Україна в міжнародних відносинах/4/Російсько-турецькі війни XVII–XIX ст.
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| ◀ Російсько-польська війна 1654–1667 | Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Російсько-турецькі війни ХVІІ–ХІХ ст. |
Росія ▶ |
|
РОСІЙСЬКО-ТУРЕЦЬКІ ВІЙНИ XVII–XIX ст. — війни, головними учасниками яких були Московське царство (Російська імперія) і Османська імперія. Воєнні дії держав-суперників розгорталися безпосередньо на українських землях і суміжних територіях.
Війна 1676–1681 — відбувалася між Московським царством і Лівобережною Україною, з одного боку, та Османською імперією, Кримським ханатом і Правобережною Україною — з другого. Розпочалася у вересні 1676 після приходу до Чигирина військ московського боярина кн. Г. Ромодановського та лівобережного гетьмана І.Самойловича. 19 вересня 1676 правобережний гетьман П. Дорошенко (який перед тим визнавав османську протекцію) склав свої повноваження на користь московського царя Федора Олексійовича, що змусило османів готувати великий похід на Правобережжя. З свого боку І. Самойлович розпочав укріпляти правобережні міста, зокрема Київ і Чигирин. Саме оборони Чигирина 1677 та 1678, в яких московсько-українські полки протистояли більш ніж 100-тис. турецькій армії, стали найбільшими операціями за весь час війни. На боці Османської імперії у війні брали участь козацькі підрозділи на чолі з гетьманом Ю. Хмельницьким, який був проголошений князем РусіУкраїни. Щоб Ю. Хмельницький не зміг взяти під свій контроль увесь регіон, І. Самойлович восени 1678 наказав знищити містечка та фортеці на правобережному Подніпров'ї, а їхнє населення розселити на Лівобережжі й Слобожанщині в результаті т. зв. великого згону. У грудні 1678 з мирними пропозиціями до Стамбула відправився російський посол В. Даудов, однак у цей час султан Мегмед IV відстоював належність йому України з територією до р.Сейм та планував здійснити похід на Київ.
Саме тому в січні 1679 в Москві ухвалили рішення про організацію нових піхотних полків, а в лютому 1679 розпочався другий етап «великого згону» правобережного населення на Лівобережжя. Щоб не допустити укладення російсько-польської мирної угоди, а також з огляду на те, що основні турецькі сили залишили Правобережжя, І. Самойлович настійливо радив цареві Федору Олексійовичу укласти мирний договір з Османською імперією та Кримським ханатом. Війна завершилася укладенням Бахчисарайського миру 1681 між Москвою та Османами.
Літ.: Смирнов Н. Россия и Турция в XVI–XVII вв. — М., 1946, т. 2; Водарский Я. Международное положение Русского государства и русскотурецкая война 1676–1681 гг. В кн.: Очерки истории СССР: XVII век. — М., 1955; Османская империя и страны Центральной, Восточной и ЮгоВосточной Европы в XVII в. — М., 2001, ч. 2; Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII ст. — Дніпропетровськ, 2003; Чухліб Т. Козаки та яничари: Україна у християнсько-мусульманських війнах 1500–1700 pp. — К., 2010.
T.B. Чухліб.
Війна 1686–1700. Головною метою у цій війні Московська держава ставила знищення Кримського ханату. У квітні 1686 вона уклала з Річчю Посполитою «Вічний мир». Відтоді утворився московсько-польський союз проти Османської імперії із зобов'язанням царя перекрити шляхи татарських набігів на польські землі й направити проти Криму донських козаків. У грудні 1686 договір між Росією та Польщею був затверджений королем Яном III Собеським, а в лютому 1687 Москва уклала союзні угоди з Австрією та Венецією. Таким чином, Росія фактично долучилася до коаліції держав — Австрії, Польщі, Венеції під протекцією Папи Римського, створеної 1684 під назвою «Священна ліга» і спрямованої проти Османської імперії. Правитель Війська Запорозького гетьман І. Са мойлович виступив рішучим противником союзу з Річчю Посполитою та війни з Османською імперією, оскільки це суперечило його прагненням поширити свою владу на правобережні українські терени. Та коли питання про війну було вирішене, він узяв активну участь у підготовці до воєнних дій.
У травні–липні 1687 було здійснено перший Кримський похід, в якому взяло участь 100-тис. російське військо, до якого входили й українські слобідські полки, та 50 тис. українців гетьманського регіменту на чолі з І. Самойловичем. Загальне командування здійснював кн. Б. Голіцин. Під час переходу по степах військо опинилося в незвично важких природних умовах, які ускладнило випалення степів татарами. Тому було прийнято рішення про повернення, а з метою виконання союзницьких зобов'язань до турецьких фортець на Дніпрі було направлено російськоукраїнські сили чисельністю 40 тис. осіб, а також запорожців. Вина за невдачу походу була перекладена на І.Самойловича, якого змістили з посади. Новим володарем гетьманської булави став І. Мазепа. У березні–червні 1689 було проведено другий похід на Крим.
