Україна в міжнародних відносинах/4/Росія

◀ Російсько-турецькі війни XVII–XIX ст.

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Росія

Росіяни в Україні ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

РОСІЯ, Російська Федерація (Россия, Российская Федерация) — найбільша держава Євразії. Територія 17 млн. км2. Населення 143,3 млн. осіб (2012). Столиця м. Москва. За Конституцією 1993 є президентськопарламентською республікою, яка складається з 83 суб'єктів федерації із власними законодавчими і виконавчими органами влади. Главою держави є президент, який обирається на 6 років та має широкі повноваження у внутрішній і зовнішній політиці. Вища виконавча влада належить уряду, вища законодавча влада — Федеральним зборам (верхня палата парламенту) та Державній Думі (нижня палата парламенту).

Історична традиція пов'язує формування російської державності із історією Київської Русі. Визначальним фактором у цьому процесі стало зміцнення Володимирського князівства в 11 ст. 1230 внаслідок монгольської навали більшість руських князівств опинилися під контролем Золотої орди. В 1430 Московське царство звільнилося від зовнішнього контролю. За царя Івана Грозного Р. колонізувала Сибір. 1654 у військово-політичному союзі із Московським князівством опинилися українські землі. Ліквідація Катериною ІІ митних кордонів між Росією та Україною в 1754, а також Запорозької Січі та гетьманату покінчили із залишками української автономії.

У російсько-турецькій війні 1806–1812 брало участь українське Бужське козацтво. Наполеон Бонапарт теоретизував з приводу можливості використання українського фактору у здобутті перемоги над Р., але так і не спромігся реалізувати цей проект. У Бородінській битві брали участь Київській і Чернігівський драгунські, Маріупольський, Ізюмський, Єлісаветградський, Сумський гусарські полки. Впродовж 1812–1814 населення України передало у фонд російської армії значні матеріальні кошти.

Російська імперська ідентичність все менше розрізняла росіян та українців.

Перебування впродовж 17–20 ст. у складі однієї держави, численні міжнаціональні шлюби змінили ідентичність росіян і українців на Сході України. У містах мешкають представників різних національностей.

Українці в Росії часто робили державну, мистецьку, наукову або військову кар'єру. В 1828–1833 у Петербурзі працювали випускники Нежінської гімназії М.В. Гоголь, А.Н. Мокрицький, Є.П. Гребінка. М.В. Гоголь багато працював над підготовкою словника російської мови. О.С. Пушкін підказав Гоголю сюжет «Мертвих душ». Помітний слід у історії російської культури залишили П. Куліш і Т.Г. Шевченко. Перший ректор Київського університету Св. Володимира М. Максимович в 1871 став членомкореспондентом Петербурзької академії наук. Східнослов'янські мовні корені досліджував професор Московського університету О. Бодянський. Харківчанин О. Потебня пропагував ідею єдності великоросів, малоросів і білорусів.

Виходець із Чернігівщини скульптор Іван Мартос створив пам'ятник Мініну і Пожарському у Москві, герцогу Ришельє в Одесі, Потьомкіну у Херсоні, Ломоносову у Архангельську. Оперний співак С.С. ГулакАртемовський з 1842 двадцять два роки співав на сцені Імператорської опери в Петербурзі. В 1863 він написав першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм», також склав статистичний довідник міст Російської імперії.

Нащадок козацького роду І. Паскевич став генерал-фельдмаршалом Росії. Його скульптурне зображення є на пам'ятнику «Тисячоліття Росії», побудованому 1862 у Великому Новгороді. Правнук Василя Кочубея і племінник О. Безбородько — В.П. Кочубей (канцлер з 1834) був царедворцем імператорів Олександра І та Миколи І. Д.П. Трощинський був меценатом творчості В. Капніста, М. Гоголя, історика Я. Маркевича, художника В. Боровиковського, композитора А. Веделя, спонсорував видання «Енеїди» І. Котляревського. Він підтримав В. Каразіна у заснуванні Харківського університету та допомагав у роботі над кодифікацією законів Російської імперії М. Сперанському. Вихідці з України капітан першого рангу Ю.Ф. Лісянський та адмірал В.С. Завойко зробили вагомий внесок у розвиток морської справи Росії 19 ст., здійснивши навколосвітні морські подорожі. Їхні імена носять бухти, острови і поселення на російському узбережжі Тихого океану.

