Україна на переломі. 1657–1659/Примітки

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Примітки.


1)Польський оригінальний текст цієї „Присяги“ виданий мною в збірнику „Z Dziejów Ukrainy“ (ст. 514—16) з копії Архіва кн. Чарторийських у Кракові, cdx 2446 f. 75—7. Цей кодекс з другої половини XVII ст. обіймає копії ріжних актів, листів, справ маєткових і т. и. Степана кн. Четвертинського подкоморія брацлавського. Його сип Микола, каштелян минський, яко дідич панський, був безпосередно в подіях в Пинщині заінтересований.

Дозволю собі звернути увагу дослідника еволюції нашої національної назви на вислів: „Ukrainie і Wszystkiego Woyska“. Для читача необзнайомленого з нашою термінольоґією національною й ґеоґрафічною в половині ХVІІ стол., вважаю потрібним пояснити слідуюче. Стара наша національна й територіяльна назва „Русь“, одідичена по князівській державности київський, в ті часи перебула вже значну еволюцію. Як відомо, по Люблинській Унії землі руські, що входили і за винятком Руси Червоної і західного Поділля) в склад Вел. Кн. Литовського, були поділені, при чім частина Підляшшя, Воєводство Берестейське й Пинщина остались в автономнім Вел. Кн. Литовськім, а решта була інкорпорована до Польщи і під назвою „земель руських Річпосполитої“ творить відтоді „малопольську“ провінцію польської Корони. Отже серед тих коронних „руських земель“ Річпосполитої, землі південні: воєводство Київське, Чернигівське і Брацлавське, починають усе частіще виступати під своєю спільною стародавньою провінціональною назвою: — Україна — а „землями руськими“ починають зватися тільки північно-західні наші землі, отже воєводство Руське (більш-менш теперішня Сх. Галичина), Поділля, Волинь, частина Полісся й Підляшшя. Що до назви національної, то старий термін „Русь“ в пол. ХVII стол. все більше починає ідентифікуватись з поняттям реліґійним і вживається для означеня православних мешканців Річпосполитої. Давніще Русю звалися всі мешканці земель старої князівської Київської Держави без ріжниці їх віри, тепер же ця стара державно-національна традиція дає ще себе знати тільки в урочистих політичних маніфестаціях, що обєднують иноді всю шляхту земель руських супроти представників инших земель Річпосполитої. В щоденнім же життю все більше тепер „Народом Руським“ в Річпосполитій зветься шляхта, духовенство й міщане, які визнають православну віру і то однаково як Українці так і Білоруси. Але цей релігійно-національний термін „Русь“ не ідентифікується з Великоросією, яка тоді зветься загально Москвою. Натомість назва „Україна“, в міру зросту там „на Україні“ сили козацької і в міру розвитку державних та сепаратистичних тенденцій козаччини, починає все частіще вживатись, як поняття національно-територіяльне для означеня мешканців нової козацької держави. Ця нова наша національно- територіяльна назва має вже тоді тенденцію поширитись на всі коронні „руські землі“ і навіть на південну частину руських земель Вел. Кн. Литовського, тоб-то на всю нашу етнографічну й державно-історичну територію, в міру того, як ці землі починають прилучатися до козацької держави. Поруч назви „Русь“ вживається зрідка і її синонім „російський“ = „руський“, à від Переяславської Умови, зразу в переписці й літературних зносинах з Москвою, починав вживатись термін „Малороссія“, "малоросійський“ = „малоруський“, термін дуже давній, наданий ще Галицько-Волинській Державі грецьким духовенством, але термін чисто літературний, запозичений тепер козацькими політиками від православних сфер духовних. В моїх замітках по змозі стараюсь придержуватись термінольоґії XVII ст. і безумовно задержую її в усіх цитатах.

2) Польський текст „Забезпеченя“, виданий мною там же (ст. 517—19) з копії Архіва кн. Чарторийських cdx 2105, f. 31. Цей надзвичайно цінний кодекс, що походить з Бібл. Пулавської, має заголовок: „Autentyczne pisma podczas buntu Chmielnickiego“ і складається майже виключно з оригінальних документів половини XVІІ ст. Копія цього „Забезпеченя“ („Ubezpieczenie“) зроблена без сумніву безпосередно з ориґіналу, невдовзі по його написаню. Вказує на це передовсім її форма: це великий аркуш тогочасного паперу, вклеєний до кодексу одним боком, а потім складений удвоє, писаний in folio. В горі починається ця копія від слів: „W imię Pańskie“ і т. д.; тоді з нового рядка, в формі заголовка великими буквами: Му Bohdan Chmielnicki — і тільки потім звичайним письмом починається текст від слів: Generalny Woysk і т. д. Текст переходить потім на другий бік аркуша й кінчиться підписом Гетьмана по стороні лівій. В середині місце печаті, а потім по лівім боці йде приписка иншим чорнилом й иншим письмом: Wpisany do ksiąg Kijewskich і т. д. Врешті в долині з правої сторони дописана: „Rota przysięgi Р. Suryna Woyskiego Zitomirskiego — потім слова від „Р. Suryna“ до кінця закреслені й у горі надписано: wykonaney przed P. Hetmanem Woyska Zaporoskiego. Текст цеї форми присяги такий: „Ja N przysięgam P. Bogu Wszech, w Trójcy S. jedynemu, najswiętszej Pannie і wszystkim swiętym według obrzędu і upodobania wiary mojej przez Apostoly mnie podanej, iż to wszystko cokolwiek z ІМеіą P. Hetmanem Woysk Zaporowskich strony wiecznej і nierozerwanej Ich MPP. Poslowie Powiatu Pińskiego і Możyrskiego imieniem wszystkiej braci umówili przyjaźni, ja tedy te wszystkie puncta strzymać mam і we wszystkich do przyjaźni naleźnych conditiach ja sam і potomkowie moi pod obowiązkiem przysięgi teraz ode mnie wypełnionej strzymać będą, powinni. Obiecując, że ani o żadnej wiekuiście zdradzie і rozerwaniu związku naszego myśleć z Woyskiem Zaporowskim, ani żadnych pobudzać postronnych nieprzyjaciół pokryjomie і factij czynić na szkodę Woyska Zaporowskiego nie będziemy. Ale owszem na wszelakich z tym że Woyskiem Zaporowskim nieprzyjaciół, by też і najbliższych nam, nie kładąc żadnej wymówki blizkości ani spowinowacenia staciem powinien. W ostatku wszystkie powinności przyjaźni należne zobopólnej, luboby i tuniewyrażone, wypełnić і zachowaciem powinien koniecznie. Tak mi P. Boże pomóż і męka niewinna Chrystusa Pana.“ Отже ця дописана з боку форма присяги дає нам змогу припускати, що маємо перед собою одну з копій „Забезпеченя“, розісланих до городів повітів Пинського, Туровського і Мозирського для відібрання від тамошньої шляхти присяги па місці. Свідчить про це також присутність цеї копії в однім кодексі поруч з оригінальними документами того часу. Де Забезпеченя було вже видруковане раз в „Памятникахъ Кіевской Комисіи“ т. ІІІ, N. 35 (і в виданню 1898 р. N. 43) з офіціяльної копії обляти того Забезпеченя, вписаної 7 Липня 1657 р. до „книг мійських права маґдебурського, ратуша Київського“. Це значить, що „Забезпеченя“ було внесено до книг мійських Київських перший раз 7. VII. 1657 р., а потім вже випись цієї копії обляти з книг була внесена знов до цих же самих книг другий раз 20 Липня 1658 р. Власне ця друга облята видана в „Памятниках“.

3) Крім літератури й джерел показаних у дальших примітках, при писанню цих заміток я використовував джерела до часів Хмельницького, подані мною докладно в збірнику „Z Dziejów Ukrainy“ (та в українських перекладах в томі І і ІІ моїх студій, що готуються до друку). Щоб не повторюватись — до збірника „Z Dziejów Ukrainy“ (Краків-Київ, 1912 р.) відсилаю читача, якого це буде цікавити.

4) Kubala: Wojna Moskiewska, ст. 6—7.

5) Копія цього листа Хмельницького в Архіві давних актів м. Кракова (Acta Publica І, zbiór Pinoссiego). По битві під Берестечком „inter alia spolia і między listami znaleziono diploma cesarza tureckiego, które Chmielnickiemu daje na Księstwo Ruskie“ — записує Освєнцім y своїм Діяріюші (ст. 355).
В урочистій грамоті, даній Гетьману Султаном Мохамедом IV в Грудні 1650 р. на знак приняття України під Султанський протекторат, сказано, що „Імператорський трактат такий, який дається иншим монархам християнським від моєї могутньої Імперії, буде Вам виданий в подробних артикулах і умовах“ („Vous sera accordé d'une manière détaillée en articles et conditions“). Можливо, що це власне про той обіцяний грамотою „трактат“ говорить Освєнцім. Інтересно, що в тій грамоті зазначено, що Хмельницький просив у Султана такої протекції, яку инші, голдуючі Порті Королі християнські мають („Vous avez demandé un traité tel, qu'il est donné aux outres Rois chrètiens“). Одночасно з грамотою, звичаєм турецьким, був присланий Гетьману кафтан, так само, як посилався він і иншим, бувшим під султанською протекцією Монархам. В своїй грамоті Султан титулує Гетьмана „Славою князів народу християнського“ — Gloire des Princes du peuple chrètien — як каже французський переклад тієї грамоти, або Naywybornieyszy z Monarchów religii Jezusowej — як каже її переклад польський. Ориґінал цієї грамоти був репродукований у першім виданню III тому „Памятниковъ Кіевск. Комиссіи для разбора древнихъ актовъ“, французський і польський переклади видані в III т. вид 1898 р. ст. 585—9.

6) Лист Кисіля з д. 30. X. 1652 р. Арх. Чарторийських сdx 146, No. 45. Промова Лещинського — Michałowski, Księga Pamiętnieza ст. 109 і далі. Про ці поголоски буде ще мова низче.

7) Архів актів давних м. Кракова, Zbiory Rusieckich, Miscellanea 1626—54 f. 253.

8) Арх. Чарторийських cdx 147, f. 168: „Krótka narratywa expedycyi w r. 1653 po świętach przeciwko rebelii kozackiej z potęgą tatarską.“

9) Жерела до історії України т. XII, ст. 285.

10) Лист Хмельницького до Царя з дня 17. II. 1654 р. Акты Юж. и Зап. Рос. т. X.

11) Професор Серґіевич бачить в Переяславській Умові — персональну унію; Дяконов, за ним Попов — унію реальну; Проф. Грушевський, Коркунов, Мякотін, Сокольський, Слабченко — вассальну залежність; Розенфельд — неповну інкорпорацію; Нольде — автономію і т. д. і т. д.

12) Пор. наприклад: Relacyа Makarego Krynickiego (ченця Печерського монастиря, висланого з Київа Митрополитом до луцького ґроду з протестом проти насилування до присяги Цареві) — „Chmielnicki samowtór z Wyhowskim w cerkwi sobornej przysięgę oddał і poddaństwo carowi moskiewskiemu, któremu wzajem przysięgli posłowie.“ Чтенія москов. общ ист. 1861, III.

13) „Relatia p. Mysłowskiego, ktory był posłem od Kscia JMP Hetmana W. X. lit. do Chmielnickiego“ Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645—52 f. 147.

14) Kubala op. с., ст. 371.

15) Листи полк. Павши до кн. Радзівілла, писані в Лютім 1654 р. з Мозиря (Арх. Чарторийських, cdx 143, f. 83 і 98). Також Акты Юж. и Зап. Рос. X. Пор. „kopia listu ojca protopopy czarnobylskiego do podstarościego czarnob. d. 7. I, 1654 (Zb. Rusieckich Miscel. 1626—54, f. 219): „Bez mała juże ne ostatni raz do Was MM. Panow piszu і zdrowie waszoje naweżaju… prosiłem usilnie Hospoda mojego, żeby dobre rzeczy stały się, jako wiżu żle, bo wydał Chmielnicki wsich nas w newolu moskowskomu caru po Wołodymir і po Turow і jeszcze со dalej… і misto Kijow syłoju pod meczowym karanjem do toho prywioł, że prysiahli wsi, tylko duchowenstwo ne prysiahało… sam ohledałem oczyma moimi nesżczasnymi, jak Moskwa Kijow najeżdzala“. Причиною опозиції українського духовенства було між иншим і те, що воно боялось (як потім показалось — слушно) утрати незалежности української церкви тоді, коли Митрополит київський стане підлягати Патріархові московському. Крім того присяга разом з Військом Запорожським Цареві тоді, коли велика частина київської митрополії оставалась ще за межами козацької України в залежности від Річпосполитої, потягала за собою віддання православної церкви на цій некозацькій території, тоб-то на Волині, Поділлю (західному), Галичині і Холмщині в руки польські, що було рівнозначним заведеню в тих краях скрізь реліґійної унії і конфіскаті величезних маєтків, які там церква православна посідала. Воно так дійсно пізніще за часів Руїни й сталося.

16) Z Dziejöw Ukrainy ст. 280 і далі. Укр. видання в томі І моїх „Студій.“

17) Акты Юж. и Зап. Рос. т. X і XIV. Vol. Legum IV ст. 234. Ом. Терлецький: Козаки на Білій Руси. Кубаля: Wojna Moskiewska ст. 268—279.

18) Пор. напр. справу про ґрунти, яких жадають у Київі для московських „стрѣльцовъ“ воєвода. З приводу цеї справи Виговський нагадує московським боярам історію з Суботовим і „пролиту за ту кривду кров“. Акты Юж. и Зап. Рос. ІІІ ст. 580.

19) Арх. Чарторийських cdx 2113: „Respons poslów polskich 6. IX“. „Komisarze do króla, podkanclerzego і wojewody wileńskiego z Niemiezy 10. IX.“, і т. д. Пор. Кубаля: Wojna brandeburska і najazd Rakoczego ст. 40, 43

20) Порівн. напр, характерний з цього боку пункт інструкції, даної в Січні 1657 р. польському послові да Хана: „... шляхта Кн. Литовського і ті, котрі в Україні маєтности мають, бачучи, що козаки з Москвою ті маєтности держать і дуфаючи московським обітницям, що при помочі Москви вони можуть в Україну до своїх маєтностей вернути, будуть домагатись на соймі, щоб ми конче з Москвою замирили...“ Жерела до Іст. України XII, ст. 428.

21) Акты Юж. и Зап. Рос. ІІІ ст. 555—6. Те саме розказував Нечай і инші. Пор. Костомарова: Б. Хмельницкій ст. 612.

22) Акты Юж. и Зап. Рос. III ст. 551—2: „Отписка Бутурлина съ извѣстіями о бывшем сеймѣ въ Чигиринѣ“.

23) Grondski Sam.: Historia belli cosacco-polonici, p. 246—8. Temberski: Annales.

24) Rudawski: Hist. pol. Пор. Kubala: Wojna Szwecka, ст. 303.

25) Інтересно, як характеризували ту політику де-які сучасні Поляки: „Kiedy nam Chmielnicki jura dabat zwaliśmy to uniżoną supliką, teraz, kiedy się prosi, to my się nadymamy“ — так писав один із них з приводу переговорів під Жванцем (Zbiory Rusieckich, Miscel. 1626—54, f. 317) Про спустощеня Брацлавщини між инш. Кубаля: Zaprzepaszczona kraina (Kwart. historyezny).

26) Головні джерела: „Акты шведскаго государств. архива“, видані Молчановським в Арх. Юго-Зап. Рос. ч. III, т. VI, особливо інструкція Хмельницького отцю Данилові, послові до Короля шведського X., 1655; інструкція Веллінґові й Тернещельдові, послам Карла Ґустава до Хмельн. 25. IX., 1656 р.; Projectum foederis між Королем і Гетьманом 30. IX., 1656 р.; лист Хмельницького до Карла Ґуст. 16. XI. 1656; посольство Ґустава Лілієнкрони до Хмельницького в р. 1657 і т. д. А також видані М. Кордубою акти в томі ХІІ Жерел до іст. України, особливо інструкції ріжним польським дипльоматам, як боротись з коаліцією (ст. 423, 429, 439 psm.). Крім того Акты Юж. и Зап. Рос. т. ІІІ, No. 361 і ст. 568, 573—4, 601 psm.; т. XI ст. 691, 738 (важний лист Карла Ґустава до Хмельницького 10.IV., 1657); Універсал Ракочого до Річпосполитої 31. ХІІ., 1656 р. в Арх. Чарторийських cdx 2446; і т. д. З новіщої літератури особливо праці М. Кордуби: „Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV“ (вступ до XII тому Жерел) і його-ж „Австрийське посередництво між Хмельницьким і Польщею“; послідні твори Л. Кубалі: „Wojna Moskiewska“ „Wojna Szwecka 1655 - 6“; „Wojna Brandeburska і najazd Rakoczego w. r. 1656—7“ (тут при нагоді звертаю увагу на помилку на ст. 154: судя військовий, що був при Ждановичі, „zręczny і przebiegly czlowiek“, звався Креховецький, а не „Krizki“). Для діл литовсько-шведських: Kotłubaj: Zycie Janusza Radziwiłła. s. 210: поданий акт литовсько-шведської угоди з д. 18.VIІІ., 1655 р. між Корол. Карлом Ґуставом і кн, Янушем Радзівіллом. Король шведський згідно з тим актом був признаний Вел. Кп. Литовським і Литва мала бути прилучена до Швеції так, „як досі вона була сполучена з Польщею, тоб-то, щоб народ народові, сенат сенатові, а лицарство лицарству в усьому були рівні.“ Розвідка І. Каманіна: „Договоры Б. Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей“ в Сборникѣ Кіевск. Ком. вып. ІІ, К. 1916 р., і опубліковаві ним „Документы эпохи Б. Хмельницкаго 1656—7“ в Сборникѣ Кіевск. Ком. вып. І. Крім того джерела і література, цитовані мною в ивших місцях.

27) Лист цей опублікований Ів. Кревецьким в його розвідці: Під протекцію Курфірста. Записки Н. Т. ім Шевченка т. 117—8. Про перебування Данила Олівеберґа в Прусії — Арх. юго-зап. Рос. ч. III, т. VI; Kubala: Wojna Brandeburska st. 101 і т. д.

28) Памятники Кіевск. Ком. Ill, ст. 203.

29) Kubala: Wojna Brandeburska і najazd Rakoczego, ст. 64.

Для настроїв польських політичних сфер інтересна м. и. промова воев. плоцького Яна Красінського на бенкеті, данім у честь царського посла в Річпосполитій Клементія Євлєва 25 IV., 1657 р.; „за те всі пєм — казав він — що нам вищого такого великого монарха, як Царь, по нашім Королі не найти і не буде. А як би хто з нас сенаторів був проти цього (покликаня Царя на польський престол), або хотів розірвати даний на це дозвіл королівський і наш, комісарський, то такого ми самі приборкаєм. Дай Боже додержати нам нашу постанову, щоб бути в єдиному сполученю і одному-б володіти нами (Москвою й Польщею).“ Цей проект мав бути ратифікований найблизчим Соймом (Сборникѣ Кіевск. Ком. І, с 96, 99). Інструкція послові польському в Криму Янові Шомовському з д. 26. IV., 1656, видана в Жерелах до Іст. Укр. XII ст. 378. Тамже (ст. 409) інструкція Станіславському, посланому в Падолисті того-ж року до Ракочого: „Niech Ksigze IM. consideruje jeżeli Chmielnicki mając krajów ruskich dominium, może redere ad naturam і stać sіę z Pana sługą і z Monarchy — na którego skinienie 100,000 wojska stanie — poddanym“. Інструкція Бенєвському там-же ст. 420. Одночасно весь час робились спроби відтягнути козаків од Москви. Комісари до Гетьмана: Лянцкоронський, Криштоф Тишкевич, Любовідзький і Зацьвіліховський одержали 26. І., 1656 р. інструкцію, в якій між инш. сказано; „Scopus traktatów z kozakami jest avulsio ich od Moskwy і powadzenie z państwem moskiewskiem, ad meliorem ich coniunctionem z Tatarami... Jesli nie mogło być inaezej dadzą konśens swój na restitutіę dóbr... Cerkwi... religii greckiej nadanych і fundowanych, nie znosząc unii і nie о tem nie traktując. Starać się jednak, aby się moglo w tych tu krajach pobliższyсh со utargować.“ (Сборники Кіевск. Ком. І, ст. 26—7). 18.ІІ., 1656 р. Канцлєр Корицінський пише до Султана, перестерігаючи його, „що Царь так підданством йому козаків возгордився, що не тільки з Річпосполитою воювати, але й усю грецьку віру увільнити збірається і тому... багато ченців, киян, послав у Румелію і в инші краї Султанові підлеглі, щоб там людей грецької віри бунтувати“ (Тамже ст. 35, пор. також ст. 81).

