Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Політично-ґеоґрафічне значіння положення України. Південні й східні сусіди
| ◀ Нинішня політична ґеоґрафія. Її примінення до української справи | Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії Політично-ґеоґрафічне значіння положення України. Південні й східні сусіди |
Західні й північні сусіди України ▶ |
|
Ґеоґрафічне положення було без сумніву найважніщим природописним елєментом у політичному житті України від самих найдавніщих часів[1].
Ґеоґрафічне положення поклало Україну на найдальший Південний Схід Европи, в безпосереднє сусідство зі степами й пустинями Середньої й посереднє (Кавказ, Чорне море) з Передньою Азією. Сполука з областю Середземного моря є теж посередня (через Чорне море) та легка. Крім цього межує Україна на Південному Заході безпосередно з балканськими землями (через Румунію). На Заході граничить Україна з Середньою Европою (з Угорщиною, Чехо-Словаччиною, Польщею, на Півночі з Білою Русею й Московщиною, на Сході з московською колоніяльною землею Донських козаків, з Каспійським степом і морем.
Політично-ґеоґрафічні наслідки й впливи такого ґеоґрафічного положення виявляють себе дуже сильно так у історичному розвиткові українських земель, як і в їх теперішньому політичному положенні.
Політично-ґеоґрафічне положення України має перш усього виразні прикмети окрайного положення (Randlage).
Україна вже в сірій давнині старинности уявляє зі себе типову окрайну землю. На Півдні й Південному Сході її лежали культурно й політично могутні держави старинного Орієнту, на Півночі Европа, тоді ще сливе ціла замешкана нецівілізованими народами природи. Останки так званої передмикенської культури[2] розсипані по середній, ба навіть і північній Україні, є німими свідками живих культурних зносин України з цівілізованим Орієнтом, для котрого вона тоді була межовою землею. Фенікійські колонії були першими чатами навпів політичної експанзії старинного Орієнту на Україні, скитський похід Дарея першою (і послідньою) пробою прилучити Україну політично, як межову землю до цівілізованого Орієнту, щоб забезпечити північні границі перської універсальної держави від кочових набігів.
Далекозорість Дарея пізнала вже тоді, сливе півтретя тисячи років тому назад, яке велике значіння має Україна для судьби Передньої Азії. В головах політичних мужів новітньої Европи починає це пізнання щойно тепер появлятись…
Та політична й культурна точка тяжкости старинного світу почала тоді вже на добре пересуватись далі на захід, на побережні краї Середземного моря. Україна стала вже тоді межовою країною грецького (потім гелєністичного) світу через інтензивну грецьку колонізацію північного побережжя Чорного моря. Звісна річ, що Україна відгравала дуже важну ролю в економічному житті гелєнського світа. Греки пробували також політичної експанзії на українських землях, однак ці проби мусіли держатись невеличких розмірів задля партікуляризму, який всюди, навіть у ці далекі сторони, слідкував за Греками.
Щойно Боспорянська держава (II. вік до Христа — III. вік по Хр.) опанувала значніші части південної України й прилучила їх до великої політичної системи геленістичних держав. Ця Боспорянська держава попала в початках нашої ери під панування Римлян, котрі потім від Заходу, від Дакії, обсадили значні части південно-західної України й досягли сухоземного сполучення з Боспорянською державою.
При цих історичних процесах ходило перш усього про панування над Чорним морем. Однак це дуже знаменне, що політичні системи так Передньої Азії, як і Середземного моря, вже тоді вміли оцінити політично-ґеоґрафічне значення України.
Окрайне положення України стало це виразніще за великими періпетіями мандрівки народів. З початком середньовіччя стає Україна межовою землею не тільки середземноморського й передне-азійського світу супроти Півночі, але також окрайною землею осілих хліборобських народів і їхніх політичних орґанізацій супроти кочового азійського світу. Ефемерна велика держава Ґотів (Ерманаріха), що повстала на нинішній українській території (в IV. столітті), не доросла до такого небезпечного окрайного положення. Вона мусіла впасти під напором Гунів.