1861 у Р. було скасовано кріпосництво та започатковані буржуазні реформи. У 20 ст. Р. вступила як багатоконфесійна держава, де мешкали православні, католики, протестанти, мусульмани, буддисти, язичники.

Імперію тримав у цілісності потужний каркас абсолютистської влади.

Перша російська революція 1905–1907 вивела на арену суспільної боротьби різні ідейно-політичні течії: соціалістів-революціонерів (есерів), лібералів-кадетів, консерваторів-монархістів (октябристів), консерваторів модернізаторів (П. Столипін), консерваторів-реакціонерів (чорносотенців), анархістів та соціал-демократів (меншовиків і більшовиків). Кожна з цих політичних сил мала власний проект майбутнього Р. у 20 ст.

1906 уряд П. Столипіна дозволив селянам вільно виходити з общини.

Це було продовження реформи 1861, але подібне консервативне реформаторство успіху не мало. Столипін збирався провести земельну реформу за 20 років, створити клас дрібних і середніх землевласників як соціальної опори конституційної монархії. До успішного завершення не була й доведена «Велика військова програма», тому Першу світову війну російська армія зустріла слабко озброєною. У вересні 1911 П. Столипін загинув внаслідок замаху, здійсненого у київському міському театрі агентом охранки Багровим.

Поворотним моментом в історії Р. стала Перша світова війна. 1915 російська армія зазнала поразки у Галичині, а 1916 Німеччина й Австро-Угорщина проголосили створення Королівства Польського. 23 лютого 1917 у Петербурзі почалися демонстрації, які стали прологом до Лютневої революції. 1 березня 1917 імператор Микола ІІ оголосив про відмову від трону. Влада перейшла до Тимчасового виконавчого комітету Думи. Нова ліберальна влада не мала достатніх ресурсів та політичної волі для модернізації імперії у напрямку західної демократії та вільного ринку. У цих умовах в країні почали формуватися нові державні утворення. Одночасно розпочалася селянська революція під гаслом «землі та волі без царів і поміщиків». Наслідком Лютневої революції стало формування двох типів державності: буржуазно-ліберальної республіки (Тимчасовий уряд) та «самодержавно-народної» радянської влади. Селяни були проти капіталістів як «внутрішніх німців», тому війна зовнішня неминуче мала перейти у війну громадянську. Політична ініціатива в країні перейшла до соціалістичних партій. У серпні 1917 зазнала поразки спроба генерала Л. Корнілова встановити в країні військову диктатуру з метою продовження війни. В ніч з 24 на 25 жовтня (7–8 листопада) 1917 більшовики захопили Зимовий палац та проголосили ліквідацію влади Тимчасового уряду та перехід влади до З'їзду Рад. Однак у листопаді 1917 відбулися вибори до Установчих зборів, на яких більшовики отримали 24%, а інші соціалістичні партії 59,6% голосів. Скориставшись розколом серед есерів, який послабив демократичний табір, 6 січня 1918 більшовики за підтримки лівих есерів розпустили Установчі збори.

Меншовики та есери вважали Жовтневий переворот контрреволюцією щодо Лютневої революції. Тож фактично громадянська війна була війною Лютневої революції проти Жовтневої революції.

У липні 1918 ІІІ з'їзд рад робітничих, селянських і козачих депутатів прийняв конституцію Російської соціалістичної федеративної радянської республіки (РСФРР). Реальна влада належала Російській комуністичній партії (більшовиків). 3 березня 1918 радянська Р. уклала Брестський мир з країнами Троїстого союзу, за умовами якого визнавала незалежність Фінляндії, України, Прибалтики, Закавказзя. У листопаді 1918 завершилася Перша світова війна, що дало привід більшовикам анулювати умови Брестського миру.

У 1918–1919 територія України стала ареною протистояння між червоними, денікінцями та прихильниками Української Народної Республіки. Намагаючись придушити «сепаратизм» під прапором «єдиної неподільної Росії», «білі» зазнали поразки. Натомість «червоні», створивши багатонаціональну республіку рад, у своїй боротьбі здобули підтримку проти національних еліт периферії колишньої імперії.

