Україна на переломі. 1657–1659/Розділ IV

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Розділ IV.
Віденський мир між Москвою й Польщею. — Великий Сойм у Чигрині в Жовтні (Октобрі) 1656 року. — Зворот із під царської протекції. - Унезалежненя козацької держави та її участь в міжнародній европейській політиці.

Московсько-польський мир порушував усі найважніщі політичні інтереси України; він за одним заходом валив великі державні плани Гетьмана. Москва ставала союзницею Польщи. Значить для України мілітарний союз із Москвою, звернений проти Польщи, тратив усяку вагу й значіння; значить для обєднання в козацькій державі всіх руських земель Річипосполитої протекція царська ставала не тільки зайвою, але навіть небезпечною і шкідливою. Алеж одночасно поза цим мілітарним союзом проти Польщи нічого иншого з Переяславської Умови не осталося. Бо протекція царська, як символ унезалежненя від Польщи, вже давно відограла для України свою ролю. Україна „сусідніми володарями“ вже була признана незалежною державою і постійні зносини Гетьмана з ціми володарями стали офіціяльним, всім відомим і нікого вже не дивуючим фактом…

Крім того московсько-польський союз звертався проти нового союзника України — Короля шведського Карла Ґустава. Він, скріпляючи Польщу супроти Швеції, тим самим ослаблював Україну. Вкінці, що найважніще, обезсилена в той спосіб Україна мала стати офірним козлом нової польско-московської згоди. Всі українські державні змагання мали бути спільними силами нових союзників здавлені і сфера польських та московських впливів на наших землях за обопільною їх згодою поділена.

„Козаків самі в послуху не вдержите, а тоді буде і нам і вам тяжче; стане з них новий Крим, коли вони турецьку приймуть протекцію… Ці люде (козаки), як дикі звірі: треба їх наперед обласкавити, а потім уживати. Коли вони зрозуміють, що ви їх хочете мати, не будуть ані вашими, ані нашими. Ви самі перестерігали нас, що вони зі Шведом і Ракочим порозуміваються; певне до них, або до бісурменів підуть“ — так формулували у Вільні царські бояри перед польськими мировими уповноваженими конечність відступленя Москві частини козацької України.[1])

На домагання польських маґнатів, викинутих козацьким повстанням з України й Білоруси, вставлено в польсько-московський договір пункт про покликаня найближчим соймом Річипосполитої московського Царя на польський престол. Ці маґнати мали надію повернути собі в той спосіб утрачені маєтки при допомозі влади царської, значно могутніщої від знесиленої влади королівської.[2] Послів козацьких, котрих Гетьман і Військо Запорожське до Вільна делєґували, комісари польські та московські до нарад не допустили, кажучи, що де монархи ведуть переговори, там їхні піддані голосу мати не можуть…

Архіви переховали до наших часів характеристичне оповідання старого Остапа Виговського (батька тодішнього писаря, а пізніщого Гетьмана) про те, що діялось у Чигрині, коли туди наспіли звістки про Віленський мир.

Посли козацькі, що з Вільна повернули, явилися скласти перед Гетьманом, Писарем Генеральним і Полковниками реляцію. „Вони — навожу дословно оповідання присутного при цій реляції Виговського — кинувшись Гетьману Богдану Хмельницькому в ноги та слізьми обливаючись, казали: „нині Військо Запорожське в Україні пропало. Помочі немає нізвідки і голови нема де притулити. Нічого не знаємо, яку угоду заключили з комісарами лядськими повновластні Царського Величества посли. Бо не тільки не радились вони з нами, але навіть із далека до наметів посольських не допустили, наче собак до Церкви Божої. А Ляхи нам розсказували, що вони угоду з царськими послами заключили по Поляновському трактату і що нам, Війску Запорожському, бути зо всею Україною в державі королівській, у них, у ворогів хреста святого, у Ляхів, по старому в підданстві. Колиж не схотіло би бути Військо Запорожське й уся Україна у Ляхів у послушенстві, то Царське Величество військами своїми Ляхам помагати і, з ними зєднавшись, Військо Запорожське громити буде.“ — І Полковники стали дуже дивуватись, в який спосіб таке з ними могло статися. А Гетьман Богдан Хмельницький схопився як скажений, що рузуму збувся, та крикнув: „Не журіться діти! Я знаю, що робити! Треба одступити нам од руки царської, і підемо туди, де нам Всевишній Владика бути скаже — не тільки під володаря християнського, а хочби й під самого бісурмана!“ Бо запалився був Гетьман так — пояснював скромно Витовський слухаючим його оповідання боярам московським — як не личить христянинові православному. І наказав він у цю-ж мить Полковникам скликати всю старшину на сойм.“ 21[3])

Цей незабутній сойм зібрався в Чигрині 2/12 Жовтня (Октобра) 1656 року. На соймі цім — як доносили свому урядові московські воєводи — „всі полковники, осавули й сотники складали собі взаємно, проміж себе, присягу, що коли хто небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, вмісті стояти будуть". 22[4])

Ідея державної незалежности України, народжена в 1648 році підчас першого побідного, тріумфального вїзду Гетьмана Богдана Хмельницького до Київа, тільки тепер, по восьми роках політичних вагань і тяжкої крівавої оружної боротьби могла бути здійснена. Навчені крівавим досвідом — Гетьман, Полковники, Осавули й Сотники не зрадливим і на землю українську ласим „стороннім монархам“, а собі самім і всім умісті своїми грудьми одстояти Україну присягали. І з того часу все, що тій засаді незалежности, солідарности і вірности самім собі противилось, несло Україні занепад та руїну. З того часу всяка політика українська, що нехтувала присягу в Чигрині, зложену представниками одного з найкращих поколінь української нації, кінчилась незмінно політичною деморалізацією і національним розкладом...

Перед отим вічнопамятним соймом, що зібрався під вражінням банкроцтва Переяславської Угоди і грядущої грізної катастрофи, але що зумів викресати із себе одиноко рятуючий нації вогонь запалу й посвяти, станули знов усі найважніщі питання тодішньої української як міжнародньої так і внутрішньої політики.

