Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Українська державність, а великі держави Середньої й Західної Европи
| ◀ Українська державність і її східні й північні сусіди | Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії Українська державність, а великі держави Середньої й Західної Европи |
Додаток. Українська справа з боку економічної, зокрема лучбової ґеоґрафії ▶ |
|
Перш усього звернемося до Німеччини.
Як це всім нам Українцям звісно, старається польська й російська інформаційна служба, від довшого часу, переконати цілу Західну Европу й Америку, що ціле „українське питання“ не є нічим иншим, як „німецькою інтриґою“. При звіснім та, на жаль, дуже великім незнанню Східної Европи на Заході це переконання поширилось дуже сильно, навіть на міродатні тамошні круги.
Полєміка проти цього фальшивого погляду є по мойому таксамо зайва, як проти птолемейської світової системи. Хто знає бодай поверховно головні факти розвитку української національної ідеї, знає заразом, що про яку-небудь німецьку інтриґу тут не може бути й мови. З політично й економічно-ґеоґрафічного становища має Німеччина лише настільки заінтересовання в повстанні української держави, що Анґлія, Франція чи Італія. В цьому, що тверда конечність приневолила осередні держави з початком 1918. р. зробити мир на Сході, в цьому, що тодішнє політичне й господарське положення осередніх держав вимагало вважати Україну самостійною державою, й на цій основі заключити з нею окремий мир у Бересті, дійсно не винуваті ні Німеччина, ні Україна. А вже найменше симпатія, чи інтриґа. Німеччина мала армію, та не мала хліба, Україна мала хліба доволі, та не мала вже армії, у Московщиніж не було ні одного, ні другого. Це було тодішнє положення. Український революційний уряд, загрожений рівночасно Росією й Німеччиною, вибрав менше зло: мир з Німеччиною й її поміч проти Росії.
Яка-небудь, хоч би й коротенька політично-ґеоґрафічна характеристика Німеччини, не поміститься в рамцях цеї книжечки, таксамо впрочім, як аналоґічна характеристика Великобританії, чи якоїсь иншої західно-европейської держави. Зрештою дотична наукова й публіцистична література дуже багата. Тому можемо обмежитись кількома словами.
Політично-ґеоґрафічне положення Німеччини, це типове центральне або проміжне положення. В такім багатім на сусідів положенні лежить, по влучному вислову Рацеля[1], стільки само слабости що й сили. Обосторонній тиск від Франції й Росії скріпив національну свідомість Німців, яка довгі віки страшенно терпіла від партикуляризму, й довів у кінці до утворення могутньої національної держави. Її творба (1866–1871) остала незавершена, бо, крім швайцарських, лишилися теж австрійські частини суцільної німецької національної території поза німецькою державою. Натомість вона заключала до 1918. р. менші чи більші кусники сусідніх національних областей: польської, литовської, данської, французької. Чужі народи творили, що правда, ледви 12% населения й сиділи тільки по самих окраїнах німецької держави, та виявили себе таки небезпечними ірредентами. Показалося це при кінці світової війни й у конґресовім періоді.
Малопростірність нової німецької держави комплікувала ще некористи її центрального положення. Сильний приріст населення спричинив у Німеччині, ще перед її зєдиненням, до певної міри перелюднення, яке знов викликало дуже видатну заморську еміґрацію. Про контінентальну експанзію не могла Німеччина й думати, навіть по зєдиненню. Ці обставини вказали Німеччині (первісно переважно хліборобській) шлях індустріялізації й торговельности. Идучи цим розвитковим шляхом, німецька економічна політика поклала кінець заморській еміґрації й дозволила на велике загущення населення. Дуже швидко по зєдиненню Німеччини почався (1884) процес добування заморських колоній. Та до „поділу світу“ прийшла Німеччина трохи пізно. Її колоніяльна держава сягала 1914. р. не цілих 3 міліони кв. км. з мало що більше, як 12 міліонів населення. Була вона отже більш, як тричі менша від французької колоніяльної держави й складалася з самих таких земель, на котрих масова колонізація Европейців була неможлива. Також як области сирої продукції й збуту для німецької промисловости були ці колонії не багато вартні.