У 1920 війська генерала П. Врангеля залишили Крим. Після радянсько-польської війни відповідно до Ризького договору (1921) територія Західної України та Західної Білорусії відійшла до Польщі. Режим «воєнного комунізму» (1918–1921) дав більшовикам ресурси для перемоги у громадянській війні. З країни емігрували понад мільйон жителів колишньої Російської імперії. В. Ленін вимушений був визнати, що селянські повстання можуть стати більшовицькою Вандеєю. Проти продовження політики «надзвичайних заходів» 1921 повстали моряки Кронштадту, які вимагали радянської влади без більшовиків. У березні 1921 Х з'їзд РКП (б) на пропозицію В. Леніна оголосив про перехід до нової економічної політики. Було дозволено вільну торгівлю, приватне підприємництво з використанням найманої праці. Водночас під приводом боротьби з голодом конфісковувалися церковні цінності та репресували священників. У мусульманських регіонах тривали збройні сутички.

Організатором партійної бюрократії став обраний 1922 генеральним секретарем ЦК Й. Сталін. Більшовики вважали за доцільне оформити новий державний союз, але єдиного проекту не було. Г. Зинов'єв пропонував створити унітарну державу, Х. Раковський висловлювався за конфедерацію радянських республік, Й. Сталін пропонував включити союзні більшовицькі держави (Білорусія, Україна, Закавказзя) до складу Росії на правах автономій. Ленін відкинув ці ідеї і його думка взяла гору.

30 грудня 1922 було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік у складі Російської Федеративної Радянської Соціалістичної Республіки, Закавказької Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки, Української Соціалістичної Радянської Республіки і Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки.

Після смерті В. Леніна 21 січня 1924 Сталін взяв курс на побудову соціалізму в окремо взятій країні, але проти цього заперечував Троцький, який наполягав на ідеї «світової революції». На початку 1926 було знищено організаційну структуру опозиційних до більшовиків соціалістичних партій. 1927 було покінчено й з опозицією в рядах більшовиків.

Після років Нової економічної політики (1921–1929) СРСР на 25 років увійшов у надзвичайний історичний період. Це був час форсованої індустріалізації на матеріальній базі насильницької колективізації сільського господарства, Великої Вітчизняної війни та після 1945 форсованої програми відновлення господарства. За таких умов сформувався «мобілізаційний казармений соціалізм», або сталінізм. Наслідками колективізації сільського господарства був Великий голод 1932–1933 — найбільша штучна соціальна катастрофа в історії СРСР. Найбільше від Голодомору потерпіли Україна, Поволжя, Північний Кавказ і Казахстан, Воронезька, Курська, Свердловська, Челябінська та інші області Р.

Головним підсумком першої п'ятирічки було створення потенціалу військово-промислового комплексу СРСР. 5 грудня 1936 прийнято нову Конституцію СРСР, яка декларувала, що соціалізм «в основному» побудовано, але Сталін не виключав загострення класової боротьби й надалі.

«Великий стрибок» індустріалізації і колективізації, який змусив народ заплатити надто високу ціну, викликав невдоволення партійних кадрів і багатьох громадян, проти яких було застосовано репресії. Приводом для розгортання терору стало вбивство 1 грудня 1934 першого секретаря Ленінградського обкому партії С. Кірова. Впродовж 1936–1937 «збройний авангард партії» — НКВС здійснював масові репресії, які торкнулися всіх соціальних верств. Протягом 1930–1953 репресій зазнали 3 778 234 особи, з яких 786 098 розстріляні, а інші заслані у табори ГУЛАГу, де впродовж 1934–1947 загинули 962,1 тис. осіб. Наприкінці 1930-х Сталін виправдовував репресії потребою знищення «п'ятої ворожої колони» в СРСР.

Намагаючись нейтралізувати загрозу з боку гітлерівської Німеччини, 1939 у Москві радянський уряд підписав Пакт про ненапад між СРСР та Німеччиною. Після нападу вермахту на Польщу, відповідно до домовленостей із Німеччиною, 17 вересня 1939 Червона армія вступила на територію Західної України та Західної Білорусії, які увійшли до складу Української і Білоруської РСР. У червні 1940 Румунія під німецьким тиском поступилася СРСР Бессарабією. У липні 1940 до складу СРСР були включені Естонська РСР, Латвійська РСР, Литовська РСР.

