Україна в міжнародних відносинах/4/Серби в Україні

◀ Сенегал

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Серби в Україні

Сербія ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

СЕРБИ В УКРАЇНІ. С. входили до складу козацького війська й брали участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. У війську І. Виговського існувала окрема сербська рота, а довіреною особою гетьмана був брацлавський полковник І. Сербин, наступником якого став серб В. Дрозд. Сербське коріння мав переяславський полковник Р. Дмитрашко-Райча — засновник відомого козацько-старшинського роду. Після Прутського походу російської армії 1711 пожвавилося переселення С. на українські землі. Великі маєтки в Україні отримали тоді родини Милорадовичів і Требінських.

1750 полковник австрійської армії І. Хорват звернувся до російського посла у Відні М. Бестужева-Рюміна з проханням підтримати його в прагненні створити гусарський полк (1 тис. чол.) і пандурський піхотний полк (2 тис. чол.) з числа православних воїнів, що воліли прийняти російське підданство й переселитися до Російської імперії. Імператриця Єлизавета Петрівна схвалила цей задум. Згідно з жалуваною грамотою 1752 на південноукраїнських землях було створено адміністративнотериторіальну одиницю Нова Сербія, правителем якої став І. Хорват. Під його проводом було організовано сербський гусарський і пандурський піхотний полки, а також македонський і болгарський гусарські польові полки. Військово-адміністративним центром Нової Сербії став заснований 1740 Новомиргород. 1754 у поселенні збудували фортецю, названу на честь імператриці Єлизавети Петрівни. Від часу заснування Нової Сербії до кінця 1763 на її розбудову й утримання з державної скарбниці було виділено близько 700 тис. рублів, однак її роль у захисті південносхідних кордонів Російської імперії була незначною.

1753 на території сучасних Луганської і Донецької областей під проводом австрійських полковників сербів І. Шевича і Р. Прерадовича було засновано військове поселення Слов'яносербія. 1757 його населення складалося із сербів (49%), волохів (18%), угорців (9%), македонців (5%), болгар (4%), греків (4%), росіян (2%), хорватів (2%). З часом частка сербського населення істотно зменшилася, і 1763 вона не перевищувала 4%.

Поширеним явищем стала втеча поселенців з Нової Сербії і Слов'яносербії на Запорозьку Січ. 1764 територію обох військових поселень було включено до складу Новоросійської губернії. З 1763 по 1764 серби складали тут 2% населення (1410 чол.), а 1782 — 0,65% (1313 чол.). Розвитку українсько-сербських культурних взаємин сприяла участь навчальних закладів України у формуванні інтелектуальної еліти С. Упродовж 1753–1756 у Києво-Могилянській академії навчався І. Раїч — сербський історик, автор праці «Історії різних слов'янських народів, насамперед болгар, хорватів і сербів…». За дорученням Белградського митрополита Вікентія Йовановича 1731 до К. приїхав А. Стойков з метою пошуку вчителів для сербських навчальних закладів. Після закінчення Києво-Могилянської академії (1726–1737) Д. Новакович заснував у С.

низку шкіл. 1846 за ініціативою сербського митрополита Петра Йовановича на навчання до Київської духовної семінарії були відряджені Мілай Йованович (майбутній митрополит Михаїл), Савва Срєтенович, Василій Ніколаєвич, Дмитрій Нєшич, Милослав Протич, Гаврил Миличевич. У 1849 Савва Срєтенович та Дмитрій Нєшич повернулися до Белградської семінарії й одразу ж обійняли посади професорів богослов'я, а решта семінаристів продовжили навчання в Київській духовній академії. Щорічно в Київській духовній семінарії збільшувалася кількість юнаків із сербських земель, які перебували під владою Туреччини: у 1851–52 навч. році нараховувалося 5 чоловік, у 1852–53 — 5, у 1853–54 — 5, у 1854–55 — 12, у 1855–56 — 12, у 1856–57 — 13, 1857–58 — 13, у 1858–59 — 13, у 1859–60 — 13, у 1860–61 — 14, у 1861–62 — 14, у 1862–63 — 19, у 1863–64 — 19, у 1864–65 — 23, у 1865–66 — 25, у 1866–67 — 35, у 1867–68 — 45.

Діяльність С. в Україні була пов'язана також із розвитком університетської освіти. Видатний природознавець О.І. Стойкович від 1804 обіймав у Харківському університеті посаду професора, викладав фізику, метеорологію, сільське господарювання, а в 1807–08, 1811–13 рр. обирався ректором. Його зусиллями був створений та успішно функціонував фізичний кабінет. Починаючи з 1812 в Харківському університеті працював А.І. Дудрович, який упродовж 1829-1830 був його ректором. Він викладав історію, філософію, логіку, етику, психологію, природне право.

Упродовж 19 — початку 20 ст. С. проживали переважно у великих містах України й головним чином на території Новоросійського краю. Із подіями Першої світової війни пов'язана нова хвиля імміграції в Україну С. — біженців і військовополонених, які воювали в складі австро-угорської армії на Східному фронті. 1916 в Україні створено Сербський добровольчий корпус під командуванням М. Живковича.

У період Другої світової війни С. брали активну участь у партизанському русі на українських землях. У боротьбі проти нацистів у Київській області загинули бійці партизанського з'єднання під командуванням М.А. Рудича — серби Д. Бранко, Р. Вакудинов, Д. Вакудинов, Д. Томін. Сербські воїни відзначилися у ході бойових операцій (1943– 1944) партизанських з'єднань під командуванням М.І. Наумова, А.М. Грабчака, С.А. Ковпака, І.І. Шитова, О.М. Сабурова, М.І. Шукаєва, О.Є. Кривця, Я.І. Мельника, І.Д. Діброви та інш. Наприкінці 1943 — на початку 1944 югослов'яни входили до складу понад 60 партизанських загонів на теренах України й Білорусі.

Згідно із Всеукраїнським переписом населення 2001 в У. нараховувалося 623 С.

Літ.: Крип'якевич І. Серби в українському війську 1650–1660 рр. // Записки Наукового товариства імени Шевченка. — Лв., 1920, т. СХХІХ; Шевченко Ф.П. Югослави в партизанських загонах на Україні в роки Великої вітчизняної війни. У кн.: Історичні зв'язки слов'янських народів. — К., 1963; Шевченко Ф.П. Серби і болгари в українському козацькому війську ХVII–XVIII ст. // Питання історії та культури слов'ян. — К., 1963; Наулко В.И. Развитие межэтнических связей на Украине. — К., 1975; Козлитин В. Русская и украинская эмиграция в Югославии (1919– 1945 гг.). — Х., 1996; Посунько О.М. Історія Нової Сербії та Слов'яносербії. — Запоріжжя, 1998; Києво-Могилянська академія в іменах, ХVII–XVIII ст. — К., 2001; Дмитрієв В.С. Серби в Україні (ХVIII — початок ХІХ ст.): Дис…. канд. іст. наук: 07.00.01. — К., 2006; Павлюченко О.В. Серби та Чорногорці в Україні (ХІХ — початок ХХ ст.). — К., 2009; Віднянський С., Іваненко О. Сербія в дослідженнях учених історико-філологічного факультету Харківського університету (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.) // Украс (2009), 2010, в. 1(4); Водотика Т., Савенок Л. Історія Слов'яносербії в контексті історичної регіоналістики // Регіональна історія України. — К., 2010, вип. 4; Костяшов Ю.В. Генерал Иван Хорват — сербский авантюрист на русской службе (вторая половина ХVIII века) // Славяноведение, 2012, № 2.

О.А. Іваненко.