Україна в міжнародних відносинах/4/Сербія

◀ Серби в Україні

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Сербія

Сирія ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

СЕРБІЯ, Республіка Сербія (Република Србиja) — держава у Південно-Східній Європі. Форма правління — парламентська республіка. Столиця — м. Белград. Межує з Угорщиною, Румунією, Болгарією, Македонією, Албанією, Чорногорією, Хорватією, Боснією і Герцеговиною. Площа — 88 361 км2. Населення — 7 млн. 243 тис. осіб (2013): серби, угорці, албанці, боснійці, румуни, роми, словаки та ін. З 2000 С. є членом ООН. 2012 країна отримала офіційний статус кандидата на вступ до ЄС, кроком на цьому шляху стало підписання у квітні 2013 угоди про нормалізацію відносин між С. та Косово.

У 6–7 ст. територію С. заселили слов'янські племена. З 2-ї пол. 9 ст. відбувалася християнізація сербів. У сер. 10 ст. постало Сербське князівство на чолі з князем Рашки Чаславом, що об'єднав Рашку, Дуклю, Травунію і частину Боснії. На поч. 11 ст. у С. утвердилося візантійське владарювання. Боротьбу сербів проти Візантії очолив жупан Рашки Стефан Неманя, якому вдалося здобути незалежність сербської держави 1190. У 1217 князя Стефана ІІ (Першовінчаного) проголошено королем, а його брат Савва 1219 став основоположником і першим архієпископом Сербської автокефальної православної церкви.

Під час правління Стефана Душана (1331–1355), що отримав титул «царя сербів і греків», С. стала наймогутнішою балканською державою, до складу якої увійшли Македонія, Албанія, Акарнанія, Фессалія, Епір.

Уперше було здійснено кодифікацію сербського права і 1349 видано збірник законів «Законник Стефана Душана». У другій половині 14 ст. сербсько-грецьке царство розпалося на окремі князівства. 15 червня 1389 на Косовому полі поблизу м. Приштини відбулася битва між об'єднаними силами сербів і боснійців, а також албанськими, герцеговинськими, польськими, угорськими добровольцями-християнами на чолі з сербським князем Лазарем Хребеляновичем і військом турецького султана Мурада І. Турецька армія на чолі з сином Мурада Баязидом І, що мала суттєву перевагу в чисельності й озброєнні, завдала поразки сербськобоснійському війську. Після цього С. втратила незалежність і 1459 увійшла до складу Османської імперії. Упродовж 15–19 ст. на теренах С. розгорнувся гайдуцький рух проти османського владарювання.

У 19 ст. активізувалася сербська національно-визвольна боротьба.

1804 вибухнуло антитурецьке повстання сербів під проводом Карагеоргія.

За Бухарестським мирним договором 1812, укладеним по завершенні російсько-турецької війни 1806–1812, С. отримала автономію, однак 1813 влада турецького султана була відновлена шляхом використання військової сили. Унаслідок антиосманського повстання 1815 під проводом Милоша Обреновича автономію було повернуто. Зобов'язання Османської імперії щодо надання С. автономного статусу зафіксовані в Адріанопольському мирному договорі 1829, що завершив російсько-турецьку війну 1828–1829. У 1842 було усунуто від влади династію Обреновичів, а князем С. став Олександр Карагеоргієвич, за правління якого відбулося пожвавлення сербського національно-культурного руху, одним із лідерів якого став видатний учений-славіст, основоположник сербської літературної мови В.С. Караджич (1819 він здійснив подорож до Львова, Чернівців, Києва, Харкова). 1858 у С. відновлено владу династії Обреновичів. Відповідно до Сан-Стефанського мирного договору 1878, підписаного після російсько-турецької війни, а також рішень Берлінського конгресу 1878, С. була визнана незалежною державою. У 1882, за правління князя Мілана, вона проголошена королівством.

У результаті першої (жовтень 1912 — травень 1913) та другої (червень–липень 1913) Балканських війн територія С. збільшилася майже вдвічі. 28 червня 1914 член сербської націоналістичної організації «Млада Босна» Г. Принцип убив спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружину. Це стало приводом для оголошення Австро-Угорщиною війни С. (28 липня) і початку Першої світової війни, в якій С. взяла участь на боці Антанти. 1 грудня 1918 створено Королівство сербів, хорватів і словенців, перейменоване 1929 на Югославію.