У грудні 1940 А. Гітлер затвердив план «Барбаросса», який передбачав напад на СРСР. У квітні 1941 СРСР уклав з Японією пакт про нейтралітет, що дало можливість уникнути небезпечної перспективи війна на два фронти. 22 червня 1941 гітлерівська Німеччина атакувала СРСР: почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу — складова частина Другої світової війни. У червні 1941 вермахт захопив Мінськ, радянський західний фронт потрапив в оточення і був розбитий. Від серпня 1941 було блоковано Ленінград. Терміново довелося евакуйову вати на Схід промислові підприємства, які в екстремальних умовах, завдяки масовому трудовому героїзму їхніх колективів, запрацювали вже наприкінці 1941.

30 вересня — 6 грудня 1941 тривала оборонна стадія битви за Москву. Німці проривалися на Північний Кавказ. У серпні 1942 почалася Сталінградська битва. Внаслідок контрнаступу Червоної армії під Сталінградом було оточено війська фельдмаршала Паулюса, які капітулювали 31 січня 1943. На початку січня 1943 було деблоковано Ленінград.

5 липня 1943 розпочалася Курська битва, а 23 серпня 1943 радянські війська взяли Харків. Перелом у війні став незворотнім. У листопаді 1943 радянські війська форсували Дніпро і звільнили Київ. В Україні та Прибалтиці вони зіштовхнулися з опором націоналістичних військових формувань — УПА та «лісових братів». Ця фактично громадянська війна тривала до середині 1950-х. У липні 1944 після визволення Пскова територія РРФСР була звільнена від супротивника. Відкриття другого фронту прискорило розгром Німеччини.

4–11 лютого 1945 на конференції «великої трійки» в Ялті союзники по антигітлерівській коаліції домовилися про умови беззастережної капітуляції нацистської Німеччини. 9 травня 1945 було підписано акт про капітуляцію Третього рейху. Того ж року на Потсдамській конференції СРСР домігся зміцнення своєї зони впливу у Східній Європі. 8 серпня 1945 СРСР оголосив війну Японії. Її капітуляція 2 вересня 1945 завершила Другу світову війну. За її результатами до Р. було приєднано Калінінградську область, Південний Сахалін і Курильські острови (1945), частина колишньої території Фінляндії, яка 1940 стала Карело-Фінською РСР, а 1956 увійшла до складу РРФСР. Після перемоги у Другій світовій війні чималі ресурси СРСР використовував для зміцнення впливу у Східній Європі. У січні 1949 засновано Раду економічної взаємодопомоги.

У травні 1955 створено Організацію Варшавського договору. 5 березня 1953 помер Сталін. Влада перейшла до «колективного керівництва», головою уряду став Г. Маленков. У вересні 1953 першим секретарем ЦК партії став М. Хрущов, з ініціативи якого 19 лютого 1954 Крим було офіційно передано зі складу РРФСР до УРСР.

У лютому 1955 Г. Маленкова на посаді голови Ради міністрів замінив М. Булганін, але реальне керівництво країною залишилося у руках М. Хрущова. 1956 на ХХ з'їзді КПРС він виступив із доповіддю «Про культ особи Сталіна та його наслідки». В країні почався процес реабілітації репресованих, реабілітовано було репресовані у 1941–1944 народи (чеченці, кримські татари, інгуші, греки та ін.). Сталіністи продовжували вважати Сталіна продовжувачем справи Леніна. На червневому 1957 Пленумі ЦК КПРС вони програли апаратну боротьбу М. Хрущову.

В. Молотов, Л. Каганович, Г. Маленков і Д. Шепілов були оголошені «антипартійною групою». 1958 М. Хрущов звільнив М. Булганіна та став головою Ради Міністрів СРСР. Пришвидшилось розвінчання культу Сталіна. Важливою історичною подією 12 квітня 1961 став перший політ людини — Ю.О. Гагаріна у космос. У жовтні 1962 СРСР і США балансували на межі війни під час Карибської кризи внаслідок розміщення радянських ядерних ракет на Кубі. 1963 загострилися радянськокитайські відносини. 13–14 жовтня 1964 пленум ЦК усунув М. Хрущова з усіх посад. При владі утвердилися консервативні кола номенклатури, першим секретарем ЦК став Л. Брежнєв, головою Ради Міністрів — О. Косигін, головою Президії Верховної Ради — А. Мікоян. Вересневий Пленум ЦК 1965 скасував хрущовську реформу управління, відновивши систему міністерств. О. Косигін пропонував обережно запроваджувати «господарський розрахунок», але ці реформи були згорнуті. Генеральним секретарем ЦК КПРС 1966 став Л. Брежнєв. Консервативний курс радянського керівництва виявився у стримуванні реформ в Чехословаччині та введенні туди радянських військ 20 серпня 1968. Того ж року академік А. Сахаров висунув ідею конвергенції та обґрунтував неминучість краху СРСР.