На півночі виріс раптом могутній і грізний противник — Москва, сильний та небезпечний своїм дисциплінованим азіатським державним апаратом і виплеканою — всякими південними „грецькими“ біженцями та ученими при дворі царськім — ідеєю первородства і главенства московського над усею Русю православною. На півдні, як і раніш, чатувала кочова Татарська, Орда, готова служити кожному руінникові України, кожному ворогові осілої хліборобської української працї, що крок за кроком відвойовувала від кочовників дикі степи. Із заходу врешті рятувала себе союзом з Москвою ослаблена, але все на Україну зажерлива і всю свою експанзивну енерґію на схід направляюча Річпосполита. Всі союзи з Кримом, Туреччиною й Москвою, звернені проти Польщи, себе не оправдали. Тепер, коли Польща була вже ослаблена і, порівнюючи з Москвою, менше небезпечна, насувалась опортуністична комбінація союзу з Польщею й Кримом проти Москви; комбінація тим більше приваблива, що Поляки в ті часи — Хмельницькому „воєводство Запорожське“ і місце в сенаті, а козацькій Україні нобілітацію шости тисяч козаків та инші золоті гори обіцювали. Але Гетьман Хмельницький був за мудрим політиком, щоб дати зловити себе на гачок, на який пізніще польські мужі державні нового Гетьмана Виговського і всю культурніщу частину старшини козацької піймали.

„Був час — казав Хмельницький свому старому приятелеві й кумові, присланому до нього з пропозиціями угоди польському послові Любовідзькому, перед тим йому відому байку про селянина, його сина й хатнього вужа розказавши — коли ми, в цій великій хаті Річипосполитої в згоді живучи, якнайбільшого заживали добра. Козаки захищали вас своїми грудьми перед наїздом варварів, а обивателі королівства не жалували їм тої дрібки молока в куті, до якого не ходили ті, що себе за одиноких синів тієї стародавньої батьківщини вважали. Тоді цвіло королівство польське, викликуючи заздрість у сусідів, і Поляки в злуці з Козаками все тільки одержували перемоги. Та відколи ті, що себе за сипів королівства польського вважають, почали наші вольности нарушати й нам рани завдавати, козаки почали кусати і хоч за це їх у великій кількости посічено, але й не мало синів королівства загинуло. І як тільки одна або друга сторона пригадає ту руїну, собі взаємно зроблену, відживає помста, і хочби навіть наступило поєднання, його зірве найдрібніща причина. Тож наймудріща голова не видумає иншого способу для заведеня трівкого миру, як тільки той один, що лишився: хай Королівство Польське зрічеться всіх прав своїх, що воно заявляє на ціле Князівство Руське і хай віддасть козакам Русь по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль з умовою, щоб вони від ворогів Річпосполиту захищали. Алеж — кінчив свою мову Гетьман — шляхта польська на це не дозволить, хочби їх сто в цілім Королівстві лишилося, а козаки, поки сил стане, від цеї умови не відступлять.“[5]

Таку саму відповідь дістав і другий польський посол Лянцкоронський, якого Гетьман приняв уже дуже неохоче, заявивши йому при відправі: „хай Поляки всіх Русинів вільними проголосять, хай із ними як із приятелями й сусідами, а не як із підданими поступають; хай зрічуться всіх своїх претенсій до Руси, бо Поляк і спокій у купі на Руси перебувати не можуть.“[6]

Історична фатальна необхідність для козацької України завершити розпочате діло визволеня цілого „руського народу“ з під польської державности і такаж фатальна історична ворожнеча Польщи до ідеї державної незалежности України, що мусіла потягнути за собою признання з польського боку рівновартости „руської нації“ і значить відреченя від т. зв. „цивілізацийної місії“ на сході, тоб-то від експансії Польщи на схід, це були непоборимі перешкоди для будь-якої польсько-української угоди. Неминучим наслідком такої угоди для України мусілоб бути признання польської державности хоч у частині українських земель, а через те спараліжування всеї майбутньої боротьби з Москвою. Бо союз із Москвою був наслідком боротьби з Польщею і поки ця боротьба не була завершена, поки не знищено було на просторі всіх українських земель почуття рабської залежности, як політичної так і національної, від Польщи, найстрашніщі тепер для Гетьмана москвофільські настрої серед українських народніх мас робилиб усяку війну з „одновірною“ Москвою неможливою. А ці москвофільські настрої, не вважаючи на всю небезпеку, що наближалась для України з Москви, під впливом польської політики зростали. Кріваве спустошеня цілої Брацлавщини польськими військами в 1654 році, чванлива задиркуватість у відношеню до України всіх Поляків, від керовників держави почавши і на посліднім польськім жовнірі скінчивши, а одночасно улесливе запобігання польських політиків царської та султанської ласки, аби тільки пошкодити Україні[7] — все це дратувало українську людність, виводило її з рівноваги, і зненависть до слабого але докучливого ворога закривала від її очей небезпеку від ворога значно дужчого і багато більше небезпечного…

Не закінчивши отже боротьби з Річпосполитою і не вибивши остаточно „всю Русь з неволі лядської“, не забезпечивши крім того хліборобську українську людність від набігів татарських, — про ліквідацію наслідків Переяславської Угоди і здержаня грізного московського напору на Україну не могло бути й мови. Гетьман Хмельницький розумів це дуже добре і на ціх основах побудовані були найбільше ґеніяльні політичні пляни посліднього року його, на нещастя для України, закороткого панування.

Головною метою ціх плянів Гетьманських було: унезалежнити себе від аґресивної політики Москви; відобрати від Річпосполитої ті північно-західні українські землі, що в склад державної козацької України, визнаної і Переяславським трактатом, ще не війшли; зробити нешкідливим для України татарський Крим, і, врешті, здобути міжнароднє признання для своїх династичних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити наслідственність Верховної Влади в новій Українській Державі. Все це разом означало забезпеченя й уґрунтованя державної незалежности України, і це було те завдання, якому Великий Гетьман віддав усю свою кипучу енерґію, всю свою фанатичну впертість і весь свій богатий досвід послідніх літ свого життя.