Найкраще відбиває в собі польську політику інструкція дана послідньому посольству Бенєвського до Богдана Хмельницького 13. VI., 1657 р. Вона найсамперід титулує Хмельницького „Urodzonym", присягається в імени Короля в щирім бажанні миру з Україною, лякає Гетьмана, що Порта з Татарами збірається розгромити його союзників: Господарів молдавського і волоського та Князя семигородського. Перестерігає Гетьмана, що він уже стратив усяке довіря у Москви через свій союз зі Шведами й Ракочим і так само у Порти через союз з Москвою та піддержку султанських вассалів: Ракочого і обох Господарів. Одночасно дає ця інструкція Бєнєвському вказівки, як постулати, коли Хмельницький, замість того, щоб помиритись з Польщею, постарається Москву з Польщею посварити, а зі Швецією її помирити і як він донесе Султанові й Ханові про наміри польські: козаків па свій бік перетягнути та їх проти Турції й Криму повернути. Але найбільше перестерігає ця інструкція Бєнєвського, щоб про польські переговори з Україною не довідалась завчасно Москва, бо для майбутньої польсько московської угоди треба, щоб Україна вже була при Польщи, тоді „ми більш удачно будемо з Москвою трактувати...“ (Памятники Кіевск. Ком. Ill, ст. 242—4) перід титулує Хмельницького „Urodzonym", присягається в імени Короля в щирім бажанні миру з Україною, лякає Гетьмана, що Порта з Татарами збірається розгромити його союзників: Господарів молдавського і волоського та Князя семигородського. Перестерігає Гетьмана, що він уже стратив усяке довіря у Москви через свій союз зі Шведами й Ракочим і так само у Порти через союз з Москвою та піддержку султанських вассалів: Ракочого і обох Господарів. Одночасно дає ця інструкція Бєнєвському вказівки, як постулати, коли Хмельницький, замість того, щоб помиритись з Польщею, постарається Москву з Польщею посварити, а зі Швецією її помирити і як він донесе Султанові й Ханові про наміри польські: козаків па свій бік перетягнути та їх проти Турції й Криму повернути. Але найбільше перестерігає ця інструкція Бєнєвського, щоб про польські переговори з Україною не довідалась завчасно Москва, бо для майбутньої польсько московської угоди треба, щоб Україна вже була при Польщи, тоді „ми більш удачно будемо з Москвою трактувати...“ (Памятники Кіевск. Ком. Ill, ст. 242—4)

30) Акты Юж. и Зап. Рос IV, N. 351. Пор. допит царськими урядниками козака Київського полку Василя Ластку, „пущего ко всякому злу заводчика“, з провокацийними питаннями чи він часом не „Лах“ (Акты Юж. и Зап. Рос. XV ст. 453).

31) Пор. Kubala: Wojna Szwecka, ст. 305, 483.

32) Michаłowski: Księga pamiętnicza, ст. 238.

33) Zbiory Rusieckich, Miscell. 1626 — 54, f. 81, 83. Пор. Костомарова: Богдан Хмельницкій ст. 350 і т. д.

34) Арх. кн. Чарторийських cdx 417 f 117 squ. Польський текст цього листа виданий мною в збірнику „Z Dziejòw Ukrainy“, ст. 543—5.

35) "Schyzmatycy przeciwko unitom swoje rzeczy pretendowali... Stanęło kijowskie w-wo, allegując prawo, że nie powinno mieć w sobie tylko rzymską і grecką religię“. Michałowski: Księga Pamiętnieza ст. 123, passim.

36) „Dyaryusz Convocatiey sub interregno ... w Warszawie 1648 Julii 16 zaczętey.“ Арх. кн. Чарторийських, cdx 378, f. 591 і слід.

37) Michałowski: Księga Pamiętnicza, ст. 253. Пор. Kubala: Szkice II ст. 162: коли „W Korczynie (Nowem Mieście) zeszla plaga sroga na ludzi, że połowę miasta pokusy opętały, to mòwiono, że to ruskіe czary“.

38) Volumina Legum IV p. 177, 199. Michałowski: Ks. Pam., ст. 314 і т. д.

39) Опись акт. книги Кіевск. Центр. Архива No. 19, ст. 40.

40) Michałowski: Ks. Pam. ст. 47—8.

41) Лист цей у Шайнохи: Dwa lata dziejów naszych (Warsz. 1878) II ст. 200.

42) Арх. Чарторийських, cdx 143, f. 521, автор цього листа мабуть дворянин кн. Вишневецького. „Confessata Martyna Zmiany z pułku Glowackiego“ і „Confessata kozaka Sieńczańskiego“, ibidem f. 577.

43) Grabowski: Starożytności polskie, І ст. 316. 44) Dyaryusz St. Oświęcima, ст. 344. Те саже в записках шведського дипльонатичного аґента Іоганна Майера під датою 30. VІ., 1651 р. (Арх. Юго-Зап. Рос. ч. III, т. VI ст. 39).

45) Kubala: Ossoliński ІІ, ст. 232. nop. Michał. Ks. Pam. ст. 260.

46) Акты Юж. и Зап. Рос. Ill, ст. 296.

47) Арх. Чарторийських cdx, 142, f. 321, і cdx 143, f. 1. Памятники Кіевск. Ком. I, 266. Michałowski : Ks. Pam. ст. 179.

48) Michałowski Ks. Pam. ст. 182—3 і 155.

49) Арх. Чарторийських cdx 417, f. 124.

50) Michałowski: Ks. Pam. ст. 28.

51) Арх. Чарторийських cdx 145, N. 17. Пор. Michałowski ст. 553.

52) Лист Мясковського з Новоселок 31. I., 1649 в Архіві актів давних м. Кракова, Acta Publica І (збірка Pinocci). Переклад цього листа в реляції папського нунція де Торреса під датою 20. II. 1649 (Сборникъ, вып. ІІ ст. 130—133).

53) Лист Андрія Моравця до суді львівського з під Чолганського Каміня, тамже, Zbiory Rusieckich, Misс. 1645—52, f. 185. Як розповсюджені були ці чутки, доказує те, що папський нунцій Johannes de Torres 8. VІ., 1648 доносив св Престолу, що „козаки ненавидять двох братів королівської крови і мають намір проголосити не тільки королей, але і Богом (так!) Кисіля, воєводу брацлавського, схизматика, людину, яка користується у них надзвичайною повагою“ (Сборн. Кіевск. Ком. вып. ІІ, 1916, ст. 12, 105).

54) Michałowski Ks. Pam. ст. 179.

55) „Dyaryusz drogi do Woyska Zaporowskiego... napisany przez p. Podkomorzego Lwowskiego.“ Дей дневник Мясковського друкований багато разів. Одно з кращих виданнь в „Памятниках Кіевск. Ком.“ вид. 1898 р. Про досі відомі копії цього дневника пор. мою замітку в збірнику „Z Dziejów Ukrainy“ ст. 200.

56) Таж-же, Памятники II, ст. 329.

57) Памятники Кіевской Ком. вид. II, т. І ст. 261—4, nop. Michał.: Ks. Pam. ст. 92, 95. Інструкція дана в Римі в Марті 1645 р. папському нунцію в Варшаві de Torres’y, називає єпископа луцького кн. Пузину „найбільше ученим серед дизунітів“ і на нього та на митрополита Петра Могилу поручає нунцієві звернути особливу увагу. (Сборникъ Кіевск. Ком. вып. II ст. 84).

58) Подробиці в моїй моноґрафії про Кричевського: „Z Dziejów Ukrainy“ ст. 191—9.

59) Pułaski: Szkice histor. (Кг. 1887) ст. 202—3.

60) Про це ширше: „Z Dziejów Ukrainy“ 186—8. Там-же передрукована „Suplikatia... dо ... Senatu ... od obywatelów koronnych і W. X. L. wszystkich wobec і każdego z osobna: ludzi zawołania szlacheckiego, religii starożytnej greckiej, posłuszeństwa wschodniego“.

61) Dyaryusz St. Oswięcima, ст. 205.

62) Памятники Кіевск. Ком. II вид., т. II, ст. 434.

63) Таж-же ст. 330, т. І ст. 98, 62,67, passim. Арх. Юго-Зап. Рос. ч. І, т. VI ст. 596, 605, 717, 722. Про порозуміння Хмельницького перед повстанням з духовенством православним і з Митрополитом Київським говорить Grondski: Hist bel. cos. pol. p. 39 squ.

64) Кисіля „Votum do Króla і Stanów Kor. na sejm dwuniedzielny 1650 r. podane“. Арх. Чартор, cdx 144 N.218. Його-ж лист до канцлера (ibid. f.211). Пор. Pamiętniki do panowania Zygm. ІІІ etc. wyd. Wóycicki II, ct. 314.

65) Пор. універсал Гетьмана „до старшини і черні, товариства В. Зап., міщан і селян в-ва Київского“ 20. IX., 1650: „если-би таковиє своєвольники знайдовалися, которие би на здоровє панов своїх наступовали і послушними бути панам своїм не хотіли, жеби самі панове веспол с полковниками нашими Білоцерковським або Київським, сурово би їх на горлі карали“ (Памятники Кіевск. Ком. т. II, вид 2-ге ст.580). Такий самий універсал з д. 28. VІІІ., 1650 р. в справі шляхти Київського і Чернігівського воєводства і староства Житомірського (ibid. ст. 573). „Przyszły tu wiadomosci, że po wszystkim Bracławskim kraju już mieszka szlachta spokojnie і w Humaniu nawet jest podstarośс і potasze wydane. Tosz się і po wszystkiej Kijowszczyznie dzieje“ (Лист Андрія Мясковського підчашого синоцького з Варш. 15. V., 1650 в Zbiorach Rusieckich Miscel. 1626—54 f. 91). Зовсім не те було в 1648 і початку 1649 р. „Serwitora dobrego p. Wojewody (Кисіля — підчас його подорожі, як комісара Річпосполитої) р. Sieńkiewicza podstarościego perejasławskiego,- utopiono, że tylko spytał о potaszach p. chorążego koronnego (Конецпольського), pana swego“ — записує в своїм дневнику під датою 25. ІІ., 1649 в Переяславі Мясковський (Памятники II, 326).

66) „Przyponfinam і to WMPanu — писав Кисіль до Хмельницького — iż według pakt (Zborowskich) potrzeba, zeby JX. Metropolita na sejm zjechał, gdzie ja, jako syn Cerkwi Bożej, będę słżzzyl w tem, żeby całość nasza obwarowana była już skutecznie” (Grabowski Ojcz. Sp. ІІ ст. 126). Порівняй також таємні наради в тім часі Гетьмана з Кисілем при участи Митрополита (Акты Юж. и Зап. Рос. ІІІ ст. 427) і т.д.

67) Універсал до полку Білоцерківського в Арх. Чартор. cdx 144 N. 184. Про послів маґнацьких: статейный список Неронова (Акты Юж. и Зап. Рос. VIII, ст. 316) і стат. сп. Унковскаго (ibid. ст. 345). Порівняй також реляцію послів Єрон. Радзієвського до Гетьмана, що були в Чигрині в Січні 1651 р.: „Ein Diener des Fürsten Wisniowetzkj, Naretzki genandt, hat den Zinss in der Ukraina eingenommen; die Cosaken wollen solches nicht leiden, halten alle nacht deshalben wache“ (Арх. Юго-Зап. Рос. ч. ІІІ, т. VI, ст. 47). Лист Вишневецького до Гетьмана з запевненям „приязні“ так, jako przodkowie moi zawsze przychylni Wojsku Zaporowskiemu bywali і onemu slawy wielkiej nabycia dopomagali“ в Арх. Чартор. cdx 144, f. 21. Лист М. Потоцького, ibid. N. 185.

68) Памятники Кіевск. Ком. т. II вид 2. ст. 571.

69) „1649 г. въ Декабрҍ. Записка дяка Григорія Кунакова“: „И Богданъ де Хмельницкой... учалҍ Собиратҍ войско, а готово де при немъ войска — польскихъ и литовскихъ шляхты, которые учинены были банитами 6000 человҍкъ, да Татаръ Крымскихъ 20 тысячъ, да Запорожскаго Войска зъ 40 тысячъ“ (Акты Юж. и Зап. Рос. т. III, ст. 404). Порівняй также Арх. Чарторийських cdx 183 N. 84: „Z Warszawy d. 17. XІ., 1648: О Chmielnickim powiadają, że straciwszy kіlka szturmów, od Zamościa na milę odstąpił і okopał się. Powiadają і to, żeby miał Polaków (т. зн. шляхти) mieć 7000.“ Подробиці і аналіз цих звісток в збірнику „Z Dziejów Ukrainy“ ст. 160 і далі. Пор. ще лист Хмельницького до Яна Казіміра з Київа 20. III., 1650 р.: „Jest bowiem siła w Wojsku Zaporowskiem, których przodkowie w Cerkwiach, tak kоronnych, jako і litewskich leżą które unici pozabierali. Ci chcąc, aby ofiarę, trybem starożytnej religii swej іdąc za duszy ich czynili, póty zawsze suplikować będą, póki do rąk naszych prawosławnych nie dоstaną“ (Памятники Кіевск Ком. вид. 1898 р. І, ст. 567—8) — очевидно мова тут про шляхту, якої коляторські права давали підставу до ціх жаданym. Ще в р. 1623 шляхта православна в своїй „Supplikatii“ до Сенату писала: „Ludzi dla unii z domów swych od dóbr wysisnione, ledwie juz Ponizowie і Ukraina zmieszczać mogą.“

70) Характеристика Тогай Бея, зроблена Хмельницьким перед польськими комісарами в Переяславі в р. 1649 (джерело як вище в прим. 55). Щоб зрозуміти все сказане в цій переломовій хвилині Хмельницьким треба мати на увазі, що він мав перед собою дві авдиторії: представників Річпосполитої і представників низової козаччини. І з одними і з другими йому було не по дорозі. Для характеристики соціяльних поглядів татарських інтересні слова Мустафа Аїі, посла кримського в Варшаві, що „козакам і татарам не можна знизитись до хліборобства: війна для них необхідна“ (передмова до ч. III т. VI. Арх. Юго-Зап. Рос. ст. 55).

71) Szajnocha: Dwa lata dz. naszych II, s. 441. Mich. Ks. pam. s. 209. Те саме в записках Натана Ганновера, „Rus“ (місяшник) 1911 р. II ст. 174.

72) Подробиці й джерела в моїй моноґрафії про Кричевського: Z Dziejów Ukrainy, er. 255, 356.

73) Універсал Хмельницького в Арх. Чарторийських cdx 3776, там-ж універсал Дорошенка. Порівн. інструкцію Гетьмана Тетері на сойм Варш. ЗО. XI., 1664 р.: „szlachta Bialocerkiewska, która należała antiquitas do Jurisdictiey Zamku Balocerkiewskiego, a mianowicie: Lesiewicze, Kowszowata, Nae staska, Skarżewka, Mazepincy, Kierdany і innе, którekolwiek by pokazały, і którykolwiek by tych dóbr cieszył usu і cieszy, і teraz praw swych porządkiem stringitur і należy, aby... zawsze, gdy Hetman na wojnę wsiadać będzie na koń, і oni, w porządku u nich zdawna za wszystkich starostów bialocerkiewskich zwyczajnym, armis se accingant przy boku Hetmana“ (Оригінал в Арх. Чарторийських cdx 402, f. 545). Пор. „Z Dziejów Ukrainy“ ст. 219. Ця шляхта білоцерківська варта того, щоб її присвятити окрему історичну розвідку.

74) Універсал Хмельницького дат. з Київа 11. І., 1651. р. (Памятники Кіевск. Ком. т. І вид. 1898 р. ст. 447). Численні універсали в Акт. Юж. и Зап. Рос.

75) „Супліка“ духовенства: Grabowski, Staroż. Pol. І ст. 338. Про Бжозовського: Michałowski Ks. Pam. ст. 255. Універсал Хмельницького з д. 2. VII., 1648 для охорони Густинського Монастиря „яко іж ми од давних часов голови свої покладаєм за віру нашу православну і за цілость домов Божиїх“ — Ориґінал в Краківській Акад. Ум. ркп. 270 f. 7.; тамже другий такого роду універсал з д. 1. VI., 1648 і універсал Ганни Хмельницької з р. 1655.

76) Пам. Кіевск. Ком. II. с. 569. Суворі екзекуції в разі непослуху гетьманській владі бували дуже часті. Пop. ще лист з Варшави 18. V. 1652 р.: „Z Ukrainy to tylko accessit, że Chmielnicki pryncypałów pierwszego z naszymi hałasu poscinać kazał ex consilio pułkowników swoich: sam się nie chciał narażać Wojsku na invidię“ (Памятн. Кіевск. Ком. ІІІ, c. 160); і низче, примітка 175. Про казні неслухняних полковників і анархічної старшини низче, примітка 111а.

77) „In armis stanąwszy, lubo ku Polszcze, lubo роd wojska koronne ustępować mamy“ — писав 14. IX., 1650 p. до Немирича з Житомира староста Жиркевич (Арх. Чартор 144, N. 194) і т. д.

78) Лист з Варшави 29. VII., 1648 в Збірці Русецьких Miscel. 1645—52 f. 43. Dyaryusz Convocatii, Арх. Чарторийських cdx 378 f 596. Лист до Санґушки тамже cdx 142 f. 274. Пop. ще лист М. Остророґа 11. II. 1649: „Ja апі sam żyć widzi P. Bóg nie mam czym і dzieci tam w Niderlandzie, jako і w Krakowie nie mam czym wykupić, takiem funditus od tego nieprzyjaciela zniesiony. Niemam gdzie glowę sklonić krom w Garwolinie“ (ib. cdx 144 f. 95). Щож казати про шляхту, що маєтків, як Остророґ, в Польщі не мала. Сенатори польських воєводств займали підчас нарад в Сенаті місце вище, чим сенатори воєводств руських Річпосполитої, — звідти вислів Кисіля: „chyba panom górnym senatorom za pachołki służyć“.

79) Арх. Чарторийських cdx 143 f. 37.

80) Dyaryusz sejmu elekcyjnego, Michałowski, Ks. Pam., ст. 259, 263, 311-3, 353.

81) Арх. Чарторийських cdx 417 f. 105. Папський нунцій de Torres під датою 15. I. 1650 доносив у Рим, що війна з козаками неминуча і що в війські польськім готується бунт, до якого може пристати „подільська, волинська і руська (= галицька) шляхта“ (Сборникѣ Кіевск. Ком. вып. II, с. 82).

82) Соймові діяріюші: Michałowski, Ks. Pam. s. 313, 256, 352, 356, 238 „Jeśli się będziemy kolo exorbitancyi bawić і prawa nasze u dyabła, і wolności u dwu, a karki nasze pod ostrą pana Bohdana szablę pojdą“ — казав Кисіль.

