободу селян, право творити державні структури. 1812 поляки воювали на боці Франції проти Росії (корпус кн. Ю. Понятовського). Після розгрому наполеонівської імперії на Віденському конгресі 1814–1815 польські землі були переділені — Варшавське князівство перейшло до Росії під назвою Королівство Польське на засадах персональної унії монарха (імп. Олександр І став королем Польщі). Королівству було даровано Конституцію (1815), яка надавала певну автономію в межах імперії — сейм, уряд, армію.

Царська адміністрація не дотримувалася засад Конституції, втручалась у внутрішні справи Королівства. Це спричинило нове пожвавлення визвольного руху, що проявилося у створенні таємних товариств, зокрема Патріотичного товариства на чолі з В. Лукасинським, які спільно з російськими декабристами готували повстання проти самодержавства.

29 листопада 1830 змовники з таємної військової організації під проводом П. Висоцького розпочати у Варшаві повстання проти царизму, до якого приєдналися патріотично налаштовані шляхта і міщанство. Було створено Національний уряд на чолі з польськими аристократами, активізувалися радикально-демократичні сили, очолювані істориком Й. Лелевелем. У російсько-польській війні, що розпочалася навесні 1831, поляки зазнали поразки. На еміграції в європейських країнах, передусім Франції, учасники повстання створили низку патріотичних організацій, які розпочали підготовку нового повстання. Консервативний табір на чолі з кн. А.-Є. Чарторийським (1770–1861) прагнув здобути незалежність із допомогою європейських держав; демократичні сили (Польське демократичне товариство та ін.) розраховували на піднесення повстання в землях колишньої Речі Посполитої, обіцяючи проведення рішучих демократичних реформ. Політична думка всіх учасників польського визвольного руху орієнтувалася на відбудову багатонаціональної Речі Посполитої із включенням до її складу також українських, білоруських і литовських земель. Сприятливі умови для повстання склалися в середині 19 ст., коли назрівали демократичні революції 1848–1849 років в Європі. Повстання планувалося на весну 1846. Австрійська влада, використовуючи соціальне невдоволення селян, спровокувала їхній виступ проти землевласниківшляхти на території Малопольщі («рабація») й зірвала повстання. Під час революції 1848 в Галичині польські демократичні сили виступили з вимогами реформ і запровадження автономії краю, але зустрілися із протидією зростаючого русько-українського національного руху (Головна руська рада), який вимагав рівних прав для українського населення.

Австрійська влада, скориставшись польсько-українськими суперечностями, придушила обидва рухи, розгромила повстання у Львові в листопаді 1848, але змушена була здійснити земельну реформу, скасувавши панщину й наділивши селян землею. Невдачею закінчилося також польське повстання у Великопольщі під владою Пруссії в травні–червні 1848.

Поляки взяли активну участь у революційних подіях 1848–49 в Угорщині, Німеччині, Італії, Франції, а «польське питання» стало для демократичних сил континенту символом боротьби з імперським деспотизмом, консервацією застарілих суспільних відносин. У національно-визвольному русі виникли дві головні течії: ліберальні кола шляхти та буржуазії прагнули поступово досягти автономії польських земель у складі імперій і поліпшення становища поляків шляхом угоди із правлячими колами («партія білих»); радикально-демократичні сили в еміграції та в польських землях планували шляхом повстання здобути незалежність країни («партія червоних»), 1861 «червоні» створили Центральний національний комітет і готували повстання, яке розпочалося у січні 1863 в Королівстві, а також в українських, білоруських і литовських землях, набуло форм партизанської боротьби й урядування «паралельної адміністрації». Тимчасовий повстанський уряд оголосив про скасування панщини та наділення селян землею, запровадження демократичних свобод і рівних прав, відбудову Речі Посполитої рівноправних народів. Навесні 1864 повстання було придушено з допомогою російської армії.

Невдачі визвольних повстань, репресії проти учасників національновизвольного руху, соціальні зміни, поширення нових суспільно-політичних ідей спричинили перегрупування польських політичних таборів.

