Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи/Вступне слово

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи (2014
Вступне слово
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
ВСТУПНЕ СЛОВО


У 2012–2013 рр. відбулись три міжнародні наукові конференції, спрямовані на осмислення українського історіографічного процесу ХХ — початку ХХІ ст. Перша з них — «Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи» — була організована в Українському вільному університеті у Мюнхені (Німеччина) у 2012 р. Наступного року були проведені конференції у Києві (Україна) в Інституті історії України НАН України («Світло й тіні українського радянського історіописання», 22–23 травня 2013 р.) та у Кембріджі (США) в Українському науковому інституті Гарвардського університету («Quo Vadis Ukrainian History? Assessing the State of the Field», 19–20 листопада 2013 р.).

Організаторами цих заходів стали провідні українознавчі центри — Гарвардський інститут українських студій (США), Центр дослідження історії України ім. Петра Яцика (Канадський інститут українських студій, Університет Альберта, Канада), Український вільний університет у Мюнхені, Інститут історії України Національної академії наук України (Україна), Східноєвропейський інститут ім. В’ячеслава Липинського (Філадельфія, США) та Історичний семінар, Відділ історії Східно-та Південно-Східної Європи (Університет ім. Людвіґ-Максиміліана у Мюнхені, Німеччина).

Дане видання подає матеріали першої конференції, що відбулась 1–3 липня 2012 р. у затишному приміщенні Українського вільного університету. Місце проведення конференції було обрано організаторами не випадково. Заснований у Відні ще у 1921 р. Український вільний університет (УВУ), довголітнім осідком якого невдовзі після заснування стала Прага, а з 1945 р. — Мюнхен, вже у міжвоєнний період був не лише вищим навчальним закладом для української молоді, що опинилась на еміграції, але й однією із чільних наукових українознавчих інституцій в Європі. Тож не дивно, що на конференції раз-по-раз повертались до міжвоєнного історіографічного спадку УВУ та його професорів.

Загалом були проведені шість тематичних блоків-засідань. Потужний поштовх подальшому плідному обговоренню дала виголошена ввечері 1 липня проблемна вступна доповідь проф. Андреаса Каппелера «Що таке Україна? Що таке Європа? Що таке історіографічна мапа?». Своїм завданням професор Каппелер обрав постановку кількох принципових питань у площині теми конференції, почавши із визначальних термінологічних означень. Які території треба розуміти під міжвоєнною Україною? Кого можна вважати українським істориком? Адже багато не з’ясовано досі як щодо істориків — українців, так і тих істориків неукраїнського походження, які займались різноманітними українознавчими студіями. Приміром, запитував професор, хто були емігранти з України? З яких регіонів та країн вони походили? Яку освіту мали і де її здобували? Які покоління були представлені в еміграції? Які наукові інституції були засновані та як вони діяли? Хто із науковців мав найбільший вплив? Чи багато жінок було серед українських істориків на еміграції? В яких країнах та навчальних закладах проводились українознавчі дослідження? Яким чином і наскільки інтенсивно контактували українські та неукраїнські вчені?

Окрему увагу професор Каппелер присвятив змісту історичної роботи у міжвоєнний час, провокативно запитуючи, що можна вважати саме українознавчими студіями? Чи можна визначити історичні школи на еміграції? Яким чином історіографічна ситуація у країнах, де жили та працювали вчені, впливала на їх дослідження? І чи мала на них вплив радянська історіографія? Які специфічні теми розроблялись істориками-емігрантами? Як політична ситуація в міжвоєнній Європі позначалась на історіографічному процесі? Відповіді на ці та багато інших питань, підкреслив професор, якраз і допоможуть визначити місце України на історіографічній мапі Європи.

2 липня конференція розпочала роботу з тематичного блоку «Переосмислення революції». У доповіді «Історія Павла Христюка та політика українського антиколоніалізму» проф. Марк фон Гаґен наголосив, що Перша світова війна була війною за деколонізацію та вказав на різноплановість означення колоніалізм та на його позитивні і негативні впливи у російській історії. Вчений звернув увагу на долю Христюка, феномен повернення його в радянську Україну та особливості викладу ним історії української революції. Проф. Владислав Верстюк у доповіді «Українська революція в рефлексії міжвоєнної еміграційної історіографії» зосередився головно на візіях української революції М. Грушевського, В. Винниченка та В. Липинського. Він відзначив, що їх думки про причини поразки революції використовувались не лише в академічній полеміці, але й у політичній боротьбі між УНР-рівською та гетьманською частинами еміграції та були реанімовані вже в незалежній Україні на початку 1990-х. Цю думку про історичні праці як інструмент політичної боротьби розвинув Олег Павлишин у доповіді «“Соборницька” ідея в дискурсі еміграційної історіографії української революції», вказавши на заангажованості авторів в історичних подіях.