83) Mich. Ks. раm. s. 263. Пop. напр. справу амністії для козаків, на соймі конвокацийнім, за котрою подала свої голоси вся шляхта українська.„Во jeżeli WMP. amnistiey nie pozwolicie, wiedzcie o tem, że і nas zgubicie, і kraje nasze, і samym się WM. dostanie“ — казав Юр. Немирич (Арх. Чартор. cdx 378 f. 583).

84) Пор. напр. вищезгаданий універсал королівський з. д. 4. V., 1655 р. з обітницею увільнити селян „від робіт і повиyностей“. Про нього ще мова низче.

85) Michałowski. Ks. Pam. s. 509, 260. „Jeżeli dlużej taka niemilość WMPanów serca ku nam zatwardzi, nielza jedno o sobie radzic“ — казав Кисіль. — „Egzulanci z Bracławia, Wołynia, Kijowa і Czernihowa stracili nadzieję powrotu do dóbr swoich“ (з початку 1654 p.) пише Л. Кубаля: Wojna Moskiewska ст. 94. 86) „Nowiny z Warszawy 21. ІІ., 1651, Zbiory Rusieckich, Miscel 1645—52, f. 143. Лист Кисіля до Радзієвського: Michałowski, Ks. Pam., 609. Пор. повні горечі два останні відомі нам досі його листи до Короля з. д. 23. І., 1652 (ib. N. 245) і з д. 24. II. (Памятники Кіевск. Ком. т. III).

87) По погромі польських військ під Батогом — записує в своїй хроніці Єрлич під д. 4. VI. 1652 р.: „z kozaków jeden, będąc życzliwy p. Wojewodzie, potajemnie ostrzegł, aby czemprędzej uchodził z Kijowa; który nie сzekając dnia, zaraz w nocy począł umykać, со obaczywszy szlachta, a dowiedziawszy się, za nim gdzie kto mógł uciekali.“ (Latopisiec I, cт. 139).

88) Критичний аналіз того місця дневника Мясковського в моїй моноґрафії про Кричевського: Z Dziejów Ukrainy. ст. 200. Перший Універсал гетьманський, дозволяючий непокозаченій шляхті повертати до своїх маєтків, з умовою, „щоб вони не привлащували собі ніякої зверхности“ і „не мали злости ані до своїх підданих, ані до нашої реліґії грецької“ — був виданий в Острозі 2/12 XII 1648 р. (пор. С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину, ст. 113).

89) Памятники Кіевск Ком. IІІ ст. 155 — 6. В тім-же листі з д. 24. II., 1652 р. Кисіль доносить, що „Nobilitas wszystka do dóbг swoich reinducta“.

90) Памятники Кіевск. Ком. I 327. M. Кордуба: Венецьке посольство до Хмельницького 1650 р. ст. 33: Віміна називає його „шляхтич польський“. Він перебуває при Гетьмані під Львовом в 1655 р. (Kubala: Wojna Moskiewska s. 305). На жаль не знаємо його імени. Чи не буде він часом одною особою з Євтихієм Соболем, учнем в 1632 р. основаної Могилою школи печерської? (Пор. M. Грушевський — Історія України VІІ, ст. 421).

91) В р. 1647 підписує він в Луцьку, разом з Григорієм Четвертинським подкоморієм луцьким, Юрієм на Олізарові Березницьким, Павлом Шольґеном, Степаном Четвертинським, Филоном Єловицьким, Данилом Балабаном, і Олександдром на Дрозднях Гулевичем, яко свідок „ustnie proszony“, заповіт королівського дворянина, Грека по походженю, Олександра дон Музеллі, який весь свій маєток записав православному брацтву Луцькому. Памятники Кіевск. Ком. І, ст. 94, 327. Pastorius Hist Pol. lib. IV 237. Акты Юж. и Зап. Рос. III, ст. 432 і VІІІ ст. 324. Kubala: Wojna brandeburska, 59. Костомаров (Б. Хмельницький ст. 229) помилково утотожнює його з Немиричем.

92) Арх. сборникъ документовъ относящихся къ ист. C.-Зап. Рос. II, N. 48. Акты относящ; къ ист. Зап. Рос. V N. 18. Herbarz Niesieckiego VІІІ, ст. 519. „Sapiehowie. Materyały hist.-genealogiczne і majtąkowe“ ІІ, ст. 131. Кс. Войцех В. Коялович у своїм „Compendium“ (зложенім у тім часі, в пол. ХVІІ ст.) пише: „Michał Bohdanowicz Stetkiewicz, człowiek wielce wymowny і dowcipny, do kozaków się udawszy, czerńcem umarł.“ (Herold Polski, p. 1897, ст. 101).

93) Z Dziejów Ukrainy, ст. 205, 160.

94) Арх. Юго-Зап. Рос. ч. II, т. I N. 28 і ч. І, т. VI ст. 778. Памятники Кіевск. Ком І ст. 284. Опись Кіевск. Центр. Арх. N. 18 ст. 14, N. 19 ст. 39, N. 20 ст. 12, 23. Костомаров: В. Хмельницький 338, 377. Автобіографічні подробиці в листі до Бутурліна: Акты Юж. и Зап, Рос. IV ст. 186—7. Жерела до Іст. Укр. XII N. 58. В показчику осіб до того тому Жерел Василь Верещака помилково названий перекладчиком молдавського воєводи. Акт даровизни села Затурець Андрієм і Василем Верещаками — Прокопові в Описи К. Ц. Арх. N. 18. Про Прокопа ще Арх. Чартор, cdx 152, f. 225.

95) Про о. Ласка і Костянтина Виговського, пор. Памятники К. Ком. I 225, 231, 270, 279, II 573, про них ще мова низче. Про Богушевича: Dr. Antoni J. Sylwetki historyczne ser. VIII ст. 144. Кердани (давніще Морулино) належать в першій четверти ХVІІ ст. до Кердановських, бояр білоцерківських. Одначе вони надані ще Світригайлом Богушам (Zródla Dziejowe ХХІІ ст. 620). Може бути, що Кердановські це призвище взяте від маєтку. Інтересно, що по конфіскаті Кердани були надані Королем православному шляхтичеві Стефану Ярошинському (синові Петра, внукові Дмитра — голови роду), якого в р. 1686 бачимо в числі членів луцького православного брацтва (Пам. Кіевск. Ком. І ст. 111). Про Бірецького: Акты Юж. и Зап. Рос. X ст. 767 — 8, nop. Z Dziejów Ukrainy ст. 250. Про Грязного: Арх. Юго-Зап. Рос. ч. II, т. І ст. 341, 347 і вище ст. 86. Про Мазепів: Акты Юж. и 3. Рос. X ст. 405. В Ейнгорн: Сношенія малор. духовенства съ моск, правительствомъ ст. 128, Z Dziejów Ukrainy ст. 635 — 6. Про Федькевичів: Опись Кіевск; Центр. Арх. N. 5 ст. 32, N. 7 ст. 42, N. 21 ст. 8 і Volumina Legum IV ст. 304, Z Dziejów Ukrainy ст. 264. Про Іскрицьких: Модзалевського Малороссійскій родословникъ II ст. 239, Vol. Leg. IV ст. 304, Z Dziejów Ukrainy ст. 266 — 7. Про Дзіків: Опись К. Центр. Арх. N. 20 ст. 14, Арх. Юго-Зап. Рос. ч. VIІ т. II ст. 538. Z Dziejów Ukrainy ст. 279—283.

96) Сборникъ ст. и мат. по ист. Юго-Зап. Рос. Кіевск. Ком. вып. І ст. 39.

97) Про володіння вище згаданими маєтками пор. для Лесницького, Z Dziejów Ukrainy ст. 284; — Ждановича, ibid. ст. 288 і Арх. Юго-Зап. Рос. ч. VIII т. II N. 59; — Зарудного, Z Dziejów Ukrainy ст. 295; — Павла Яновича Хмельницького, Акты Юж. и Зап. Рос. V N. 43; — Абрамовича, Акты Юж. и Зап. Рос. XV ст. 460, Z Dziejów Ukrainy ст. 270; — Махаринського, Zródła Dziejowe XXII ст. 142, Акты Юж. и Зап. Рос. X ст. 765—9, Z Dziejów Ukrainy ст. 272; — Байбузи, Арх. Юго-Зап. Рос. ч. VII т. II ст. 401, Z Dziejów Ukrainy ст. 276; — Петрановського. Арх. Чарторийських cdx 402 f. 526, Z Dziejów Ukrainy ст. 278; — Немири, Арх. Юго-Зап. Рос. ч. VII т. II ст. 396, 398. Z Dziejów Ukrainy ст. 293; — Зеленського, ib. Арх. ст. 560; Z Dziejów Ukrainy ст. 278.

98) Акты Юж. и Зап. Рос. т. XIV ст. 201—4.

99) Біоґрафічні дані про Креховецького: Z Dziejów Ukrainy ст. 310—13. Про Мужиловського, тамже ст. 316 і біоґраф. розвідка проф. Грушевського в київській „Україні“.

100) Що до посередницької ролі духовенства пор. інструкцію польським комісарам до Хмельницького з д. ЗО. VI., 1655 р., щоб переговорювати з ним за посередництвом київського духовенства (Арх. Чартор, cdx. 402 f. 53). „Zabiegamy rzeczom przez X. Metropolitę і innych Ruskich życzliwych“ — писав ще 11. ІІ, 1649 Кисіль (Grabowski Ojcz. Spominki ІІ ст. 10), также: Kubala Wojnа Moskiewska ст. 61. Діонисій Балабан, шляхтич волинський, споріднений з тамошньою шляхтою; між иншим його зять Адам Бялостоцький посередничить пізніше в заключеню Гадяцької Умови. Йосиф Чаплич, обраний на владицтво луцьке „przez elekcyę tamecznych obywateli duchownych і świeckich religii greckiej“, одержав 6. II., 1650 на просьбу Коссова від Короля „aprobacye przywileju“, в котрій м. и. читаємо: „iż jako w tej Rzplitej starożytność domu Wielebnego Józefa Czaplica nam wiadoma, że przodkowie jego w Ruskich krajach rodowitości swojej pomocą różnych nieprzyjaciół Krzyża Św. częstokroć odpór dawali“ (Арх. Чартор, cdx 144, N. 176, nop. ibid, cdx 119 N. 53: instrukcya Kosowa ojcu Klemensowi Staruszycowi posłowi do Кгólа). Про Гораіна: тамже cdx 2446, f. 160. Про Предримирського: Акты Юж. и Зап. Рос. III, N. 81 і 84, Реєстра всего Войска Запор., ст. 201, Z Dziejów Ukrainy ст. 297. Про Нечаєву хоругов: Zbiory Rusie'ckich Miscel. 1645—52 f. 87. Про Княгиню Курцевичеву: Памятники Кіевск. Ком. I, 72. Атаназія з Солтанів (м. инш. відомий Іосиф Солтан митрополит київський в поч. XVI ст.) Юдицька записує в Київі 20. XI., 1665 р. свої маєтки тому Печерському монастирю, де вона була ігуменею; цю запись м. инш., яко „свідки упрошені“ підписують: Григорій Остолецький і Степан Липинський, син Петра підстарости овруцького (Акты Юж. в Зап. Рос. т. VІІІ, с. 151). Про Мазепину: Костомаров — Мазепа, с. 386; „Кіевск. Старина“ 1898, III, с. 462, Z Dziejów Ukrainy ст. 365—6. Яко побутова подробиця: в р. 1667 до Київа приїздили „съ измѣнничей стороны“ — як доносили урядовці московські — стара Гетьманова Ганна Хмельницька, вдова по Богдані, зі своєю компаніонкою, дочкою Григора Гуляницького, бувшого полковника ніжинського, що сидів тоді в польській неволі в Мальборській твердині (він був жонатий з Ганною Шептицькою), і обидві в жіночім монастирі Печерськім зупинились (Акты Юж. и Зап. Рос. VI, ст. 162).

101) Лист „rzekomo suplika“ Хмельницького, читаний в Сенаті 19. XII., 1650 р. Арх. Чарторийських cdx 417, f. 108,

102) Для прикладу: надання Гетьманом шляхтичам Мартину і Федору Воронам (Вороничам) маєтків у повіті стародубовськім, які вони по свому батькові й дядькові дідичили. Акты Юж. и Зап. Рос. III, ст. 545.

103) Michałowski, Ks. Pam. ст. 121.

104) Kubala, Wojna Moskiewska ст. 423.

105) Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 47: лист Бєнєвського до кн. Четвертинського.

106) „Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645—52, f, 83.“ Тамже лист Кисіля до старости Звенигородського з Любень 21. I., 1649: „kto to słyszał kiedy we Zwiahlu Wojska Zaporowskiego rządy!... Od Słuczy począwszy аż do Czyhryna Wojsko Chmielnickiego położone jest... Wszystka plebs aż do tego czasu in armis zostaje w titule kozackim... nie do panów swoich... ale samemu Chmielnickiemu hołdując...“

107) Акты Юж. и Зап. Рос. VI. ст. 177.

108) Короткі біографії всіх тих полковників в моїй моноґрафії про Кричевського в збірнику Z Dziejów Ukrainy. Там подані історичні джерела і література.

109) Каманинъ: Договори Б. Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей Сборникъ Кіевск. Ком. вып. 2, (Кіевъ 1916), ст. 107.

110) Лист датований 8. VI. ст. ст., Памятники Кіевск. Ком. І, ст. 220, вид. 1898 р. Оцими абсолютистично-монархічними переконанями і тенденціями Гетьмана пояснюються його пляни з часів першої (автономістичної) доби повстання посадити на польський престол Царя московського, або Князя семигородського, шоб таким чином скріпити монархічну владу в Річпосполитій. Про ці пляни широко тоді говорили в Польщі. Пор. напр, звістку, що хронольогічно майже совпадає з датою вище згаданого листа Гетьмана до Царя: „przyjechali posłowie do Chmielnickiego od сага moskiewskiego і od Rakoczego, żądając pyomotiey і pomocy na królestwo polskie“ („Obsidia Lwowska“ Арх. Чарторийських сдх 417, f. 66.)

111) Як вище ст. 24-26, і крім того: лист зі Львова 4. VI., 1648 „W Białej Cerkwi (Chmielnicki) sedem Ьеllі fecit, okopy sypie, już Księciem Ruskim tytułując się“ (Michałowski, Ks. Pam. ст. 34). Те саме в листі Улінського 9. VI. (ibid. ст. 39), в листі Кисіля 31. V. (ib. ст. 27), в листі В. Мясковського 8. VI. і в листі з Бродів 10. VI. (Шайноха ор. с. s. 407, 409). Хмельницький „nie о kozactwie, ale de ducatu et dominio myśleć się waży“ — писали польські мирові комісари 8. III., 1649 (Niemcewicz, Zbiór pamiętników IV. 382). „Przy udzielnym Księstwie Ruskim ma sіę wоlę koniecznie zasadzić" — так казав про наміри Гетьмана його посол до А. Кисіля в Маю 1649 р. (Памятники І, 344). Зокрема Мясковський 31. І. 1649 тайно від Кисіля доносив, що „Хмельницький хоче заволодіти князівством Руським і Молдавським і веде широкі переговори з Князем Волоським (при помочі православних ченців) про розділ нашої шкури“ (лист цитований вище в примітці 52). Коли зважити, що лист комісарів з д. 8. III. підписаний вже і Кисілем, то видно, що кандидатура Кисіля на князівство руське, або на „державу подільську“, про що в цьому листі з д. 31. І (див. вище ст. 77) згадував Мясковський, упала. Інтересну подробицю знаходимо в другому листі Мясковського з д. 1. ІІ., а саме: що „Лупул прислав Хмельницькому подарунки і тепер намовляє його звернутись проти нас (Польщи) та обіцюэ йому помогти всіма своїми, військами стати Князем Руси, і навіть по мирному уступити, коли він захоче, Волоське Князівство. Про це ведуться переговори через грецьких ченців, які нам про це сказали. Патріярх (Паісій) спішно виїхав у Московію, щоб склонити Великого Князя до союзу з Князем волоським проти нас.“ Того уступу немає в копії цього листа, виданій в І томі Памятн. Кіевск. Ком. (вид. 1898 р. с. 330), натомість єсть він в копії цього-ж самого листа, пересланої до Риму папським нунцієм de Torres’oм (Сборникъ Кіевск. Ком. вьп. IІ, с. 133—6).

111а) „... Habe Chmielnicky mitt seinen vornehmbsten Oberofficirn, als Nieceia, Glatky und andern ein krieges-consilium wieder die Pohlen gehalten; da dan der eine, genannt Glatky, dem Chmielnicky in faciem solte gesaget haben: Ey, Chmielnicky, der König in Pohlen ist unser König und Herr, wird auch woll unser Herr und König verbleiben, und du wirs nimmer König werden, sondern wie du an itzo bist, sein und verbleiben unser bruder und Towarzis. Solches hatt Chmielnicky hefftig verdrossen, dass er selbigen Glatky alssbald hinausführen und niederhawen lassen. Die andern Cosaken als Russische Edelleut sind sehr uffstützig worden und zu Chmielnicky gesprochen: Wass? Wiltu unsere Edelleuthe und Brüder so liederlichen selber niederhawen, so wollen wir dich selber dem Könige in Pohlen in die Hände lieffern. Diesen Uffstand zu componiren, dem Chmielnicky grosse Mühe gekostet.“ (Дневник шведського дипльоматичного аґента Іог. Майера. Ця звістка записана ним під датою 26. II, 1651 р. в Красноставі. Архивъ Юго-Зап. Рос. ч. III, т. VI с. 48). Згаданий тут козак, полк. миргородський Матвій Гладкий, був потім на початку 1652 р. за бунтарство покараний Гетьманом смертю (Памятники Кіевск. Ком. IІІ, 180; Оswięcim: Dyaryusz 347, 371; Самовидець — Літопись 29), так само й за те саме був покараний тоді-ж инший козак полковник Корсунський Лукіян Мозиря; така сама доля зустріла покозаченого шляхтича полковника паволоцького Адама Хмелецького, стятого в Паволочі (Michałowski, Ks. Pam. 453, Акти Юж. и 3ап. Рос. IІІ ст. 459, Dr Antoni J.: Szkice і opow. ser. V, s. 185; L. Kubala: Wojna Mosk. s. 37, 351); значний покозачений шляхтич Микола Федорович, наказний гетьман над козацьким військом в Молдавії по смерти Тимофія Хмельницького, був по наказу гетьманському покараний смертю за те, що хотів сам стати Гетьманом (Акты Юж. и. Зап. Рос. X, с. 77) і т. д.

112) Подорож Патріарха антіохійського Макарія описана Павлом Алєпським. Цитую по перекладу Кубалі: Zaprzepaszczona kraina. Про грамоту султанську і „дипльом на Кн. Руське“ вище ст. 25 і примітка 5. Цікаво було-б прослідити ту ролю, яку в політичних відносинах турецько-українських відограло царгородське духовенство православне.

113) Переписка Хмельницького в цій справі в Актах Юж. и Зап. Рос.

113а) Титул Князя київського і чернигівського пропонуєтся Гетьману в інструкції шведським послам, яку переловили Поляки і послові московському Євлеву в поч. 1657 р. передали. (Рос. переклад цієї інструкції виданий в „Сборникѣ Кіевск. Ком., вып. І, с. 107—116). На жаль цей переклад не має дати. На мою думку це єсть переклад інструкції, посланої Королем Карлом Ґуставом послові шведському в Трансильванії Ґотарду Веллінґу після призначеня його (заочно) послом до Гетьмана. На це вказували-б ці слова пізніщої інструкції Якову Тернешельду з д. 25. IX., 1656 р.; „Його Кор. Величність посилає... Велінґу подібну до цієї інструкцію“ (Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. III т. VI с. 153), і далі: руководством для переговорів з козаками мають служити „звістні документи инших послів“ (івід. с. 157). В усякому разі ця інструкція видана раніще від інструкції Тернешельду, який одночасно з Велінґом був призначений послом в Україну, і який мав виїхати туди безпосередно від Короля, по дорозі зустрітися з Веллінґом і далі їхати з ним умісці.

