Україна в міжнародних відносинах/4/Узбекистан

◀ Ужгородський національний університет

Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4 під ред. Миколи Варварцева Узбекистан

«L'Ukraine» ▶

Київ: Інститут історії України НАН України, 2013

УЗБЕКИСТАН, Республіка Узбекистан (Uzbekistan, Uzbekistan Respublikasi) — держава у центральній частині Середньої Азії, в її складі знаходиться територіальна автономія — Республіка Каракалпакстан.

Межує з Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Туркменістаном, Афганістаном. Територія 447,4 тис. км2. Населення 29,8 млн. осіб (2012): узбеки (80%), росіяни (5,5%), казахи, таджики, каракалпаки, корейці та ін.

Державна мова — узбецька. Столиця м. Ташкент. Глава держави і виконавчої влади — президент. Вищу законодавчу владу представляє однопалатний парламент. Від 1992 У. член ООН, Співдружності незалежних держав.

Територія сучасного У. була місцем утворення перших у Середній Азії держав — Бактрія, Хорезм, Согдіана (1 пол. 1 тис. до н.е.), де розвивалася культура зрошувального землеробства — основа існування і діяльності наступних державних утворень. Їх територія періодично зазнавала навали різних завойовників — держави Ахаменідів (2 пол. 6 ст. до н.е.), грецького полководця Александра Македонського (2 пол. 4 ст. до н.е.), держави Селевкідів, Греко-Бактрійського царства (3 ст. до н.е.).

У 8 ст. з'явилися араби, які запровадили іслам. 9–10 ст. під владою місцевих династій Тахіридів і Саманідів відбувалося піднесення продуктивних сил: у Бухарі та інших містах набули розвитку ремесла, торговельні зв'язки сягали Китаю, Русі, Булгарії тощо. Численні сліди руйнації залишилися після нашестя монголів (1219–21) під проводом Чінгізхана. Під час правління (1370–1405) великого еміра Тімура (Тамерлана), який обрав своєю столицею Самарканд, здійснювалися грабіжницькі походи в Персію, Грузію, Вірменію, південну Русь, Індію, Сирію та ін. У 2 пол. 14–15 ст. за доби Тімуридів Самарканд перетворився на головний центр культури і науки усієї Середньої Азії, де, зокрема, діяла грандіозна астрономічна обсерваторія знаменитого математика Улугбека.

Наприкінці 15 — поч. 16 ст. володарювання перейшло до рук кочових племен узбеків, від яких й пішла назва навколишніх земель. З кінця 18 ст. за опанування середньоазійським простором розгорнулося суперництво між Британською і Російською імперіями. Внаслідок російського завоювання У. увійшов до складу утвореного 1867 Туркестанського генералгубернаторства із центром у Ташкенті. У революційний 1917 в м. Коканді постала національна «Кокандська автономія», яка вже в лютому наступного року була ліквідована загонами радянської Червоної гвардії. Натомість у квітні в Ташкенті було проголошено Туркестанську автономну радянську соціалістичну республіку у складі РСФРР. 1920 за підтримки більшовиків виникли Хорезмська народна радянська республіка та Бухарська народна радянська республіка. Після національно-державного розмежування в Середній Азії у жовтні 1924 була створена Узбецька радянська соціалістична республіка, яка 1925 увійшла до складу СРСР.

Новий етап в історії країни започаткувало проголошення її державної незалежності 31 серпня 1991. 4 січня 1992 У. визнав незалежність України. 14 серпня країни встановили дипломатичні відносини, а 25 серпня того ж року уклали Договір про міждержавні відносини.

Узбецько-українські зв'язки беруть початок у добі середньовіччя, коли між Східною Європою і Середньою Азією пролягав великий торговельний шлях, яким користувалися купці Київської Русі. Багато століть потому — у середині 18 ст. в У. прибула перша група переселенців з лівобережної України. Від 80-х рр. 19 ст. переселенський рух українців до У. набрав масовий характер. Це були переважно селяни, які компактно розміщувалися на нових землях для занять хліборобством та садівництвом. На поч. 20 ст. вже існували великі українські поселення в Семиріччі, Ферганській долині, Сирдар'їнській області тощо. До цього періоду відносяться студії У. та його етносів, започатковані одеським дослідником І. Яворським під час наукового відрядження 1894 до Бухарського ханства та Самаркандської області. У роки Першої світової війни У. приймав на тимчасове поселення полонених вояків австро-угорської армії — галицьких українців. У березні 1917 в Ташкенті постало перше українське громадське об'єднання — Співтовариство українців Туркменістану із філіалами в Самарканді, Чимкенті і Андижані. Сфера узбецько-українських стосунків особливо розширилася під час Великої Вітчизняної війни, коли в У. працювали евакуйовані промислові підприємства (серед них — харківський завод «Електроверстат»), вищі навчальні заклади (Одеський інститут інженерів водного транспорту, Харківський сільськогосподарський інститут тощо), науково-дослідні установи, понад 30 українських театральних і музичних колективів. Багато узбеків у складі радянської армії брали участь у визволенні України від німецько-фашистських загарбників; 1943 за подвиги у битві за Дніпро 45 воїнів з У. одержали звання Героя Радянського Союзу. Після війни узбецька республіка подавала допомогу також у відновленні української економіки, надсилаючи трактори, автомобілі, паровози, коней, волів, вівців та іншу худобу.