Та тимчасом ріс промисел, росла торговля Німеччини дуже швидко. В 1891. р. виносила загальна торговля її тільки 8 міліярдів марок, супроти 15 міліярдів анґлійської торговлі. В 1900. р. виносили дотичні цифри 11 і 18, в 1913. р. 21 і 27 міліярдів марок. Клич: „Будуччина Німеччини лежить на воді“ ставав що раз голосніщий, бо навіть економічна експанзія була на континентальних шляхах дуже утруднена наслідком осереднього положення. Та це положення стало з часом невигідне також і для заморської лучби. Найдовше морське побережжя Німеччини, це побережжя Балтійського моря, легкого до зачинення чужими руками. Канал Вільгельма не багато змінив справу. Довжина вартісного побережжя Німецького моря була невелика і мимо набуття Гельґолянду (1890) було Німецьке море з політично-ґеоґрафічного боку чимось мало що ліпшим, як типове Середземне море. Як показалося в світовій війні, можуть довго простягнені береги Великої Британії й її велитенська флота відгородити Німецьке море від одвертого океану дуже успішно. Колонії Німеччини, розсипані по цілій східній гемісфері землі, були тому на кожний випадок війни з Анґлією відрізані від матірного краю.
Із швидкого приросту населення, з незвичайного розвитку промислу, торговлі й мореплавства, з неможности утворити з малих розкинених, нездалих колоній добрі колонізаційні збутові території зродилася експанзійна політика Німеччини. Її всі напрямки й ціли не можуть бути тут обговорювані, хіба ці, що є в якім-небудь звязку з українською справою. Це дотичить експанзійних стремлінь Німеччини на Південному Сході, до Передньої Азії.
Думка політичної й господарської експанзії Німеччини на Південний Схід сягає взад аж у сорокові роки XIX. століття. В часах Бісмарка, котрий вважав, що ціле орієнтальне питання „не варто здорових костей поморського мушкетера“, і провадив політику мира супроти Анґлії й Росії, обмежувалися експанзійні німецькі думки до принагідних висловів по деяких книжках і брошурах. Щойно часи Вільгельма II повели Німеччину на шлях дійсної експанзії на Південному Сході. Слабість Австро-Угорщини, замотані відносини на Балкані, завмирання Туреччини, сотворили тут далекий і широкий шлях для політичної експанзії могутньої німецької держави. Як Росія вживала політичного клича панславізму, так Німеччина вживала від звісної промови Вільгельма II. при гробі Салядина (1898) паніслямізму, як успішного клича. Як найліпший друг каліфа-султана, як союзник і оживитель Ісляму, повзяв Вільгельм II великий план: через „мирну пенетрацію“ втягнути Туреччину під непереможний економічний і політичний вплив Німеччини, сотворити в турецькій Азії відповідні простори для німецької колонізації, добутися там продукції сирівців і ринків збуту для німецького промислу.
Ґеоґрафічним символом цеї експанзійної програми була багдадська залізниця. Першу концесію на неї видано було при кінці 80-их років, 1896. р. досягла залізниця Конії. Перепони з боку Анґлії, котра підпирала инші проєкти й уважала багдадську залізницю цілком слушно шкідливою для анґлійських інтересів, дуже припізнювали будівлю. Щойно 1904. р. дійшла залізниця до північної обноги Килікійського Тавру, 1912. р. до Боцантіґан, та щойно 1914. р. при початку війни, сполучено малоазійські лінії з сирійсько-арабськими й переступлено Евфрат.