Новоповставша тоді на Сході Европи коаліція держав, в якій по великих трудах удалось гетьманській дипльоматії забезпечити собі один із перших рішаючих голосів, поставила зразу нову Державу Українську на становище держави не тільки абсолютно суверенної, але й ведучої свою окрему виразну політику. Европа побачила, що державний орґанізм, збудований залізною волею одної людини на далеких окраїнах Польщи й Московії, не тільки здатний до життя та розвитку, але вже виріс у силу, що на Сході має не менше від Москви й Польщи значіння і що супроти Москви та Польщи може відограти велику ролю в питаннях політичної рівноваги й паралізування заборчих тенденцій ціх двох експансивних держав. Таким чином Україна за Гетьмана Богдана здобула собі наново в міжнародніх відносинах утрачене було нею право рівности супроти Москви та Польщи, — право, що від початку й до кінця істнування української нації було, єсть і буде першою й необхідною предпосилкою її вільного, незалежного життя.

У цю новоповставшу коаліцію держав уходила Швеція, Прусія, Україна, Семигород, Молдавія, Волощина й Литва. Звернена була ця коаліція безпосередно проти Москви з одного боку і проти Польщі та Криму з другого (посередно, через Крим, зачіпала вона також інтереси Туреччини). Виступити оружно супроти Польщи, а коли треба буде, то й супроти Криму; відтягнути момент рішучої оружної розправи з Москвою можливо до часу закінченя боротьби з Польщею, і добитись нейтралітету Туреччини, — таке було завдання української політики й дипльоматії в цій коаліції.

Коаліція вищеназваних держав фактично спиралась на міцних основах тогочасної спільноти їхніх політичних інтересів, а формально була звязана рядом трактатів та умов. І одно й друге постараюсь вкоротці — по скільки того тема цієї студії вимагає — представити.[8]

Швеція в своїх давніх намірах заволодіти польським побережжям Балтийського моря і у своїй старій династичній війні з Польщею, опинилась раптом — по Віленськім мирі — перед можливостю скріпленя Польщи союзом з Москвою і перед перспективою вибору московського Царя на польський престол. Запобігти цій небезпеці і, випередивши Москву та в супереч її тенденціям, зайняти можливо найбільше польських земель — таке було завдання нового, енерґійного й войовничого Короля шведського Карла Ґустава. І тут Україна — ворог Польщи та незадоволений царською протекцією вассал Москви — була для нього природнім і надзвичайно важним та потрібним союзником.

Фрідріх Вільгельм — прозваний пізніще Великим — Князь Пруський і Курфірст Бранденбурґський, основатель сили та могутности Пруської Держави, завдяки козацькому повстанню під проводом Богдана Хмельницького, зміг визволитись з під впливу і влади Річипосполитої. Він — в пару місяців по вибуху польсько-української війни — одержав у Жовтні 1648 р. від Короля Яна Казіміра в Непоренті „ассекурацію“, яка його — першого з Курфірстів — звільняла від обовязку складати особистий „голд“ польському Королеві і платити в знак залежности щорічну грошову данину. З дальшою емансипацією України й ослабленям Польщи — яке ця емансипація за собою вела — був очевидно звязаний дальший зріст і дальше унезалежненя Пруської Держави.

Документальних слідів безпосередніх зносин Курфірста Фрідріха Вільгельма з Гетьманом Хмельницьким для тих часів досі не знайдено. Але що вони мусіли бути, свідчать пізніщі (в 1668 році) переговори українських політиків з послом Курфірста Говербеком у Варшаві в справі протекторату Прусії над Україною. Свідчить також про попередні політичні й дипльоматичні зносини лист Гетьмана Дорошенка до того-ж Курфірста Фрідріха Вільгельма, висланий у 1671 р. з пропозицією дати Курфірсту козацьку військову допомогу для зайняття польського престолу.[9] Знаючи, що посли Гетьмана Хмельницького до Швеції — як наприклад монах отець Данило — часто через Прусію переїздили, можемо здогадуватись, що вони по дорозі з пруськими дипльоматами переговори вели. У всякому разі Прусія, звязана договором зі Швецією, разом із нею на підставі того договору приступила до анті-польської й анті-московської коаліції.

Територіяльним лучником між цею північною шведсько-пруською ґрупою коаліції та її ґрупою південною мала стати Литва.

По смерти найвидатніщого представника й голови литовського сепаратизму, князя Януша Радзівілла, провід сепаратистичного литовського руху опинився в руках його брата — князя Богуслава. Він у часі шведсько-польської війни перейшов зі своїми сторонниками на бік шведського Короля і прийняв шведську протекцію. Тепер приймав під свою протекцію князя Радзівілла і Гетьман Хмельницький, який зараз же звернувся до Царя з проханням повернути сконфісковані Радзівіллівські маєтности, а князю Богуславові обіцяв боронити його в разі потреби навіть збройною силою від Москви. Як Король шведський так і Гетьман український забезпечували кн. Богуславові суверенне володіння Князівством Слуцьким і Воєводством Новоґродським із сумежними литовськими землями.

Південну ґрупу коаліції творили Україна, Семигород, Молдавія й Волощина. Ці три послідні держави, звязані тісними спільними інтересами і спільною вассальною залежностю від Порти, були так само тісно звязані і з Україною. Молдавію й Волощину лучили з Україною давні культурні, реліґійні й династичні взаємини (між инчим, після смерти свого сина Тимофія, Гетьман хотів видати свою дочку за небожа молдавського Воєводи Михайла[10]). Єднало їх теж спільне сусідство та спільна боротьба з татарськими кочовниками.

Такі-ж давні політичні й військові зносини (багато Угрів було між козаками і цілі відділи козацькі ходили на угорську службу) існували між Україною й Семигородом. Окріпли вони особливо тепер, коли князь семигородський Юрій II Ракочи завдався ціллю поширити свою державу коштом Польщи і коли для цього йому необхідною стала допомога українська, а так само молдавська й волоська. Цю послідню він міг дістати теж тільки тоді, коли-б Україна взяла на себе оборону ціх земель від нежданних нападів татарських. Одночасно Ракочи стояв у найтісніщих зносинах з Королем шведським Карлом Ґуставом, а енерґійно посередничив у ціх зносинах Кромвель, бо в інтересах Анґлії було тоді якнайшвидше союз некатолицьких держав Европи скласти.

Ця балтийсько-чорноморська — коли можна її так назвати — коаліція, що клином врізувалась між Москву та Польщу і паралізувала велико-державні тенденції ціх двох експанзивних націй, була звязана цілим рядом писаних умов і трактатів.