Початок 1970-х позначився розрядкою напруження у відносинах із Заходом. СРСР збільшив обсяг експорту нафти та газу. Водночас жорсткішим ставав ідеологічний внутрішній курс. 1974 з СРСР вислали письменника О. Солженіцина. 1 серпня 1975 СРСР підписав Гельсінський заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі, взявши на себе, зокрема, зобов'язання дотримуватися прав людини. Ця проблема стала ключовою у критиці дисидентським рухом радянської моделі влади.

У грудні 1979 радянські війська були введені до Афганістану. США та інші західні країни бойкотували Московську Олімпіаду 1980. Після смерті 1982 Л. Брежнєва генеральним секретарем ЦК КПРС став Ю. Андропов. У лютому 1984 він помер і на посаду генсека висунули К. Черненка, який помер у березні 1985. «П'ятирічка пишних похорон» закінчилася з обранням генсеком М. Горбачова. У квітні 1985 він оголосив курс реформ з метою «активізації людського фактору» та «неухильного розширення участі трудящих в управлінні». 26 квітня 1986 сталася аварія на Чорнобильській атомній станції. Спроба замовчати її наслідки змусила КПРС погодитися на спочатку обмежену «гласність».

Критика соціальних проблем була перенесена на міжнаціональні відносини. У грудні 1986 в Казахстані сталися перші міжнаціональні зіткнення доби «перебудови». 1987 було дозволено розвивати недержавні промислові та торговельні підприємства. 1988 ХІХ партійна конференція оголосила курс на політичну реформу: влада мала передаватися від партійних комітетів до радянських органів. Разом з тим в країні посилилися опозиційні громадські рухи. У березні–квітні 1988 розгорнувся масовий опозиційний рух у прибалтійських республіках. У лютому 1989 завершився процес виведення радянських військ із Афганістану.

У березні 1989 відбувалися вибори народних депутатів СРСР. Лідером радикальних лібералів став А. Сахаров. У липні 1989 була утворена опозиційна до КПРС Міжрегіональна депутатська група. Під тиском проблем у лютому 1990 генсек КПРС М. Горбачов домігся скасування шостої статті Конституції СРСР про керівну роль компартії та запровадження посади президента СРСР. У березні 1990 М. Горбачова було обрано президентом СРСР.

В країні запанувала війна союзних та республіканських законів. 1 2 червня 1990 З'їзд народних депутатів прийняв «Декларацію про суверенітет РРФСР». Це означало запровадження верховенства російських законів над союзними. У листопаді 1990 декларацію про незалежність прийняла Чечено-Інгушська республіка.

17 березня 1991 більшість громадян СРСР на референдумі проголосувала за збереження союзу, а в квітні розпочався новоогарьовський процес погодження нового союзного договору. 12 червня 1991 Б.М. Єльцин обраний першим президентом РФ. Тим часом в ході демонтажу радянської моделі соціалізму у країнах Східної Європи було втрачено важелі впливу СРСР на них. У червні–липні 1991 були розпущені Рада Економічної Взаємодопомоги та Організація Варшавського Договору.

Боротьба за владу між союзними та російськими структурами спровокувала заколот 18–21 серпня 1991 з боку «Державного комітету з надзвичайного стану у СРСР». У відповідь президент Росії Б. Єльцин звернувся до народу, перебравши владу на себе. Розпад СРСР став незворотнім. 8 грудня 1991 підписано угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), а 25 грудня президент СРСР М. Горбачов пішов у відставку. Р. покінчила з двовладдям та постала як незалежна держава.