Інструкція переловлена Поляками і передана Євлєву мала абсолютно неприємлимі для Гетьмана умови. Вона забезпечувала Україні тільки козацькі воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське; ставила тяжкі економічні умови, як напр. жадання четвертої частини мита, передачи Шведам головних українських комунікацийних артерій — Дніпра, Дністра і Буга — з парумилевою прибережною смугою; яко максімум пропонувала вассальну залежність України від Швеціі й не висловлювалась ясно в справі дідичности гетьманської влади. Як що це та інстрикція, як я думаю, була у Веллінґа підчас його приїзду до Чигрина в Січні 1657 р., то нічого дивного, що вона викликала обуреня Гетьмана (пор. вище ст. 50) і що Веллінґ був примушений її на очах канцлера Виговського порвати (Архив t. с. ст. 296). Інтересно тільки, чому підчас того посольства не була використана Веллінґом інструкція, дана Королем другому послові Тернешельду, яка ставила вже зовсім инші умовини: отже найсамперед визнавала повну незалежність України, пропонуючи не васальну залежність, а союз („Ргоjectum Foederis inter S. R. M. et Chmielnicky“, ib. ст. 167); економічні і торговельні зносини поміж Швецією й Україною опирала на основах взаємности (ib. ст. 156) і т. д. Мабуть Веллінґ виїхав на Україну з Трансильванії не діждавшись Тернешельда, прибув поперед нього до Чигрина й відповідно до одержаних на цей випадок указівок (розпочинати переговори самому без Тернешельда, ib. ст. 171); почав переговори на підставі своєї, старшої від Тернешельдової, інструкції (на жаль не маю тут на еміґрації джерел, потрібних для того, щоб цю справу вияснити). Можливо також, що переговори розбилися зараз на самім початку через дві найважніщі справи: через справу „руських земель“, про яку не тільки інструкція Веллінґа але й інструкція Тернешельда висказувалась дуже неясно, та через справу дідичности гетьманської влади, в якій і в інструкції Тернешельда видно було, особливо дратуюче Гетьмана, вагання („розвідати, чи можна прихилити Хмельницького на сторону Короля тим, що Король буде піддержувати осягненя Хмельницьким дідичної влади над козаками, чи може, як що це буде вигодно, засвідчити прихильність Короля до наслідування влади Виговським, або зовсім не порушувати ціх питаннь...“ так звучав пункт 16 інструкції Тернешельду — ib. с. 166. Як страшно вороже ставився Гетьман до можливости кандидатури Виговського, про це ще буде мова низче). Справу першу виразно вияснила заява Виговського, зроблена від імени Гетьмана Веллінґу, що він готов зараз підписати союз зі шведським Королем, як що тільки „Кönіgl. Mtt. ihnen cedirte das Jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolaniam, da der Griechische glaube gewesen und die spräche noch ist, biss an die Weіxel“ (ib. ст. 205). Так само вияснили справу династичних плянів гетьманських одночасні донесеня инших шведських послів, як напр. реляція посла шведського в Трансильванії Генриха Штернбаха з. д. 28. І. 1657 (отже саме тоді, коли Веллінґ приїхав до Чигрина), в якій він пише: „Quod vero cosacorum satisfactionem attinet, ex discursu cum aliquo consilialiorum habito intellexi: cum Chmielnicius prolem masculam unam habet, et Wiowskyus caeterique Duces nullum imperium affectent, debere Chmielnicio darі partem Russiae Albae nomine Ducis“ (ib. ст. 195). Отже нове посольство Лілієнкрони привезло Гетьману заприсяжену асекурацію Карла Ґустава на уступку Гетьману всіх українських земель:... „Declaramus et verbo nostro Regio sub fide Juramenti... sancte promittimus... quod... Nos neque Successores Nostros in eas terras... quos Campiductor Militiaque Zaporoviensis loco satisfactionis sibi vindicare volunt, aliquid praetensuros, in earum possessiope turbaturos vel quoque modo Ipsis praejudieaturos, sed Nos semper ad sinceram et non fucatam cum Ipsis amicitiam ac bonam correspondentiam colendam paratos fore.“ Взамін за це вимагав Король, щоб „Campiductor Eiusque Successores“ забезпечив такою самою заприсяженою асекурацією право Короля шведського та його наслідників на ті землі Річпосполитої, які в асекурації виразно перечислені і які Король уважає за свої (ib. ст. 221—2). На основах повної рівности й повної незалежности обох держав Швеції й України, на забезпеченю за Гетьманом усіх етноґрафічно українських земель (крім Підляшя) і на офіціальнім визнанню Лілієнкроною в імени Карла Ґустава — Юрія законним наслідником гетьманським (ib. с. 295) мали бути завершені довгі переговори і підписаний шведсько-український союз. Лист Карла Ґустава, в якому він вітав Богдана з приводу проголошеня Гетьманом (а не вибору, що дуже важно підкреслити всупереч поширеним хибним поглядам на дю справу) його сина Юрія, санкціонував визнання Лілієнкроною династичних планів Гетьманських („quod vero literis ablegati nostri edocemur filium III. V-rae ab universa Militia Zaporoviana declaratum esse Hattmanum, hoe ipsum III. V-ae ex animo gratulamur...“ ibid. ст. 329). Лист цей, висланий 6. Августа нов. ст., не застав вже Гетьмана живого...

114) Оригінал одного з універсалів Гетьманової, виданого 22. VII., 1655 в справі маєтностей монастиря Густинського за підписом Гетьманової Анни Богданової Хмельницької і гербовою печатю Гетьмана з гербом Абданк, знаходиться в Краківській Академії Умілостей рук. 270 (Репродукція печатки видана мною в збірнику Z Dziejów Ukrainy ст. 254).

115) Павло Алепський в р. 1654 оповідає, що в розпорядженя тієї татарської Гвардії був Гетьманом виділений простір землі між дорогою з Лисянки до Чигрина і Чорним Шляхом. Гунцель-Мокрський, посередник між Гетьманом і королевичем Яном Казіміром перед елєкцією, який в таборі Хмельницького довший час перебув, оповідав у Грудні 1648 р., що „хоч Хмельницький деспотично править своїм військом з 300 тисяч чоловіка, одначе він не може бути спокійним за своє життя, яке все виставлене на небезпеку при кожнім випадку і при кожнім бунті цієї гидкої черні, що по своїй звичці весь час пяна. Він держить яко свою сторожу 2 тисячі Татарів“ (Реляція папського Нунція de Torres’a, Сборникъ Кіевск. Ком. вып. II, с. 128), і т. д. Про Німців на гетьманській службі пор. м. ин. інструкцію Ракочого свому послові до Гетьмана Шебеші з д. 18. IV., 1657 р.: „Promiserat antea Dominus Generalis, quod Germanos suos, quos certo numéro habet, ad servitia nostra dimittet“ (Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. IІІ т. VI ст. 281).

116) Підчас подорожі Патріарха Макарія полків, як записує Павло Алєпський, було 18. Кожний полковник, по його словам, володіє що найменше 20 городами і стоїть на чолі численної армії.

116а) „List z Koliczyska do IMP. Źwana 24. VIII. 1648 od syna IMci: IMP. Kordysz powiadał mi о confessatach języków wczorajszych pojmanych. Naprzód wszyscy się na to zgadzają, że ich jest pod 180 tysięcy. Pułkowników szesnaście... Chmiel zgody sobie życzy. Czerń zaś przeciwko temu. To nie mała, że z czernią rady nie miewa, czego przed tem nie było, bo zawsze czerń domagała się tego, że z niemiż in consilio byli, a teraz z samą swoją tylko starszyzną rady miewa“ (Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645—52 f. 75).

Для прикладу, як призначались Гетьманом полковники: Універсал Гетьмана Богдана Хмельницького о призначені Івана Нечая полковником білоруським (Сборникъ Кіевск. Ком. вып. І, ст. 28): „Ознаймуєм тим писанєм нашим кождому, кому би тілько того потреба було відати: панам полковникам, сотникам, есавулам, отаманам і всему товариству Войска Е. Ц. В. Запорозского, старшині і черні, а особливо сотникам і козакам на Білій Руси знайдуючимся,... іж відячи М и Пана Івана Нечая Нам і всему Войску Нашему Е. Ц. В. Запорозскому жичливого і в ділах рицерських взятого, от боку Нашого (тут у виданню „Сборника“ помилково розставлені знаки розділові: кома повинна бути по слові „взятого“, а не по слові „Нашого“, тому що „взятий“ = wzięty, що зн. досвідчений) зсилаєм на полковництво в Білую Русь, до Могилева, Чаусов, Новобихова і Гомля і инших міст і мястечек і сел, там ся знайдуючих, аби там, зостаючи на пограничу, постерегал, якоби той полк вцалі бил захований для дальшеє послуги Е. Ц. В., Нам і всему Войску Запорозскому напротивко розних неприятелей... Тому Пану Іванови Нечаєви, полковнику Нашему Білоруському, позволяєм кождого з козаків там зостаючих, доброго милувати, а злого карати. А хто би за оказанєм того Універсалу Нашого, бил спротивни і в том полковникови важился чинить якую найменшую кривду і перешкоду пререченому Пану Нечаєви, — то Ми кождого такового, за взяттям ведомости, сроґо без фольґи на горле карати будем, не чинячи иначе. Дат. з Чигрина, Януария дня 26, року 1656-го. Богдан Хмельницкий рука власна“ (підпис для цієї доби гетьманування характерний! Так підписували свої листи і універсали тільки Монархи, напр.: „Carolus Gustavus“, „G. Rakoczy“ і т. д.). Перехід від військової екстериторіяльної, до територіальної влади полковницької м. инш. відбиває в собі підпис полковника Данила Нечая з д. 12/22 Марта 1649 р. в його листі до Лянцкоронського, кашт. камянецького: „Z Szarogrodu d. 12 Marca wedle ruskiego kalendarza. Daniel Nieczay Pułkownik Województwa Braclawskіegо Woyska Króla Jmci Zaporowskiego“ (Арх. Чарторийських cdx 144, f. 183).

117) Договоръ и постановленіе между Гетманомъ Орликомъ и войском запорожским въ 1710 г. (Чтенія Моск. Общества 1859 I).

118) Документи, що відносяться до Переяславської Умови видані в Актах Юж. и Зап. Рос. т. IІІ, IV, X і XI. Важніші з них передруковані Проф. М. Грушевським в його праці: Переяславська Умова України з Москвою 1654 р. — Київ, 1917.

119) Милюковъ: Очерки по исторіи русской культуры ч. IІІ, ст. 186, 192.

120) М. Грушевський: Історія України, т. VII, с. 391.

121) Пор. М. Грушевський: Ілюстрована Історія України, ст. 467.

122) Пор. А. Стороженко: „Іосифъ Верещинскій бискупъ Кіевскій“, — Сборникъ Кіевск. Ком. вып. І, ст. 35.

122) Цей лист Хмельницького, підчас облоги Замостя д. 7 XI 1648 писаний (його читали потім в Варшаві на засіданні Сойму елєкцийного 12 XI. — пор. Міchałowski Ks.pam. 312): Арх. Чарторийських cdx 143, N 76. Пор. „Deklaracya woli Króla Imci і Rzplitej Wojsku Koz. Zaporowskich 27 X 1625 r.: ...Lubo większa ich (козаків) część ludżmi nie będąc stanu szlacheckiego, nie tylko wolnością życia і zażywaniem majętnoéci swoich z tym najprzedniejszym Rzplitej stanem są porównani.“

123) Ця справа Мужиловського, яка пішла з того, що він, знаючи тодішні московські звичаї, за образу вважав прийняття його рибною стравою, а не мясною, дійшла до Царя і викликала цілу переписку і ряд протоколів. Вони видані в Актах Юж. и Зап. P. VIII N 38 і далі. Про „тіні по нобілітації“ була мова на соймі 1659 р. (Kochowski: Annal. Pol. Clim. ІІ, p. 394).

124) Акты Ю. и 3. P. VII ст. ЗО.

125) Костомаров: Русская ист. въ жизнеопис. ея главн. дѣятелей — перекл. О. Барвінського, ст. 331.

126) М. Грушевський ор. с. ст. 494, 496—8.

127) Памятники Кіевск. Ком. III, вид. 1898 р. ст. 188.

128) Грамота Гетьману на Гадяч, датована 27 III 1654 р., видана в Пам. К. Ком. III, ст. 192. Гадяч за часів Річносполитої був королівщиною. Перед повстанням володів нею Конєцпольський, хорунжий коронний; од нього відобрав Гадяч Микола Потоцький і обернув цю королівщину в свої добра приватні (Пор. Szajnocha: Dwa lata dziejów naszych, I, 222—5). Грамоти Богдановичу-Зарудному на Мліїв і Тетері на Смілу в Актах Ю. и 3. Р. т. III. Зарудний пізніще, підчас Чуднівської Умови з Польщею, дістав на той самий Мліїв королівське надання „правом ленним“ (Vol. Legum IV p. 360). Тетеря, коли перша царська грамота, закопана ним у землю, зогнила, просить у Царя потвердженя її в р. 1657, але так, „щоб Військо про це не знало“ (Акты Ю. и 3. P. X, ст. 487 і XI, ст. 765).

129) Для прикладу цитую тут універсал Гетьмана з наданням Київському Братському Монастирю бувших єзуїтських маєтків: Ксаверова, Мухоїд, Плисецького і Чорногородки, 9 І 1656 р. Пам. Кіевск. Ком. І, 448.

130) Універсал, датований 4 V 1655 p. (Michałowski Ks. pam. ст. 756) пор. Kubala: Zaprzepaszczona Kraina ст. 295, 432.

131) Акты Ю. и. 3. P. III, ст. 299. „Жалованная грамота малороссійской шляхтѣ, православной вѣры, на ихъ шляхетскія права“ була видана Царем 27 III 1654 р. (Про українську шляхту в Переяславських переговорах див. Акты Ю. и 3. P. X, ст. 439, 447, 491—2, пор. 487—8). По московським даним в 1654 р. склало присягу безпосередно Цареві на козацькій території 303 шляхецькі сімї. Це, розуміється, була найменша й найтемніща частина живучої тоді в цій козацькій Україні шляхти. Вище вже було сказано, чому найбільш свідомі і найбільш активні укр. елєменти не хотіли присягати безпосередно Цареві, а тільки через Гетьмана. Таких елєментів найбільше було власне серед шляхти, і тому ці 303 шляхецьких сімї — це тільки дрібний вийняток. Крім православної була вже тоді на Україні і щляхта католицька (про це буде мова низче) і згадка в грамоті царській тільки про шляхту православну була уступкою, зробленою Гетьманом нетолєранцийній і недовіряючій „покатоличеним Черкасам“ політиці московській та випливала з цілого тимчасового характеру Переяславської Умови. „Забезпечення“ дане Гетьманом католицькій шляхті пинській служить тому найкращим доказом. Яко приклад нового служебного характеру шляхецького землеволодіння можна ще навести оце прохання полковника Івана Нечая до Царя з д. 24 VI. 1656 р.: „за сотника моего подручного надъ всею шляхтою Івана-Адама Григорієва Кошанского, шляхтича, челомъ бью, чтобъ ему (на) помѣстье во Мстиславскомъ уѣздѣ грамоту дать изволилъ и его пожаловалъ, чтобъ имѣлъ съ чего служить твоему Царскому Величеству“ (Сборникъ К. Ком. вып. I, с. 64 — 5).

132) В ориґіналі: „Cicho, skromnie і łaskawie, jako wrzodowi niemal ugadzając, z poddanymi postępowali.“ (Pamiętniki Jemiołowskiego, p. 15). Пор. лист Кисіля до Хмельницького, в якому Кисіль в імени шляхти обіцює: „z poddanymi naszymi, nullam exercendi tirranidem, uspokoić się“ (Grabowski — Ojczyste spominki ІІ p. 30—2) а также жадання Хмельницького, поставлене Миколі Кисілю і прибувшій з ним в 1650 р. шляхецькій делеґації, „by łagodnie z сhłоpami postępowali“; вище згаданий (примітка 88) універсал гетьманський, і т. д.

133) Слова з листу кошового Івана Гусака до Гетьмана Самойловича, писані в 1684 р. Літопись Величка II, 543.

134) „Żeby kozakom, pod prawem szlacheckim siedzgącym, forum przeciw szlachcicowi, krzywdy czyniącemu kozakowi, w Grodzie, w Ziemstwie і Trybunale naznaczone było“ — казав Казановський в 1648 p. на соймі конвокацийнім у Варшаві, даючи тим доказ, якою пекучою була вже тоді ця справа (Michałowski — Ks. pam. ст. 119. Пор. вище прим. 122а).

135) Для характеристики цих правних відносин навіть у пізніщих часах, коли вже влада Війська Запорожського, а з нею й сила українського права державного була ослабла, може послужити пункт інструкції на Сойм Варшавський 1664 р., даний послам козацьким від Гетьмана Тетері і Війська Запорожського: „Jeżeliby kto chciał ze szlachty być w regestrze kozackim і uslugę J. Kr. Mci między kozakami tractować, ten, by najstarożytniejszej był familii, sądоwі Hetmanskiemu subesse powinien, poko tu zostaje. Jednak, gdy w Koronie, albo W. X. Litewskim comparebit, porzuciwszy tę służbę, aby, że był w regestrze kozackim, nie szkodziło і nie derogowało nic honorowi jego“. Архів кн. Чарторийських в Кракові сdх 402, f. 561.

136) Так інтерпретує це надзвичайно важне жадання в своїй Літописі Самовидець, ст. 58.

137) „Нами ся Войском Запорожским титулуєте, а нас за нізащо маєте“ — писав у вищезгаданім листі кошовий січовий Гусак до Гетьмана Самойловича і до „старшини городової“.

138) Акты Ю. и. 3. P. XV, ст. 54.

139) Акты Ю. и. 3. P. XI, ст. 765. „Литовські краї“ зайняло тоді було союзне московське військо. Царь таки надав пізніще (в 1655 р.) Виговському величезні маєтки на Україні: Остер, Козелець, Трипілля, Стайки, Ромни і т. д., але він, розуміється, ними не володів ніколи (Акты Ю. и 3. Р. т. II і XI).

140) Там же, т. XI. ст. 750.

140а) Для прикладу: Чолобитна ніжинського полк. Василя Золотаренка до Царя з проханням грамот на ріжні землі для осавула Леонтія Бута і сотників Романа Ракушки і Пилипа Уманця в Марті 1660 р.:... „вели, Государь, ім дати внов — Леонтію Буту сельце Киселювку і Адамовку з млинками, на греблі Киселювской будучими, а крестиянских дворов в них з 40, опріч козаков; (і пожаловать) сотника Романа в Ніжинском полку в Новгородском повіті, селом Клістер з млинками і іними приналежностями, а в нем крестиянских дворов, опріч козаков, зо сто; глуховского сотника Филипа селом називаемим Гремяче з млинком на реці Рогозной,... а в том селі крестиянских дворов з 60, опріч козаков“... (Памятн. К. Ком. III с. 425). Або ще такеж прохання прилуцького полковника Федора Терещенка з дн. 19 XI 1659 р. про грамоти для іченського протопопа Симеона Адамовича: „...пожалуй его деревнею Буромкою і Шиловичами з двома млинами“ (там же, ст. 393) і т. д.