Після довгих переговорів між Семигородом і Україною, ведених при посередництві Швеції від початку 1656 року — з одного боку семигородськими послами в Чигрині: Стефаном Лютшем і Францом Себешим — а з другого українськими послами в Семигороді: Іваном Креховецьким, Іваном Брюховецьким і иншими — був обома сторонами заприсягнутий 7 Вересня 1656 р. „трактат вічної приязні“ між Гетьманом Хмельницьким і Князем Ракочим. Підписали цей трактат від імени Гетьмана уповноважені посли — осавула ґенеральний Іван Ковалевський і писарь Іван Груша, прийняті Князем з надзвичайними почестями. Згідно в тим трактатом, як Хмельницький і його наслідники, так Ракочи і його наслідники, взаємно зобовязувались боронити себе спільно від ворогів. Коли Ракочи розпічне війну з Польщею, Гетьман пришле йому військову допомогу, не оглядаючись па Царя. За те дістане Хмельницький всю Червону Русь; крім того Ракочи допоможе Гетьманові одержати частину Білої Руси з титулом Князя і піддержить намір гетьманський передати цей титул, як і всю власть верховну на Україні по наслідству синові Юрієві.

На підставі тіеї-ж умови Господарі молдавський і волошський мали дати допомогу Ракочому — перший три тисячи люда, другий дві тисячи — і за те Гетьман обіцював їм оборону від Татар і приязнь так довго, як довго вони будуть у союзі з Князем семигородським.

Король шведський, довідавшись, що договір між Князем семигородським і Гетьманом українським вже підписаний, поспішив сам підписати в Раднот 6 Грудня 1656 р. трактат „вічного союзу“ з Ракочим. На підставі того трактату, а також трактату між Королем шведським Карлом Ґуставом і Курфірстом бранденбурґським Фрідріхом Вільгельмом, підписаного в Мальборку 26 червня 1656 р. — Король шведський мав одержати Поморря, Прусію королівську, Курляндію, Ліфляндію, Семиґалію, воєводства Плоцьке й Мазовецьке, частину Литви й частину Білоруси до воєводств Полоцького та Вітебського. Решту Литви, як окреме князівство, мав дістати'князь Богуслав Радзівілл. Курфірст брандебурґський одержував цілу Великопольщу (воєводство Познанське Калішське, Ленчицьке і т. д.) а Ракочи — Краків і Малопольщу.

Справа „руських земель“ Річпосполитої й південної Білоруси мала бути вирішена на підставі безпосередної умови між Швецією й Україною. Таким чином ця майбутня шведсько-українська умова мала всі попередні поодинокі трактати звязати та оформленя союзу всіх держав коаліції завершити.

Зносини Гетьмана Хмельницького зі Швецією почались ще за панування Королеви шведської Христини в 1652 р., при посередництві давнього козацького приятеля, підканцлєра коронного Гієроніма Радзієвського, що тоді, як еміґрант з Польщи, на дворі шведськім перебував. Пізніщий союз України з Москвою став трохи цім зносинам на перешкоді. Вже на початку 1653 р. Москва не хотіла пропустити в Швецію послів Гетьмана: Силуяна Мужиловського і Бурлая. Не вважаючи однак на перешкоди з боку Москви, зносини ті всеж продовжуються. По підписаню Переяславської Умови Гетьман посилав у Липні 1654 р. нове посольство до Королеви шведської, тим разом надзвичайно зручного й спритного українського дипльомата — афонського монаха отця Данила.

По вступленю на шведський престол войовничого Короля Карла Ґустава, в міру того, як відносини Гетьмана до Москви стають усе більше натягнуті, його взаємини з новим шведським Королем стають усе ближчі й живіщі. Вже у Вересні 1655 р., як тільки розпочалась шведсько-польська війна, Хмельницький пропонує Карлу Ґуставу союз і допомогу проти Польщи з тим, щоб усі „руські землі“ Річипосполитої були віддані козацькій Україні і щоб Король шведський зі своїми військами „за Вислу“ не переходив. Через кілька місяців, у Падолисті того самого року, побачивши що в Порті сильно ростуть польські анті-українські впливи, Гетьман знов через отця Данила представляє амбітному шведському володареві широкий військовий плян коаліції Швеції, України, Москви, Анґлії, Венеції, Австрії і Персії — коаліції, що мала-б на меті завоювання та ліквідацію Туреччини й увільненя з мусульманської неволі всіх християн, а в першій мірі Ґреків.

Король шведський, що саме тоді був серед свого війська в поході проти Польщи, прийняв гетьманського посла незвичайно бучно, за обідом пив за здоровля Богдана Хмельницького, а до шведської Ради Державної, де було багато сторонників Польщи, написав, що для нього „сила козацька більше варта від приязни польської“. Незабаром на весні 1656 р. він вислав на Україну свого посла Ґрондського, і з того часу дипльоматичні зносини між Королем та Гетьманом мають характер сталий та реґулярний. Україна в політиці шведській займає на стільки важне місце, що в конґресі, який по ініціятиві Франції мав одбутися в кінці 1656 р. з метою помирити Швецію з Польщею, повинні були — на жадання Короля Карла Ґустава — взяти участь і представники Гетьмана Хмельницького.

Одинокою точкою незгоди в шведсько українських переговорах, що велися на протязі 1656 року, була справа „руських земель“ Річипосполитої. До цієї етноґрафічно української, але ще не козацької території, мав претенсії Король шведський і по части — на його-ж намовою — Князь семигородський, а одночасно Гетьман ціх земель нікому й у ніякім разі уступити не хотів. Справа ця розбила була вже зовсім налагоджене заключеня шведсько-українського договору в Січні 1657 року, коли посли шведські Веллінґ і Тернешельд привезли до Чигрина готовий проєкт союзу (projectum foederis). Хмельницький, довідавшись, що Король шведський забезпечує йому незалежну державу тільки на козацькій території, з послами сам не схотів навіть говорити. Переказавши через писаря ґенерального Виговського, що він мусить мати „всю Русь, де віра православна грецька була і де мова ще задержалась, тоб-то по Вислу“ — зарядив Гетьман одночасно послам сказати, що коні для них в дорогу вже готові…

Але незабаром наспіла до Чигрина звістка, що Карл Ґустав дає згоду на всі територіяльні жадання Гетьмана і шле на Україну нового „великого“ посла, уповноваженого заключити і за обопільною присягою підписати умову. Дійсно 10 Квітня виїхав від Короля в Україну відомий шведський дипльомат Ґустав Ліліеякрона й у Червні він прибув до Чигрина. Карл Ґустав жадав від Хмельницького заприсяженої „ассекурації“ на ті польські краї, які він відповідно до умови з Курфірстом брандебурґським хотів забезпечити для себе, і військової допомоги проти Москви та Польщи в числі 20—30 тисяч козаків, не рахуючи тих, що вже послані були на поміч Ракочому. Взамін за це Гетьман мав дістати всі „руські землі“ Річипосполитої і південну Білорусь по Смоленськ. Ця послідня умова, разом з попередніми, заключеними між поодинокими державами коаліції, означала повний розділ Польщи, „будто Коруна Польская и не бывала“; як доносив спішно Цареві московський посол на Україні — Бутурлін.