З одного боку, відбулося зростання впливу консервативних сил і теорій «органічної праці», спрямованих на збереження й розвиток національного потенціалу, із другого — виникли нові радикальні течії, що брали на озброєння націоналістичні та соціалістичні концепції перевлаштування суспільства і розв'язання національного питання. У Галичині й Малопольщі під владою Габсбургов у ході перебудови імперії на засадах дуалізму (Австро-Угорщина, 1867) та конституціоналізму польські консерватори домоглися закріплення провідних позицій поляків в адмініструванні краю, але зустріли гостру протидію зростаючого українського національного руху, що спричинило виникнення польсько-українського конфлікту. У Німецькій імперії (1871) становище поляків значно погіршилося внаслідок проведення її правлячими колами політики онімечування. У Росії було скасовано всі ознаки автономії Королівства Польського, запроваджено російську адміністрацію, розгорнуто посилену русифікацію. Наприкінці 19 — поч. 20 ст. сформувалася політ. структура польського визвольного руху. Найшвидше скристалізувалися партії соціалістичного спрямування, серед яких утворилося 2 течії — Польська партія соціалістична (ППС), створена 1892 спочатку в еміграції, а потім і в усіх польських землях під різними назвами, поєднувала питання національного визволення із соціальною перебудовою суспільства в опорі на робітництво; 1893 створено інтернаціоналістську робітничу партію Соціал-демократія Королівства Польського і Литви (СДКПІЛ), яка ставила завданням здійснення соціалістичної революції і створення федерації соціалістичних країн; 1895 виникла селянська партія Польське стронніцтво людове (ПСЛ, Польс. нар. партія) з її окремими різновидами та відстоюванням інтересів селянства; 1897 утворено національно-демократичну партію Стронніцтво демократично-народове (ендеки), яка поширювала націоналістичні ідеї; виникли також соціально-християнські політичні організації та консервативні партії.

На поч. 20 ст. перспектива майбутніх міждержавних конфліктів на континенті активізувала діяльність польських політичних сил. Революція 1905–1907 в Росії захопила польські землі. Найбільшого розмаху емансипаційний рух поляків набув у Королівстві Польському, де демонстрації та страйки охопили ширші верстви населення, відбулося повстання робітників у Лодзі в червні 1905. Соціалісти з ППС, очолювані Ю.-К. Пілсудським (1867–1935), робили ставку на збройне повстання і утворення незалежної держави. Ендеки та інші праві партії домагалися автономії Королівства Польського у складі Росії. Галицькі консерватори намагалися створити польський «П'ємонт» у Галичині та Малопольщі під скіпетром Габсбургів, не рахуючися з українським національним рухом.

Українсько-польський конфлікт тут призвів до замаху українського студента М. Січинського на намісника Галичини графа А. Потоцького, в результаті якого той загинув (12 квітня 1908).

Перша світова війна 1914–18 знову поставила польське питання на міжнародній арені: Росія і Центральні держави обіцяли полякам у майбутньому певні форми автономії. Польські політичні сили поділилися щодо зовнішньополітичної орієнтації: ендеки і консерватори робили ставку на Антанту, передбачаючи сприяння її держав у відбудові автономної П. у складі Росії; ППС-революційна фракція Ю.-К. Пілсудського планувала з допомогою Австро-Угорщини і Німеччини піднести національне повстання в Королівстві Польському та створити на його терені незалежну державу; ліві партії (ППС-лівиця, СДКПіЛ) пов'язували надії з європейською соціалістичною революцією. Ю.-К. Пілсудський утворив у складі австро-угорської армії польські легіони, збройні формування поляків виникли в Росії (корпус генерал-лейтенанта Ю. Довбор-Мусницького), Франції (армія генерала Ю. Галлера). Революційні події 1917 в Росії поставили на порядок денний питання про утворення незалежної П.

На Заході ендеки створили Польський національний комітет на чолі з Р. Дмовським (1917), визнаний країнами Антанти; в окупованому німцями Королівстві Польському почали діяти Регентська рада і уряд (Я. Кухажевський), виникли ради робітничих і солдатських депутатів.

Чимало поляків узяли участь у більшовицькому Жовтневому перевороті в Петрограді (Ф. Дзержинський, С. Бобінський та ін.), у революційних подіях в Україні і співробітництві з Українською Центральною Радою, яка обіцяла полякам в Україні автономію. Ідея незалежності П. знайшла відображення в документах російського Тимчасового уряду, більшовицької РНК, посланні американського президента В.-Т. Вільсона до конгресу США («14 пунктів»), документах Антанти. Восени польські політичні сили утворили низку державних осередків — Польську ліквідаційну комісію в Кракові, Регентську раду та уряд у Варшаві, Тимчасовий народний уряд у Любліні, Польську раду Тєшинського князівства, Центральний громадянський к-т у Познані, ради робітничих депутатів та ін., що прагнули опанувати владу на всіх землях проживання поляків. 11 листопада 1918 до Варшави прибув звільнений з німецького ув'язнення Ю.-К. Пілсудський, який, спираючись на своїх прихильників серед військових та лівих партій, проголосив відновлення Польської держави, став її тимчасовим керівником. Найскладнішою проблемою відновленої держави була справа її кордонів, що залежали від волі країн Антанти і можливостей поширити державну територію силовим шляхом.