Сама траса цеї багдадської залізниці й инші приміти, що показались аж у війні, вказують дуже виразно, що німецька світова політика дуже добре пізнала й оцінила величезне значіння вищезгаданого черену Передньої Азії, цього помосту народів між трьома частинами світа. Вона саме на ньому захотіла стати сильною ногою. Тут являлися для німецької світової політики дальші вигляди й вони найшли навіть свій вислів у деяких воєнних операціях. Головна ціль, що стояла тут перед очима німецької політики, була: добути оружною рукою суеську шийку з каналом і Єгипет, а потім шукати горі Нілем контінентальних звязків з істнуючими вже німецькими колоніями в Африці. Побідна війна дала би Німеччині велику колоніяльну державу, котра мала би через єгипетський Судан, Єгипет і азійську Туреччину непереривний контінентальний звязок з Балканським півостровом і Середньою Европою. Бо попри проґраму Берлін–Багдад, зглядно Нордкап–Багдад, виросла підчас війни, як рівновартна, проґрама Берлін–Нутрішня Африка, зглядно Ельба–рівник. Цілком природно, що Месопотамія й Персія, а може й Індія були в планах німецької експанзії без ніякого сумніву[2]. Методи німецької експанзії є инакші, як російські, хоч ведуть таксамо успішно до мети. По її головній думці має повстати великий звязок держав, в котрім Німеччині припадалаб перша роля, рішаючий вплив і загальний провід. Інтеґральність Австро-Угорщини й Туреччини була кличем цеї політичної думки. Ленна зверхність турецького султана над Єгиптом, Нубією і Суданом мала бути заакцептована супроти посягань Анґлії, status quo колишньої турецької світової держави мав бути всюди, де можливо, відновлений. Так відбудована великотурецька держава мусілаб супроти експанзійних посягань Росії з одного, Анґлії з другого боку на завсіди политись у фарватері німецької політики. Таксамо й Австро-Угорщина. Менші члени цього великого тридержавного союзу (головно балканські держави) мусілиб волею чи неволею безумовно держатися й слухати його. Мала би повстати „Mitteleuropa“, в дійсности одна федеративна центральна держава, котра спинилаб російську експанзію до теплих морей і знівечилаб плани Великобританії територіяльно обєднати свої колонії в Старому світі в один великий перстінь довкола Індійського океану.
Знаємо, як мало бракувало, щоби в саме покінченій світовій війні Німеччина осягнула свої найголовніщі ціли, хоч її союзники були такі слабі. Не підлягає також ніякому сумніву, що дивна витрівалість німецького народу не покине ніколи експанзійних стремлінь на Південний Схід. Гірка конечність приневолює німецький нарід до експанзії й південно-східний шлях її являється при постійній морській перевазі Анґлосаксів одиноко можливим[3].
Відносини німецької світової політики до української справи обмежувалися перед війною до… цілковитого désinteressement. Коли спогадаємо старанно, як розсліджувано в Німеччині ріжні політичні й національні питання Сходу й Орієнту (розуміється також у практичних цілях) і яка абсолютна іґноранція українських справ панувала у всіх міродатних кругах Німеччини, аж до найновіщих часів (вона панує й до нині, хоч у инших формах!), то мусимо прийняти, яко майже певну річ, що Німеччина в останніх десятьліттях цілком не думала про експанзійну політику на Сході Европи й тому трактувала тамошні політичні питання, як quantités negligeables. Ще в 1916. р. писав якийсь німецький політик у своїм меморіялі до уряду, що на українську справу треба дивитись, як на „вош у кожусі Росії“ (дослівний переклад!). Російська революція 1917. р. і живловий національно-політичний рух на Україні викликали деяку зміну в німецькій політиці супроти української справи, та берестейський мир і дальший розвиток подій на Україні доказують усякому безсторонньому, що німецька політика на Україні постійно завертала й завертає на русофільський, обєдинительний шлях. Попередня іґноранція й слідуюче за нею потім нехтування української справи вказують посполу з багатьома иншими знаменними фактами на те, що німецька політика перед війною, ба й підчас неї, шукала спосібности навязати з Росією. Знаю, що находжуся тут на полі гіпотетичних конєктур, та з політично-ґеоґрафічних причин припускаю істнування в Німеччині дуже сильної струї, котра бажала й бажає злагоди з Росією і з її експанзійними забаганками. Поділ сферами інтересів на близькому Сході поміж Німеччиною та Росією виглядає не тяжчий, противно реальніший, як аналоґічний поділ у 1907. р. поміж Росією та Анґлією.