141) Драгоманів: Політичні пісні укр. нар. І, ст. XXXVIII. Пор. слова того самого Гусака у вищезгаданім листі до Самойловича: „Дай Боже нам всім, Войску Запорожскому, во всі віки здобитися тими булавами, бунчуками, короґвами, привілеями і арматами і бубнами, котрі дойшли до небощику Хмельницькому рук наших...“ Цікаво зіставити з вищенаведеними словами інструкцію, дану в 1666 р. оберляйтенанту Фірксу польським комендантом Білої Церкви: „byłaby rzecz bardzo potrzebna, aby na fortecę Czehryńską większe było praesidium, gdyż tamże wszystka armata z municyami, różne apparaty wojenne і insignią na Żółtych Wodach, pod Korsuniem, Pilawcami і gdzie indziej wzięte, znajdują się, na które przypominając, chłopstwo od żalu wzdychają, za których odwiezieniem mogliby zapomnіeć Chmіelnіckіegо“ (Арх. Чарторийських cdx 402, f. 635). До боротьби між землеволодінням приватним і землеволодінням общинним, з його нереходовою формою маєтностями ранґовими, дрібною ілюстрацією може ще послужити цей уступ інструкції, даної шведським послам для переговорів з Гетьманом в 1656—57 році: „а то на волю Хмельницького буде, чи захоче він своїм служилим людям дідичні маєтности, чи доживотні давати“ (Сборн. К. Ком. вып. І, 1911 р„ ст. 114).

142) Акты Южн. и Зап. Рос. X, ст. 487—88.

143) Акты Южн. и Зап. Рос. III, ст. 552.

144) Акты Южн. и Зап. Рос. X, ст. 248.

145) Смяровський в 1649 р. привіз був 50 таких королівських привілеїв „з віконцями“ на хуторі і на шляхецтво для полковників і старшини (Grabowski Ojcz. Spominki І, 142 і лист Фірлея до Кисіля 17 VI 1649 в Бібліотеці Оссолінських у Львові cdх 225, f. 231) Чутка, що ходила тоді по Варшаві ніби то Смяровського козаки втопили (Пам. К. Ком. І, 352), була неправдива. Його на очах у Гетьмана зарубали шаблями полковники в „piątek swiąteczny“, на Зелені свята.

146) Kubala: Wojna Moskiewska, ст. 7—8.

147) Н. Молчановський: „Акты Шведскаго Государственнаго Архива“, видані в Т. VІ, част. III Архива Ю.-З. Рос., ст. 28—9.

148) Всі нищеподані сильветки видатніщих Хмельничан взяті з моєї моноґрафії про Станіслава Михайла Кричевського, виданій у збірнику „Z Dziejów Ukrainy.“ Там же подані джерела, література і подробиці, яких тут для браку місця не повторюю, відсилаючи цікавого читача до цієї моєї праці, або до тому ІІ-го моїх „Історичних Студій“, де вона має бути мовою українською видана.

149) Акты Южн. и Зап. Рос. III, ст. 281.

150) Szajnocha: Dwa lata dziejów naszych II, s. 441.

151) Пам. К. Ком. вид. 1898 р. т. I, 196.

152) Як вище в примітці 69.

153) Акты Ю. и. 3. Рос. III, ст. 404.

l54) Pamiętniki Hannowera, tłómaczenie Majera Bałabana, видавництво „Ruś“ I, 1911 p. ст. 63.

155) Grabowski — Ojcz. Spominki II, st. 69; Jerlicz: Latopisiec I, 122; Dyaryusz Stanisława Oświęcima, st. 350, і т. д.

l56) Акты Южн. и Зап. Рос. XV, ст. 306.

157) Памятн. К. Ком. III, 351.

158) Уживання імен патронімічних (по батьку) замість родових — це явище, яке дуже часто в тих часах зустрічається. Воно пояснюється почасти звичаєм, а ще в більшій мірі потребами конспірації, особливо у найбільше загроженої шляхти (напр.: шляхта, що заперлась з Богуном у Вінниці, тому, як кажуть Поляки, піддатись не хоче: „bo im о skórę, albo przynajmniej о to chodzi, żeby ich, kiedy wynidą, nie poznano“ — Grabowski, Ojcz. Spom. II, 69). Отже напр. Іван Виговський вписується до реєстрів козацьких 1649 р. як Іван Остафієвич; сотник полку миргородського Кирик Поповський, як Кирик Якименко; Павел Янович Хмельницький підписується часто Павел Янович (напр. автограф 1657 р. в Крак. Акад. Ум. N 269 і підпис 1664 р. в Арх. Чартoр cdх 402 f. 533 і т. д.) а звуть його найчастіще Павел Яненко і це призвище потім в рід його переходить; писаря Семена Ґолуховського звуть Семеном Остаповим. (Акты Ю. и. 3. Р. VIII, ст. 356; VII, 189, 355; IV, 174-5, 272; V 41—2, 57; Памятники IV passim); полковника Лесницького — Григорієм Сахновичем; полковника Івана Нікифоровича Золотаренка — Іваном Ничипоренком (Арх. Ю.-З. Р. III. т. VІ passim) і т. д. Що Іван Федоренко і Богун це одна і та сама особа, свідчить між инiим „отписка“ Унковського з р. 1650 о числі полків і призвищах полковників, вписаних до реєстрів козацьких по Умові Зборовській. В цій отписці, висланій аґентом московського уряду з України до Москви (Акты Южн. и. Зап. Рос. VIII, 352), полковником кальницьким названий Богун, який в реєстрах, поданих Королеві, вписаний, як Іван Федоренко. Инші докази приведені мною в збірнику Z Dziejów Ukrainy, ст. 289.

159) Напр. дуже добре в справах українських поінформований Ян Бялобоцкий у своїм сучаснім алеґоричнім творі („Brat Tatar albo liga Wilcza z Psem na gospodarza“, Krakow 1652) вкладає в уста Хмельницького такі слова до Татарів, яких автор вовками називав: „Ma gospodarz mój (тоб-то Король) owce kilkorakie — białe, pstre, czarne a psy (тоб-то військо Річпосполитої) ladajakie. Co lepsze, tom ja, bracie раnіе Wilku, odwabił z sоbą już na stгоnę kіlku.“ Пор. „Instrukcya sejmiku Lubelskiego 11 X 1649“, яка жадає від Сойму, щоб від заплати війську коронному були вилучені ті, що „na Żółtych Wodach poginęli, tak piechota jako і dragani, z których jedni sukcesorów nie mają dгudzy u Chmielnickiego w służbіe zоstają“ (Арх. Чарторийських cdх 417, f. 79).

160) Лист Кисіля до Примаса 31 V 1648. Арх. Чарторийських cdх 142 N 26.

161) Пор. напр. „Relacya o działaniach Chmielnickiego“: ...„tamże (в Чигрині при Хмельницькім) listy czytano od Cesarza tureckiego — bуlі niektórzy nasi, со sіę pokozaczyli“ — пояснює польський автор цієї реляції (Michałowski — Ks. pam. 554). Або незадоволення московських воєвод тим, що Виговський і Тетеря розмовляли з львівськими послами (в р. 1655) по латині (Kubala: Wojna Moskiewska р. 306, 308) і т. д.

162) Ор. Левицький: Передмова до Літописі Самовидця, ст. 40, 60.

163) „Wyhowski hat in seiner Cantzley 12 schreiber, Polnische von Adel“ (Арх. Ю.-3. P. ч. ІІІ, т. VI, ст. 46).

164) „Destinatus ad M-tem V. legatus fuit Nicolaus Warakinski, probatae vitae vir“ — так доносив Королю Шведському о. Данило 7. VI., 1656 р. (Арх. Юго.- Зап. Р. ч. III, т. VI., ст. 119). Призвище здається перекручене, на жаль возстановити його по иншим джерелам мені не вдалося.

165) Той Славковський (пор. Акты Юж. и Зап. Рос. III, с. 499) в Памятниках К. Ком. т. II, помилково названий в показчику імен „старостою черкаським“. Староство черкаське належало до самого Потоцького. Славковський, як це виразно в тексті (ст. 604—6) сказано, був його „слугою“. Инший такий слуга Потоцького, Григорій Кобилецький, на прохання Потоцького був Хмельницьким призначений полковником піхотним ніжинським (лист Потоцького до Хмельницького, в якім ця справа порушена з д. 3. VIII., 1650 р. в Арх. Чартер. 144 f. 938). Що до дворян гетьманських для прикладу ще: „powiedział mi to jeden szlachcic, Chmielnickiego chłopiec“ (дворянин покоєвий) — пише в своїй реляції згаданий вище (прим. 13) Мисловський.

166) Памятники К. Ком. IІІ, ст. 346, 352—3. Rolle: Kobiety na dworze czehryńskim s. 38. Акты Юж. и Зап. Рос. VІІ, с. 189.

167) Завдяки справі судовій знаємо жанр, такого Мартина Кремиського, міщанина люблинського, який перед тим „служачи рукодайне урожоному п. Михалові Солайському, провента в маєтностях Роговських,... потом рукодайне до конкверента (Єроніма Солайського, брата попереднього) приставши, з маєтностей... провента і інтрати... яко писар провентовий одбирав“, врешті „привязався рукодайне до Данієля Виговського, на тот час гетьмана наказного Войск Запорожских“. Памятники III, ст. 227—8.

168) Деякі подробиці про цих дворян у Ейнгорна: Сношенія малор. духовенства съ моск. правительствомъ.

169) Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. III, т. VІ, passim. Kubala: Wojna brandeburska, s. 101—2, passim. Памятн. К. Ком. вид. 1898 р. т. III, с. 271, 339 і вище прим. 52 і 111. Про давні зносини Радзієвського з Хмельницьким інтересну звістку за Лінажем подає Н. Молчановський (Передмова до ч. ІІІ т. VI. Арх. Юго.-Зап. Рос. с. 43): „Радзієвський оповідав Лінажу, що зустрів у козаків (підчас свого посольства ще перед повстанням) повне недовірря і нічого не міг би зробити без Богдана Хмельницького“. Інтересний оцей „паспорт“ Радзієвського, даний свому послові до Гетьмана Ґрохольському в Серпні 1656 р. „Hieronim na Radziejowicach Radziejowski, podkanclerzy kor. etc. — Oznajmuję tym listem moim otworzystym wszystkim tak Ich M.P. Pułkownikom, Assawułom, swiaszczennikom, iż w pilnych і poważnych sprawach posyłam młodzieńca mego Samuela Grocholskiego do Hetmana Zaporowskiego, prosząc, żeby go bezpiecznie podwodą przeprowadzili“ (Kubala: Wojna brandeburska s. 408). Ґpox. був пійманий y дорозі Чарнецьким і разом з листами Радз. і Карла Ґустава, які він віз до Хмельницького, відісланий до Короля (ibid. 73). Олівеберґ заслуговував би окремої біоґрафічної розвідки, яка-б могла може кинути світло на мало досі відомі зносини Гетьмана з грецьким та царьгородським православним духовенством.

170) Про двох перших — Арх. Юго.-Зап. Рос. tom. cit. 65—8, 73, 78, 80, 92, 96. Про Томкевича — Kubala: Wojna brandeburska s. 430, Памятн. К. Ком. IІІ passim.

171) Kubala : Wojna brandeburska, 154.

172) Ibidem ст. 154, 344. Арх. Юго.-Зап. Рос. ч. IІІ, т. VI, с. 282.

173) Арх. Юго.-Зап. Рос. tom. cit. 45, 325, і вище ст. 47. Kotłubaj: Życie Janusza Radziwiłła, s. 77—9. Смірнов: Рисунки Кіева 1651 года (Труды XIII Арх. Сьѣзда) с. 223 і т. д.

174) Н. Молчановський: Передмова до ч. III т. VI Архива Юго.-Зап. Рос. с. 36. Szelągowski: Układy królewicza Władysława і dyssydentów z Gust. Adolfem w r. 1632, (Kwartalnik hist. 1899) s. 721—3.

175) В книжці написаній німецьким офіцером, що служив у литовськім війську кн. Ян. Радзівілла, і виданій в р. 1649 п. з. „Gründliche und Denkewurdige Relation der Newlichen Cosaken-Revolte wieder die Cron-Polen... Nach bewusten und zum theil selbst erfahrnen Umbständen kurtzlich verfasset durch einen Namhafften Oficirer jedoch dabey des Friedens Liebhabern“ — на ст. 7 читаємо: „Der gen. Maior Krziwanos ein gebohrner Schott, von wegen seiner krumen Nas also von den Cosaken genant, sonst ein resolvirter und verwegener Soldat.“ Др. C. Томашівський на підставі инших джерел, не знаючи цієї звістки, характеризує Кривоноса „яко бувальця і мізантропа, що ненавидить однаково Поляка-шляхтича як і Українця-козака“ (Львівська „Неділя“, р. 1911, No. 39). Н. Молчановський на підставі актів Шведського Держ. Арх. твердить, що опозиція Кривоноса була „прекрасно відома“, на підставі донесень шведських аґентів, канцлеру А. Оксеншерні (Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VІ, передмова, с. 51). Пор. ще: „Nie wdaję się Chmielnicki z swoimi mołojcami do zaciągów tego Krzywonosa і о nim wiedzieć nie chce, acz wielu ludzi rozumie, że to wszystko dzieje się za skrytą radą jego, jako człowieka chytrego“ (Лист. C. Kyшевича з д. 8 VII. 1648 в Жерелах до іст. Укр. IV, с. 36). „Krzywonos Chmielnickiego mało nie sciął, powadziwszy się“ (Лист з Бережан 26 VIII 1648 в „Zbiorach Rusieckich Miscel. 1645-52 f. 185). Кривоносу „żadnejśmy szarpaniny nie pozwalali, ani do zburzenia miast pozwolenie dawali“ — писав до польських Комісарів в Серпні 1648 р. Хмельницький (Памятники т. І, 277). В тім самім часі доносив Кисіль канцлерові, на підставі звідомлення свого посла до Хмельницького о. Петронія Ласка, що там „Krzywonosa wzięto do armaty і przykowano za szyję łancuchem. Szlachtę już wszystkę, cokolwiek przy Krzywonosie było więzniów, wypuszczono, і więcej stu kazali poscinać Tatarom tych rozbójników“ (Ibid. 275). Через тиждень знов писав він: „Krzywonos był do dział przykowany, potym go przy ojcu Łasku wypuszczono, lecz za poręką“ (Ibid. 279.) Інтересно за чиєю порукою міг Хмельницький звільнити тоді Кривоноса? Ціми непорозуміннями між Хмельницьким і Кривоносом інтересується папський нунцій у Варшаві de Torres, який доносить про це під датою 19 VIII Св. Престолу (Сборникъ Кіевск. Ком. вып. II с. 113). „Gazette de France“ з р. 1649 писала, що Кривонос одержав смертельну рану в Новембрі 1648 р. підчас облоги Замостя (С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину, прим. 326). Може в звідомленях представників протестантських держав у Царьгороді та в анґлійських і шведських архівах, криється розгадка цієї загадкової постаті.

Праця Ів. Крипякевича: — „Козаччина в політичних комбінаціях 1620—1630 р.“ (Записки Наук. Тов. ім. Шевчена р. 1913 т. 117—8) — подає дуже цікаві данні про те, як вже на 20 літ перед повстанням Хмельницького пильно займались козацько-українськими справами оці представники антикатолицьких (і антигабсбурських) держав в Царьгороді, особливо Корнеліс Гаґа амбасадор голяндський (приятель Патріярха царгородського Кирила Лукаріса і прихильник політичних заходів семигородського Князя Бетлєна Ґабора), а также амбасадор англійський Тома Ро і т. д. Думаю, що подібна праця для доби Богдана Хмельницького дала-б цінні результати для виясненя сторонніх впливів в перших часах козацького повстання.

176) Наші дотеперішні відомости про особу Гунцеля Мокрського дуже скупі. Він без сумніву відограв головну ролю в помирені Хмельницького з Яном Казіміром перед елєкцією в першім році повстання; вже хочби тому його фіґура варта була-б більшої уваги. „Xsiądz Mokrski był jezuitą і uczył w szkołach, pod którym Chmielnicki poetyki і retoryki słuchał, ten ze Lwowa od mieszczan posłany do Chmielnickiego na traktaty, którego poznawszy... posłał do Króla“ (Nowiny z Warszawy 29 XI 1648 в Арх. Чартор. cdx 143, N 87). Пpo це посольство Мокрського, який, як пише Кушевич, „z Chmielnickim miał już swoje pewne znajomości“ — див.: Жерела до іст. Укр. IV, ст. 101, 126—7; Pamiętniki Al. St. Radziwiłła II, s. 350; Michałowski: Ks. pam. s. 214, 217; Памятники I, 309, 312; C. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину (Львів 1914 р.) Він вже не жив у Лютім 1649 (Памят. 318). Інтересні дані приводить Н. Молчановський в передмові до Актів Шведського Держ. Арх. (Арх. Ю.-З. Р. tom. cit. 50—2). Між иншим за Hurmuzaki, що на думку Лупула Хмельницький під Замостям схилився до намов Яна Казіміра завдяки слухам про мир Імператора австрійського зі Швецією. Папський нунцій у Варшаві de Torres зве Гунцеля Мокрського „pater Andreas Concel“ (Сборникъ К. Ком. вып. II ст. 29, 127); в його докладах Св. Престолу знаходимо цікаву звістку про те, що в Грудні 1649 р. (отже вже по смерти Мокрського) венецький посол (Niс. Sagredo, який в листі 20 XI 49 р. називає Хмельницького „gentilhuomo polacco della Rusia“, — Кордуба: Венецьке посольство до Хмельницького, ст. 17) і папський нунцій при імператорськім (австрійськім) дворі „хотіли війти в зносини з якою небудь духовною особою, ченцем (persona religiоsа), який би міг іх точно поінформувати про козацькі діла і який би мав доступ до Хмельницького“ (Сборникъ 79—80). Варто теж зазначити, що лист Гетьмана до королевича Яна Казіміра, посланий перед елєкцією (16 XI) власне через Мокрського, з обітницею піддержувати його кандидатуру на польський престол, був адресований до нього, яко до „Короля шведського“ (цей нележний йому дідичний титул королевич Ян Казімір прийняв ще перед елєкцією, в Іюні мці). Відповідь Яна Казіміра Гетьману теж мала печатку „королівства шведського“. Поминаючи значіння цього факту в тодішній міжнародній політиці, піддержування кандидатури Яна Казіміра, яко дідичного, а не тільки вибраного Річпосполитою Монарха, йшло ще по лінії антиреспубліканських і монархічних тенденцій Гетьмана. „Бажаємо того, щоб по волі В. К. Милости вже більше тих побічних короликів не було і того у Господа Бога просимо, щоби В. К. Милость рачив бути самодержцем, як і инші Королі...“ — так писав Гетьман у цьому листі через Мокрського (С. Томашівський ор. с. ст. 97; пор. вище ст. 117).