На сході П. в результаті українсько-польської війни 1918–1919 домоглася від Антанти визнання приєднання теренів Західноукраїнської Народної Республіки (1923). Після підписання Варшавського договору 1920 з Директорією Української Народної Республіки Ю.-К. Пілсудський розпочав війну з РСФРР, що тривала до осені і завершилась укладенням в березні 1921 Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею, за яким західноукраїнські та західнобілоруські землі залишилися за П. За Версальським мирним договором 1919 до П. була приєднана Познанщина і частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря; порт Гданськ (Данциг) отримав статус вільного міста. У Верхній Силезії, Вармії та Мазурах мали відбутися плебісцити, що проводилися в період польськорадянської війни 1920 й дали можливість приєднати до П. тільки незначну частину їхніх територій. Тільки внаслідок 3-х силезьких повстань (1919–21) союзні держави погодилися з передачею П. третини Верхньої Силезії. У жовтні 1920 польські війська захопили в Литви Віленський край. Новостворена держава стала багатонаціональною, де національні меншини становили понад 31% населення.

У січні 1919 відбулися перші вибори до законодавчого сейму, який у березні 1921 ухвалив Конституцію Республіки Польща, запровадив парламентський лад. Першим президентом в грудні 1922 було обрано Г. Нарутовича. Боротьба за владу між угрупованнями пілсудчиків і ендеків завершилася державним переворотом у травні 1926, коли з допомогою армії Ю.-К. Пілсудський встановив авторитарний режим «санації» (оздоровлення). У протистоянні опозиції та українському національному рухові пілсудчики вдавалися до силових методів («Брестські вибори», «пацифікації» 1930). У зовн. політиці польські керівники дотримувалися тактики «рівноваги сил» між східним і західним сусідами. Проте після підписання в серпні 1939 договору про ненапад між Німеччиною та СРСР (пакт Молотова–Ріббентропа 1939) обидва сусіди 1 і 17 вересня 1939 здійснили акти агресії проти П. Західноукраїнські та західнобілоруські землі увійшли до складу відповідних радянських республік України та Білорусі, в них було проведено репресії та депортації польських громадян, учасників українського і білоруського визвольних рухів. Частина інтернованих польських офіцерів (14,5 тис.) була 1940 розстріляна в Катині (під Смоленськом), таборах і в'язницях Харкова й Твері (нині місто в РФ). Окуповані Німеччиною землі П. були поділені: західні терени й Силезія включені до складу Третього райху, на східних створено Генеральну губернію під німецьким керівництвом. У Франції було сформовано еміграційний уряд на чолі з генералом В.-Е. Сікорським, який із 1940 діяв у Лондоні, створювалися польські збройні формування на Заході. В окупованій П. виникли підпільні структури, підпорядковані лондонському урядові — Делегатура і Армія Крайова (АК; із 1942), а також структури різних політичних таборів — людовців (Батальйони хлопські), націоналістів (Народові збройні сили), комуністів (Гвардія Людова) та ін. Після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР лондонський уряд 30 липня 1941 підписав із СРСР договір про спільну боротьбу проти гітлерівців у рамках антигітлерівської коаліції, за яким на терені CPCР створювалася польська армія під проводом генерала В. Андерса. Однак від самого початку між сторонами виникли суперечності, які змусили польське керівництво вивести цю армію на Близький Схід. Навесні 1943 радянський уряд розірвав відносини з польським лондонським урядом під приводом «фальсифікації» останнім Катинської справи. На міжнародних конференціях у Тегерані (Іран; грудень 1943) і Ялті (лютий 1945) союзники погодилися з вимогою Й. Сталіна встановити східний кордон післявоєнної П. приблизно по «Керзона лінії», а західний — по Одрі і Нисі Лужицькій (притока Одри); відповідно Помор'я та Пруссія відходили до складу П., а західноукраїнські та західнобілоруські землі залишалися у складі СРСР. Лондонський уряд не погодився з таким встановленням польського кордону на сході і розробив план операції «Бужа», що передбачав опанування влади силами руху Опору на теренах, які залишала німецька армія. 1 серпня 1944 в рамках цього плану розпочалося Варшавське повстання; воно тривало 73 дні і завершилося поразкою, зокрема через те, що керівництво СРСР не підтримало повсталих. Водночас 22 липня 1944 прорадянські польські сили проголосили в м. Хелм утворення Польського комітету національного визволення (ПКНВ), який став виступати від імені всього польського народу. При підтримці Червоної армії ПКНВ, очолюваний соціалістом Е. Осубою-Моравським, опанував владу на звільнених Червоною армією теренах, підписав договори з СРСР про нові кордони П. і проведення «обміну населенням». У червні 1945 з метою піднесення міжнародного престижу комуністичної влади було створено Тимчасовий уряд національної єдності, до якого включено кілька міністрів з польської еміграції.