По відбудованні одноцільної російської держави відкриваються для німецької світової політики позірно велитенські, світлі перспективи. Розпад Австро-Угорщини й Туреччини зменшили можливість тертя поміж Німеччиною й Росією до мінімума. Відбудовання Польщі зблизило обі держави до себе дуже видатно. Обі вони мали експанзійні стремління на близькому Орієнті вже перед війною й мають їх дотепер. Обі бачать, що їхні надії не сповнилися, Німеччина тому, що поборола її Антанта, Росія тому, що розвалила її революція. Коли революція в Східній Европі втихомириться й одноцільна Росія знов відбудується, мусить своєрідне економічно-ґеоґрафічне положення обох держав довести до дуже тісних і приязних зносин. Господарська відбудова Німеччини потрібує поживи й сирівців. Найдешевше може цього доставити, на думку Німців, знов зєдинена Росія. Таксамо потрібує Росія до відбудови свого господарства ріжних промислових продуктів і фахової помочі. Цього знов зможе найдешевше доставити Німеччина. Обі держави моглиб потім дуже швидко прийти до себе і сильний тісний зачіпно-відпірний союз, правдивий німецько-російський контінентальний блок, був би тільки питанням коротного часу. Цей союз — думають німецькі русофільські політики — мав би тривку основу безмежної сливе території, з населенням уже тепер доходячим четвертини міліярда, опирався би на промисел і техніку Німеччини, на сирівці Росії, на хліб підвласної України… Він був би непобідимий, ніякі блокади, ніякі армії чи флоти не змоглиб цього блоку приневолити до здачі. Нехай би війна трівала вже не пять, а двацять літ, німецько-російський союз витримав би її, як вже вище сказано, без більших труднощів і тимчасом добув би Єгипет і Месопотамію, Персію й Індію. Тоді певне було би здійснення не тільки плану Берлін–Багдад, але й Берлін–Єгипет–рівникова Африка, Москва–Бендер–Аббас, ба й Москва–Калькута.
Критичний огляд воєнних подій в Передній Азії 1914–1918. р. доказує, що ці припущення не є такі безосновні, як міг би хтось подумати. Коли відношення сил оцінюватимемо після цього, чого дійсно доказано, побачимо, що Німеччина була не дуже далеко віддалена від того, щоб добитись до Єгипту й до Перської затоки. І то хоч мала по свойому боці тільки слабу Австро-Угорщину й ще слабіщу Туреччину і хоч російська міліонова армія оперувала в Вірменії й Курдистані. Коли уявимо собі, що по стороні Німців замість Австрійців і Турків борються російські армії, командовані німецьким ґенеральним штабом, осмотрені всіми технічними засобами з Німеччини, з орґанізованою Німцями доставою провіянту й муніції, мусимо прийти до переконання, що для такого співділання всі труднощі в Передній Азії є іграшкою.
Це все дуже правдиве, та такі гарні вигляди для Німеччини істнують тільки на цей випадок, коли знов відбудована одноцільна Росія буде дійсно сильною державною будівлею й буде здатна показати дійсну (не тільки позірну, як в 1914. р.) могутність. Як я вже вище мабуть доказав, це ледви чи може наступити. Ново зєдинена Росія таксамо мабуть заведе обчислення Німеччини, як Австрія й Туреччина в минулій війні, таксамо, як давня Росія завела покладані на неї надії Антанти. Катастрофа, яка зустрілаб у будуччині Німеччину, задля нестійности російського союзника, моглаб стати ще фатальніщою для неї, як катастрофа 1918. р.Утворення самостійної української національної держави не дає, що правда, Німеччині таких блискучих виглядів на будуче, як відбудова єдиної неділимої Росії. Україна не може й поки що не буде вести експанзійної політики в Передній Азії. Хіба аж у дальшій будуччині. Співпраця України в експанзійній політиці Німеччини є поки що неможлива. Рівночасно українська держава в етноґрафічних границях цілковито відрізує Росію від її старих експанзійних царин у Передній Азії. Навіть утворення східно-европейської федерації держав з Московщиною, чи без неї, виглядає не дуже прихильно для німецької експанзійної політики й відсуває можливість експанзійної співпраці на далеку будуччину.
Натомість утворення української держави береже Німеччину перед новим розчаруванням, що більше перед новою катастрофою й заповідає довгу мирову еру на Сході Европи; ця обставина відчиняє для німецького промислу сливе такий самий що до величини ринок збуту, як російська держава, при багацько видатнішій доставі сирівців. Так Московщина, як і Україна будуть наслідком свого положення щораз більше віддані під матеріяльні й умові культурні впливи Німеччини. Чи, коли й як політичні впливи підуть за культурними, не можна напевно сказати. В кожному разі українська держава творить нові вартости в европейській політиці, вартости, котрі мусять хоч чи не хоч бути узгляднені, і то всесторонно. Так, як тепер справи стоять, буде південно-східний куток Европи — Україна, на довгі часи оставати таксамо невтральним, як південно-західний — Еспанія. Так Німеччина, як і Західні держави матимуть із цеї невтральности тільки користи.
Тепер спробуємо кількома реченнями освітлити відносини української справи до західних держав. Цілком природно, що можемо це зробити тільки афористично. Бо коли дороги російської, німецької і польської політики лежать для нас доволі виразно перед очима (політичні невдачі звичайно розкривають багато політичних таємниць!), то політика побідних держав — Франції, Італії, Анґлії вповита, бодай формально, „дипломатичною“ тайною.