Для характеристики головних провідних ліній тодішньої католицької політики в Польщі і її впливу на польсько-українські відносний, треба зауважити, що Папа через свого нунція заложив енерґічний протест проти Зборівської Умови (Сборникъ 77); що Король Ян Казімір мусів запевняти нунція, „що в цій умові не окреслено, який саме митрополит має дістати місце в Сенаті: православний чи уніятський“ (ibid. 75, і те саме в листі Сапіги, подканцлєра Лит., до нунція ст. 180); що „школи єзуїтів будуть перенесені з Київа, але тільки на пять миль від города.“ Далі просив Король нунція підождати з офіціальним дорученям папських бреве, бо такі вирази, як „perfidos hostes, et zizanium impiorum“ можуть образити польських підданих некатоликів, а особливо військо, серед якого багато іновірців (ibid. 78). Інтересна увага нунція, що на авдієнції у Короля 9 І 1650 були прийняті одночасно анґлійський посол і прибувший тоді до Варшави Митрополит Коссів (ibid. 81). Нунцій з задоволеням нотує слова, сказані якоби Королем у відповідь на заяву Кисіля: що Митрополит ображений незатвердженям Зборівської Умови в Соймі, що козаки знов повстануть, що Хмельницький зі злости утопить Митрополита в Дніпрі. „Хай Митрополит заспокоїться — відповів Король — а ні, я сам утоплю його у Вислі, або скажу порізати на кавалки“ (ibid. 82). „Королеві і польській Республіці в багатьох відносинах і по багатьом причинам зовсім бажана унія ціх руських схизматиків з апост, престолом... Канцлер казав мені, що коли ця унія, як ми всі сподіємось, складеться, то єретики стратять усю свою смілівість і їх думки на соймі зовсім не будуть братись під розвагу. Що це правда, доказують ті великі зусилля, які приклали, єретики, щоб одговорити православних од конґресу (на якому мала бути проклямована унія), мабуть передбачаючи велике ослабленя і велику шкоду, що можуть виникнути для них з установленя цієї святої унії“ (ibid. 98) — так писав нунцій з Варшави до Риму 12 Марта 1648 р., тоб-то на три дні перед заключеням при жвавім посередництві Царьгороду козацько-татарського союзу (Акты Ю. и 3. P. IІІ, с, 180) і перед вибухом великого українського повстання..

177) Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VI, передм. ст. 56.

178) Джерела при біоґрафіях, як вище прим. 148.

179) Akademia Kijowsko-Mоhilańska, s. 133.

180) Памятники К. Ком. II, ст. 442—444.

181) Там же ст. 450.

182) Relacya Sieleckiego, posłanego do Jérzego Chmielnickiego — Apx. Чарторийських cdx 2105, f. 245: „Między kozakami Zadnieprskimi, a z tej strony Dniepru, wielka niemiłość, nieprzyjaźń і dissidentia, zgoła divisi inter se“.

183) Акты Ю. и. 3. P. VII, cт. 370; VIII ст. 115, 190, 205; IX, ст. 818; XI, ст. 471-2.

184) „Na Podlasiu motus wielkie powstały і chłopstwo, Ruś wszystka zbuntowała się, mianowicie w Bilsku і Drohiczynie, posłali do Chmielnickiego о suppetiae prosząc, a przynajmniej о głowę, któraby im mogła prodesse“ (Лист Андрія Мясковського з Варшави 9 IX 1648 р. „Zbiory Rusieckich“ Miscell. 1645—52 f. 69).

185) Над пропозиціями Веллінґа радили Гетьман і старшина, і на цій раді було постановлено, як доносить Королеві в свому рапорті Веллінґ:... „dass man sich in keine tractaten einlassen sollte, es wehre dan, dass Ew. Königl, Mtt. ihnen cedirte das Jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolаnіam, da der Griechiesche glaube gewesen und die sprache noch ist, biss an die Weixel, damit sie dasselbe behielten, wass sie mit ihrem Schwerdt gewonnen, und verlachet werden würden, wen sie nit vindicirten bey itziger gelegenheit, wass die ihrigen verlohren und ihnen mit unrecht ist genommen worden...“ (Aрхивъ Ю.-З. Рос. ч. IIІ, т. VI, ст. 205). Пор. вище примітка 113а.

186) Пор. вище примітки 12 і 15, а также для прикладу грамоту митрополита Діонисія Балабана, видану Луцькому Братству в 1657 р. (Памятники І, ст. 104) і т. д., і т. д.

187) Памятники І, ст. 99. Арх. Ю-З.Р. ч. III, т. VI ст. 138, 170, 221-2 (заприсяжена ассекурація Карла Ґустава), 297 („козаки бажають одержати всю країну між Вислою і тутешніми місцями“ — доносить в Чигрина 12 VI 1657 р. посол Лілієнкрона); і як вище.

188) Інструкція Тернешельду і Веллінґу 25 IX 1656 р.: „... посли повинні ясно представити козакам, що теперішньою війною Великий Князь (так Шведи титулували Царя) підтверджує свої замисли, що виражені в словах титула: Волині, Поділля, Білої Россії і многих других земель на сході, заході і півночі наслідник от отців і дідів — намагаючись отим шляхом предявити свої претенсії на всі ці землі, які ніколи не належали до Вел. Кн. Московського... і ріжні инші, до яких ні один з його предків не мав претенсій. Звідціль козаки можуть легко зробити висновок, що жде їх, коли вони не перешкодять виконанню його (Царя) замислів. При тім треба звернути увагу, що Вел. Князь включив до свого титула і їх власну землю. Цей арґумент треба розвинути ширше і пояснити Хмельницькому, чому Москвитяне тайно замишляють заключити договір з Поляками і чому Поляки охотніще йдуть на приязнь з Москвою, чим зі Швецією. А власне Москвитяне, маючи надію захопити всю Литву і Польщу, думають шляхом зближеня з Поляками поневолити козаків і одняти од них волю, яко вони не стерплять ні в сусідстві, ні в самих руських землях“ (Арх. Ю.-З. Рос. ч. III, т. VI, ст. 160—1). Те саме в інструкції даній Лілієнкроні 10 IV 1657 р. (ib. ст. 259).

189) Лист з дня 8 VI 1648 р., виданий в Памятниках І, ст. 221.

190) Пор. Акты Юж. и. Зап. Рос. т. XIV, ст. 354.

191) Посольство Євлєва до Річпосполитої, Март 1657 р. (Сборникь статей и мат. по ист. Ю.-З. Р. Кіевск. Ком. вып. І, ст. 76). На це польські дипльомати відповідали: „что неправда Хмельницкаго объявилась и къ Царскому Величеству: уже присягъ ныне Ракоце и полковника своего Онтона и Богуна прислалъ въ Ракоце съ войскомъ... А Царскому Величеству онъ, Гетманъ Хмельницкой, во всем хочетъ починить дурное такое же, какъ и Королевскому Величеству учинилъ. И Царское Величество про то-бъ вѣдалъ, что мысль ево недобрая. А тѣ рѣчи говорилъ онъ подканцлеръ (Нарушевич) съ нимъ, Клементьемъ (Евлєвим), по королевскому приказу“ (ів. ст. 94, 100).

192) Див. вище ст. 52—3; посольство Бутурліна в Актахъ. Южн. и Зап. Рос. т. III; реляція Желібужсьвого і Акты Ю. и 3. Р. т. XI, ст. 714. Інтересно між иншим, що в ролі посередника між Москвою і Швецією, поруч з Гетьманом, хотів також виступити і Курфірст брандебурґський (Kubala: Wojna Brandeburska, dodatek XI, s. 411).

193) Пор. Kubala: Wojna Brandeburska, s. 397: „Resolutio categorica“ дана польським комісарам до замиреная з Москвою 5 X 1656 р.: Strony kozaków, tych omni meliori modo tarn uspokoić, choćby też im со udzielnego za Dnieprem udzielić“.

194) Посольство Бутурліна, як вище.

195) Kubala: Wojna Moskiewska, s. 117—18, 312, і Wojna Brandeburska: s. 406 і Traktat Wileński. Жерела до Іст. Укр. XII, 405 psm. і т. д.

196) Арх. Ю.-З. Р. ч. III, і. VI, ст. 364.

197) М. Станіславський під Берестечком був у польському війську і був ранений (Oświęcim: Dyaryusz s. 337). В р. 1657 він виступає як головний посередник між Ракочим і Юрієм Любомирським та прихильниками віддання Ракочому польської корони. Його маєток по конфіскаті був наданий Королем Андрієві Потоцькому. Про нього nop.: Dr. Antoni J. Sylwetki histor. ser. VIII, s. 317; Jemiołowski pamiętniki s. 119; Жерела до Іст. Укр. XII, ст. 405 („М. Станиславской былъ отъ маршалка кор. отъ Любомирского, и отъ нѣкоторыхъ пановъ польскихъ, призывая Семиградского на королевство польское“), 407, 474; Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 26: лист Василя Леховича до кн. Четвертинського 10 ІІ 1657: „Р. Stanisławski, chorąży halicki, ten zostaje przy Timi Januszu perduello.“ Василь Яворський був одним з головних дорадників Ракочого підчас його походу на Галичину в 1657 р. Його маєток по конфіскаті був наданий Савостяну Маховському, тому самому, що потім розстріляв Виговського. Пор. Szczęsny Morawski: Aryanie polscy s. 422, 459; Жерела до Іст. Укр. IV, ст. 16. Оженений був цей Яворський з Марухною Уруською.

198) Сам він був аріянин. Про нього пор. мою студію:„Аріянcький cоймик в Киселині в Маю 1638“ (Записки Наук. Тов. ім. Шевченка). Він належав до шведської партії, як всі майже аріяне під проводом Немирича. За нього і за Гулевича потім заступається перед Річпосполитою Гетьман Виговський з Військом Запорожським.

199) Арх. Чарторийських cdx 2446 f. 155. Пор. Boniecki: Herbarz VII, s. 402. Йому повернуто шляхецтво і уряди в р. 1662 (Vol. Legum IV konst. 1662 р. N. 63); Арх. Чартор. cdx 154, f. 760: .,nie folgоwano nigdy, dalszych przykładów nie szukająс etiam za panowania J. Kr. Mci sądził і skazał sejm... Hulewicza za zdradę ze Szwedami, 1658 r. sądził trybunał Stanisławskiego“ etc.

200) Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 203. Копіял кн. Степана Четвертинського.

201) Акты Ю. и 3. P. III, переписка в справі Нечая, ст. 519, 523 рsm.

202) Між иншим в інструкції шведським послам до Гетьмана, Веллінґу і Лілієнкропі, був вставлений такий пункт: посли .... „повинні поручити увазі Хмельницького польських шляхтичів, що підчас теперішньої війни вірно стояли по боці Корол. Вел., особливо кн. Богуслава Радзівілла, ґенералмайора Немирича і полковника Корецького, щоб їм повернуті були їх добра, а з окрема їх дідичні маєтки в козацьких гряницях, маючи на увазі, що таких осіх небагато і що вони можуть козакам у великій пригоді стати.“ (Арх. Ю.-З. Р. ч. III т. VI ст. 158, 269).

203) Boniecki: Herbarz s. voce; Dr. Antoni J.: Opowiadania ser. IІІ, t. ІІ „Jak się źyło na kresach ukrainnych“. Про молодого Степана в Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 85, 153, 227.

204) фундадія монастиря, в Арх. Чартор. cdx 2446, f. 160 і лист Балабана, писаний з Хорохорина 15 IX 1659, f. 209. М. Грушевський: Історія України т. VII, ст. 436 —7, 585.

205) Арх. Чартор. cdx 2446 f. 143, лист датований з Нової Четвертні 7 VII 1658 р.

206) Пор. Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. І, N 89—101, і т. д.

207) М. Грушевський: Іст. Укр. VII, т. 543.

208) Michałowski: Ks. pamiętn. 157. Самовидець: Літопись ст. 222. Його дружина вийшла потім заміж за Коссаковського (Boniecki: Herbarz IV, s. 36), а не була „віддана силоміць заміж за якогось козака“, як пишуть деякі польські історики.

209) Його листування з Іваном і Костянтином Виговськими, Ждановичем, полковником литовським Кмітичем, зі Станісл. Потоцьким і иншими зберігається в Арх. Чартор, сdх 2446. Помітка „ядовитий“ знаходиться при листі кн. Степана з д. 9 II 1657 до кн. Вишневецького, який тоді наближався з польським військом до Волині (ib. f. 23).

210) „JMP. Wyhowski Hetman Wielki Zaporoski, który ma spokrewnienie z synem moim“ — писав Четвертинський (сdх с. f. 143). „Jus sanguinis przez spokrewnienie z domem xżąt Sołomereckich adigit do scislejszej ku WMMPanu obserwantiey“ — писав до Четвертинського Ів. Виговський (ib. f. 95).

211) Арх. Чартор. cdx 2446, f. 17. Того самого дня князь висилає листа до Виговського з проханням про „інтерцесію до Гетьмана“ (ł. с.). Зарудного титулує він в цьому листі „стражником.“

212) Архив Чарторийських cdx 2446, f. 64: „Copia listu od JMMPP. Obywatelów Wdztwa Wołyńśkiego do Pana Chmielnickiego w Ołyce 7 Junii 1657“ (всі ці листи писані розуміється по польські). Про спустошеня Волині пор. ще інструкцію послам на сойм 1652 р.: край зруйнований військами козацькими, а також „польськими і німецькими“ (Арі. Ю.-З. Р. ч. II, т. І N 37).

213) Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 24: „Kopia listu od P. Chmielnickiego do Xcia JMCi P. Podkomorzego Bracławskiego, z Czyhryna 17 Januarii 1657.“

214) Напр. в листі до Констянтина Виговського полковника пинського і туровського з д. 7 VII. 1658 р. (Арx. Чарторийських ib. f. 143).

215) Лист Констянтина Виговського до кн. Степана Четвертинського (ib. f. 145).

216) Пам. Кіевск. Ком. вид. 1898 р. т. III, ст. 265—7. Пор. ще лист з д. 31 І 1658 з Межибожа до Бєнєвського від полковника Федора Михайловича (Лободи?), що, як Тарновський на Волині, так він на Поділлі, був начальником козацьких залог. І він, як і Тарновский, чемно Бєнєвського збуваючи, своє робив. „Ми чинимо все по наказу Гетьмана Військ Запорожських — писав він — і то обережно, маючи на думці приказку: святий покою —добро з тобою“ (ib. ст. 272-3).

217) „Relatia Ukraińska przesłana Królowi od S. Bieniewskiego w lutym 1658 г.“ Памятники III, ст. 284. Новаковський, про якого тут мова, це м. б. Остап Новаковський „нобілітований“ в 1661 p. (Vol. Legum IV s. 359).

218) Акты Ю. и 3. Рос, IV ст. 105.

219) Памятники III ст. 264—5. Лист Тарновського до Бєнєвського з Межиріча 26 I 1658.

220) Реляція Бєнєвського Королю і канцлєру в Січні 1658: „Nadto і z tymi Ich Mciami, ad quorum instantiam te załogi wprowadzone, expostuluję, aby ich zbyli, ale podobno nie tak łatwo zbуć jako się ich nabyło“ (Памятники III, ст. 269).

221) Памятники III, ст. 259: Лист Стан. Потоцького до Бєнєвського 8 I 1658.

222) „Статейной список гонда Федора Зыкова, посланнаго къ польскому Королю... 1656 г. Апрѣля 24 — Іюля 10.“ Сборникъ Кіевск. Ком., выпуск I, ст. 40—41.

223) Kubala: Wojna brandeburska, Dodatek N XXIII.

224) Ibidem: List Chmielnickiego do Magistratu Lwowskiego z Czehryna 9 III 1657.

225) Арх. Чарторийських cdx 2446 f. 29.

226) Тільки в p. 1662 Річпосполита дала йому староство луwьке, потім став він обозним коронним і старостою корсунським. Був одружений з кн. Констанцією Вишневецькою. Пор. Памятники Кіевск. Ком. IІІ, 289.

227) Арх. Чартор. cdx 2446 f. 23.

228) Ibidem f. 25. Про козацькі залоги, що стали вже тоді були в Пинську, Корці, Межибожі і і. д. пор. ще Акты Ю. и. 3. Р. IV. ст. 35, 61 psm. Про полковників, посланих тоді на окупацію цих земель і на допомогу Ракочому, крім вище поданих джерел, ще Акты Ю. и 3. P. IV ст. 54, Жерела до Іст. України XII ст. 485, 509 і т. д.

229) Подаю важніщу літературу про Немиричів взагалі і Юрія зокрема. J. łukaszewicz: Jerzy Niemierzyc (Biblioteka Warszawska 1860); Heleniusz: Wspomnienia lat minionych (1876); Dr. Antoni J.: Niemirycze (Opowiadania Hist. ser. III. t. 2 (1882), а также ser. V s. 74—85; Op. Левицький: Передмова до т. VІ, ч. І Арх. Ю.-З. Рос. (1883); O. Фотинський: Юрій Немирич (Волынскій Ист.-Арх. Сборникъ 1896); Szczęsny Morawski: Aryanie Polscy (1906); мої розвідки: „Аріянський соймик в Киселині на Волині“ (там подана література про аріянство на Україні), і „Ґенерал артилерії Великого Князівства Руського“, а також численні згадки в збірнику „Z Dziejöw Ukrainy“. Крім вище згаданої літератури використав я для біоґрафії Юрія Немирича ще „описи актовыхъ книгъ Кіевск. Центр. Архива“, гербовники і „Фамільний Архів Немиричів“, на превеликий жаль дуже невеликий, який був тоді (це було в 1910 р.) в посіданню одного з нащадків цього роду. Инші джерела будуть подані низче. Ґенеальоґія Немиричів представляється так: Есиф Немирич мав 4 синів: Андрія (родоначальника лінії черняхівської), Матвія (родоначальника лінії олевської), Семена і Івана. Андрій мав сина Степана. Матвій 4 синів: Олександра, Самійла, Миколу і Криштофа. Іван дочку Федору замужем за Олександром Ганським. Синами Степана Адрієвича (аріянина) були Юрій і Степан, теж аріяне. Потім Юрій перейшов на православну, а Степан на католицьку віру. Олександер Матвієвич (член брацтва луцького) мав сина Іосифа — Кароля, який перший з лінії олевської перейшов на католицтво. В дальших поколіннях рід спольонізувався і перестав грати видатніщу ролю в історії рідного краю.

230) „And. Rutcovii Cteticae id est de modis acquirendi...“ Автор, присвячуючи книжку Немиричові, взяв девізом слова Айсхільоса: Sapit non qui plurima, sed qui fructuosa novit. Цитую за Кубалею: Wojna Brandeburska s. 345, ods. 6.

231) Kubala: Wojna Brandebureka s. 156.

232) Kubala: Ossolińki t. II, s. 67. „Jeśli schizma і luter Polską władać będzie, pewnie swojej wolności cny Polak zbędzie“ — цей тогочасний двостих з рукописи бібл. Оссолінських подає С. Томашівський (Перший похід Б. Хмельницького в Галичину, примітка 57), вважаючи, що він відноситься до Німців. На мою думку, мова тут про православних і диссидентів в Річпосполитій, які були в союзі і прямували спільно до обмеженя „свобід“ тієї маґнацько-шляхецької олгґархії, що оборону і панування віри католицької зробила своїм боєвим політичним кличем.

233) Справа про ці маєтки і боротьбу зa них представлена мною докладно в моноґрафії про Кричевського, який у цім наїзді разом з козаками свого полку теж приймав участь (Z Dziejów Ukrainy s. 339—354).

234) Архивъ Ю.-З. Рос. ч. III, т. VI, передмова, ст. 46—7 і М. Кордуба: „Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV“ (передмова до XII тому „Жерел до Іст. України-Руси“). Автор останньої праці очевидно помиляється, думаючи, що Немирич був тоді „на службі“ у Радзівілла. Маґнат український був рівний маґнату литовському і був звязаний з ним спільними цілями і спільними інтересами. Пізніща видатна участь Юрія Немирича в українськім державнім і національнім життю не повинна давати сучасним українським історикам підстав думати, що Немирич міг бути тільки чиїмсь „слугою.“

235) Арх. Чартор. сdх 143 N 9 (лист Немирича) і сdх 378 f. 583 (його промова на соймі). Пор. вище прим. 83.

236) Арх. Ю.-З. Рос. ч. II, т. І, N 29 і Арх. Чартор. cdx 144 f. 350.

237) Пор. напр. лист Кисіля до Немирича з д. 8 IX 1650 р. в Арх. Чарторийських cdx 144 N 192.

238) Опись акт книги Кіевск. Центр. Арх. N 20 ст 21, 24. Vol. Legum IV, 171.

239) Арх. Ю.-З. Р. ч. II, т. I N 39. Kubalà: Wojna Moskiewska s. 103.