Під час другого тематичного блоку «Історики державницької школи» із захопливою доповіддю «Habent sua fata libelli: Болісна доля двох монографій, присвячених гетьману Петру Дорошенку» виступив проф. Зенон Когут. Він розповів історію написання Дмитром Дорошенком книги про свого відомого предка та оповів про обставини її виявлення та публікації у 1985 р. Професор Когут також провів її порівняльний аналіз із монографією польського вченого Яна Пердені про того ж таки Петра Дорошенка, що, подібно до книги Д. Дорошенка, була опублікована лише через багато років по смерті автора. Проф. Франк Сисин у доповіді «Грушевський проти Липинського: Останні думки історика про гетьмана Богдана Хмельницького та його добу» виклав суперечливі візії на добу Хмельницького двох визначних українських істориків та наголосив на винятковому значенні для української історичної думки та політичних дискусій книги В. Липинського «Україна на переломі». Вчений звернув увагу, що зазвичай про Липинського говорять як про теоретика української держави, між тим недооцінюють особливості трактування ним нації та народу, як і його намагання підважити традиційну польську історичну схему.

Третій тематичний блок конференції «Люди та інституції центральнота західноевропейської еміграції» аргументованою доповіддю «Конструювання Ільком Борщаком міфологічного образу сприйняття України у Франції у XVIII–XIX ст., або про межі свободи та відповідальності дослідника у інтерпретації історичних джерел» розпочав Вадим Ададуров. На підставі ретельно проведеної перевірки архівних джерел, на які посилався або які публікував Борщак, дослідник виявив різнотипні фальсифікації, до яких часто вдавався вчений. На жаль, ці введені Борщаком недостовірні дані й далі є надбанням сучасної української історіографії. У наступній доповіді «Життя та діяльність Степана Рудницького у Відні та Празі у 1921–1926 рр.» проф. Ґвідо Гаусманн висвітлив еміграційну діяльність відомого географа в контексті європейської наукової думки і підкреслив, що саме виключення Рудницького із німецькоавстрійського наукового середовища спричинилось до його повернення в радянську Україну. Про історію Празького архіву йшлося у доповіді Тетяни Боряк «Український історичний кабінет і феномен Празького архіву». Неабияку увагу дослідниця приділила аналізу роботи Аркадія Животка та очолюваної ним специфічної архівної установи — Українського історичного кабінету. 'Проф. Микола Шафовал' у доповіді «Український науковий інститут у Берліні та історія як наука» проаналізував діяльність цієї еміграційної інституції та розглянув праці Інституту, пов’язані з історичною тематикою. Професор Шафовал зауважив, що в міжвоєнний період неполітичні наукові установи служили політичним організаціям, в даному випадку інститут стояв на близьких до монархічно-консервативної думки ідеологічних позиціях.

3 липня конференція продовжила роботу в рамках четвертого тематичного блоку «Вдома і на еміграції: Українська історіографія в міжвоєнній Польщі». У синтетичній доповіді-огляді «Українська історіографія у міжвоєнній Польщі: шляхи легітимації національної історії» проф. Леонід Зашкільняк наголосив, що, попри постійне напруження у стосунках українського політикуму й громадськості з польською владою, українські історики зуміли використати наявні можливості для збагачення української національної історичної думки. Андрій Портнов у доповіді «Український Науковий Інститут у Варшаві (1930–1939). Політика історії у міжвоєнній Європі» говорив про персональні стратегії істориків-емігрантів, можливості їхньої «академічної асиміляції» та залежність кар’єрних траєкторій від політичних преференцій, контактів з неукраїнськими середовищами та тематики публікацій. Проф. Ярослав Грицак присвятив свою доповідь «Український вимір школи Францішка Буяка» обговоренню ставлення Францішка Буяка до українців та українського питання. Вчений наочно показав, що в школі Буяка був представлений весь політичний спектр тодішньої Польщі, а сама школа мала виразно багатонаціональний характер. Проф. Міхаель Мозер у доповіді «Історія української літературної мови Івана Огієнка і “ми”» представив найретельніший аналіз мови цього популярного викладу Огієнка в контексті творення вченим образів «ми» та «інші».

П’ятий тематичний блок «Діалог понад границями» логічно завершував конференцію. Оксана Юркова у доповіді «Вшановуючи Патріарха: Реакція на смерть Михайла Грушевського поза межами радянської України» акцентувала на кількох рівнях вшановування визначного історика, зокрема на некрологах, газетних повідомленнях та масових громадських заходах. Доповідь проф. Сергія Плохія «Діалог через кордони: українські історики у пошуках автора “Історії русів”» була присвячена взаємодії вчених у 1939–1941 рр., головно галицьких та київських науковців, що стала можлива після «золотого вересня» 1939 р.

Останнє засідання конференції «Баланс української історіографії між війнами» було організовано як круглий стіл. Вчені відзначили, що, незважаючи на надзвичайно плідну дискусію, багато питань так і не вдалося обговорити, причому значні прогалини існують як на фактологічному, так і на теоретичному рівнях, і це має заохочувати до подальших студій.

В цьому збірнику друкуємо окремі статті, підготовлені на основі виголошених доповідей. За допомогу у підготовці видання до друку Редакційна рада дякує Оксані Юрковій.

Редакційна рада:

Ярослава Мельник
Сергій Плохій
Фрaнк Е. Сисин
Валерій Смолій

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи..