Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Нинішня політична ґеоґрафія. Її примінення до української справи
| ◀ Попереднє слово | Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії Нинішня політична ґеоґрафія. Її примінення до української справи |
Політично-ґеоґрафічне значіння положення України. Південні й східні сусіди ▶ |
|
Неодному здавалосяб, що політично-ґеоґрафічні міркування про країну, яка поки що не має признаної політичної самостійности, яка позірно так недавненько виринула, як політична одиниця, є зайві й неоправдані. Знаючи дуже низький стан ґеоґрафічної науки по цілій Україні й на цілому просторі давньої російської імперії взагалі, не будемо дивуватися, коли хтось одверто закине нашим міркуванням непотрібність.
Та зробить це тільки той, що не знає суті модерного землезнання взагалі, а політичного землезнання зокрема. Нинішне землезнання, це самостійна природописна наука про землю (яко своєрідну одиницю серед всесвіту) й її поверхню, з усім тим, що на цій поверхні находиться й стоїть у тісних взаєминах із цілістю землі й її поверхні. З цеї дефініції землезнання, яка б добута з її історичного розвитку, стає ясно, що воно мусить мати три галузи: космічну ґеоґрафію, фізичну ґеографію й біологічну ґеоґрафію. Ця остання — ґеоґрафія життя на землі — ділиться на ґеоґрафію ростин, звірят і людей (фитоґеоґрафію, зооґеоґрафію, антропоґеоґрафію). Частиною антропоґеоґрафії є політична ґеоґрафія. Вона займається дослідом і представленням взаємин поміж державним життям людства та землею.
Політично-ґеоґрафічні досліди над Україною може вважати безцільними й недоладними тільки той, що розуміє землезнання взагалі, а політичну ґеоґрафію спеціяльно на старий лад Штейна, Ваппеуса, Кльедена і т. и., або й деяких теперішніх російських ґеоґрафів. Та цей перестарілий погляд пішов уже давненько на антикварний склад ґеоґрафічної тарабарщини. Капітальні праці Рацеля, Кірхгоффа й и.[1] доказали наглядно, що не держава сама по собі, але її взаємини з її територією є цариною політично-ґеоґрафічних дослідів. Держава для політичної ґеоґрафії, це простір на земній поверхні, який є зайнятий суцільним гуртом людей. Цей гурт людства творить для дотичного простору своєрідні межі й використовує його на свій лад політично, економічно і т. д. Звязи, квантитативно й квалітативно дуже ріжні, вяжуть природу краю з народом, що в ньому живе. Ці звязи в значній частині не мають нічого спільного з державним життям, та багато зпоміж них є дуже сильно з ним сполучені. Простір краю і його природа, це одна з основ держави, другу основу творить ця частина людства, яка творить державу в соціолоґічному чи правнодержавному змислі. Як ці два елєменти: територія й населення зростаються в один, більше чи менше одноцільний орґанізм — державу — це й є головним питанням усеї політичної ґеоґрафії.Коли розглядаємо цю країну Европи, що заселена українським народом і зоветься Україна, можемо вже на перший погляд сконстатувати отсі дійсности:
1) Україна обіймає окремий, суцільний простір на півдні Східної Европи. Цей простір більший від усіх европейських держав за виїмком Росії й природою дуже багатий.
2) Україна уявляє собою тепер знов самостійний державний організм, хоч її територія була впродовж довгих віків поділена поміж чужі держави: Польщу, Австро-Угорщину, Росію. В минувшині була Україна вже двічі самостійною державою й стремління до питомої державної організації мимо дворазової втрати самостійности ніколи не погасали.
3) Україна мусіла наслідком свого положення на межах Европи й Азії піти своєрідним шляхом розвитку, шляхом, що був і є цілком відмінний від розвиткового шляху держав Середньої та Західної Европи.
Своєрідність ґеоґрафічних і історичних особливостей української території приневолюють політично-ґеоґрафічного дослідника, тутешні відносини дуже часто инакше розуміти, як це велять закони політичної ґеоґрафії, пристроєні до західно-европейських обставин. В дослідах політичної ґеоґрафії України стаємо на нетикану сливе цілину, яка може видати результати нові й ориґінальні, важні для цілости політично-ґеоґрафічної науки.
Цього, що наведене, мабуть вистарчає, щоб оправдати потрібність, коли не конечність політично-ґеоґрафічних дослідів над українською справою. Одинокою основою цих дослідів буде суцільна національна територія українського народу. На цій території було протягом історичних часів багато ріжних чужих державних творів. Тим самим не хибує предмету навіть для дуже вузько в методі понятої політичної ґеоґрафії.