Що дотикає Франції, то годі дивуватися, що вона перепуджена швидким ростом народньої й економічної сили Німеччини й аж надто глибоко перейнята ідеями реванжу, старається з усіх сил зробити східну границю Німеччини, як можна найбільше загроженою. Перед світовою війною підпирала Франція з великим запалом і жертвенністю Росію, щоб ненависну Німеччину як найуспішніще схопити з заду. По упадку Росії звернула Франція свої очі й надії на Польщу. Цілий 1919. рік подавала Франція Польщі всяку можливу поміч, якої Польща вжила не на те, щоби скріпитися проти Німеччини, а щоби вдоволити свої експанзійні забаганки на Сході. Східня Галичина, Холмщина, Підляшшя, Полісся, значні часті Волині, Білорусі й Литви в польській окупації, творили дуже сумнівний матеріяльний результат цих зусиль Франції, моральний результат був: найглибше невдоволення, ба ненависть Українців, Білорусинів, Литовців і (не в останнє) Москалів, вчорашніх „найкращих другів“.
Французька східна політика 1919. року дивно мало числиться з політично-ґеоґрафічними дійсностями. Коли спробуємо цю політику коротко схарактеризувати, приходимо до заключення, що для Франції цілями східної політики є на вдивовижу заразом і велика Польща, і новозєдинена Росія. Як погодити зі собою ці дві, так виразно противорічні ціли — годі збагнути. Західні межі Польщі є через мирові договори більше чи менше усталені. Тому, щоб по бажанні Франції зробитись великою, Польща мусілаб не тільки здобуті на Сході білоруські й українські території здержати, але й ще нові придбати. І всі ці землі лежать поза етноґрафічними межами Польщі і є на погляд усіх кругів, котрі в зєдиненій Росії можуть бути міродатні, черенними істинно-руськими землями. Неспосібність до життя Австро-Угорщини була у Франції знана вже за часів Наполєона III. Французька політика 1919. р., котра хоче робити з Польщі другу Австро-Угорщину, мусить тому бути для всякого безстороннього чоловіка незрозуміла.
Коли на Схід від Німеччини, на місце давньої Росії, стануть такі дві ворожі собі держави, як майбутня велика Польща й відбудована Росія, настане тут положення дуже небезпечне для намірів Франції. В найліпшому разі ці обі держави, коли прийде до німецько-французької війни остануть невтральні. Багато правдоподібніще однак буде, що одна з них заявиться за Німеччиною й тим спараліжує всяку поміч для Франції від Сходу. Польща, побудована після французької політики 1919. р., була би найкращою запорукою для німецько-російського блоку, бо була би і для Німеччини й для Росії зарівно невигідна.
Багато корисніще для східної політики Франції булоб удержання на Сході Европи мало що зміненого status quo т. зн. могутньої одноцільної Росії поруч із польською національною державою в етноґрафічних границях. В цім випадку не було би бодай противенств поміж обома східними сусідами Німеччини й їхній згідний виступ проти Німеччини не був би виключений, ба навіть був би досить правдоподібний. Сильна національна Польща булаб навіть важною підпорою для одноцільної та роздертої національними спорами Росії.
Федерація держав на місци одноцільної російської держави була би може найкорисніша для французької східної політики, бо давала би можність запобігти майбутнім нутрішним конфліктам у Східній Европі і ставляла би проти Німеччини на Сході могутню федеративну державу. Що правда, по цім, що сказано вище, це ще велике питання, чи в данім випадку східно-европейська федерація піднялаб за інтереси Франції оружжя проти Німеччини.
Утворення української національної держави в етноґрафічних границях, зглядно цілої Балтійсько-чорноморської федерації, являється для французької східної політики небажаним, поділ одноцільної російської могутности супроти німецької небезпеки просто фатальним. Та ми вже вище може й доказали, що російська імперія, як союзник Франції проти Німеччини, не має абсолютної вартости, а тільки релятивну. Тому думаємо, що Франція через утворення самостійної української національної держави ґеополітично не втратить нічого. Крім цього дає поділ Східної Европи на національні держави дуже багато можливостей, нових політичних комбінацій, які дають Франції ще кращі вигляди, як традиційний союз із Росією. З економічно-політичного боку дає утворення української національної держави для Франції величезні користи.