У квітні 1941 Югославія була окупована нацистською Німеччиною та її сателітами. На території С. постав маріонетковий уряд на чолі з генералом М. Недичем. Наприкінці 1944 силами Народно-визвольної армії Югославії і Радянської Армії С. була звільнена від загарбників.

29 листопада 1945 проголошено Федеративну Народну Республіку Югославія (з 1963 — Соціалістична Федеративна Республіка Югославія), до складу якої увійшла С. На початку 1990-х рр. ескалація міжнаціональних протиріч призвела до громадянської війни та розпаду СФРЮ. 27 квітня 1992 С. і Чорногорія проголосили створення Союзної Республіки Югославії. 4 лютого 2003 скупщина СРЮ ухвалила рішення про заснування конфедерації «Сербія та Чорногорія», що розпалася 2006.

Сербсько-українські відносини. За доби Середньовіччя набули розвитку культурно-релігійні, економічні, політичні зв'язки С. з Київською Руссю. Поширення християнства сприяло зміцненню єдності давньоруської і давньосербської культур, що втілювалася зокрема у взаєминах руських і сербських монахів на Святій Горі Афон. Під час подорожі Єрусалимом архієпископ Савва 1229 відвідав руський монастир. Болгарин Кипріян, якого 1375 було затверджено київським митрополитом, перебував на Афоні між 1350–1370 — саме в період піднесення там сербської писемності.

Серби брали участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького сер. 17 ст. 1648 під час зустрічі з російським послом Г. Нероновим Б. Хмельницький заявив про свій намір боротися проти Османської імперії у союзі з сербським народом. 1654 відбувся візит патріарха сербського Гавриїла до столиці Гетьманщини м. Чигирина.

Подальше поглиблення українсько-сербської співпраці відбувалося в контексті слов'янського національного відродження. Українські громадсько-культурні діячі зробили вагомий внесок у розвиток сербської освіти.

1733 на запрошення сербського митрополита В. Йовановича до С. вирушили найкращі випускники Києво-Могилянської академії: Т. Климовський, Т. Левандовський, І. Минацький, П. Падуновський, Г. Шумляк на чолі з М. Козачинським, який реформував вищу школу в Карлівцях.

Творчість Козачинського заклала підвалини для розвитку сербської поезії і драматургії, сприяла піднесенню сербської національної свідомості. За участю учнів Карловецької школи було здійснено постановку написаної ним староукраїнською мовою трагедії про смерть останнього сербського царя Уроша V і падіння Сербського царства. 1798 Й. Раїч видав цей драматичний твір у друкарні м. Буди.

Упродовж 19 — початку 20 ст. співпраця з сербськими колегами посідала важливе місце в діяльності вчених університетів України.

Професор Харківського університету І.І. Срезневський 1841 студіював у Відні культуру південних слов'ян під керівництвом В.С. Караджича, вивчав сербо-хорватську мову й прилучився до роботи над другим виданням «Сербського словника». Упродовж закордонного відрядження 1862–1863 професор історії і літератури слов'янських наріч Київського університету В.Я. Яроцький зустрівся у Відні з В.С. Караджичем та одним із зачинателів порівняльно-історичного вивчення граматики слов'янських мов Ф. Міклошичем. Подорожуючи Сербським князівством, Яроцький побував у Белградському ліцеї, ознайомився з діяльністю Товариства сербської словесності. Також він здійснив узагальнюючий огляд новинок сербської літератури.