„Коли якась народня індивідуальність закоріниться природно на своїй території, то вона щораз видвигає себе наново з цими прикметами, що ввійшли в неї з її землі й щораз у неї ввіходять.“ „Часто розбивалися політичні плани, але їх духові зародки трималися грунту й росли далі так, як перед тим росли.“ Цими двома влучними висказами Рацеля[2] я хотів би починати. Український народ сидить у північно-західній половині свого нинішнього обсягу від непамятних часів, може ще від часів праславянської єдности[3]. Від V-го століття по Христі починаються експанзія Праукраінців (Антів) на Схід і Південь. В X і XI-му віках являється, як результат тієї експанзії, староукраїнська Київська держава, яка опановує ціле північне побережжя Чорного моря від Дунайських гирл до Кубані. Напори азійських кочовиків відсувають, що правда, український народ на цілі століття від чорноморського побережжя, однак від XVI-го віку починається нова експанзія Українців на Південь і Схід, котра й до нині ще не скінчена. В XVIII-му столітті український народ дийшов знов до Чорного моря й Кавказу, в XIX-му укріпив і розширив свої тутешні землі, дійшов до Каспія й розширює свою територію в цих сторонах щораз дальше. Нинішній картоґрафічний образ розміщення Українців є так на суцільній території, як і на колоніяльних просторах, тільки ефемерним, хвилевим образом. Кілька десятьліть, навіть років, приносять значні переміни, всюди з позитивним для Українців вислідом.
Всюди, де український народ громадно поселюється, приносить він свої питомі історично-політичні традиції, змагання, суспільну й економічну структуру і т. п. Завдяки тому стає український народ рішаючим політично-ґеоґрафічним елєментом для простору, на котрім поселився. Історичний рух (у розумінню Рацеля) може йти, куди хоче й як хоче — український народ затримує свою індивідуальність і зростається зі своєю землею щораз більше й щораз сильніще. Монґольська хуртовина XIII. віку, що зруйнувала так багато могутних народів і держав, не могла знищити українського народу. Таксамо не змогло цего доказати півтисячлітнє татарське лихоліття в звязку з польським і московським гнобленням. Український нарід зростав числом, шириною й глибиною своїх звязків з рідною землею і виступив у XX-му столітті, як одна з найбільших числом націй Европи, на історичну арену. Орґанічне звязання народа з землею, ця найсильніща основа держави, мимо всіх історичних невзгодин на Україні, тільки скріплялася й поглиблювалася. Українці поміж всіма великими народами Европи, нарід найвиразніще хліборобський, зрослися зі своєю рідною землею так тісно, що кожний політичний план (навіть!), який відноситься до української території, мусить з тією дійсністю необхідно числитись. Так є впрочім вже сливе від тисячі років… Доказів доставляють усі неукраїнські державні твори, що повставали протягом цього часу на українських землях. Вони паношились тут нераз навіть довгі часи й надавали собі великої поваги. Та їх престіж був великий тільки в очах Західної Европи, яка нічого путнього про них не знала. В дійсности це були все держави у нутрі слабі, що могли вдержатися на Україні тільки завдяки грубому й постійному насильству супроти українського народу. Орґанізм усіх цих держав був недужий від великого чужого тіла — українського народу й землі — й мусів скорше чи пізніще погибати.
Тепер звертаємось по черзі до всіх політично-ґеоґрафічних елєментів української справи. Опиратися будемо на минувшині й теперішности, однак узгляднюватимемо теж будуччину в цих її можливостях, які науково можна без ніякої довільности збагнути.
——————
- ↑ F. Ratzel. Der Staat und sein Boden geographisch betrachtet („Abhandlungen der Kgl. Sächs. Gesellschaft der Wissenschaften.“ Phil. hist. Kl., 1896). — Politische Geographie. I. Auflage. München-Leipzig, 1897. II. Auflage. München-Berlin, 1903. — A. Kirchhoff. Darwinismus, angewandt auf Völker und Staaten etc., Mensch und Erde. Leipzig, 1901. — Vidal de la Blache. La géographie politique etc. („Annales de géographie“, 1898). G. von Mayr. Der Staat und sein Boden („Geographische Zeitschrift“, 1897). — E. Schöne. Politische Geographie. Leipzig, 1911. — R. Kjellen. Der Staat als Lebensform. Leipzig, 1917. Пор. також: F. Ratzel. Anthropogeographie. I. Aufl. Stuttgart, 1882, 1891; II. Aufl. 1899, 1912. — E. Reclus. L'homme et la terre. Paris, 1905 дд. — J. Brunhes. Géographie humaine. I. Ed. Paris, 1909. II. Ed. Paris, 1911 etc. etc.
- ↑ Politische Geographie, I. в., стор. 5 д.
- ↑ Niederle. Slovanské starožitnosti. Praha, I, 1902, стор. 30, карта.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|