2 січня 1992 уряд Є. Гайдара розпочав лібералізацію цін та ринкові реформи. 1 липня 1992 було започатковано програму ваучерної приватизації. В липні–серпні 1993 Центральний банк Росії замінив радянські карбованці на російські. У вересні 1993 Б. Єльцин підписав указ про поетапну конституційну реформу, що стимулювало опір консервативних сил суспільства. 3–4 жовтня 1993 відбулися запеклі збройні зіткнення у Москві, розстріл парламенту. Переможцем знову став Б. Єльцин. 12 грудня 1993 на референдумі більшість росіян проголосувала на нову Конституцію.

У грудні 1994 розпочалася Перша чеченська війна. У серпні 1996 у Хасавюрті було підписано «Принципи визначення основ взаємовідносин між Російською Федерацією та Чеченською республікою». У травні 1997 президент Чечні А. Масхадов уклав з Б. Єльциним угоду про мир. У вересні 1999 почалася Друга чеченська війна, а у грудні того ж року Б. Єльцин пішов у відставку. На позачергових президентських виборах у березі 2000 переміг В.В. Путін.

З метою зміцнення центральної вертикалі влади в Р. було утворено сім федеральних округів. Також було вирішено, що губернатори не засідатимуть у Раді Федерації та не обиратимуться на прямих виборах.

Президентом Чечні став колишній муфтій А. Кадиров, який був вбитий у травні 2004. Його наступником став син Рамзан Кадиров. Чеченський рух опору обрав терористичну тактику. У жовтні 2002 чеченські бойовики здійснили теракт в московському театральному центрі на Дубровці, у вересні 2004 захопили школу у Беслані. В спробі пом'якшити соціальне напруження власті Росії у 2005 ухвалили пріоритетні національні проекти у сфері охорони здоров'я, освіті, будівництві житла та сільському господарстві. У березні 2008 третім президентом РФ обраний Д.А. Медвєдєв.

Головою уряду став В.В. Путін. У березні 2012 президентські вибори виграв В.В. Путін, а головою уряду став Д.А. Медвєдєв. На початку 21 ст. триває конкуренція між двома російськими націоналізмами: цивільним (імперський, євразійський) та етнічним (ізоляціоністський). Російська еліта продовжує коливатися між проектом інтеграції у західний світ та вибірковим прийняттям його цінностей із збереженням російської цивілізаційної ідентичності та суверенітету.

За даними загальносоюзного перепису населення 1989 у Р. мешкало 4,4 млн. громадян українського походження. Головним чином вони проживали у Москві, Санкт-Петербурзі, Курську, Воронежі, Саратові, Владивостоці, Кубані, Дону, Оренбургу, Амурській області. Таке розселення було традиційним ще з часів Російської імперії, коли сформувалися райони компактного проживання українців: «Зелений клин» у басейні Амуру й узбережжі Тихого океану, утворений у другій половині 19 ст.;

«Малиновий клин» — на Кубані (на південний схід від Ростовської області), утворився від кінця 18 до кінця 19 ст. внаслідок переселення спочатку запорозьких козаків, а потім українських селян; «Сірий клин» — неофіційна назва регіону у південно-західному Сибіру та північному Казахстані.

Впродовж 1991–2002 за приблизними оцінками у Р. тимчасово працювали близько 2 млн. українських трудових емігрантів. За офіційними даними перепису населення (2002) у Р. мешкало 2 млн. 940 тис. етнічних українців. За неофіційними даними їх кількість сягає близько 10 млн. осіб. У регіонах компактного розселення українців створено громадські та культурні товариства, найактивнішими з яких — громада «Українців Москви», товариство «Кобза» в Башкортостані, національно-культурне товариство «Єдина Родина» в Тюмені, товариство «Калина» в Карелії, товариство «Україна» у Воркуті. Низка українських національно-культурних товариств консолідовані в «Об'єднанні українців Росії». В Р. відсутня практика широкого вивчення української мови, яка станом на 2011 викладається у Дипломатичній академії при МЗС РФ, Московському лінгвістичному університеті, Санкт-Петербурзькому університеті. Ще гіршим є становище із середніми україномовними школами в Р. 2010 Верховний суд РФ заборонив діяльність національно-культурної автономії українців у Росії. Приводом цього стали заяви про Голодомор.

Відповідальність за майбутнє народів спонукала політичні еліти Р. і України поетапно вибудовувати нові форми двосторонніх відносин. 19 листопада 1990 у Києві Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук та Голова Верховної Ради РФ Б. Єльцин підписали договір про дружбу і співробітництво. 5 грудня 1991 Російська Федерація визнала незалежність України, а 14 лютого 1992 сторони встановили дипломатичні відносини.