Співробітники університетів України допомагали постраждалим під час сербсько-турецької війни (1876–77). У цей період доцент кафедри теоретичної хірургії Київського університету С.П. Коломнін як консультант Товариства Червоного хреста надавав на території С. допомогу пораненим. Професорський стипендіат при хірургічній факультетській клініці Харківського університету А.Г. Подрез 1876 був командирований до театру воєнних дій і очолив хірургічне відділення харківського шпиталю на території С. На знак подяки за допомогу під час сербськотурецької війни 1876–77 сербський митрополит Михаїл нагородив Київський університет дипломом почесного члена Сербського Товариства Червоного хреста (1877). Водночас у 1877 в.о. ординатора хірургічної госпітальної клініки Київського університету, докторанту П.І. Герасимову було відмовлено в дозволі носити наданий князем сербським Міланом Обреновичем ІV орден Таковського хреста, оскільки царський уряд «…відповідно до відзиву Міністерства Закордонних Справ не може визнати за Сербським Князем права нагородження орденом, права, що належить виключно цілком незалежним державам…»

Добровольці з України брали участь на боці сербів у сербськотурецькій війні 1876–77, де загинув брат композитора Рубінштейна, а також воювали письменники Ф. Василевський, І. Манжура та ін. 1876 І. Франко опублікував на сторінках журналу «Друг» вірш «Задунайська пісня», де закликав південних слов'ян до боротьби. Того ж року побачила світ збірка М. Старицького «Сербські народні думи і пісні», гроші від продажу якої призначалися воюючим братам-слов'янам. Франко, аналізуючи збірку у своїй літературно-критичній статті, наголошував: «Щодо історичного значення в житті народу дадуться сербські юнацькі пісні скоріше порівняти з нашими козацькими думами. Як у Сербії, так і в нас довгі віки ціле життя народне зосереджувалося на боротьбі за свою віру, волю і народність». Франко систематизував і видав присвячені війні 1876–77 нариси Ф. Василевського «Записки українця з побуту міжполудневими слов'янами». Українсько-сербське єднання під час воєнних подій надихало на творчість майстрів сербського художнього слова. Саме в цей час з'явилися здійсненні М. Глишичем переклади повісті «Тарас Бульба» М. Гоголя й балади «Причинна» Т. Шевченка.

Упродовж 19 — поч. 20 ст. культурно-освітні заклади України розвивали традиції ушанування пам'ятних дат історії зарубіжних країн: 1888 від Київського університету до Белграда була направлена вітальна телеграма з нагоди 100-літнього ювілею В.С. Караджича, а 1898 — до Сербської королівської академії у зв'язку з відзначенням у С. перенесення з Відня до Белграда праху В.С. Караджича.

1881 М.Г. Халанський представив у Харківському університеті дослідження на здобуття ступеня кандидата російської філології «Про сербські пісні Косовського циклу», присвячене історичному фольклору, що оспівує героїзм сербських воїнів під час Косовської битви 15 червня 1389. 1889 він відвідав Балкани й узяв участь в ушануванні пам'яті героїв Косовської битви. Професор історії церкви Харківського університету А.С. Лебедєв у своїх студіях багато уваги приділяв історії сербської церкви. 1891 професор кафедри російської історії Київського університету В.Б. Антонович відвідав у Белграді митрополита Михаїла, спілкувався з віце-президентом і депутатами скупщини. 1907 приват-доцент слов'янської філології Новоросійського університету М.Г. Попруженко вивчав у Белграді південнослов'янську історіографію, колекції Сербського народного й етнографічного музеїв. 1910 професор міжнародного права Новоросійського університету П.Є. Казанський був прийнятий у Белграді сербським королем Петром І Карагеоргієвичем і мав змогу особисто поспілкуватися зі спадкоємцем престолу королевичем Олександром.

Під час першої Балканської війни у жовтні 1912 до С. вирушив Київський етапний лазарет Маріїнської общини Червоного Хреста, діяльність якого відзначив сербський король Петро І Карагеоргієвич.

Вагомий внесок у розвиток науки й освіти Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 — Югославія) зробили емігранти з України: представники наукової колегії Харківського університету — професори слов'янської філології С.М. Кульбакін і О.Л. Погодін; Київського університету — професор кафедри нервових хвороб і психіатрії М.М. Лапинський, професор кафедри терапевтичної клініки Ф.В. Вербицький, професор кафедри акушерства Г.Є. Рейн, професор кафедри всесвітньої історії М.М. Бубнов, професор кафедри історії російського права М.М. Ясинський, професор кафедри філософії права, ректор університету (1918–1919) Є.В. Спекторський, професор кафедри цивільного права В.Г. Демченко; Новоросійського університету — професор кафедри баль неології О.І. Щербаков, професор кафедри геології і мінералогії В.Д. Ласкарєв та ін. 1920 до Королівства СХС було евакуйовано Київський та Одеський кадетські корпуси. 1926 у Белграді відкрито філіал українського товариства «Просвіта».