240) Арх. Ю.-З. Р. ч. II, т. І. ст. 468. Vol. Legum IV, s. 231. Ориґінал вищезгаданої інструкції, підписаної м. и. і Немиричем, в Арх. Чартор. cdx 402 f. 51-68.

241) Арх. Чарторийських cdx 141 N 163: „Prawdziwa геłасуа о poddaniu się hetmanów і wojska kwarcianego Królowi szw. Karolowi Gustawowi an. 1655 in Novembris.“ Там між иншин далі читаємо: „Niemiryczowi podkomorzemu kijowsk. dał (Король шведський) list przypowiedni na 5 tysięcy, który u niego valet nimia confidentia et autoritate.“ Пор. ще: Pamiętniki Łosia sub. an. 1655: „wojska polskie poddaly się Szwedom pod Sandomierzem w Wilję Sw. Marcina.“ В битві під Ґоломбєм Немирич бере участь по боці Шведів (Gazette de France N 40, 30 Mars 1656). 16 IV 1656 p. він пише листа до Замойського підчашого кор., намовляючи його перейти на сторону шведську, бо „Король шведський і Князь семигородський, що обіцяють, того додержать“ (Арх. Чартор. cdx 150 N 20).

242) Пор. вище прим. 202. Характерна теж записка власного рукою Гієр. Радзієвського, додана до його листа до Виговського з табору Карла Ґустава в Радомі д. 16. VIII 1656 р.: „JMPan Podkomorzy kijowski Nemiric służby swe zaleca tak JMPanu Hetmanowi, jak WMPanu і dawną swоją ponawia pгzyjaźń“ (Kubala: Wojna Brandeburska, dodatek s. 408).

243) Пор. Арх. Ю.-З. Рос. ч. IІІ т. VI с. 285—6, 324. Ці звістки вказують, що вже в Маї місяці Немирич виступав спільпо з козаками. Ворог Немирича протопоп ніжинський Філімонов оповідав у Москві, що Немирич прибув до Чигрина „на 2 або 3 тижні перед смертю Хмельницького“ (Акты Ю. и 3. Рос. XV с. 54); допитувані про це пізніще козаки казали загально: „ще за небіжчика Хмельницького“ (ib. т. IV ст. 109).

244) Крім джерел поданих вище: Krzyźanowski — Dawna Polska II, s. 407. Tad. Grabowski: Literatura aryańska w Polsce (Kraków 1908) s. 460. Ян Лещинський воєвода познанський, родич Немирича, писав до нього з цього приводу 5 IX 1658 р.: „...certior zostaję, że WMPan, porzuciwszy pierwsze blędy (аріянство), przywróciłeś sіę do nas, nie widzę ja bowiem tylko subtillissimam differentiam między grecką, a rzymską wiarą; szczerze tego gratulor Boskiego oświecenia“ (Арх. Чарторийських cdx 388 N 217). Пор. також dyaryusz poprzysięgania na sejmie ugody hadziackiej: „Jerzy Niemirycz podkomorzy kijowski... udał się pod protekcyę do kozaków і tam ochrzcił się na wiarę ruską,“ (Арх. Чартор. cdx 151 f. 390).

245) Арх. Ю.-З. P. ч. IІІ т. VI ст. 325. Додаймо, що Юрій Немирич був одружений з Лизаветою Слупецькою, дочкою Станіслава каштеляна люблінського і Варвари Лєщинської (Boniecki: Herbarz, т. XIV s. 156).

246) За них пізніще в р. 1658 Військо Запорожське при затвердженю Гадяцької Умови перед Урядом Річпоеполитої заступатись буде (Памятники Кіевск. Ком. Ill, 339).

247) Пор. вище примітка 2. Пізніще цей Сурин став писарем земським київським, стольником житомирським і підстаростою овруцьким. Йому ще в р. 1684 якийсь шляхтич закидав, що він „пісарь не земський київський, але козацький, який в часі ребелії був писарем у козаків“ (Арх. Ю.-3. Р. ч. III, т. II ст. 89 — 90). Пор. мою розвідку: Данило Братковський ст. 9.

248) Юрій Стеткевич прийняв протекцію царську мабуть в Смоленську (Акты Ю. и 3. P. XIV ст. 66), присягав одначе Цареві допіру в Минську (ib. т. III ст. 553), потім, бачучи надсильства московські, перейшов до Хмельницького: „Jerzy Krzysztofowicz Stetkiewicz 1655, do kozaków się wyniósł“ — пише тогочасний Коялович: Herbarz (Compendium) s. 101. Ґенеальоґія Стеткевичів, подана Нєсєцким, така: Богдан Стеткевич маршалок надворний литовський, оженений з Овдотією кн. Друцькою-Горською, мав сина Вільгельма, подкоморія браславського, ожен. в 1601 р. з Ганною кн. Оґінською. Вільгельм і Ганна мали 3 синів: Криштофа, подкоморія браславського, Богдана, каштеляна новогродського і Івана. Сини Криштофа (що перший в роді перейшов на католицтво) і кн. Крушинської: Вільгельм хорунжий минський і Юрій (про якого мова вище). Богдан оженений з кн. Саломерецькою мав сина Михайла (звісного Хмельничанина), дочку Олену замужом за Виговським і ще одну дочку, замужом за Суходольським. Іван мав трьох синів: Івана, Северина і Криштофа.

249) Кояловича: Herbarz, Herold Polski 1897, s. 229-230. В Эйнгорнъ: Сношенія малор. духовенства сь моск. правит. с. 103—5, 112. Акты Ю. и 3. Р. т. IV с. 7, 44, 46, psm. і т. XI с. 720 (спис маєтків старого Івана Мещерського, які дідичить його дочка, дружина Костянтина Виговського). В актах Мещерські пишуться иноді Мещеринами.

250) Акты Ю. и 3. Р. т. XIV, с. 655.

251) Kubala: Wojna Brandeburska, s. 153.

252) До Смоленська Євлєв приїхав 29 Мая (1657 р.), отже подана ним звістка припадає на цей місяць. Сборникъ статей и матеріяловъ по ист. Ю.-З. Р. изд. Кіевск. Ком, вып. І, с. 107.

253) Пор. лист. литовського гетьмана, воєводи виленського Павла Сапіги до Бєнєвського з д. 8 І 1658 р. Виправдуючись з посланих на нього доносів, він пише: „Nie lękam się obietnicy, gdyż zawsze in rem oyczyzny formowane były legatie moje w sposób zatrzymania impetów, nie traktowania о pokоу. Co się dotyczy chorągwi p. Alexandrowicza і niektórych draganśkich, z temi za daniem pozwów snadna rozprawa przed pułkownikiem, lub przed sędzią wojskowym. Assekuruję, że nie sfolguję nikomu, о со і téraz surowie expostulując, piszę do starszyzny, wszelkim exaktiom zabiegając, by і na gardle karać kazałem“ (Памятники Кіевск. Ком. т. III, с. 260—1). А также реляція Бєнєвського, послана королю і канцлеру в Січні 1658 р.: „Za Słucz wprowadzona załoga (козацька) nad Horyń... zwodzi stare wojsko litewskie, którego część nad rzeką Horyniem j. m. p. Wojewoda wileński (Canira) na hibernie collocował. Те zaś chorągwie (литовські) w jakie zaszły zadatki z temi załogami (козацькими) patet z listu Tarnawskiego, którego kopię posyłam. Zgoła res in discrimen deducta“ (ib. ct. 269). Факти переходу відділів литовського війська до козаків бували і раніще. Так лит. подканцлєр Казімір-Лев Сапіга пише 23 X 1654 з Гродна: Bychow u Dniepru oblężony od wojska kozackiego z Zołotarenkiem, którego siła z Mohilewskiej і Szkłowskiej włości bardzo accrevit, niemniej z Homla, bo dziewięć chorągwi pieniężnego Rzeczypospolitej ludu, poddawszy Homel, przyjęły obsequium і zdrajcy temu assіstunt“ (ib. ct. 215).

254) Сборникъ Кіевск. Ком. вып. І, ст. 64—5.

255) Акты Ю. и 3. Р. т. XIV, с. 335.

256) Копія цього універсалу в транскрипції лат. буквами в Арх. Чарторийських cdx 3776. Пор. жадання Богдана Хмельницького від Москви, щоб не чинено з московського боку кривд „шляхтѣ, которые живутъ въ городахъ Войска Запор.“ (Акты Ю. и 3. Р. т. III, с. 577).

257) І. Лаппо: Пинскій сеймикъ послѣ отрѣченія Яна Казимира (Журнал Министерства Нар. Просвѣщеній, Февраль 1910), подає інструкції соймикові з підписами цієї шляхти. Коялович: Herbarz szlachty litewskiej; „Słownik Geograficzny“ s. v. „Pińsk“; крім того: Акты Ю. и 3. Рос. і мої виписки з архівних матеріялів, яких тут не цитую, бо це зайняло-б забагато місця.

- 290 -

258) Про ці наїзди пор. Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. І N 27. Про боротьбу Руси, в тім числі і Руси пинського повіту, в Вел. Кн. Литовськім, див. відповідні томи Історії України проф. Грушевського.

259) Памятники Кіевск. Ком. т. II, ст. 385—390.

260) Про популярність Тукальського серед шляхти свідчить м. инш. пізніший лист Тетері до канцлера Пражмовського 14 XI 1663 з приводу вибору нового Митрополита: „Wszyscy zaś, jako to szlachta z W-wa Kijowskiego, pewna szlachta z Wołynia, a nawet wszystek kler і Wojsko Zaporożskie wotowali cale na ojca Tukalskiego, upornie stawając, aby on zasiadł Sedem Metropoliae“ (Памятники Кіевск. Ком. ІV. с. 387 і тамже ще два листи в цій справі до Пражмовського і до Короля). Ставши пізніще Митрополитом, Тукальський все піддержує живі зносини з рідним Пинськом. Так напр. в 1668 р. воєвода московський піймав „чернца Іоилемъ звуть Межицкой, ѣдетъ изъ Пинска къ Тукальскому митрополиту въ Чигиринъ“ (Акты Ю. и. 3. Р. VII, ст. 11) і т. д.

261) Пор. Пункти петиції послів Війська Запорожського представлені на сойм при затверджені Гадяцької Умови: „Cerkwie w Pińsku і w okolicy tego powiatu, po większej części, ile w królewszczyżnie, pod unitami są.“ (Памятники III, c. 336).

262) Пop. вище стор. 107—8 і примітка 92. Геральдик, історик і разом католицький священник Коялович, якому належить оця характеристика Стеткевича, бувши сам свідком цих подій, записував свої характеристики, або на підставі особистого знайомства, або з уст сучасників.

263) Опись Акт. Книги Кіевск. Центр. Архива N 19, ст. 26.

264) Pamiętniki Albr. Stan. Radziwiłła ІІ, s. 351. Baliński Michał: Pamętniki hist., s. 19—20. Смирновъ: Рисунки Кіева 1651 г. с. 235. Пор. вище (ст. 102) домагання Копця, представника в-ва Берестейського на соймі елєкцийнім, щоб Річпосполита повернула втрати зруйнованій шляхті.

265) Лаппо: Пинскій Сеймикъ послѣ отрѣченія Яна Казимира, ст. 287.

266) Акты Ю. и 3. Р. VIII, с. 395.

267) Акты Ю. и 3. Р. XI, с. 764 і 719 (опис цих маєтків).

268) Herbarz Kojałowicza: Nomenclator (Herold Polski r. 1906) s. 256: „od początku wojny kozackiej sprawiał się dzięlnie, jako tribunus legionis Pinscensis, aż do wyprawy pod Żwaniec, wreszcie zrozpaczywszy, do kozaków przystał.“ В битві під Лоєвим в Липні 1649 р. між Радзівіллом і полковником київським Кричевським, полк піхоти Лукаша Єльського, марш. пов. пинського, входив в склад литовських військ кн. Радзівілла (Pamiętniki Wójcickiego II, s. 107). Реєстр цього полку у Ґурського (Hist, piechoty polskiej s. 245 — 6). Пор. Лаппо op. с. ст. 286: „универсал Лук. Ельского, маршалка і пулковника повѣту пинского“, а также Słownik Geograficzny s. v. „Pińsk.“

269) Цей універсал Хмельницького з Актів Віленського Центр. Архіва цитує у вищезгаданій праці І. Лаппо, ст. 287. Про те, як від фактичного взаємовідношеня політичних сил залежало прийняття чи неприйняття впису якогось політичного акту до місцевих урядових книг пор. скаргу шляхти православної в „Суплікації“ 1623 р.: „Przed namі zaś [православними] w tych, od nich (уніятів)

- 291 -

dziejących nam się krzywdach, księgi po grodach pozawierano, że urzędnicy grodzcy protestacyi od nas w sprawach takowych nie przуjmują“. Про цю „Суплікацію“ див. низче примітка 284.

270) „Adam Brzeski, stolnik piński, odprawując poselstwo od powiatu swego do Zaporoźskiego Hetmana Chmielnickiego, umarł“ — пише Коялович (Herbarz Litewski w Heroldzie Polskim r. 1897, s. 238).

271) Цей універсал Гетьмана Хмельницького з Актів Віленського Центр. Арх. цитує І. Лаппо ор. с. ст. 287.

272) Підпис Груші з печаткою гербовою Абданк в Арх. Чартор. сdх 402, f. 273. Його дружина може була шляхтянкою теж з північних земель, про що свідчили б її близькі зносипи з Івановою Виговською, Стеткевичівною з дому. Пор. між инш. пункт з Умови Чуднівської, який домагається, щоб „Pani Hruszyna“ з Виговською були з неволі увільнені (Vol. Leg. ІV, s. 359).

273) Реляція Бєнєвського в Січні 1658 р.: „Strony tego Pińska, jakom w relacyi powiedział, tak і teraz resumo informationem, że po wykonaniu juramentu Hetmanowi Chmielnickiemu przez Pana Marszałka Pińskiego і jego collegi, gdy realiter przyjęli subjectionem, zesłał zaraz Chmielnicki ad apprehendendam possessionem Hruszę, і de facto Hrusza zostawał tam. Co wszystko działo się między odjazdem moim pierwszym z Ukrainy і powrotem powtórnym w Ukrainę. Przy traktatach, gdym się upomniał, aby Hruszę sprowadzono, powiedzieli і stawali przy tym, że to ma być do generalnych traktatów zachowano, gdyż ad іnstantiam nobilitatis, przez posły zaprzysiężoną, weszliśmy tam. Ja tedy, widząc manifestam w tej legacyi perduelionem, nie mogłem dalej procedere, і jako wszystko, tak і to wziąłem do J. Kr. Mci P. M. Młwego. Po odjezdzie interim moim ostatnim z Ukrainy, chorągwie Xsięstwa Litewskiego wypędziły te załogi z Pińska, względem czego Hetman Zaporowski praetendit violationem armisticji, jako to w liście swoim do mnie pisze, grożąc zesłaniem wojska. Uważać tedy, możliwa li rzecz w takim postępku niesfornym — gdy co jeden zrobi, drugi zepsuje — spodziewać się dobrych progressów“ — кінчить наріканням на литовського гетьмана Сапігу Бєнєвський (Памятники Кіев. Ком. III, ст. 270). А также Awizy z Ukrainy: „w Pińsku kozaków niemało, którzyz Hruszą na to zesłani, aby jurament powiatów Pińskich podług Diplomu Chmielnickiego wуkоnаnу bуł“ (Арх. Чартор. cdx 2446, f. 82).

274) List od Rodkiewicza do ks. Stef. Czetwertyńskiego 30 VIII 1657 r. Арх. Чартор. cdx 2446, f. 78.

275) Оповідання про ці події зі слів їх самовидця збереглись в рукописі Арх. Чартор. сdх 2105, f. 75.

276) Лист Виговського до Бєнєвського 19 XII 1657 р. в Памятниках К. Ком. т. III ст. 253 і краща копія в Арх. Чарторийських сdх 2446 f. 91. Тамже в Памятн. т. III листи Сапіги (ст. 260, 263, 275) і реляція Бєнєвського (ст. 269—270), в якій він між иншим радить вище згаданий лист Виговського, йому присланий, заховати до слушного часу, щоб згодом доказати ним факт
— 292 —

„зради пинської шляхти, яку дехто намагається заперечити." А поки що нарікає він на Сапігу, із за якого може розбитись його миротворча праця (вище примітка 273).

277) Арх. Чартор, сdx 2446 f. 154 (скарга на Костюшка кн. Степана Четвертинського до Тетері 18 IX 1658 р.) Пор. Кояловича Herbarz litewski s. 262 і Корзона біоґрафія Тадеуша Косцюшка.

278) Копія універсалу Кост. Виговського в Арх.Чартор. cdx 2446, f. 142. Дата вписаня другий раз „Забезпечена“ до книг мійських київських в Памятниках Кіевск. Ком. IІІ, 249. Пор. вище примітка 2.

279) „Syn mój Pan (Каштелян) Miński moim kosztem, mając pokrewność z IMcią Panem Hetmanem (Виговським), wyprawił do JMci chorągiew, która і teraz tam zostaje“ — писав 11 XI 1659 p. до полк. Кост. Виговського старий Степан кн. Четвертинський (Арх. Чартор. cdx 2446 f. 221). Мабуть на чолі цієї хоругви стояв Андрій кн. Свяnополк Четвертинський, якому пізніще 16 І 1660 р. в міст. Степані Гетьман Виговський видав універсал: „iz mając sobie sejmową constytucyą daną potestatem zaciągów w państwach J. Kr. Mci, użyłem Xięcia JMci Andrzeja Swiatopełka Czetwertyńskiego, aby chorągiew kozacką 150 koni w kwarciany zaciąg Xiąstwa Ruskiego zaciągnął, etc.“ (Apx. Чартор. cdx 2446 f. 241).

280)„Syn Łukasza Roman Jelski, rotmistrz J. Kr. M. pod hetmanem Sapiehą, potem się przeniósł do wojewody kijowskiego Wyhowskiego і pułki wodził“ — пише Коялович: Herbarz „Herold Polski“ 1897 s. 213. Ротмистрами в полку Романа Єльського були Жуковський і Кржижановський. На них за якісь звичайні жовнірські кривди скаржиться 25 X 1659 Степан кн. Четвертинський (Арх. Чартор. cdx 2446, f. 214—15, 220).

281) Dyaryusz Sejmu Lubelskiego 1569 r., виданий Петербурською Археоґраф. Ком., ст. 257. Пор. мою розвідку в збірнику Z Dziejów Ukrainy ст. 68 — 74. Характерні з цього боку слова одного з видатніщих представників Руси кн. Костянтина Вишневецького, сказані на цім соймі: „I w tem się Waszej Królewskiej Mości opowiadamy, iż przystajemy ludzie wolni, swobodni, abyśmy nie byli w zacnościach swych szlacheckich uniżeni, gdyżeśmy jest naród tak poczciwy, jako żadnemu narodowi na świecie naprzód nie nie damy і czujemy się w tym, żeśmy każdemu narodowi są równi szlachectwem... Tak też, iżeśmy są różnej religji, a zwłaszcza Grekowie, abyśmy tym nie byli poniżeni, aby nikt de inszej religji nie był przyciągany“...

282) M. Грушевський: Культурно-національний рух на Україні в XVI—XVII в. вид. II, ст. 53. Акты Зап. Рос. т. III, N 64 і моя розвідка в збірнику Z Dziejów Ukrainy st. 74—77. Щоби „wszystkie przywileje, listy, mandaty і inne wszystkie sprawy Kijowskiego, Wołyńskiego і Bracławskiego Województw ruskim językiem w kancelaryach J. Kr. M. pisane і wydawane były“ — постановляє шляхта волинська на соймі 1632 р. (Al. Jabłonowski: Zródła dziejowe t. VI s. CV). Так само ще в p. 1638 вставляє вона в свою інструкцію послам на сойм, щоби „przy metryce ruskiej był szlachcic tych województw, które prawa swe charakterem ruskim pisane mają, którego bracia podadzą“ і який „dekreta województw Kijowskiego, Bracławskiego, Wołyńskiego і Czernihowskiego pisać і expedyować mа“ (Арх. Ю.-3. P. ч. II, т. I, N 21).