Щоб підкреслити офіціяльний характер нового союзу, Гетьман умисне задержав у Чигрині московське посольство, що збіралось уже відїздити, і в присутности царських представників — хоч сам хворий і в ліжку, але з надзвичайними почестями — прийняв Ліліенкрону на урочистій авдієнції 22 Червня 1657 року. В той же самий день Гетьман сказав себе завезти до помешканя шведського посла й там ще раз, в присутности численно зібраної старшини, заявив, що хоч Царь і хоче відтягнути козаків від союзу зі Шведами й обіцює їм за це військову допомогу й значну суму грошей, але він — Гетьман — хоче бути приятелем приятелів і ворогом ворогів шведського Короля. Ці останні слова повторив Гетьман з притиском кілька разів, зазначивши, що те саме він вже написав — у відповідь на зроблені йому пропозіції — Цареві. В кінці сказав, що військо має на поготові і може зараз рушити походом, як на Польщу й Татар, так і на Москву.

Розуміється обидві загрожені тим новим сильним союзом сторони — Польща й Москва — готувались до енерґійної оборони. Зайняті війною зі Швецією і її союзницею Прусією — а Польща ще й війною з Ракочим — оружно напасти на Україну вони зразу не могли. Отже поки-що на дипльоматичні заходи була звернена вся їхня увага й енерґія.

Вже в кінці 1655 року Король польський намагався прихилити на свій бік Туреччину. В Марті слідуючого року польський посол перестерігав Султана, що два єретицькі володарі — Кромвель і Король шведський — хочуть завоювати для себе весь Східі Захід. Тому між инчим Король шведський хоче союзу з Хмельницьким і тому в інтересі Султана — для якого той союз може стати небезпечним — лежить Гетьмана козацького від приязні зі Шведами відтягнути й до давнього послуху та підданства Королеві польському привести. В той самий час посол польський у Криму дістав інструкцію переконати Хана, що „осібна держава, яку собі робить з України Хмельницький“, стане могутньою та небезпечною сусідкою Татар; отже для власного свого добра повинен Хан старатись, щоб козаки були в підданстві польського Короля, а вся Україна „під владою панів“ (маґнатів), як і давніще бувало…

В осени того-ж 1656 року польські дипльомати лякали Ракочого, на скільки небезпечним в будуччині для Семигороду може стати його союзник Хмельницький, який маючи власть над усіми руськими краями, стане монархом, що стотисячною армією розпоряжати буде.“ І навіть самого Гетьмана повинен був переконати хитрий королевський посол Бєнєвський, що „той його процедер ходженя від одної до другої протекції не забезпечить йому незалежности“.

Коди-ж показалось, що Богдан Хмельницький має в цій справі зовсім инші — відмінні від польских — погляди, і коли місія Бєнєвського (що пізніще, за Виговського, дала такі блискучі для Польщи результати) тепер закінчилась повним фіаском, то до Австрії звернулась польська дипльоматія з пропозицією взяти на себе посередництво в справі приверненя назад України до Польщи. Але головного союзника в поборюваню України бачили все-ж таки польські державні мужі в Москві. Стихійна їхня ворожнеча до „Руси“ і страх перед державним унезалежненям України лягли в основу польсько-московської угоди у Вільні. І пізніще, в початку 1657 р., запевняли польські дипльомати дипльоматів московських, що „Гетьман Хмельницький нас між собою хоче навмисне посварити тому, щоб стати собі самому паном.“ Навіть на повну державну злуку з Москвою годились польскі політики, аби тільки не допустити до повстання незалежної української держави. „По чім знати, чи це не така вже доля, щоб ці два народи (польський та московський) одним народом стали“ — так висловився з приводу польсько-московського союзу один з найвищих достойників Річипосполитої, канцлер коронний Корицінський…[11]

Але самою дипльоматією трудно вже було перемогти Гетьмана Хмельницького. В Стамбулі його посол, а разом із тим близький приятель і господар гетьманського двора — Лаврин Капуста — спаралізував польські впливи здемаскованям пропозиції Річпосполитої підняти козаків на війну з Туреччиною. В Криму справи українські вів у тім часі уміло і зручно тамошній гетьманський посол і резидент, дуже освічений шляхтич український Михайло Махаринський. До Цісаря австрийського Гетьман 18 Квітня 1657 р. написав, що на посередництво Австрії між Україною й Польщею він годиться, але під умовою, щоб цілість його держави не була порушена („si tamen securitati integritatique status nostri nulla inferatur injuria“). А погрози царські, що стали тоді все частіще приходити з Москви, Гетьман міг уже тепер легковажити.