1945–47 в країні розгорнулася гостра політична боротьба з рисами громадянської війни, під час якої проти комуністичної влади виступала легальна політична опозиція, очолювана С. Миколайчиком, і збройне підпілля, у т. ч. загони Української повстанської армії. У ході боротьби зі збройним підпіллям польська влада 1947 здійснила військово-політичну операцію «Вісла», за якою понад 150 тис. українців були примусово виселені зі своїх родинних місць і розпорошені по території П. При підтримці СРСР комуністичний табір зумів сформувати блок партій (ППР, ППС, Стронніцтво людове (СЛ, Нар. партія), Стронніцтво демократичне (СД, Демократична партія)). Водночас 1947–48 було проведено «чистку» в комуністичному таборі, усунуто представників опозиції (С. Миколайчик емігрував на Захід) і запроваджено диктатуру Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП; створена на базі об'єднання ППР і ППС наприкінці 1948). Було проголошено програму будівництва соціалізму в П. за радянським зразком. 1949 П. стала членом Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) країн комуністичного табору, 1955 — членом воєнно-політичного союзу Організація Варшавського договору.

Після смерті Й. Сталіна розпочалася часткова лібералізація комуністичної системи, яка торкнулася П. з певним запізненням. У червні 1956 під час Міжнародного торговельного ярмарку в Познані відбулися стихійні демонстрації протесту робітників і населення міста, які переросли в зіткнення з органами правопорядку й військами. Невдоволення різних груп населення, передусім інтелігенції та молоді, проявилося в акціях протесту студентів Варшавського та ін. університетів у березні 1968 та робітничих виступів у містах Балтійського узбережжя в грудні 1970, які були придушені з допомогою війська. Після Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва в Європі 1975 в країні виник легальний опозиційний правозахисний рух (Комітет захисту робітників — Комітет соціальної самооборони, Конфедерація незалежної Польщі та ін.). У жовтні 1978 ватиканський конклав обрав новим главою католицької Церкви польського кардинала Кароля Войтилу, який став новим Папою Римським під іменем Іоанна Павла II і підніс моральний авторитет церкви серед поляків. Улітку 1980 досягла апогею суспільно-політична криза, відбулися численні робітничі страйки, під час яких було створене опозиційне профспілкове об'єднання «Солідарність» на чолі з електриком Л. Валенсою. Намагаючись втримати владу, керівник ПОРП і уряду В. Ярузельський 13 грудня 1981 запровадив у країні воєнний стан і з допомогою армії придушив опір опозиції. Після початку ліберальних реформ М. Горбачова в СРСР розпочалися в П. пошуки компромісу між правлячим табором і опозицією. На поч. 1990 ПОРП саморозпустилася, засудивши форми і методи комуністичного правління. Улітку 1991 відбулися перші демократичні вибори до Національних зборів. Восени 1991 президентом П. було обрано Л. Валенсу. Розпочалася реалізація програми «шокової терапії» економіки, розробленої Л. Бальцеровичем. Після розпуску РЕВ і ОВД (1991) П. взяла курс на інтеграцію в європейське співтовариство і НАТО. 1995 президентом П. було обрано представника лівих сил (Союзу демократичної лівиці) А. Квасьнєвського, який перебував на цій посаді до 2005. 1997 була схвалена Конституція Республіки Польща, що запровадила парламентсько-президентський лад. На президентських виборах 2005 переміг представник правиці Л. Качиньський (партія «Право і справедливість»). Парламентські вибори 2007 найбільше голосів принесли ліберально-центристській партії Громадянська платформа, яка увійшла в коаліцію з Польською людовою партією і утворила уряд на чолі з Д. Туском. У квітні 2010 під час перельоту для участі у спомині річниці «Катинського розстрілу» під м. Смоленськ (РФ) зазнав катастрофи урядовий літак з польською делегацією, внаслідок чого загинув президент Л. Качиньський і 95 представників польської політичної еліти. На позачергових виборах в червні 2010 главою держави було обрано представника ПО Б. Коморовського.