Російське військо налічувало 112 тис. осіб, а українське, очолене І. Мазепою, — 50 тис. Загальне командування знову здійснював В. Голіцин. Витримавши кілька боїв із татарами, військо дійшло до Перекопа, але через виснаження не могло продовжувати подальший наступ. Після завершення Кримських походів 1687 і 1689 відбувалися численні татарські напади на Лівобережжя, Правобережжя та Слобожанщину. Українські війська здійснювали походи на Очаків, Акерман (нині м. Білгород-Дністровський), Кілію, Казікермен, Тягиню. У деяких походах брали участь правобережні козаки. 1692–93 хвиля татарських нападів на українські землі була стимульована виступом Петра Іваненка — колишнього військового канцеляриста, який уклав договір із Кримом з метою допомоги татарам у боротьбі за звільнення України з-під влади Москви.
Зі вступом Австрії разом із союзниками по Аугсбурзькій лізі 1688 у війну проти Франції, яка затягнулася до 1697, Відень пішов на переговори з Портою, до яких долучилися Венеція та Річ Посполита. У цих обставинах і Москва навесні 1689 висунула свої умови мирного договору з турками, згідно з якими до неї мали перейти Крим та Азов, а турецькі фортеці на Дніпрі мали бути зруйновані. 1695–98 російськими та українськими військами було здійснено два азовських і три дніпровських походи. Їх стратегічною метою було завоювання Азова та Очакова, що відкривало доступ до Азовського та Чорного морів. Перший Азовський похід відбувся в березні–листопаді 1695 під керівництвом царя Петра І, при цьому облога Азова в червні– вересні 1695 завершилася невдачею. Тимчасом російське військо на чолі з Б. Шереметєвим, козаки І. Мазепи та запорожці в травні–серпні 1695 здійснили перший дніпровський похід, наприкінці липня — на початку серпня їм вдалося захопити плацдарм на пониззі Дніпра з турецькими фортецями Казікермен, Мустриткермен, Мубереккермен та Ісламкермен.
Взяття плацдарму дало змогу українцям проводити воєнні дії на Чорному морі, зокрема здійснити великий морський похід 1696. З метою помсти за втрачене в січні 1696 татари здійснили спустошливий напад на Гетьманщину.
У квітні–вересні 1696 відбувся другий азовський похід. Разом із росіянами у ньому взяли участь 15 тис. лівобережних козаків на чолі з наказним гетьманом Я. Лизогубом. У липні 1696 було захоплено Азов.
У травні–жовтні 1697 здійснювався другий дніпровський похід, в якому зусилля російських військ, очолюваних кн. Я. Долгоруковим, і українських на чолі з І. Мазепою та запорожців були зосереджені навколо оборони нижньодніпровського плацдарму й укріплення Казікермена і Таванська (Мустриткермена). У травні–серпні 1698 вони провели третій дніпровський похід, під час якого було здійснено фортифікаційні роботи в Казікермені й Таванську та проведено розвідувальний похід до Очакова.
У січні 1697 Росія уклала договори з Австрією та Венецією про союз проти Османської імперії терміном на 3 роки. 1697–98 на чолі з царем Петром І відбулося Велике посольство в Західну Європу з метою зміцнення й розширення антиосманської коаліції. Однак цієї цілі не було досягнуто через переорієнтацію політичних інтересів впливових європейських держав. Москва була вимушена відмовитися від планів взяття Керчі і взагалі від подальшої боротьби на Півдні, позаяк припинити протистояння з Османською імперією вирішили інші члени «Священної ліги».
Після поразки від австрійців у вересні 1697 до миру схилялася й Порта. За умови необхідності укласти мир цар Петро І прагнув не тільки утримати все завойоване, а й отримати від турків Керч.
Під час роботи Карловицького конгресу 1698–1699 Туреччина поставила перед Росією вимогу повернути Азов та дніпровські містечка, натомість московський посол вимагав у турків Керч. Питання про Азов і Керч були швидко облишені як надмірні в претензіях сторін, а основні труднощі виникли в питанні приналежності дніпровських містечок. Цю проблему на конгресі вирішити не вдалося, тому 14 січня 1699 між Туреччиною та Росією було укладено дворічне перемир'я, що починалося з 25 грудня 1698.
Завершилася війна укладенням Константинопольського мирного договору в липні 1700. Згідно з його умовами за Російською державою залишався Азов, нижньодніпровський плацдарм повертався Османській імперії після зруйнування фортець, Росія відмовлялася від претензій на Керч і більше не повинна була сплачувати данину Кримському ханату.