Цей напір, це перший історично вловимий прояв політично-ґеоґрафічного впливу центрально-азійського сусідства на судьби України (коли не будемо числити випертя Кіммерійців Скитами). Невдовзі потім (початок V-го віку) почався напір давніх Українців з їхніх прастарих прикарпатських селитьб до берегів Чорного й Озівського моря. В VI. столітті заселили наші предки ціле запілля Чорного моря, від Дунайських гирл аж поза Дін. Від цього часу мусів український народ сам носити на собі наслідки політично-ґеоґрафічного окрайного положення біля степової Середньої Азії, протягом більш, як тисячі років.
Вплив центрально-азійського сусідства на історичний рух був поміж усіми політично-ґеоґрафічними впливами для території й народу України безумовно найсильніший. Від самих початків його історії тяжить цей вплив неначе змора на українськім народі, немов опир пє азійський кочовий світ цілі століття його живу кров. Татарське лихоліття не почалося, як дехто міг би думати, аж у тринацятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини. Кіммерійці, Скити, Аляни, Гуни, Авари, Хозари, Мадяри, Печеніги, Торки, Берендії, Половці, Татари, Кімлики, всі вони страшною чергою проходили протягом двохтисяч років степи и луги України і заливали її безмежним горем війни. Починаючи від Аварів мусів український народ переносити всі ці кочові побої безпосередньо на своїх плечах[3]. Політично-ґеоґрафічні прикмети кочових народів виступають на території України в цілім своїм типовім розвитку.
Легка рухливість цих кінних народів проявлялася перш усього в правильних грабіжних набігах на сусідні хліборобські краї, передусім же на українські землі. Вже історичні джерела київської княжої доби повні сумних звісток зі старших часів печеніжського, половецького й татарського лихоліття. Колиж Україна пішла під литовське й польське панування, стали кочові набіги таким звичайним явищем, що історичні джерела записують їх наче щось уповні нормальне, самозрозуміле. Кілька татарських набігів в однім році, кількадесять зруйнованих сіл, кілька тисяч невольників і стількиж вимордованих, це було для України, час татарського лихоліття (XIII–XVIII. вік) головнож у XVI. і XVII. столітті звичайною, щорічною появою. Щойно тоді вважали татарські набіги дуже доскульними, коли кількість знищених осель доходила соток чи тисячів, скількість „ясиру“ десяток тисячів.
Не багато є між самими Українцями людей, які здавалиб собі добре справу з цілої величі безмежної шкоди, яку ці набіги кочівників принесли Україні протягом многих століть. Історичні дослідники вже здавна збагнули велику шкідність аварських і мадярських набігів для середньовічніх держав Середньої й Західної Европи, для політичної сили й культури цих держав. Трицятьлітній війні приписують німецькі історики величезні негативні наслідки на культурному й політичному полі. Ціле століття потрібувала на їх думку Німеччина, щоб ці наслідки перемогти.
Щож однак значать не то трицятьлітня війна, але всі війни, всі ворожі набіги, яким підпала Німеччина наслідком свого центрального положення в Европі, в порівнянні з цим воєнним лихоліттям, що його витерпіла Україна, наслідком її окрайного положення!? Одно татарське лихоліття здержало політичний і культурний розвиток України на цілі століття. І хоч набіги кочовиків спинилися вже в другій половині XVIII-го століття, то їх сумні наслідки видні до нині. З політичного ослаблення спричиненого півтисячлітнім татарським лихоліттям не може український народ і донині прийти до себе.