283) „Zdanie о Narodzie Ruskim“ Гербурта перевидане в цілости в збірнику Z Dziejów Ukrainy cт. 80—97, тамже моя розвідка про його автора.

284) „Supplikatia do Przeoświeconego і J. W. Przezacnej Korony Polskiej і W. X. Litewskiego obojego stanu duchownego і świeckiego Senatu, w roku tym terażniejszym 1623 do Warszawy na Sejm Walny przybyłego — od obywatelów koronnych і W. X. Litewskiego wszystkich wobec і każdego zosobna: ludzi zawołania szlacheckiego, religii starożytnej greckiej, posłuszeństwa wschodniego.“ В важніщих уривках перевидана в збірнику ,,Z Dziejów Ukrainy“ cт. 99—111; в цілости — в „Документахъ объясняющихъ исторію зап.-рус. края“ (Петербург 1865). „Supplikatia“ була тоді ж таки, в 1623 р., оголошена її авторами друком. Один примірник цієї дуже рідкої тепер книжки зберігався в Публичній Бібліотеці Петербурській. Яко приклад тодішньої свідомости, що Русь буває двох вір — римської і грецької — і що до Народу Руського належать так православні як і римо-католики — може ще послужити згадана вище фундація Гальшки з Гулевичів Лозчиної з р. 1615, в якій підкреслюється, що вона зроблена тільки для Руси православної: „осьвіцоним княжатам, вельможним панам, шляхті і якого-ж кольвек іного заволаня і стану людям російским, а єднак тим тілько, коториє в православной благочестивой Церкви Всходной набоженства греческого вірі, в послушенстві теж і благословенстві святійшого Патріарха Константинопольського неодменне трвають і трвати будуть“... (Памятники Кіевск. Ком. II, 386).

285) Памятники Кіевск. Ком. вид 1898 І, ст. 332, і инші копії цієї „Supliki do Majestatu J. Кг. Mci і Rzplitej Wojska J. Кг. M. Zaporowskiego“. Пор. вище прим. 35 і лист Гетьмана до шлята волинської I XI 1650 р. (вище ст. 68—71).

286) Цей пункт введений в Умову Зборівську, пізніще в Умову Білоцерківську 28 IX 1651 р. („Szlachta rzymskiej і greckiej religji, którzy byli przy Wojsku J. Kr. M. Zaporowskim... tych wszystkich ma okrywać amnestya“) і т.д. Про це ширше в моїй моноґрафії про Кричевського („Z Dziejów Ukrainy“ ст. 157 і дальші).

287) Арх. Чарторийських сdх 139, f. 317. Про характер козацького повстання в його першій автономістичній добі була мови вище в розділі V. Ще для еволюції поглядів тодішньої провідної козацької старшинської верстви на справи релігійно-національні і державні цікаво порівняти з „Забезпеченям“, виданим Гетьманом пинській римо-католицькій шляхті, його слова, сказані польським комісарам у Переяславі в початку 1649 р. Щоб ці слова зрозуміти, треба згадати, що більшість старшини тоді бажає тільки козацької автономії та забезпеченя прав православних в Річпосполитій, і про сотвореня окремої своєі держави ще не думає. Коли комісари Річпосполитої почали Гетьманові докоряти, що по його наказу в Київі: „Ляхів топлять, вбивають шляхту обоєго пола, дітей, ксьондзів, і костели пограбувавши, шукають Ляхів і під землею“ — то він, висловлюючи погляди, пануючі тоді серед більшости присутної при цій розмові старшини козацької, відповів: „я не приказав невинних вбивати, але тільки тих, що до нас пристати і на нашу віру хреститися не хочуть“ (Памятники Кіевск. Ком. II, 324). Але вже напр. 24 Марта 1652 р. Гетьман видає з Чигрина універсал до „Pułkowników, Assaułów, Sotniköw і wszystkich mołojców Wojska Zaporowskiego... і Lachów pobratymstwo z namі trzymających“ (Grabowski: Ojszyste Spominki II, s. 311). Чим далі, тим більше погляд територіяльний і державно-національний став брати верх над поглядом екстериторіяльно-реліґійним (забезпеченя прав православних в цілій Річпосполитій Польській де-б вони не жили) і станово-козацьким, недержавним. Про тодішню урядову політику Річпосполитої в справі унії пор. напр. наведену вище (примітка 29) інструкцію комісарам.

288) Пор. вище примітки 2 і 247.

289) Сборник Кіевск. Ком., вып. І, ст. 111: російські переклади шведських пропозицій Гетьману, привезені царським послом в Польщі Євлєвим. Про ці переклади пор. вище примітка 113а.

290) Наприклад в оповіданнях записаних в р. 1897—99 з уст старих селян в Суботові священником Марком Грушевським, знаходимо такі характерні місця: Оповідаючи про шукання скарбів у Суботові 80-літній дід Пилип Шуть каже:„чи ритимуть люде землю, чи ні, а буде колись таке, що дориватимуться до чогось другого: будуть таки добиватись правів Хмельницького. Кажуть... що в якійсь колонні, либонь, шкатулка є, а в ній ключі од льохів, плани та описи усякої кладї, яка де є на всій Україні. Там десь і права позамикані.“ Далі він каже, що „приспи (терраси), що й тепера є в попівськім огороді — зовуться царською дорогою через те, що ними Гетьман їздив понад ставом у Чигрин до столиці.“ Знов же дід Іван Пушкар, „літ більше сотні“, оповідає : „кажуть було мати і баба, що у Суботів приїдуть і внуки Хмельницького булаву дідівську одшукати. Десь у замчищі на острові посеред моря старий Хмельницький оселив близнючків Тимошевих, як Тимоша вбито було. Навмисне все дбав, щоб роду не понизить і з роду не вийти: кортіло таки, щоб карона чужому не одійшла. То й сього сподіватись треба. Трегуб Махей то каже, що уже десь і у Херсонщині рід Хмельницького хутором живе, десь недалеко Ковалевої якономії, та хто його знає, не бачив і ні од кого другого не чув, то й казати не буду,“ і т. д. (Марко Грушевський: Гетьманське гніздо, урочища і перекази села Суботова, зібрані в р. р. 1897—99. Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. ХСІ, р. 1909, кн. V). Як відносилась тодішня „чернь“ козацька до проголошеня наслідником Гетьманським Юрія і як до плянів та намірів Виговського — про це буде ширше мова в другій частині цієї праці.

291) Заслужений історик України Олександер Яблоновський пише: „серед старшини козацької, коли не більша частина, то частина дуже значна, була це шляхта, перейнята від колиски ідеалами, яких виразом була елєкція і pacta соnventa“ (Pisma t. II s. 219).

Як сильні в Польщі були ці „ідеали“ свідчить між иншим вступна промова маршалка елєкцийного сойму в 1648 р. Богуслава Лещинського і промова Яна Казіміра з подякою за вибір — промови, сказані в мент найбільшої небезпеки і початку руїни польської держави: „Одинока потіха і прикраса нашого народу та — казав маршалок, — що у нас не один Дім Володарів, а всі невольники: лише вільні голоси по своїй волі добірають собі Пана, не беручи його з колиски… Одній тільки Польщі нема рівні в виборі Пана: тут стільки
елєкторів, скільки шляхти.“ „Дійсно — казав нововибраний Король Ян Казімір — має чим виславляти себе Річпосполита понад всі під сонцем народи, коли може роздавати величний дар маєстату! Має чим величатися, коли у ній не так, як у невольничих народів, що дякують долі за пана даного їм припадком із пануючого роду: тут Володарі низько кланяються за королівський діядем“ (С. Томашівський: Перший похід Б. Хмельницького в Галичину ст. 101—105). Такого роду „ідеалів“, живцем взятих від занархізованої республіканської польської оліґархії, Богдан Хмельницький знищити серед старшини козацької не встиг. Але українська монархічна ідея Великого Гетьмана на вмерла разом з ним. Боротьба між принціпом монархічним і республіканським велась на Україні і далі по смерти Богдана Хмельницького. Видатніщі з поміж пізніщих виборних Гетьманів все намагались скріпити владу гетьманську і її в дідичне гетьманство: в українську монархію обернути, бачучи, що тільки в той спосіб може бути врятована Українська Держава. Але ніхто з них на нещастя не мав персональних даних, щоб такий переворот перевести. З одного боку опозиція старшини, з другого політика московська, яка н защо до дідичности і скріпленя гетьманства допустити же хотіла, ці українські пляни монархічні нівечили. Козацька Українська Держава упала зруйнована старшинською оліґархією, в той самий майже спосіб, як пізніще упала і Річпосполита польська, що учителькою і політичним взірцем для старшини козацької була. І тут і там скріпленю монархічної — там королівської, тут гетьманської — влади противилась, піддержуючи в цім випадку „стародавні свободи і вольности“ самодержавна Москва. До цієї теми маю надію — коли обставини і здоровля мені дозволять — повернути в иншім місці. Тут для ілюстрації наведу тільки кілька прикладів. Отже наприклад Гетьмана Самойловича, коли він по довгих літах всяких хитаннь, принижень і невдач врешті зміцнив свою владу і захотів зробити її дідичною, скинула старшина власне за „самодержаство, противне звичаям Війська Запорожського“. При чім скинула в той спосіб, що подала на нього донос московському урядові, який, бачучи скріпленя влади Самойловича і боючись того скріпленя, використав радо цей донос, щоб без суду заслати Самойловича разом із його старшим сином майбутнім наслідником в Сібір, а молодшого сина стратити в Сівську. При цій нагоді в кругах республіканської нашої старшини складено було про Самойловича такі вірші, заховані в літописі Величка:

Не уважав давной в Войску вольности
І всім станам належитой годности.
Себе тілько почиталесь так бити,
Же твой рожай з давніх давен стал жити.
Забув єси, же тя з любви ізбрано
І старшим собі Паном названо
.

Ради тобі отнюдь стало не треба
І мислил єсь, аки би ізшел з неба.
А в Войску Запорожском то здавна
Рада сильна (тільки проти Гетьмана очевидно) і всій явна.

Характерно, що при виборі нового Гетьмана, якого царський уряд дозволив втішеній старшині вибряти „по давним статям“, поставлено було цим урядом жадання: „зблизити народ малороссійський і великороссійський мішаними подружжями і иншими способами так, щоб ніхто на Україні не важився говорити, що народ тутешній инший чим великороссійський і що він иншого „гетманскаго регимента.“ Пізніще Царь Петро І так само виступив на Україні оборонцем старинних прав і вольностей козацьких проти Гетьмана Мазепи, який по словам царських маніфестів, до українського народу виданих, змовився з Королями шведським і польським, щоб стати „самовластнымъ княземъ въ Украинѣ.“ Далі, вже на еміґрації, при „вільній елєкції“ Гетьмана Пилипа Орлика, складені були між ним і запорожською старшиною умови, на взірець польських pacta conventa, з яких найважніща та, що касується „самодержавна влада, котру прежнії Гетьмани, зостаючи под Самодержцами московськими, привлащити собі дерзали над слушность і право“ і т. д. Останній епізод боротьби між українським монархізмом і українським оліґархічним республіканством, що мав місце перед самим скасованям Гетьманства, був точним первовзором подій, які пізніще підчас упадку Річпосполитої в Польщі відбулися. Як пізніще в Польщі патріотична шляхта, так на Україні патріотична козацька старшина, бачучи упадок своєї Отчизни, схаменулась і зрозуміла нарешті (на жаль запізно), що без скріпленя гетьманської влади і установленя дідичного Гетьманства, Україна загине. І ось нащадки тих, що династію Хмельницького поваливши, втеряли найбільше відповідний момент для установленя української монархії, тепер стали між собою збірати підписи на проханню до Цариці Катерини, щоб Гетьманство було оставлене дідичним в роді Гетьмана Розумовського, при чім, що характерно, покликувались вони на приклад Богдана Хмельницького, який так само передав Гетьманство свому синові. Але це прохання навіть не могло бути подано, бо (поминувши непопулярність і особисту маловартність Гетьмана Розумовського) „привязана до стародавних вольностей“ ґенеральна старшина, піддержана очевидно урядом російським (подібно як пізніще конфедерація торговицька в Польщі), не захотіла його підписати, і підписали його тільки полковники і полкова старшина. Занепокоєний все-ж таки оцім небезпешним для нього українским монархічним рухом уряд російський поспішив Гетьманство скасувати. Гетьман Розумовський одержав наказ написати до Цариці, що він просить увільнити його „від того тяжкого і небезпешного уряду“ — Гетьманства. Його „прохання“ розуміється зараз же було вдоволено і він був „звільнений“ з Гетьманства подібно, як зі свого Королівства був звільнений пізніще останній Король польський Станіслав Понятовський. І в результаті обидва „найвільніщі під сонцем“ — польський і український — народи, не витворивши власної сильної монархічної влади, промантачили свої держави і опинились на службі у націй, що таку сильну монархічну владу державну витворити у себе зуміли.

292) Пор. вище прим. 113 а. Посол Лілієнкрона 28 Червня ст. ст. 1657 р. доносив свому Королеві, що „Гетьман дуже слабий, а канцлер, судячи по ріжним обставинам, викликує велике підозріння, що після смерти Гетьмана він хоче захопити владу. Таким чином вже склалось дві партії, але на нещастя, після того, як 4 видніщих їх представники були тайно покарані смертю по наказу Гетьмана, я зустрів сильні перешкоди вести з ними які небудь переговори… Виговський умисне затягає вирішена справи (переговорів), ждучи смерти Гетьмана, яка повинна прийти з хвилини на хвилину, щоб потім лекше задовольнити своє честолюбство, виконати свої наміри і приготовитись до всяких випадків…“ (Арх. Ю.-3. Р. ч. III т. VI, ст. 314, 316).

293) Акты Ю. и 3. Р. т. VII, ст. 189. Косhоwski: Аnnаlium Роlоniae Сlimаcter II, 248.

294) Кubala: Wojna Brandeburska, s. 213. Про „капризи“ і непорозуміння між козацькими полковниками, яких не змогла припинити навіть присутність молодого Гетьмана, посланого туди Батьком, пише в вищезгаданім рапорті Лілієнкрона. Що Жданович мусів належати до партії Виговського, свідчить між иншим і те, що наказ покарати його смертю, виданий Гетьманом Хмельницьким, не був виконаний і, як пише Лілієнкрона, пізніще Виговський намагався виправдувати, перед Юрієм і перед старшиною, провину Ждановича (Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VI, 321).

295) Арх. Ю.-З. Р. іb. ст. 321. „Аwizy z Ukrainy“ Арх. Чарторийських cdx 2446, f. 82. Пор. Акты Ю. и 3. Р. XI, 766.

296) Літопись Самовидця с. 48. Пор. Акты Ю. и. 3. Р. XI, с. 795. Точне означеня місця, де був похований Богдан Хмельницький вимагалоби довгих архівальних студій і старанних пошукуваннь в Суботові. До тепер прийнята була традиція, що тіло Хмельницького поховано в Суботові в мурованій Церкві св. Іллі. Там же російським урядом була прибита маленька мідна табличка з написом: „здѣсь было погребено тѣло Богдана Хмельницкаго.“ Але ця традиція викликає великі сумніви. Перш за все, коли за основу взяти оповідання Самовидця, на якім ця традиція спірається, то треба вияснити, чи дійсно теперішня мурована церква св. Іллі була ринковою церквою. Місцева традиція що до цього неясна. Так, старі люде в Суботові оповідають, „що давньої памяти то самі либонь стіни були і ніхто їх церквою не звав, а звали великим льохом, хоч правити в їй правили — мабуть через те, що почали кладовище заводити коло неї та поминки справляти: Михайлівську (тепер деревляну) то ще Батько Богданів строїв, кажуть. Бо як оце перестроювали її, то там видко було усе: на одвірках, на каміні під престолом написи були, коли, хто і за ким строїв і перестроював її. Видко було, що й згоріла раз була. Це вже пята на цьому самому місці“. Далі про муровану Іллінську церкву оповідають „що це не церква таки була, а двірець Хмелів, та вже либонь і у двірці між світлицями була й церква — у самих покоях би то, звичайно, як от буває у великого чоловіка, бо Хміль же мав булаву і за князя правив.“ Инші перекази знов кажуть, що таки в ній похований Хмельницький „з правого боку під стіною“, я другі „що він похований на дворі під церквою коло стіни цеї самої і проти цього самого місця.“ Знов звістна, але вповні неймовірна леґенда про спалена останків Богдана і Тимофія Чарнецьким вяжеться в місцевих переказах з „урочищем Греченім, де саме Богунова нива“ і де „той попіл зарядили у пушку і випалили.“ „На тім місці ще недавно були могилки, а одна ще довго маячіла поки її не розорали.“ Але тут же старі люде додають, що того спалена останків Гетьмана мабуть не було і „що козаки замість тіла Хмельницкого у землю поклали другого мерця, а його на другім місці десь сховали, де самі тільки знали. Може як раз у деревяній батьковій церкві, де й син його вже лежав і ніхто про се й досі не знав. Воно колись ощутить ся.“ Домовина Тимофія Хмельницького була знайдена в деревляній Михайлівській церкві. „Як почали строїти її — оповідають місцеві люде, самовидці — одбили двері у склепу, та зняли віко з домовини Тимошевої і показали людям, що справді е його могила і він сам є там! І зарівнявши і засипавши склеп той, повкидали туди все, що познаходили там і кусок дверей одбитих уклали туди, засипали, затоптали і почали підвалини класти. Не то й грошини не взяли з склепу того — усе то дорожили, щоб памятки таки ще й па далі там позоставались.“ (Марко Грушевський: Гетьманське гніздо, урочища і перекази с. Суботова зібрані в 1897—99 рр.).

297) Арх. Чарторийських cdx 2446,f 82: „Awizy z Ukrainy“. Може бути, що з цею звісткою про похорон Гетьмана „в полі під високою могилою“ вяжеться наведене вище оповідання про „могилки на урочищі Греченім.“ Інтересно між иншим, що деякі варіанти „Думи на смерть Хмельницького“ так описують похорон Гетьмана: „Тоді-ж то Юрась, Гетьман молодий, до дому приїжджав, і Отця живого не заставав. Тоді то велів у Штомином дворі, на високій горі, гріб копати. Тоді-ж то козаки штихами суходіл копали, шликами землю виносили, Хмельницького похоронили; із разпих пищаль подзвонили, по Хмельницькому похорон спинили“ (подано у Костомарова в моноґрафії про Хмельницького, за Метлинським).

298) Бантьшъ-Каменскій: Исторія Малой Россії II, прим. 7.

299)„Мова при погребі Богдана Хмельницького, Гетьмана Войск Запоровских, мовленая через старого секретаря его Самоїла Зорку в Суботові Августа р. 1657“ — Літопись Величка, т. І, с. 283—294.

300)„Awizy z Ukrainy.“ Арх. Чартор. с Я х 2446, ї. 82. Те саме пише в своїм рапорті про смерть Гетьмана посол Лідієнкрона: „тепер нічого иншого мені не лишається, як поїхати з Канцлером Виговським до Війська і довідатись, що стане робити повий Гетьман (Юрій) вмісті з полковниками, згідно з тим, що покійний Гетьман ім радив і поручав у своїм заповіті.“ І тут же Лілієнкрона додає, що „Канцлера Виговського підозрівають, що він має намір повстати проти нового Гетьмана“ — иншими словами — заповіт Богдана Хмельницького зламати (Арх. Ю.-З. Р. ч. III, т. VI, с. 321).





Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2002 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.