Літ.: Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991, т. 3; Павленко Н.И. Петр Великий. — М., 1994; Станісливський В. Маловідомі документи щодо планів південної політики Російської держави у другій половині 80-х pp. XVII ст. В кн.: Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку. — К., 2000, вип. 7; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк–К.–Львів–Париж–Торонто, 2001; Від виступу Петра Іваненка до Великої Північної війни: Нові дані про Івана Мазепу та Україну в 1691–1700 роках. В кн.: Листи Івана Мазепи. — К., 2010, т. 2.
В.В. Станіславський.
Війна 1710–1711. Після розгрому шведського війська під Полтавою цар Петро І планував поширити свій вплив на Річ Посполиту, а далі розпочати війну з Османською імперією. Як недружні дії розцінювала Росія прийняття турецькою стороною під свій захист залишків шведського та українського військ на чолі з Карлом XII та І. Мазепою.
Зростання напруження у російсько-турецьких відносинах додавали воєнні акції прибічників шведського короля, які здійснювали без санкції Порти напади на російські залоги Ягорлика, Бершаді, Кам'янки, а також на Сумський полк. У цей же час Порта відхиляла пропозиції Петра І про підтвердження миру і 9 листопада 1710 оголосила війну Росії.
Із поч. 1711 Османська імперія розпочала воєнні дії, зокрема силами татар і українських козаків. Були здійснені походи: кримських татар на чолі з ханом Девлет-Гіреєм II та запорожців до Слобожанщини, у ході якого було взяте Новосергієвське місто; буджацьких татар на чолі із сином хана, козаків під проводом П. Орлика і К. Гордієнка, поляків–прибічників Станіслава-Богуслава Лещинського в Правобережну Україну; кубанського султана до Азова. Військо, очолюване П. Орликом, наприкінці березня 1711 взяло в облогу Білу Церкву, яку, проте, захопити не вдалося. Похід закінчився невдачею через рішення татар про відступ, взяття ними полонених і пограбування українського населення.
22 лютого 1711 був оприлюднений царський маніфест про початок війни з Османською імперією. У квітні 1711 у Слуцьку (нині місто Мінської обл., Білорусь) було складено план майбутньої кампанії, згідно з яким російське військо мало досягти Дунаю, щоб з'єднатися з валашським та молдовським господарями. Цар розраховував і на підтримку інших християн, які перебували в європейських володіннях султана.
Османське військо переправилося через Дунай 4–19 червня 1711 — до приходу росіян, яких підтримав лише молдовський господар Д. Кантемір.29 червня 1711 турецькі сили вирушили лівим берегом Пруту. 7 липня 1711 почали переправу через Прут, а 9 липня перейшли в атаку і оточили російську армію. У воєнних діях на Пруті разом із турецьким військом були козаки П. Орлика. А гетьманські війська на чолі з І. Скоропадським спільно із росіянами діяли в напрямку Криму. 10 липня росіяни висунули туркам пропозиції щодо відновлення миру. В результаті переговорів 12 липня був укладений Прутський трактат 1711. За його умовами росіяни мусили передати туркам Азов, зруйнувати Таганрог і Кам'яний Затон, дати можливість Карлу XII без перешкод дістатися до Швеції, припинити втручання в польські справи, відмовитися від влади над українськими козаками та запорожцями.
У липні 1711 турки розпочали вживати заходів для відправки зі своїх володінь Карла XII, однак через протидію шведської та французької дипломатії, представників Станіслава-Богуслава Лещинського та П. Орлика король залишився на території Османської імперії. Цар же прийняв рішення не поспішати з виконанням умов Прутського трактату й поставив реалізацію пункту про передачу Азова та зруйнування Таганрога в залежність від вислання турками Карла XII; російські частини затрималися на правобережних теренах України, підвладних Речі Посполитій. Це призвело до нових воєнних приготувань турків. 27 січня 1712 на засіданні дивану було підтверджено намір почати війну. Невдовзі надійшла звістка про те, що 2 січня 1712 росіяни передали туркам Азов, і 5 квітня 1712 було укладено мир (Константинопольський мирний договір 1712). За його умовами під владу Османської імперії переходила західна частина Запорожжя, росіяни мусили покинути територію Речі Посполитої.
Літ.: Соловьев С.М. История России с древнейших времен, кн. 8, т. 15–16. М., 1962; Орешкова С.Ф. Русско-турецкие отношения в начале XVIIІ в. — М, 1971; Молчанов H.H. Дипломатия Петра Первого. М., 1986; Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах 1648–1714 pp. К., 2003.
В.В. Станіславський.
Сформовані армії діяли у двох напрямках: Донська (командувач — генерал-фельдмаршал П. Лассі) здобула Азов; 58-тис. Дніпровська (команд. — генерал-фельдмаршал Б.-К. Мініх), до якої входили 12 730 лівобережних козаків, 2360 слобідських і 322 запорожці, здобула Перекоп, вступила на територію Криму, зайняла Гьозлеве (Козлов; нині м. Євпаторія), Бахчисарай, Ак-Мечеть (нині м. Сімферополь). Окремий корпус оволодів фортецею Кінбурн. На зиму Дніпровська армія повернулася в Україну, де було розквартировано 20 драгунських і 27 піхотних полків.
1737 Донська армія форсувала Сиваш і після невдалого походу на Карасубазар (нині м. Білогірськ) повернулася до берегів Дону і Сіверського Дінця. Того ж року Дніпровська армія штурмувала Очаків і 3 липня здобула фортецю. Залишений у ній гарнізон відбивав напади турків. 1738 Донська армія діяла в Криму, Дніпровська — у Північному Причорномор'ї в напрямку Бендер, однак безуспішно. Російсько-українські гарнізони залишили Очаків і Кінбурн. Наступного року російська армія й українські полки здійснили перехід через буковинські ліси, 17 серпня 1739 виграли генеральну битву поблизу с. Ставучани (нині с. Ставчани Хотинського р-ну Чернів. обл.), зайняли Хотин, переправившись через р. Прут, і здобули 1 вересня Ясси. У цей час союзник Росії — Австрія — зазнала низки поразок і уклала у вересні 1739 сепаратний мир із Туреччиною. Відтак Росія згорнула воєнні дії і уклала з Туреччиною Белградський мирний договір 1739.
Літ.: Костомаров Н. Фельдмаршал Миних и его значение в русской истории // Вестник Европы, 1884, т. 4–5; Байов А. Русская армия в царствование императрицы Анны Иоанновны. Война России с Турцией в 1736–1739 гг. — СПб., 1906, т. 1–2; Мельникова И.Н. Борьба России с Турцией в 30-х годах XVIII века и Украина. В кн.: Ученые записки Института славяноведения АН СССР. — М.–Л., 1948, т. 1; Репин О. Іржа на лезі: Лівобережне козацтво і російсько-турецька війна 1735–1739. — К, 2009.
В.В. Панашенко.
Війна 1768–1774 — відбувалася між Російською імперією та Османською імперією за Північне Причорномор'я, Приазов'я, Молдову, Волощину та Крим. На боці Росії у війні брали участь військові підрозділи з Гетьманщини (Лівобережної України) та Запорозької Січі. Початок війни був спричинений введенням російських військ у Правобережну Україну для придушення Коліївщини та Барської конфедерації 1768. У відповідь керівництво конфедератів уклало угоду з турками про підтримку.
25 вересня 1768 османи оголосили війну Росії. 31 жовтня 1768 президент Малоросійської колегії П. Румянцев наказав кошовому отаману Запорозької Січі П. Калнишевському «все войско свое устроить… в военный порядок тот час, чтобы готовы вы были к внезапному ополчению». У ході війни українці з Гетьманщини та Запорожжя складали значну частину 1-ї (80 тис. осіб) та 2-ї (35 тис. осіб) російських армій. Головним завданням козаків були форпостна служба та проведення розвідувальнодиверсійних операцій. Під час бойових дій на Дунаї запорозька флотилія захопила десятки турецьких суден, велику кількість гармат, зброї, боєприпасів, знищила і захопила в полон тисячі турецьких вояків. У боях за Крим відзначилася запорозька піхота. У січні 1771 П.Калнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами на андріївській стрічці.
Також було нагороджено 16 старшин Запорозької Січі. У війні широко використовувалися українські людські, матеріальні та фінансові ресурси. П. Румянцев із початком воєнних дій у Криму взяв із Малоросійського скарбу 100 тис. рублів асигнаціями на «татарські витрати». На початковому етапі війни канцелярія Малоросійського скарбу переслала до Головної провіантської канцелярії ще 95 337 руб. 52 коп. на потреби «шести драгунських полків, також Генералітету і польової аптеки, і глухівського гарнізонного полку». 12 червня 1770 Малоросійська колегія видала указ про надання 4 тис. руб. для потреб формування одного з підрозділів російського флоту. 22 березня 1772 імп. Катерина II звеліла видати командувачу 2-ї армії генерал-аншефу кн. Ю.Долгорукову 100 тис. руб. з України. Також згідно з указом Правительствуючого сенату українці були зобов'язані надавати необхідні кошти для транспортування артилерії до театру бойових дій.
1770 розпочалося грандіозне будівництво Нової Дніпровської оборонної лінії, до якого масово було залучено українське населення. Упродовж 1768—72 зусиллями військової експедиції Малоросійської колегії зібрано «для армій [1-ї та 2-ї] по 5 тисяч пар волів з належним числом погонщиків і 2 тисячі 500 фур. На потреби 2-ї армії додатково було придбано 1472 воли та 422 фури загальною вартістю 30 тис. руб. Для імперської артилерії українським коштом закупили в населення 1269 пар волів з возами вартістю 22 743 руб. 68 коп. 1774 для придбання російськими офіцерами коней виділено 19 888 руб. 50 коп. З українських селян також збиралися провіант, робоча худоба, шанцевий інвентар, десятками тисяч їх залучали до фортифікаційних робіт, перевезення в діючу армію провіанту і фуражу, переправи військ через водні перешкоди, заготовлення для діючої армії сухарів та сіна. Постійні побори змусили козацьку старшину Гетьманщини висунути вимогу до імперської влади «О заплате долгов малороссийскому народу».