Державні твори кочових народів прикметні завсіди великопросторністю їхньої політичної думки. Держава Хозарів завоювала частини навіть лісової полоси України. Обсяг влади Печенігів і Половців обіймав цілу південну пайку України враз із сусідніми степовими землями (до ½ міліона квадратових кілометрів). Коло половини XIII. віку стала ціла Україна невеличкою провінцією велитенської світової держави Джінґісхана. Тоді терпіли теж Польща й Угорщина від монґольських набігів. Однак обидві ці держави вспіли захистити свою незалежність завдяки їхньому ґеоґрафічному положенню. Московська держава мусіла близько четвертину тисячліття носити ярмо татарського панування і потім ще довго терпіти від татарських набігів на своїх окрайних землях. Та Московщина була за далеко від понто-каспійських степів, цього „optimum“ Татарів. Для того її державна орґанізація могла істнувати далі під татарським пануванням, навіть скріпитись перейняттям татарських метод правління. Натомість давня українська держава зі своїм так недалечко від степів положеним центром — Київом мусіла впасти, а новий центр, положений далеко в західних лісових землях — Галич був так ослаблений татарським лихоліттям, що міг ледви одно століття опертися литовській та польській забірности.
Окрайне положення України на порозі Европи й степової Азії було без сумніву головною основною причиною упадку старої Київської держави. Сусідство кочових народів не дозволяло їй скріпитися в якім-небудь довшим мирнім періоді. Величні системи пограничних укріплень, які мають аналогії хіба у римському limes'і, помагали дуже мало[4]. Було ще щастям у нещасті, що розгін і сила поодиноких кочових народів ломилися завсіди, по короткому часі, о відпір Київської держави. Через цей час, заки ця ослаблена орда бувала виперта якоюсь свіжою, кріпкою ордою, що приходила з Азії, могла Київська держава дещо віддихати й приготовитись до нових оборонних воєн. Військова потуга Київської держави була для сил поодиноких кочових народів за велика й завдавала їм безчисленні невдачі. Та незмірним полчищам Монголів вона таки опертися не могла. Київська держава мусіла впасти, бо наслідком свого ґеоґрафічного положення вона не мала із самого початку можности мирного розвитку.
Безпосереднє сусідство степових кочівників шкодило Україні не тільки через постійні грабіжні набіги, але й також через перерізання найважніщих шляхів лучби між Україною й иншими культурними землями світу. Печеніги, Половці, Татари обсадили побережжя Чорного моря враз із гирлами Дунаю, Дніпра, Бога, Дністра й перепинювали всяку лучбу України з культурними землями византійської держави й середземного басейну взагалі. Як повна значіння була ця лучба, побачимо нище. В той сам спосіб загородили кочівники Україні важні великі торговельні шляхи сухопутньої лучби України з Середньою Азією, Персією, Індією, Китаєм. Ця обставина довела до економічного упадку Київа вже в XII-ому столітті й приготовила політичний упадок його.
По упадку української державности стають впливи степової Азії на Україні може ще сильніші, як були. Польсько-литовська держава, що заволоділа Україною, боронила її куди гірше, як стара Київська держава. Колиж у XV-ому віці Турки-Османи зайняли Царгород і побережжя Чорного моря при устях Дунаю і Дністра, коли на Криму повстало сливе самостійне, тільки ленно підвласне Туреччині татарське ханство, попали українські землі в цікаве політично-ґеоґрафічне положення: Татари перемінили цілу південну й східну Україну в граничну пустиню[5]. Крізь цю пустиню переходять, коли тільки їм захочеться, військово зорґанізовані ватаги татарських грабіжників. Турецькі й инші торгаші невільниками постачають цим ватагам коней і оружжя й орґанізують ці ватаги по чорноморських пристанях. Коли такий грабіжний чамбул щасливо верне на побережжя, відкуповують торгаші від нього всю добичу й розсилають українських невільників по всіх торгових центрах могамеданського Орієнту.