24 травня 1992 Україна підписала Лісабонський протокол до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який передбачав вивезення ядерної зброї колишнього СРСР до Росії. 17 червня 1993 у Москві було підписано Угоду про невідкладні заходи щодо формування військово-морського флоту Росії та військово-морських сил України на основі Чорноморського флоту колишнього СРСР. 20 липня 1993 Рада Безпеки ООН визнала нелегітимними претензії депутатів Державної Думи на російський статус Севастополя. Президент Б. Єльцин не підтримав відділення Криму від України. У серпні 1996 розпочалися переговори щодо демаркації державного кордону. У травні 1997 у Києві було підписано низку угод про статус російського Чорноморського флоту в Криму: сторони домовилися про оренду баз на 20 років, тобто до 2017. 31 травня 1997 Президент України Л. Кучма та Президент Росії Б. Єльцин підписали Договір про дружбу, партнерство та співробітництво між Україною та Російською Федерацією (набув чинності 1 квітня 1999). У 2001 було декларовано досягнення українсько-російського стратегічного партнерства.

У жовтні 2003 сталася криза у двосторонніх відносинах, яка була пов'язана із побудовою дамби від Краснодарського краю Росії до острову-коси Тузла в Азовському морі. У листопаді–грудні 2004 російське керівництво не сприйняло «Помаранчеву революцію» в Україні та спроби переорієнтації її зовнішньої політики на країни ЄС та НАТО. У січні 2006 та в січні 2009 двосторонні відносини України і Р. зазнали випробування «газовими війнами». Скоротився обсяг двосторонньої торгівлі. Напруженими були й українсько-російські зв'язки у гуманітарній сфері.

21 квітня 2010 у Харкові президент Росії Д. Медвєдєв та президент України В.Янукович підписали угоду про продовження до 2042 строку оренди кримських баз російського Чорноморського флоту. Україна натомість отримала стодоларову знижку на імпортований російський газ.

Попри повернення українсько-російських відносин до ідей стратегічного партнерства, сторонам у 2011–2013 не вдалося погодити питання поділу морського шельфу, визначення статусу Керченської протоки. Р.Ф. у березні 2011 зажадала від України конкретних дій, спрямованих на вступ до Митного союзу із Росією, Білорусією та Казахстаном. Підписання у листопаді 2013 Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом і Угоди про створення зони вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом спонукало російське керівництво до заяв про захист свого внутрішнього ринку. Однак, будучи з 2008 членом Світової організації торгівлі, Україна мала нагоду дотриматися балансу інтересів у розвитку відносин як з Євросоюзом, так і Росію.

Літ.: Боффа Д. История Советского Союза. — М., 1994; Волкогонов Д.А. Ленин. — М., 1994; Пайпс Р. Русская революция. — М., 1994; Горбачев М.С. Жизнь и реформы. — М., 1995; Кот С.І. Українські культурні цінності в Росії: проблема повернення в контексті історії і права. — К., 1996; Волкогонов Д.А. Сталин. — М., 1996; Панарин А.С. Российская интеллигенция в мировых войнах и революциях ХХ в. — М., 1998; Каппелер А. Россия — многонациональная империя. Возникновение. История. Распад. — М., 2000; Паршев А.П. Почему Россия не Америка. — М., 2000; Константинов С.В. Образы России на постсоветском пространстве. — М., 2001; Согрин В.В. Политическая история современнойРоссии (1985–2001). — М., 2001; Хоскинг Д. История Советского Союза (1917–1991). — Смоленск. — 2001; Внешняя политика России: от Ельцина к Путину. — К., 2002; Кучма Л. Украина — не Россия. — М., 2003; Гайдар Е.Т. Гибель империи. — М., 2006; Пихоя Р. Москва. Кремль. Власть. — М., 2007; Нариси історії Росії / Пер. з рос. — К., 2007; Україна — Росія: діалог історіографій. — Київ–Чернігів, 2007; Из истории создания Конституции Российской Федерации. — М., 2007; Хоффман Д. Олигархи. Богатство и власть в новой России. — М., 2010; Медведев Р. Советский Союз. Последние годы жизни. — М., 2010.

А.Ю. Мартинов