Для Італії, як середземноморської держави par excellence, не може бути рівнодушна ніяка політично-ґеоґрафічна зміна, котра відбувається на прибережних землях Середземного моря. Для того кожне рішення української справи, позитивне чи негативне є для Італії дуже важне. Неґативна розвязка, при котрій українське чорноморське побережжя полишилосяб під Росією, є для Італії цілком певно невигідна й небажана.
Російські експанзійні пляни сягають, як звісно, аж до Ядранського моря, а над ним бажають панувати Італійці виключно. Сербія й Чорногора були — звісно — першими чатами Росії на південному заході. На будуче цю ролю відграватиме з багато більшим успіхом Югославія, вже не держана в шаху ніякою Австро-Угорщиною. Югославія була би в разі відбудовання єдиної Росії дуже небезпечним сусідом для Італії. Та й безпосередньо булаб відбудована Росія дуже невигідна для Італії своєю експанзійною політикою в Малій Азії, на Егейському морі, в Лєванті, Сирії і т. д. Натомість утворення української держави звільнює Італію від усіх її клопотів над Адрією і в Лєванті й дає їй величезні економічні користи.
Зєдинені Держави Північної Америки є українською справою заінтересовані тільки посередньо, бо їхні сфери інтересів не обіймають поки що середземноморського світу. Натомість український колоніяльний край Зелений Клин наслідком свого ґеополітичного положення й економічно-ґеоґрафічних відносин мав першорядне значіння для будучих дипломатичних і воєнних фаз великої боротьби за панування над Тихим океаном. Із цього погляду українська національна справа, бодай на Далекому Сході, вже тепер увійшла в круг інтересів так Зєдинених держав, як і Японії.
Наприкінці звернемося до найбільшої й наймогутніщої держави світу, до Великої Британії.
Внішня політика Великої Британії вже від більше, як трьох століть руководиться дуже глибоко обґрунтованими політично-ґеоґрафічними поглядами. Повільне збудування бритійської світової держави являеться в очах ґеоґрафа, мимо принагідних помилок, величнім архитвором мистецтва в приміненню ґеоґрафічного знання до закордонної політики. Жадна инша держава світу не може під цим оглядом рівнятись із великою Британією, навіть Росія ні, бож ґеоґрафічна послідовність російської експанзії була просто конечна при такій однопільности й такому положенню. Російська світова могутність полягала на величині й суцільности її території, анґлійська світова держава є в більших чи менших комплексах розсіяна по цілій земній поверхні і тримається разом тільки блискучою стяжкою океану, над котрим панує анґлійська флота. Чотирі великі провінції бритійської світової держави: Австралія, Індія, Єгипет із Суданом і Південна Африка окружають, що правда, мережаним півколом Індійський океан, підчас коли пята головна провінція — Канада відділена від матірного краю тільки вузькою долиною Атлантійського океану. Инші менші провінції й цілий ряд політичних і військових точок опори й підтримків доповняють образ бритійської світової могутности[4].Ми зазначили вже в горі, що чотирі з пятьох головних провінцій бритійської держави — між ними й найважніща Індія — розположені півколом довкола Індійського океану. Тут, у Індії й на Індійському океані лежить дійсне ядро бритійської світової держави, тут лежать її політично й економічно найважніщі области. З утриманням бритійського панування над Індією й иншими землями над Індійським океаном стоїть і паде анґлійське панування над світом.
Супроти цього найважніщі завдання бритійської внішньої політики є: вдержати й укріпити бритійське панування над індійсько-океанськими землями, сотворити як найбільше тісну територіяльну суцільність цих земель поміж собою й утворити можливо як найкоротшу її найпевніщу сполуку цих земель з матірним краєм.
Перше завдання займало вповні цілу внішню політику Великобританії ціле повне століття (коли не числити попередніх двох століть ривалізації з Портуґалією, Голяндією, Францією, Еспанією і т. п.). Перше всього це була Росія, що завзялася робити конкуренцію Анґлії в посіданні Індії, саме своєю експанзією в Передній і Центральній Азії. Друге завдання стало для Анґлії актуальне щойно в останньому півстолітті. Розвязання цього другого завдання є що до своєї послідовности одиноким у цілій всесвітній історії. В Африці почалося воно переступленням ріки Оране. В 1869. р. здобула Анґлія землю Басутів, 1871. р. західню Ґрікву, 1881. р. землю Бечуанıв, 1886. р. розмежовано анґлійську сферу впливів у східній Африці супроти Німеччини, 1891. р. супроти Італії, 1894 супроти держави Конґо. В 1887. р. анектовано землю Зулів, 1888. р. землю Матаберів і Машонів, 1895. р. засновано Родезію. Діло Сесіль Родса, Чемберлєна, Південно й Східно-африканської компанії завершено 1900. р. побідною війною з Бурами й анексією Оранії й Трансфалю.