В XVI і XVII-ому столітті панували отже на Україні такі самі політично-ґеоґрафічні відносини, як у XIX. віці на східному побережжю Африки, аж до хвилі, коли европейські держави положили цій скандальній господарці кінець (договір Сер Бертл Фріра 1873). Треба тільки на місце купців і капіталістів з Кафи, Козлова, Акерману, поставити купців із Занзібару, Момбаси чи Хартуму, на місце татарських мурзів і уланів, арабських торгашів невільниками в роді Тіппу Тіба чи Бушірі, на місце татарських чамбулів, узброєні каравани Ванґванів чи Ванямвезів і дістанемо цілком ідентичний образок: Поза смугою, зайнятою торгашами невільників, на морському березі простягається широка безлюдна полоса, майже пустинна й зараз поза нею оселі осілих хліборобів у вічній трівозі перед невпинним воєнним лихоліттям і гірким невольницьким ярмом. Тільки ця ріжниця є між центральною Африкою та Україною, що на Чорному морі — тодішньому турецькому „mare clausum“ не було воєнних кораблів европейських держав, котрі моглиб так перешкоджувати торговлі невільниками, як це вони робили на Індійському океані. Тому то й полювання на невільників і торгівля ними велася на Чорному морі в багато більших розмірах, як на Індійському (чи й Атлантійському) океані.
Ці чисто „африканські“ обставини, що панували на Україні тільки сливе на сотню літ коротше, як у Африці, дають нам найкращу міру цього, якою страшною політичною й культурною гальмою було для українського народу татарське лихоліття!
Татарське сусідство мало ще цей наслідок, що воно дуже „упростило“ політично-ґеоґрафічні відносини значних просторів України. Воно перемінило їх у майже безлюдну граничну пустару, впрочім дуже багату ростинним і звіринним життям. Ця широка пуста полоса, яка розділювала турецько-татарські займанщини від польсько-литовських і московських „окраїн“, стала колискою й осідком українського козацтва.
Найти політично-ґеоґрафічну аналоґію до українського козацтва дуже трудно, хоч його повстання й розвиток можна пояснити тільки антропоґеоґрафічним способом)[6].
Подібні формації серед пограничної людности можна найти в багатьох країнах землі, на багатьох ступнях культурного розвитку народів. Однак ніяка з цих формацій, подибуваних у ріжних часах і місцях землі, не може рівнятись що до політичного значіння з українським козацтвом. Далеку аналоґію зустрічаємо в колоніяльній історії Північної Америки. Лісові й стенові пустирі, що відділювали тутешні молоді европейські колонії від ворожих індійських племен, витворили окремі гурти й формації пограничної людности („Coureurs des bois“, „Backwoodsmen“, „Pioneers“), які відгравали в Північноамериканських колоніях приблизно таку саму ролю, як козаки на Україні, творили передню сторожу поступу культури в граничні пустари. Однак хоч ці „лісовики“ дуже причинилися до зросту майбутніх „З'єднаних Держав“, хоч взяли дуже визначну участь у визвольній боротьбі проти Анґлії, то їх політичне значіння далеко не доростає такого значення українського козацтва. Козацтво, хоч тільки продукт нещасливого політично-ґеоґрафічного положення України, не тільки що захищувало рідну землю від кочівників краще, як це робили держави, які „de iure“ нею володіли; воно витворило самостійно сильну політично-військову орґанізацію, яка дала Україні по трьохсотліттях неволі нове самостійне державне життя: гетьманщину. В козацтві видимо тим робом перший корисний вплив азійського сусідства. Побиваючи кочових сусідів України їхнім власним оружжям, козаки вели перед у другому великому поході української колонізації на Південь і Південний Схід.
Другий корисний наслідок кочового азійського сусідства проявився при кінці XVIII-го століття, по упадку татарської держави на чорноморських степах. Зараз, як тільки щезли оружні орди кочівників із степу, Україна опинилася в безпосередньому сусідстві з величезним степовим простором, майже незалюдненим і всілякими скарбами природи дуже багатим, що простягався над Чорним, Озівським і Каспійським морями. Зараз таки почався великочертний колонізаційний рух українським народом. В родючих чорноморських землях, які недавно тому кормили тільки стада кочівників, почали масово поселюватись українські хлібороби. В часі коротшім, як одно століття, цей колонізаційний рух збільшив українську національну територію більше, як двічі, й посунув етноґрафічні межі України аж до берегів Чорного моря, Каспія і Кавказького Підгірря. По шістьох століттях добився український народ, знов до морського побережжя, від котрого його відсунули слідуючі по собі навали азійських кочівників.