Наприкінці 20 ст. відносини між П. і Україною увійшли в якісно нову фазу розвитку на засадах дружби, співробітництва і стратегічного партнерства, що знайшло відображення в «Договорі про добросусідство, дружні відносини і співробітництво» (18 травня 1992), а також «Спільній заяві Президентів України і Республіки Польща „До порозуміння і єднання"» (21 травня 1997), яка передбачає обопільні зусилля з метою покласти край психологічним упередженням, які ще трапляються між поляками та українцями щодо минулих часів.

Українці в П. внаслідок реалізації післявоєнної політики польської влади, зокрема акції «Вісла» 1947, розпорошені переважно по зх. і пн. воєводствах, найбільше — у Вармінсько-Мазурському. За офіційною статистикою (2002), їх налічується 37 тис. (разом із лемками), що становить менше 0,1% населення країни (неофіційно їх кількість дещо більша). Діє понад десяток українських громадсько-культурних і освітніх організацій, найбільшою з яких вважається Союз Українців у Польщі (1990), що став продовженням Українського суспільно-культурного товариства (1950) і представляє інтереси українців у державних та самоврядних структуpax (голова управи — П. Тима; 2010). Його діяльність спрямована на збереження ідентичності українців у П., охорону пам'яток української культури, сприяння розвиткові добросусідських відносин між П. та Україною. Діє понад 100 шкільних осередків із вивчення української мови, періодично проводяться фестивалі української культури (Сопот, Вроцлав, Щецін), виходять друком тижневик «Наше слово», часописи «Над Бугом і Нарвою», «Між сусідами», «Краківські українознавчі зошити», «Варшавські українознавчі зошити», діють кафедри українознавства у Варшавському, Ягеллонському, Люблінському та інших університетах, створено інтернетовий портал «Harazd.net». Серед знаних українців П. — українознавці С. Козак, М. Лесів, В. Мокрий, історики Е. Вішка, О. Колянчук, Г. Купріянович, Б. Місило, М. Чех, журналісти М. Заброварний, Б. Гук.

Літ.: The Cambridge History of Poland. — Cambridge, 1950–51, t. 1–2.; История Польши. — M., 1956–59, т. 1–3; Historia nauki polskiej. — Wrocław, 1970–86, t. 1–9; Historia kultury materialnej Polski w zarysie. — Wrocław, 1978–79, t. 1–6; Historia państwa i prawa Polski. — Warszawa, 1981, t. 1–3; Zamoyski A. The Polish War: A Thousand-year History of the Poles and Their Culture. — London, 1989; Polska–Ukraina: 1000 lat sąsiedztwa. — Przemyśl, 1990–2000, t. 1–5; Tymowski M. та ін. Historia Polski. — Warszawa, 1991; Dzieje Polski. — Warszawa, 1993, t. 1–3; Beauvois D. Histoire de la Pologne. — Paris, 1995; Polska — losy państwa i narodu. — Warszawa, 1995; Polska na przestrzeni wiekуw. — Warszawa, 1995; Topolski J. Historia Polski: Od czasуw najdawniejszych do 1990 r. — Warszawa, 1995; Ihnatowicz 1. та ін. Społeczeństwo polskie od X do XX wieku. — Warszawa, 1996; Od plemion do Rzeczypospolitej: Narуd, państwo, terytorium w dziejach Polski. — Warszawa, 1996; Wielka historia Polski. — Krakуw, 1997–2000, t. 1–12; Dybkowska A. ma ін. Polskie dzieje od czasуw najdawniejszych do wspуłczesności. — Warszawa, 1998; Kallas M.K. Historia ustroju Polski X–XX w. — Warszawa, 1999; Алексієвець Л.М. Новітня історія Польші (1918–1939). — К.–Тернопіль, 2002; Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польші: Від найдавніших часів до наших днів. — Львів, 2002; Bingen D., Loew P.O. Polen: Kurze Geschichte einer langen Geschichte. — Darmstadt, 2004; Heyde J. Geschichte Polens. — Mьnchen, 2006; Дильонгова Т. Історія Польщі: 1795–1990. — К., 2007; Дейвіс Н. Боже ігрище: Історія Польщі. — К., 2008.

Л.О. Зашкільняк.