Царському послові Бутурлінові Гетьман на авдієнції 19 Червня заявив, що союз України зі Швецією давніщий, чим союз із Царем і що Гетьман Шведам вірить, бо „слово шведське певне“. Натомість Царь — казав далі Гетьман — хоче віддати Україну назад Полякам, і як би він не заключив був союзу зі Шведами, Ракочим і Господарями, то Україна, не діждавшись царської допомоги, мусіла-б із польських рук загинути. При тій нагоді зазначив Гетьман, що царського воєводу, згідно умові в Переяславі, він хотів мати тільки одного, у Київі, а дані платити Цареві не міг і не може, бо всі гроші йдуть на козацькі військові потреби і на оборону православної віри…

За життя Богдана Хмельницького не дали ніяких позитивних результатів і спроби здеморалізувати Україну підкупами та провокаціями, що як Польща так і Москва вважали найкращим і найпевніщим засобом для знищеня української нації й держави. Вже тоді московські бояре почали були роздавати Українцям „за вірну службу“ царські „соболі“ й инші матеріяльні ознаки царської ласки. Ще за життя Гетьмана, бо в Маї 1656 р., був царськими воєводами зроблений „обыскъ въ Полку Нечаевомъ“, при чому під час цього „обиску“ найбільше голосно — так щоб це вся чернь козацька чула — розбіралось ціми воєводами питання: яку віру „католицьку чи християнську“ визнає полковник Іван Нечай.[12] Це була перша спроба вмовити в народні маси українські, що їхня старшина, їхні „люде начальні“, що проти політики московської повстають і за свої права й вольности козацькі стоять, це-ж „ляхи“, „католики“, вороги „черні й святої віри православної“; — перша спроба тієї провокації, яка пізніще, за Виговського й Мазепи, московську державу на Україні скріпила і яка згодом, міняючи відповідно до історичної доби свою форму, стала підставою взагалі всякої „народньої“ демаґоґічної політики на Україні…

Вже тоді Польща, обіцюючи своїм сторонникам поміж козаками „нобілітації і маєтки“, вишукувала серед них амбітних або продажних авантурників, яких можна булоб висунути проти Хмельницького і почати внутрішню колотнечу на Україні. Українські повстання проти гетьманської влади Польща намагалась орґанізовувати не раз, або за посередництвом кримського Хана, або просто через своїх на Україні аґентів.[13]

Але все це, поки жив старий Гетьман, показалось нідочого. Соболі за московську службу хоч і брались, але з великим страхом і під секретом. Надання маєтків од чужих урядів закопувались у землю, щоб бува Гетьман про них не дізнався. В полку Івана Нечая все козацтво — від черні до старшини — одностайно присягнуло, що полковник їхній „віри християнської православної“, а піддержувані Ханом і Польщею кандидати в голови народньої опозиції гинули швидше, чим імя їхнє ставало ширшим масам відоме. Великий Гетьман знав краще психольоґію свого народу, чим його вороги. І влада його була така, що жартувати з нею було небезпечно. Це не був дрібний кровожерний тиран типу тих „покутніх гетьманчиків“, яких стільки породила пізніща „Руїна“, — а творець з розмахом дійсного оснувателя держави. „Встрѣчно Гетману говорить мы не смѣли, а кто де и молвилъ тотъ и живъ не былъ“ — так характеризували зі слів Українців у своїх „отпискахъ“ московські воєводи спосіб правління Богдана Хмельницького, одинокого в нашій історії всіми любленого й усіми поважаного Українського Гетьмана…

І його мрії, його „думи шалені“ про заснування своєї власної козацької держави прибрали вже зовсім реальні форми в посліднім — десятім — році його панування. „Україна, або земля козацька“ — як читаємо на картах Сходу, роблених тодішніми европейськими ученими, стала на тім Сході новою европейською землею, привабливою своїми економічними богацтвами, сильною своєю великою, добре зорґанізованою армією, славною талантом свого могутнього Вождя. Чигрин, столиця цієї землі і резиденція „Гетьмана Великого Військ Запорожських“ — як почав тоді підписуватись Хмельницький в листах до шведського Короля — став осередком, де справи Сходу вирішалися, де стикалися дві цивілізації і де творча орґанізуюча цивілізація европейська брала все більшу перевагу над примітивним хаосом і стихійностю азіятською. Здавалося, що під сильною рукою козацького Гетьмана воскресають повні слави часи „Князів руських“ і що відродилась в Україні козацькій стара могутня Русь Київська — варяжська…

Посол австрійського Цісаря барон Парчевич, єпископ мартіяно-польський, що першого Марта того памятного 1657 року прибув до Чигрина, щоб в імени Австрії песередничити в справі миру між Україною й Польщею і щоб, відповідно до умови з венецьким послом Нані у Відні, склонити Україну до війни з Туреччиною — доносив свому урядові, що на прийомі у нього в Чигрині було двох послів шведських, двох послів Ракочого, посол турецький, посол татарський, трьох послів з Молдавії, трьох з Волощини, посол польського Короля й посол польської Королеви, що приїхав з дарунками для Гетьманової. Крім тих був ще тоді при дворі гетьманськім представник кн. Богуслава Радзівілла, а незабаром прибули посли московські, не згадуючи вже полуофіціяльних і дрібніщих чужоземних аґентів, чи просто еміґрантів, яких багато під видом купців, монахів, або пошукуючих щастя жовнірів, крутилось по всій Україні, дуже часто тут лишаючись і побільшуючи собою число нової козацької державної аристократії.

Справа, до якої старий Гетьман привязував тоді найбільшу вагу — справа признання і затвердженя наслідником його сина Юрія — мала нарешті дійти до бажаного кінця. Уґрунтування — в формі наслідственної князівсько-гетьманської верховної влади — суверенітету й незалежности Української Держави мало стати доконаним фактом. Коли „той, що царствує в Москві“ був сином боярина, настановленого на царство служилим воїнством московським, то чому Самодержцем українським не міг стати син такогож представника такогож самого лицарського військового стану, наставленого на гетьманство таким же самим служилим воїнством: козацтвом українським. Тодішні Українці ані рабами московськими ані низчими чи менше вартними від Москалів себе не почували. Гетьман і його найблизче оточеня не могли помиритись з думкою, що діло державне, яке було можливе для „варварів московських“, не зможе бути виконане ними, нащадками славної, перводержавної київської Руси. І вони це велике діло державне виконали.