Тим способом використав український народ своє некорисне окрайне положення бодай у одному напрямкові. Окрайне положення давало йому можливість поширити свою територію на Схід і Південний Схід. Український народ це зробив і здобув собі дорогою мирної, хліборобської колонізації широченну територіяльну основу. Нікому з „недержавних“ народів такого не доводилося доказати. Національні території Чехів, Поляків, Литовців, Білорусинів і т. и. є наслідком цього малі й із усіх сторін обмежені, центральне їх положення, обгорожене більше чи менше постійними етноґрафічними границями, дозволяє на експанзію хибань дорогою насилля. Ба навіть, щоб удержати свої межі, мусить кожний з цих народів вести завзяту національну боротьбу. Малопростірність і велика густота населення є, що правда, прихильні розвиткові культури, замикають однак народ і його політичну ідею в узькі межі. Відплив надвишки населення мусить йти в чужі краї. А що недержавний народ не може мати власних колоній, то всі еміґранти тратять по найвище двох ґенераціях свою народність. Правда, з другої сторони така „етноґрафічна тіснота“ родить у народа тугість (пр. у Чехів), або експанзивність (пр. у Поляків).
Український народ добув собі натомість дуже великопростірну територіяльну основу, яка ще й тепер є зглядно рідко заселена (на р. 1914. 56 людей на 1 км.кв.) й допускає ще на багато років нутрішню колонізацію. Крім цього лежать у безпосередньому сусідстві України величезні простором, та населенням дуже вбогі, землі (Кавказ, Центральна Азія, південна Сибір). В ці, для хліборобських осель дуже принагідні, землі ллється від кількох десятиліть сильна струя українських переселенців, цей колонізаційний рух має такеж саме великочертне обличчя, як свогочасна колонізація чорноморських берегів. Суцільні простори заселені Українцями, великі на десятки, ба й сотки тисяч квадратових кілометрів, простяглися довжезною смугою від Каспія по Тихий океан. Вони дають запоруку, що тут повстануть (коли вже не повстали) українські національні колоніяльні простори. Про „Зелений Клин“ можна вже без обиняків говорити, як про українську колонію, таксамо про широкі простори південно-західного Сибіру. Тутешні колоністи мають вигляди задержати свою народність на необмежений час. Колоністи в Канаді, З'єднаних Державах Північної Америки, в Бразилії чи Арґентині таких виглядів не мають.
Ґеоґрафічне положення України на по розі середньо-азійських степів дало тим способом, по довгих віках татарського лихоліття, українському народові спромогу дуже значної колонізаційної еспанзії.
Легкість лучби України з Південною Европою і Середньою Азією має більше квалітативне, як квантитативне значіння. Політично-ґеоґрафічні впливи цього сусідства покриваються майже цілковито з впливами Чорного моря. З виїмком кількох походів давніх Українців у X. столітті на Персію й Болгарію, галицьких князів і козацьких ватажків та гетьманів на нині румунські Дунайські краї, всі инші зносини України з Південною Европою й Передньою Азією відбувалися через Чорне море. Звязок України з арабсько-перським культурним кругом через кавказьку шию і через Каспій за кочівниками дуже вчасно перепинився.
Легкий звязок зі східною частиною середземноморського світу, що був найсильніщий під кінець першого тисячліття нашої ери і відбувався чорноморським шляхом, мав натомість для України величезне політично-ґеоґрафічне значіння. Вплив торгової лучби на розвиток державної орґанізації показав ся тут у повному світлі. Легка сполука з Царгородом розвила торговлю України, піднесла її культурний рівень і дуже значно причинилася до скристалізування першої української держави довкола київського торговельного осередка. Тою самою, чорноморською дорогою прийшло теж христіянство, яке наконечно включило Українців у сім'ю европейських культурних народів. Византійські й инші середземноморські впливи піднесли Україну XI. віку на такий ступінь культурного розвитку, на який не могла спромогтися ніяка сучасна славянська держава середньовіччя.