У період Другої світової війни понад 150 бойових операцій здійснила радянська ударна бригада під проводом українця А.Г. Дяченка, що входила до складу Народно-визвольної армії Югославії.

Україна зробила вагомий внесок у миротворчу діяльність ООН, ОБСЄ, ЄС на теренах колишньої Югославії. У відповідь на звернення генерального секретаря ООН до уряду України Верховна Рада 3 липня 1992 прийняла постанову, що поклала початок участі українських збройних сил у миротворчих операціях у зонах конфліктів на території колишньої Югославії. Дипломатичні відносини між Україною та Союзною Республікою Югославія встановлено 15 квітня 1994. 2001 президент України Л. Кучма відвідав з робочим візитом Белград. 2003 під час офіційного візиту до Києва президента Сербії і Чорногорії С. Маровича були підписані угоди про військово-технічну співпрацю й туристичний обмін. 2006 у ході офіційного візиту до України міністр закордонних справ Сербії і Чорногорії В. Драшкович зустрівся з президентом В. Ющенком і міністром закордонних справ Б. Тарасюком. У лютому 2006 набула чинності Угода про наукове співробітництво між Національною академією наук України та Сербською академією наук і мистецтв. 2011 президент С. Б. Тадич перебував з офіційним візитом у Києві.

Під час офіційного візиту до С. 6–7 червня 2013 президента України В.Ф. Януковича на запрошення президента Республіки Сербія Т. Ніколича було підписано Спільну заяву, в якій відзначено єдність стратегічного курсу двох держав на інтеграцію до ЄС.

У С. нараховується близько 5 тис. українців (за даними перепису 2002). Місцем їхнього компактного проживання на території С. є Автономний край Воєводина. Збереженню українських національно-культурних традицій на теренах С. сприяє діяльність Національної ради української національної меншини в Сербії, Товариства української мови, літератури і культури ім. Т. Шевченка «Просвіта», Газетно-видавничої установи «Рідне слово», Українського культурно-мистецького товариства «Кобзар» (м. Нові Сад) тощо. 2013 у С. відбувся 10-й ювілейний фестиваль української культури «Калина».

Літ.: Шевченко Ф.П. Роль Києва в міжслов'янських зв'язках у ХVII–XVIII ст. — К., 1963; Шевченко Ф.П. Югослави в партизанських загонах на Україні в роки Великої вітчизняної війни // Історичні зв'язки слов'янських народів. — К., 1963; Шевченко Ф.П. Серби і болгари в українському козацькому війську ХVII–XVIII ст. // Питання історії та культури слов'ян, 1963, ч. 1; Білодід І.К. Вук Караджич в історії українськосербських наукових зв'язків. — К., 1965; Клоков В., Кудрицький А., Бречак І. Далеко від Батьківщини. Українці в антифашистській боротьбі народів Європи (1941–1945 роки). — К., 1968; Барабан В. Емануїл Козачинський у Сербії // Український календар 1970. — Варшава, 1969; Бречак І.М., Клоков В.І., Русак А.В. Під прапором інтернаціоналізму. Зарубіжні антифашисти в партизанській боротьбі на Україні 1941–1944 рр. — К., 1970; Матевка Н.П. Советско-югославское экономическое и научно-техническое сотрудничество и участие в нём Украинской ССР (1955–1970 гг.). — Дис…. канд. ист. наук. — Ужгород, 1983; Павлюченко О.В. Україна в російсько-югослов'янських суспільних зв'язках (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.). — К., 1992; Колибанова К.В. Українсько-сербські культурні зв'язки ХVIII ст. — К., 1993; Козлитин В. Русская и украинская эмиграция в Югославии (1919–1945 гг.). — Х., 1996; Шилова А.В. Роль світового співтовариства в урегулюванні югославської кризи та участь у цьому процесі України (90-ті роки ХХ ст.): Дис…. канд. іст. наук. — К., 1998; Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. — К., 2008;

О.А. Іваненко.