Війна привела до зміни геополітичної та етнічної ситуації в Північному Причорномор'ї. Звідти були витіснені ногайці й татари, натомість відбувся приплив болгар, сербів, німців та представників інших етносів. У результаті міжнародного перегрупування сил більшість володінь Речі Посполитої в Правобережній Україні були поглинуті Російською імперією, зросла внутрішня криза в Османській імперії, знизилась обороноздатність Кримського ханату та Запорозької Січі, що привело до ліквідації останньої. Війна завершилася укладенням Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774.
Літ.: Петров А. Война России с Турцией и польскими конфедератами, 1769–1874. — СПб., 1866–74, т. 1–5; Апанович Е. Запорожское войско, его устройство и боевые действия в составе русской армии во время русско-турецкой войны 1768–1774 гг.: Автореферат дис…. канд. истор. наук. — К., 1949; Голобуцкий В. Черноморское казачество. — К., 1956; Струкевич О. Україна-Гетьманщина та Російська імперія протягом 50–80-х pp. XVIІІ ст. — К., 1996; Шпитальов Г. Військова служба запорозького козацтва в російсько-турецьких війнах 1735–1739 та 1768–1774 років. — Запоріжжя, 2004; Петро Калнишевський та його доба: Зб. док. і матеріалів. — К., 2009; Ковальова О. Бугогордівська паланка. — Миколаїв, 2011.
Т.В. Чухліб.
Війна 1787–1791 — відбувалася між Російською та Австрійською імперіями, з одного боку, і Османською імперією — із другого, за володіння територіями Північного Причорномор'я й Криму. Розпочалася 13 серпня 1787 у зв'язку з вимогою султана Абдул-Гаміда 1 (за підтримки Великої Британії, Франції та Пруссії) до імп. Катерини II повернути під його протекторат Кримський ханат та Грузію. До російської армії на чолі з генерал-фельдмаршалом кн. Г. Потьомкіним, генерал-аншефом О. Суворовим та генерал-майором М. Кутузовим входили підрозділи Катеринославського козацького війська, Війська вірних козаків та Бузького козацтва, що були сформовані з колишніх козаків Гетьманщини, Слобідської України та Запорозької Січі. Вони взяли участь у переможних битвах — під Кінбурном (1 жовтня 1787), при штурмі Очакова (27 липня 1788), біля Фокшан (І липня 1789), на р. Римник (11 вересня 1789), при взятті Хаджибея (14 вересня 1789) та Ізмаїла (11 січня 1790). Також українці відзначилися в штурмах таких міст-фортець, як Акерман, Бабадаг, Мачин (Мачине), Тульча, Ісакча та Бендери (Тягиня).
За взяття Очакова Війську вірних козаків присвоїли назву Чорноморського козацького війська. У Римницькій битві 1789 особливо відзначилися вояки Чернігівського та Стародубського карабінерних полків, які складалися з колишніх козаків Гетьманщини. Невдовзі 3 тис. українців (3 полки піхоти і 3 — кінноти) під командуванням отамана З.Чепіги разом із російськими військами захопили Хаджибей. Серед відзначених за відвагу при його штурмі, окрім отамана, були полковник С. Білий, хорунжий О. Височин, старшини П. Чайківський, І. Сербин, А. Білий та К. Табанець. Багато козаків брали участь у штурмі потужної фортеці Ізмаїл. У першій колоні російського війська їх налічувалося 2 тис. чол., у другій, центральній, колоні під керівництвом З. Чепіги — 1 тис., у третій — 1 тис. чол. В авангарді перебували ще 767 козаків. Разом із 1,5 тис. чорноморців, які атакували Ізмаїл з боку р. Дунай, козацькі підрозділи складали 6267 осіб. 500 козацьких старшин отримали золоті медальйони з написами «За отличную храбрость» та «Измаил взят декабря 11-го 1790». Орденом св. Георгія нагородили З. Чепігу, орденом св. рівноапостольного кн. Володимира — А. Головатого. Під Ізмаїлом російське військо з 31 тис. чол. втратило 1830 вбитими і 2433 пораненими, серед загиблих було 160 і серед поранених 345 козаків. Разом з тим у війні на боці Османської імперії воювало 5–7 тис. козаків Задунайської Січі. Війна завершилася підписанням Ясського мирного договору 1791.