Великочертна експанзія старої Київської держави була без сумніву випливом вищої культури й переваги державної орґанізації тодішніх Українців над иншими східно-европейськими народами. Правда, годі вважати без обиняків давню Київську державу політичним твором на всі сторони звершеним. Однак тільки тоді, коли порівняємо цю державу з нинішніми великими державами. Колиж приложимо до неї мірило тодішніх середньовічних держав, вийде порівняння для Київської держави дуже не погане. Внутрішні війни й усобиці, недостача почуття державної єдности, слабість військової сили, були прикметні теж тодішній Анґлії, Франції й Німеччині. Цеж були великі роєвища февдальних незгод, усобиць, воєн. Малопростірність політичної думки прикметна не тільки давній Київській державі, але й усім европейським державам середньовіччя. Кожна з них булаб упала, колиб доля поставила її в безпосереднє сусідство з азійськими кочівниками.
Азійські кочові народи відсунули своїм натиском на Захід давніх Українців від чорноморських берегів. Політично більше сконсолідовані, одарені великопростірною державною думкою кочівничі держави відрізали тим способом Україну від головної артерії світової лучби середньовіччя — від Середземного моря. І то на більше, як пів тисячліття. Колиж у XVIII і XIX-му віці українська національна територія знов сягнула до чорноморських берегів, не було вже української державности, а на місци Византії з її високою культурою сиділа від віків уже турецька держава, ворожа всякому культурному розвиткові. Головні шляхи світової лучби лежали вже на Атлантійському океані — Чорне море було вже тільки нікчемною з лучбового боку закутиною Середземного моря. Російський уряд сливе не турбувався розвитком лучби на Чорному морі, навпаки він провадив політику протеґовання московського центру коштом України й завертав головні шляхи внутрішньої російської лучби до балтійських пристаней. Однак ці штучні перепони не могли довго вдержатися. Від часів проведення суеського каналу почало давнє значіння Середземного моря, як одного з головних світових шляхів лучби, дуже скоро відживати. Разом із цим мусіло зростати значіння Чорного моря. З кожним роком більшає корабельний рух на Чорному морі, хоч матеріяльна культура його побережних країн стоїть дуже невисоко. Коли вона підійметься вище, тоді велике багацтво й велика ріжнородність продуктів цих країн придасть Чорному морю торговельне й лучбове значіння багато більше, як Балтійському чи Адрійському морю. Колиж проєкти мореплавних каналів між Чорним морем і Балтиком та Каспієм стануть дійсністю, вартість Чорного моря для світової торговлі й лучби нечувано зросте.
А памятати треба, що з торговельно-лучбовим значінням іде завсіди й політично-ґеоґрафічне. В безпосередньому положенні України над Чорним морем, в обставині, що ціла половина чорноморських берегів належить до суцільної української території, лежить запорука великої політично-ґеоґрафічної ролі України вже в найблищій будуччині.
——————
- ↑ S. Rudnyzkyj. Ukraina, Land und Volk, стор. 13 дд., 234 дд.
- ↑ Вовк у „Матеріялах до української етнолоґії“, т. VI, 1905 і в „Трудах ХІІІ. археологическаго съѣзда“, 1907.
- ↑ Про кочове лихоліття диви в Історії України-Руси Грушевського, т. I., стор. 79 дд., 123 дд., II., 505 дд., III., 205 дд., IV., 292 дд., VII., 20 дд. і т. п., де зведена вся література.
- ↑ Диви: Грушевський. Історія України-Руси, т. II., карта 1. — Антоновичъ. Археологическая карта Кіевской губерніи. Москва, 1895. Труды XI. арх. съѣзда. Київ, 1901 і т. д.
- ↑ Пор. Грушевський, o. c., т. VII., стор. 4 дд., 12 дд. й цікаві реляції Претвича!
- ↑ Пор. Грушевського, o. c., т. VII., 66 дд., де зібрана вся література і зроблені дуже влучні висновки.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|