В квітні 1657 року відбувся бучний зїзд усеї старшини козацької в Чигрині, на який — як оповідав свідок того зїзду посол австрійський Парчевич — самих тільки полковників прибуло 26. Зїзд цей одноголосно затвердив наслідником шістьнадцятилітнього сина Гетьманського Юрія. Три дні з приводу цього великого свята був бенкет великий, музики й гарматня стрілянина. Для старого Гетьмана це були мабуть одинокі щасливі дні за ціх десять літ страшної надлюдської боротьби. Його діло наближалось до кінця. І залізний орґанізм старої людини наче тільки цим ділом і держався. Гетьман з того часу став чим раз дужче занедужувати. Але йому ще вистало сил добитись, щоб усі сусідні держави цей його державно-династичний акт офіціяльно визнали. Москва, Польща, Швеція, Туреччина, Крим, Семигород, Молдавія й Волощина признали молодого Юрія законним Наслідником Гетьманським. Одна тільки Москва поставила жадання присяги від Наслідника, але Гетьман тому жаданню рішуче спротивився. Той, кому він передавав сильну й міцну державу, не мав потреби повторювати актів, до яких подіями був примушений він — цієї держави в крові, в поті, серед небезпек катастрофічних — будівничий…

Одночасно велось далі основне військове діло. На поміч Ракочому проти Польщи і для окупації західних „руських земель“ послав був Гетьман ще в кінці 1656 року полковника Антона Ждановича, придавши йому в допомогу одного з найбільш поважаних на Україні людей, суддю ґенерального Івана Креховецького, значного шляхтича землі Галицької, якого завданням було приєднати тамошню шляхту для державних плянів гетьманських і заразом далі заступати українські інтереси при дворі Ракочого. Жданович дістав наказ поводитись зі Львовом і з иншими тамошніми городами так, „щоб жаден з піших ані їздних не важився на них набігати, але щоб з людьми тими поступали, як з власними нашими“. До маґістрату города Львова вислав Гетьман листа, де запевняв львівських міщан про свою доброзичливість і прихильність…

Тепер в Червні місяці на підмогу Ждановичу і щоб добути собі славу воєнну, пішов по батьковому наказу молодий Наслідник Гетьманич. В разі, колиб Москва оружно проти такої політики гетьманської запротестувала і колиб Царь вмішався в війну, станувши по стороні Польщи проти Швеції, Семигороду й України — мусіло між Україною й Москвою прийти до оружної розправи. Гетьман, зміцняючи козацькі залоги на Білоруси, був до цієї війни готовий — хоч дипльоматія українська далі твердо вела супроти Москви свою невтрально-пацифістичну лінію. Але полковнику Ждановичу був посланий наказ уважати за ворогів ті відділи московські, які-би він зустрів поміж польськими військами…

І власне в тій хвилині, коли важилась доля України, коли її державне унезалежненя ступило — здавалося — на певний шлях, прибула до Гетьмана депутація від шляхти Пинського повіту зложити від імени цієї шляхти присягу вірности й вічний союз з Гетьманом і Військом Запорожським заключити. Присяга ця була прийнята Гетьманом 20 Червня, на другий день по прощальній авдієнції, даній московському послу Бутурліну, і на два дні перед урочистим прийомом шведського посла Лілієнкрони.

З радістю великою вітав Гетьман цю шляхецьку депутацію. Вона-ж бо приходила з тих „руських земель“, що мали бути тепер до пня матернього, до осередка держави української — до козацької України — прилучені. При тім як раз із того їх північного клина, що, відповідно до намірів гетьманських, продовжений незалежною Литвою, мав врізатись між Москву та Польщу, ціх двох смертельних ворогів України розлучаючи. Приходила вона з тих земель, де цементу козацької держави української — Війська Запорожського — не було і де верства шляхецька, тепер „вічним союзом“ з Військом Запорожським звязана, мала бути покликана ролю того українського державного цементу відограти…

І щоб цей акт великої історичної ваги зрозуміти, мусимо засувати собі не тільки процес державного унезалежненя України, нашу тодішню військову й дипльоматичну боротьбу з сусідами, але і нашу політику й боротьбу внутрішню — процес тодішнього формування, консолідації й дозрівання Української Нації.



Примітки[ред.]