Літ.: Гончарук Т., Гуцалюк С. Українське козацтво і Хаджибей (Одеса): Середина XVI ст. — 1794 p. — Одеса, 1998; Сапожников И., Сапожникова Г. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе. — Одесса, 1998; Чухліб Т. Російський генералісимус Суворов в українській історії після зруйнування Запорозької Січі // Історія України, 1999, № 36; Козацтво на Півдні України: Кінець XVIII–XIX ст. — Одеса. 2000; Бачинська О. Козацтво в системах Російської і Турецької імперій. В кн.: Історія українського козацтва. — К., 2007, т. 2.
Т.В. Чухліб.
Війна 1806–1812 була викликана прагненням Османської імперії повернути собі втрачені позиції на Балканах і в Північному Причорномор'ї. Приводом до війни стала відставка турецьким султаном Селімом III у серпні 1806 господарів Молдови — Олександра Морузі (1802–06) — і Валахії — Костянтина Іпсіланті (1802–06) — без погодження з Росією, як це передбачалося попередніми російсько-турецькими угодами, та порушення Портою договору 1805 щодо порядку проходу російських суден через протоки.
У листопаді–грудні 1806 в придунайські князівства увійшло російське військо чисельністю до 40 тис. під командуванням генерала від кавалерії І. Міхельсона, а 30 (18) грудня 1806 Туреччина оголосила війну Росії.
У лютому 1807 рос. ескадра віце-адмірала Д. Сенявіна, що перебувала поблизу о-ва Корфу (нині о-в Кіркіра, Греція), почала бойові дії, а з настанням весни вони розгорнулися на Дунаї і на Кавказі. Російські війська, до складу яких входило Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо, захопили Хотин, Бендери, Акерман, Бухарест та оточили Ізмаїл.Тим часом віце-адмірал Д. Сенявін у червні 1807 розбив турецький флот в Афонській битві. Сербські повстанці на поч. 1807 захопили Белград (нині столиця Сербії), а в липні 1807 Сербія перейшла під протекторат Росії.
У Закавказзі генерал-аншеф І. Гудович у червні 1807 розгромив військо Юсуфа-паші, а чорноморська ескадра контр-адмірала С. Пустошкіна оволоділа Анапою (нині місто Краснодарського краю, РФ). Підписання Тільзитського миру 1807 між Францією та Росією, втрата Туреччиною надії на допомогу з боку французького імп. Наполеона І Бонапарта змусили її укласти в серпні 1807 перемир'я з Росією строком до березня 1809. У березні 1809 до Санкт-Петербурга прибув султанський фірман з оголошенням війни. Весною 80-тис. російська армія під командуванням генерал-фельдмаршала кн. О. Прозоровського (із вересня 1809 — генерала від інфантерії кн. П. Багратіона) почала бойові дії. У ході літньої кампанії вона взяла турецькі фортеці та міста Гірсов, Ісакча, Тулча, Бабадаг, Мачин, Ізмаїл, Браїлів та обложила Силістрію. У Закавказзі російські війська 1809 захопили фортецю Поті (Грузія), а десант з чорноморської ескадри — Анапу.
У лютому 1810 головнокомандувачем Дунайською армією був призначений генерал-лейтенант М. Каменський. У травні 1810 російська армія переправилась через Дунай і захопила Туртукай (нині м. Тутракан), Пазарджік (нині м. Добрич), Силістрію, Разград (нині міста Болгарії), а в червні взяли в облогу Шумлу (нині м. Шумен, Болгарія). Штурм Рущука (нині м. Русе, Болгарія) в липні 1810 закінчився невдачею. У серпні турки були розбиті поблизу Батіна, після чого російські загони зайняли Сістов (нині м. Свіштов), Белу, Тирнов (нині м. Велико-Тирново, Болгарія) і Орсову (нині м. Оршова, Румунія). У вересні 1810 капітулювали Рущук і Джурджа (нині м. Джорджу, Румунія).
На поч. 1811, у зв'язку із загостренням франко-російських відносин, частина військ Дунайської армії була переведена на західний кордон.
Призначений у березні 1811 головнокомандувачем генерал від інфантерії М. Кутузов зосередив війська на головних напрямках. У червні 60-тис. армія Ахмет-паші почала наступ на Рущук, але М. Кутузов, маючи всього 15 тис. війська, відбив атаку та відвів свої війська за Дунай. Та вже у серпні Дунай перейшла 36-тис. турецька армія і закріпилася на лівому березі. На початку жовтня загін генерал-лейтенанта Є.Маркова (7,5 тис. вояків і 38 гармат), переправившись на правий берег Дунаю, несподівано атакував турецьке військо і розгромив його. Головні турецькі сили, що перебували на лівому березі, опинилися в оточенні в районі Слобозії (тепер с-ще в Румунії) і капітулювали 5 грудня (23 листопада) 1811.
У жовтні 1811 розпочалися мирні переговори, що завершилися підписанням 28 (16) травня Бухарестського мирного договору 1812, який затвердив приєднання Бессарабії до Росії та перенесення кордону з Дністра на Прут до його впадіння в Дунай.