У роки індустріалізації У. спеціалісти з України готували залізничників, металургів, шахтарів для гірничо-металургійного комбінату у м. Навої, вугільного басейну в Ангрені, брали участь у спорудженні залізниці Чарджоу–Кунград, інших промислових і транспортних об'єктів.

Протягом кількох років близько 2600 робітників та інженерів з України працювали на будовах узбецької столиці, зруйнованої землетрусом 1966.

Із розбудовою промислового потенціалу У. був пов'язаний приплив вихідців з України. 1939 в У. проживало 93 тис. українців, 1970 — 115 тис. Демографічна ситуація змінилася від початку 1990-х рр.: нині українське населення У складає 86,8 тис. осіб (дані перепису 2007), а його головною представницькою організацією від 2001 є республіканський культурний центр «Славутич» з мережею обласних і міських осередків. 20 ст. стало визначальним у розвитку взаємин в галузі культури.

Постійний речник української культури в У. — поезія Т. Шевченка, першим перекладачем якої 1914 виступив у газеті «Садої Фаргона» («Голос Фергани») письменник І. Даврон. Відтоді у популяризації шевченківської спадщини брали участь провідні діячі узбецького письменства Н. Ахунді, Гафур Гулям, П. Турсун, М. Шейхзаде та ін., опубліковані «Кобзар», поема «Катерина», збірка «Думи мої, думи мої…», двотомник «Вибране». Узбецькою мовою вийшли твори В. Франка, Л. Українки, інших українських письменників. Духовну підтримку українському народові у захисті вітчизни від гітлерівської агресії подавали узбецькі літератори, видаючи книги, присвячені Україні, — «Борець Турсун» Х. Алімджанова (1942), «Сльози Роксани» (1944), «Гнівна Україна» (1944).

В Україні широке знайомство з набутками узбецької літератури почалося у 1930-х рр. У Києві вийшли твори поета-просвітителя 19 ст. М. Мукіні, Айбека, Гафура Гуляма, Х. Гуляма, А. Каххара, П. Турсуна, Хамзи, романи каракалпакських авторів У. Бекбаулова, Т. Каїпбергенова. Українці сприяли становленню узбецького театрального мистецтва.

У роки Другої світової війни в Ташкенті працював евакуйований з Києва український драматичний театр ім. І. Франка, режисер якого А. Бучма поставив на сцені театру ім. Мукіні «Наталку-Полтавку» І. Котляревського. В цей же час у Намангані, де перебував Дніпропетровський український музично-драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка, йшла опера «Запорожець за Дунаєм» С.С. Гулака-Артемовського. Тоді ж у Ташкенті виник театральний інститут, організатором і першим директором якого був М. Верхацький. 1941–44 у Ташкентській консерваторії вели виклади професори Київської консерваторії ім. П.І. Чайковського, в тому числі композитор Л. Ревуцький. Вперше до мотивів узбецької народно-музичної творчості звернувся композитор С. Людкевич, який створив, перебуваючи 1916 в Перовську (тепер м. Кзил-Орда), «Пісню до схід сонця».

У подальші десятиліття узбецьке музичне мистецтво представляли в Україні театр опери та балету ім. А. Навої, оркестр узбецьких народних інструментів ім. Т. Джалілова, ансамбль пісні і танцю під керівництвом Тамари Ханум. В. У. гастролювали київський театр опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, Український народний хор ім. Г.Г. Верьовки, Капела бандуристів, інші мистецькі колективи.

Літ.: Яворський И.Л. Краткий отчет о научной командировке в Среднюю Азию, исполненной летом 1894 г. — Одесса, 1895; Бартольд В.В. История Туркестана. — Ташкент, 1922; Вызго Т., Дяченко В. Культурные связи Украины и Узбекистана. В кн.: Нерушимая дружба. — Ташкент, 1954; Мержанов Г.С. Население Узбекистана. — Ростов-на-Дону, 1958; Джураев Т.Д. Воины Узбекистана на фронтах Отечественной войны. — Ташкент, 1965; Из истории дружбы украинского и узбекского народов. — К., 1968; Абдуллаева М. Узбекские поэты о великом Кобзаре. В кн.: Вопросы истории и литературы. — Ташкент, 1970; Лунин Б.В. История Узбекистана в источниках. — Ташкент, 1990; Рахимов М. История становления и развития сотрудничества Республики Узбекистан с международными организациями. — Ташкент, 2011; http://uzbekistan.mfa.gov.ua/ua/ukraine-uz/ukrainians-in-uz.

М.М. Варварцев.