  1. Арх. Чарторийських cdx 2113: „Respons poslów polskich 6. IX“. „Komisarze do króla, podkanclerzego і wojewody wileńskiego z Niemieży 10. IX.“, і т. д. Пор. Кубаля: Wojna brandeburska і najazd Rakoczego ст. 40, 43
  2. Порівн. напр. характерний з цього боку пункт інструкції, даної в Січні 1657 р. польському послові да Хана: „…шляхта Кн. Литовського і ті, котрі в Україні маєтности мають, бачучи, що козаки з Москвою ті маєтности держать і дуфаючи московським обітницям, що при помочі Москви вони можуть в Україну до своїх маєтностей вернути, будуть домагатись на соймі, щоб ми конче з Москвою замирили…“ Жерела до Іст. України XII, ст. 428.
  3. Акты Юж. и Зап. Рос. ІІІ ст. 555—6. Те саме розказував Нечай і инші. Пор. Костомарова: Б. Хмельницкій ст. 612.
  4. Акты Юж. и Зап. Рос. III ст. 551—2: „Отписка Бутурлина съ извѣстіями о бывшем сеймѣ въ Чигиринѣ“.
  5. Grondski Sam.: Historia belli cosacco-polonici, p. 246—8. Temberski: Annales.
  6. Rudawski: Hist. pol. Пор. Kubala: Wojna Szwecka, ст. 303.
  7. Інтересно, як характеризували ту політику де-які сучасні Поляки: „Kiedy nam Chmielnicki jura dabat zwaliśmy to uniżoną supliką, teraz, kiedy się prosi, to my się nadymamy“ — так писав один із них з приводу переговорів під Жванцем (Zbiory Rusieckich, Miscel. 1626—54, f. 317) Про спустощеня Брацлавщини між инш. Кубаля: Zaprzepaszczona kraina (Kwart. historyezny).
  8. Головні джерела: „Акты шведскаго государств. архива“, видані Молчановським в Арх. Юго-Зап. Рос. ч. III, т. VI, особливо інструкція Хмельницького отцю Данилові, послові до Короля шведського X., 1655; інструкція Веллінґові й Тернещельдові, послам Карла Ґустава до Хмельн. 25. IX., 1656 р.; Projectum foederis між Королем і Гетьманом 30. IX., 1656 р.; лист Хмельницького до Карла Ґуст. 16. XI. 1656; посольство Ґустава Лілієнкрони до Хмельницького в р. 1657 і т. д. А також видані М. Кордубою акти в томі XII Жерел до іст. України, особливо інструкції ріжним польським дипльоматам, як боротись з коаліцією (ст. 423, 429, 439 psm.). Крім того Акты Юж. и Зап. Рос. т. III, No. 361 і ст. 568, 573—4, 601 psm.; т. XI ст. 691, 738 (важний лист Карла Ґустава до Хмельницького 10. IV., 1657); Універсал Ракочого до Річпосполитої 31. XII., 1656 р. в Арх. Чарторийських cdx 2446; і т. д. З новіщої літератури особливо праці М. Кордуби: „Боротьба за польський престіл по смерти Володислава IV“ (вступ до XII тому Жерел) і його-ж „Австрийське посередництво між Хмельницьким і Польщею“; послідні твори Л. Кубалі: „Wojna Moskiewska“ „Wojna Szwecka 1655—6“; „Wojna Brandeburska і najazd Rakoczego w. r. 1656—7“ (тут при нагоді звертаю увагу на помилку на ст. 154: судя військовий, що був при Ждановичі, „zręczny і przebiegły człowiek“, звався Креховецький, а не „Krizki“). Для діл литовсько-шведських: Kotłubaj: Zycie Janusza Radziwiłła. s. 210: поданий акт литовсько-шведської угоди з д. 18. VIII., 1655 р. між Корол. Карлом Ґуставом і кн. Янушем Радзівіллом. Король шведський згідно з тим актом був признаний Вел. Кн. Литовським і Литва мала бути прилучена до Швеції так, „як досі вона була сполучена з Польщею, тоб-то, щоб народ народові, сенат сенатові, а лицарство лицарству в усьому були рівні.“ Розвідка І. Каманіна: „Договоры Б. Хмельницкаго съ Польшей, Швеціей и Россіей“ в Сборникѣ Кіевск. Ком. вып. II, К. 1916 р., і опубліковаві ним „Документы эпохи Б. Хмельницкаго 1656—7“ в Сборникѣ Кіевск. Ком. вып. I. Крім того джерела і література, цитовані мною в инших місцях.
  9. Лист цей опублікований Ів. Кревецьким в його розвідці: Під протекцію Курфірста. Записки Н. Т. ім Шевченка т. 117—8. Про перебування Данила Олівеберґа в Прусії — Арх. юго-зап. Рос. ч. III, т. VI; Kubala: Wojna Brandeburska st. 101 і т. д.
  10. Памятники Кіевск. Ком. III, ст. 203.
  11. Kubala: Wojna Brandeburska і najazd Rakoczego, ст. 64.
    Для настроїв польських політичних сфер інтересна м. и. промова воєв. плоцького Яна Красінського на бенкеті, данім у честь царського посла в Річпосполитій Клементія Євлєва 25 IV., 1657 р.; „за те всі пєм — казав він — що нам вищого такого великого монарха, як Царь, по нашім Королі не найти і не буде. А як би хто з нас сенаторів був проти цього (покликаня Царя на польський престол), або хотів розірвати даний на це дозвіл королівський і наш, комісарський, то такого ми самі приборкаєм. Дай Боже додержати нам нашу постанову, щоб бути в єдиному сполученю і одному-б володіти нами (Москвою й Польщею).“ Цей проект мав бути ратифікований найблизчим Соймом (Сборникъ Кіевск. Ком. І, с. 96, 99). Інструкція послові польському в Криму Янові Шомовському з д. 26. IV., 1656, видана в Жерелах до Іст. Укр. XII ст. 378. Тамже (ст. 409) інструкція Станіславському, посланому в Падолисті того-ж року до Ракочого: „Niech Książe IM. consideruje jeżeli Chmielnicki mając krajów ruskich dominium, może redere ad naturam і stać sіę z Pana sługą і z Monarchy — na którego skinienie 100,000 wojska stanie — poddanym“. Інструкція Бєнєвському там-же ст. 420. Одночасно весь час робились спроби відтягнути козаків од Москви. Комісари до Гетьмана: Лянцкоронський, Криштоф Тишкевич, Любовідзький і Зацьвіліховський одержали 26. I., 1656 р. інструкцію, в якій між инш. сказано; „Scopus traktatów z kozakami jest avulsio ich od Moskwy і powadzenie z państwem moskiewskiem, ad meliorem ich coniunctionem z Tatarami… Jesli nie mogło być inaezej dadzą konśens swój na restitutię dóbr… Cerkwi… religii greckiej nadanych і fundowanych, nie znosząc unii і nic о tem nie traktując. Starać się jednak, aby się moglo w tych tu krajach pobliższyсh со utargować.“ (Сборникъ Кіевск. Ком. І, ст. 26—7). 18. II., 1656 р. Канцлєр Корицінський пише до Султана, перестерігаючи його, „що Царь так підданством йому козаків возгордився, що не тільки з Річпосполитою воювати, але й усю грецьку віру увільнити збірається і тому… багато ченців, киян, послав у Румелію і в инші краї Султанові підлеглі, щоб там людей грецької віри бунтувати“ (Тамже ст. 35, пор. також ст. 81).
    Найкраще відбиває в собі польську політику інструкція дана послідньому посольству Бєнєвського до Богдана Хмельницького 13. VI., 1657 р. Вона найсамперід титулує Хмельницького „Urodzonym", присягається в імени Короля в щирім бажанні миру з Україною, лякає Гетьмана, що Порта з Татарами збірається розгромити його союзників: Господарів молдавського і волоського та Князя семигородського. Перестерігає Гетьмана, що він уже стратив усяке довіря у Москви через свій союз зі Шведами й Ракочим і так само у Порти через союз з Москвою та піддержку султанських вассалів: Ракочого і обох Господарів. Одночасно дає ця інструкція Бєнєвському вказівки, як поступати, коли Хмельницький, замість того, щоб помиритись з Польщею, постарається Москву з Польщею посварити, а зі Швецією її помирити і як він донесе Султанові й Ханові про наміри польські: козаків па свій бік перетягнути та їх проти Турції й Криму повернути. Але найбільше перестерігає ця інструкція Бєнєвського, щоб про польські переговори з Україною не довідалась завчасно Москва, бо для майбутньої польсько московської угоди треба, щоб Україна вже була при Польщи, тоді „ми більш удачно будемо з Москвою трактувати…“ (Памятники Кіевск. Ком. III, ст. 242—4)
  12. Акты Юж. и Зап. Рос. IV, N. 351. Пор. допит царськими урядниками козака Київського полку Василя Ластку, „пущего ко всякому злу заводчика“, з провокацийними питаннями чи він часом не „Лах“ (Акты Юж. и Зап. Рос. XV ст. 453).
  13. Пор. Kubala: Wojna Szwecka, ст. 305, 483.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2002 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.