Літ.: Миллер А.Ф. Мустафа-паша Байрактар. — М., 1947; Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. — М., I960; Внешняя политика России XIX и начала XX века. — М., 1962, т. 6; Бессарабия на перекрестке европейской дипломатии: Документы и материалы. — М., 1996; Мерников А.Г., Спектор A.A. Всемирная история войн. — Минск, 2005.
Є.Д. Петренко.
Війна 1828–1829. Викликана боротьбою європейських держав за поділ володінь Османської імперії. Приводом до війни стало закриття Туреччиною після Наваринської битви (жовтень 1827) в порушення Акерманської конвенції 1826 протоки Босфор, оголошення себе вільною від домовленостей із Росією та видалення російських підданих зі своїх володінь.
26 (14) квітня 1828 Росія оголосила війну Туреччині. На Дунай була спрямована 95-тис. армія генерал-фельдмаршала П. Вітгенштейна, якій протистояла 150-тис. армія Хусейн-паші. На Кавказі 25-тис. окремому корпусу генерала від інфантерії І. Паскевича протистояло 50-тис. турецьке військо.
У квітні–травні 1828 російські війська зайняли Дунайські князівства, а 8 червня (27 травня) в присутності імп. Миколи І, при допомозі задунайських козаків, які перейшли на бік Росії, почалася переправа човнами на правий берег Дунаю. Наприкінці травня російські війська захопили фортецю Ісакча, облягли Гірсов (нині м. Гиршова), Тульчу, Кюстенджі, Мачин та Браїлів. Останні дві фортеці здалися на початку червня 1828, а наприкінці червня 1828 був зайнятий Базарджик. Головні сили безуспішно облягали Шумлу (нині м. Шумен, Болгарія), а потім зосередили свої зусилля проти Варни, яка здалася 11 жовтня (29 вересня) 1828. На Кавказі російські війська захопили фортеці Анапу, Карс (нині місто в Туреччині), Ахалкалакі, Ахалцих, Ацхур (Грузія), Ардаган (нині місто Ардахан в Туреччині), Поті (Грузія) та Баязет (нині м. Догубаязит, Туреччина).
Упродовж зими 1828/29 війська з обох боків ретельно готувалися до наступних бойових дій. 1829 генерал-фельдмаршал П. Вітгенштейн був замінений генералом від інфантерії І. Дибичем, а Хусейн-паша — Решидпашою. На початку травня 1829 росіяни почали облогу Силістрії. Наприкінці травня 1829 ескадри адмірала О. Грейга і віце-адмірала Л. Гейдена блокували протоки й перервали будь-який підвіз морем до Стамбула.
11 червня (30 травня) 1829 І. Дибич розбив 40-тис. армію Решид-паші поблизу Кулевчі (Болгарія). 30 (18) червня 1829 капітулювала Силістрія, і на початку липня 1829 35-тис. російська армія перейшла Балкани, оволоділа фортецями Місеврія (нині м. Несебир), Ахіоло та портом Бургас.
Наприкінці липня 1829 І. Дибич атакував зосереджений біля Слівно 20-тис. турецький корпус, розбив його і перервав сполучення Шумли з Адріанополем. 19 (7) серпня 1829 російські війська раптово підійшли до Адріанополя, що деморалізувало турецький гарнізон, який наступного дня здався. На Кавказі російські війська 9 липня (27 червня) 1829 оволоділи Ерзурумом і підійшли до Трапезунда (нині м. Трабзон, Туреччина).
Захоплення Адріанополя, Ерзурума, вихід російської армії на підступи до Стамбула, блокування проток змусили султана Махмуда ІІ укласти 14 (2) вересня Адріанопольський мирний договір 1829, за яким до Росії відійшли території на Кавказі, а також дельта Дунаю; Греція отримала незалежність, а Сербія, Молдова та Валахія — автономію.
Літ.: Урланис Б.Ц. Войны и народонаселение Европы. — М., 1960; Шеремет В.И. Турция и Адрианопольский мир 1829 г.: Из истории восточного вопроса. — М., 1975; Восточный вопрос во внешней политике России, конец XVIII — начало XX в. — М., 1978; Внешняя политика России XIX и начала XX века: Документы Российского министерства иностранных дел.— М., 1995, т. 8 (16).
Є.Д. Петренко.
Війна 1877–1878. Викликана піднесенням національно-визвольного руху на Балканах і загостренням боротьби великих європейських держав за вплив на країни Дунайського басейну та Балканського п-ова. Війні передували повстання у Боснії і Герцеговині (1875–78) та Болгарії (1876) проти турецького панування, які супроводжувалися рухом солідарності в Європі й зокрема в Росії. Царський уряд, домагаючись перегляду підсумків Кримської війни 1853–1856 та прагнучи посилення свого впливу на Балканах, також виступив на підтримку повсталих. У серпні 1876, зазнавши поразки від турецького війська, серби звернулися до європейських країн із проханням про посередництво для припинення війни.
Спільний ультиматум європейських держав змусив Порту погодитися на перемир'я строком на один місяць і почати переговори, які, проте, завершилися безрезультатно. На початку жовтня 1876 турки відновили наступ. У зв'язку з цим 31 (19) жовтня 1876 Росія висунула Туреччині ультиматум з вимогою укласти перемир'я із Сербією; він був прийнятий турецькою стороною. У січні 1877 Росія уклала угоду з Австро-Угорщиною, за якою остання зберігала нейтралітет в обмін на право окупувати Боснію і Герцеговину, в лютому того ж року російська дипломатія досягла домовленості з Великою Британією, а в березні — з Румунією щодо пропуску російських військ через її територію. У квітні 1877 Туреччина відкинула новий проект реформ для балканських народів, запропонований представниками 6-ти держав. Це послужило важливою підставою для оголошення 24 (12) квітня 1877 Росією війни Туреччині.
У травні 1877 російські війська вступили на територію Румунії, яка виступила на боці Росії. На початку червня російська армія (185 тис. чол.) під командуванням вел. кн. Миколи Миколайовича старшого зосередилась на лівому березі Дунаю. Турецькі сили під командуванням АбдулКерим-Надір-паші налічували бл. 200 тис. вояків, з яких майже половину складали гарнізони фортець. На Кавказі рос. армія під командуванням вел. кн. Михайла Михайловича налічувала бл. 100 тис. чол., армія Мухтар-паші — бл. 90 тис. Підтримка народами Балкан і Закавказзя російської армії, у складі якої діяли болгарське, вірменське й грузинське ополчення, зміцнювала її моральний дух. 22 (10) червня 1877 нижньодунайський загін переправився через Дунай і зайняв Північну Добруджу.
В ніч на 27 (15) червня війська на чолі з генерал-майором М. Драгомировим форсували Дунай у районі Зимничі і 3 липня (21 червня) по наведених мостах переправились головні сили армії. З метою забезпечення флангів були створені 45-тис. Східний і 35-тис. Західний загони.
Вже 7 липня (25 червня) 1877 передовий загін захопив Тирново (Болгарія) і 14 (2) липня перейшов Балкани, російські війська вийшли на Шипкинський перевал. Бої розгорнулися за Ескі-Загру (нині м. Стара Загора, Болгарія). Західний загін тимчасом оволодів Нікополем і двічі намагався взяти штурмом Плевну, але невдало. Російські війська перейшли до її облоги. На Кавказі воєнні дії точилися навколо Баязета, Ардагана та Карса. 18 (6) листопада 1877 російські війська штурмом оволоділи Карсом.
10 грудня (28 листопада) 1877 турецький гарнізон Плевни капітулював. Російська армія, що налічувала 314 тис. вояків, перейшла в наступ.
Західний загін генерал-лейтенанта Й. Гурка перейшов через Балкани і 4 січня 1878 (23 грудня 1877) зайняв Софію. У той же день почав наступ Південний загін генерал-лейтенанта Ф. Радецького і в битві при Шейново оточив і взяв у полон 30-тис. армію Вексель-паші. 15–17 (3–5) січня в битві при Філіппополі (нині м. Пловдив, Болгарія) була розбита армія Сулеймана-паші, а 20 (8) січня російські війська зайняли Адріанополь без усякого спротиву. На цьому бойові дії на Балканах були завершені, а 2 лютого (21 січня) 1878 було підписане перемир'я. Мирні переговори гальмувалися внаслідок втручання Великої Британії та Австро-Угорщини, 13(1) лютого 1878 в Дарданелли увійшла британська ескадра, що змусило Росію утриматися від зайняття Стамбула. З березня (19 лютого) 1878 був підписаний Сан-Стефанський мирний договір, умови якого були радикально змінені на Берлінському конгресі 13 (1) липня 1878. Росія повернула собі південну частину Бессарабії, втрачену після Кримської війни, і приєднала Карс, Ардаган та Батумі.
Відновлювалася державність Болгарії (захоплена Османською імперією 1396) як васального турецькому султану Князівства Болгарія, збільшувалась територія Сербії, Чорногорії та Румунії, а Боснія і Герцеговина переходили під владу Австро-Угорщини, Велика Британія отримувала право на окупацію о-ва Кіпр.
Літ.: Русско-турецкая война 1877–1878. — М., 1977; Генов Ц. Русско-турецкая война 1877–1878 гг. и подвиг освободителей. — София, 1979; Троицкий H.A. Русско-турецкая война 1877–1878 гг. В кн.: Троицкий H.A. Россия в XIX веке. — М., 1997; Керсновский A.A. История русской армии. — М., 2006, т. 2.
Є.Д. Петренко.
Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.