Рівночасно наслідком великочертної політики, що не страхалась перед ніякими середниками, став Єгипет поволі анґлійською колонією. Французькі наміри на цей край, яким у перше Наполєон I своїм блискучим походом дав такий гарний вислів, виявлялися, як звісно, свогочасним підпиранням Могамеда Алі в його боротьбі з султаном і потім у будові Суеського каналу французьким інжінєром і капіталом.
Анґлійська далекоглядна політика пізнала вже за Наполеонівських часів, як важний є Египет для кождочасних володарів Індії. Тому вже тоді поступила, як слід, і битва під Абукіром зробила кінець Олександрівським мріям Наполєона. Коли револьту Могамеда Алі підперла Франція, Анґлія поставила проти неї коаліцію европейських держав, щоб її примусити до покинення египетських справ. Тоді, в 1840. р., мусіла Франція думати навіть, щоб як найскоріще укріпити Париж! Французького підприєму, збудування суеського каналу, не могла Анґлія, що правда, спинити, та вже кілька років пізніще (1875) викупила у вічно потрібуючого грошей Хедива його каналові акції й добула тим способом майже необмежений вплив у всіх каналових справах. Вкінці в 1882. р. станула Анґлія твердою ногою в Єгипті й перемінила його поволі в свою васальну державу. Відвоювання Судану, зревольтованого Магдім 1885. р., почалося 1896. р. й покінчилося 1900. р. Тим способом добула Анґлія безпосередню сполуку своїх колоніяльних областей поміж Кепом та Єгиптом здовж західніх берегів Індійського океану. Тільки ще німецька Східна Африка переривала цю суцільність до 1918. р. Бо португальські посілости в Східній Африці були вже від давна тільки по імени портуґальські. А італійські (Ерітреа, Бенадір) занадто незначні, щоб могли видатно перешкоджувати пануванню Великої Британії на Індійському океані.
Над укріпленням добутих у Африці лучностей працювала анґлійська політика невтомно й приписувала їм велике значіння. Коли карту Г. Джонстона[5], що представляє німецько-анґлійський трактат (з червня або липня 1914. р.), можна брати серйозно, то з неї виразно видно, що Анґлія воліла поступитися свому німецькому суперникові Малою Азією чи Західною Месопотамією, як збільшати німецьку Східну Африку, котра псувала її індійські океанські сполуки. В світовій війні Анґлія наконечно обсадила німецьку Східну Африку, оборонила військово своє становище в Египті й скріпила його політично до звершености.
Бережні краї Індійського океану, що лежать поміж Червоним морем та Індією, належали, що правда, вже від дуже давна до сфери інтересів Анґлії, та вона вдоволялася аж до найновіших часів поодинокими пристанями й підтримками на побережжях і островах (Еден 1839, Перім 1857, Багрейн 1861, Сокотра 1876, згл. 1886, Курян-Мурян, Джаск). Обняття протекторату над Белючістаном (1876), це перший палець, який витягнула Анґлія (тим разом з Індії), за опануванням північних побереж Індійського океану.
Щойно в першому десятьлітті XX. віку проявилася воля континентальної експанзії на цій землі в бритійській політиці цілком виразно. Вигравання арабського національного питання й підпирання арабських повстань проти Турків, протиділання німецьким намірам у Малій Азії й Месопотамії, велитенські пляни W. Willcocks'а відновити Халдею в старому блескові[6], російсько-перський договір 1907, все вказує на те, що для Великобританії настав час перевести суцільну континентальну сполуку поміж Єгиптом та Індією, через Арабію, Месопотамію, Південну Персію.
Вислід світової війни, так корисний для Великої Британії, дав їй поки що повну свободу ділання. Оба головні суперники, що могли їй суперечити панування над череном Передньої Азії, Німеччина й Росія, здаються поки що поставленими поза скобку. Сотворення арабської держави в Східній і Нутрішній Арабії під анґлійським впливом, укріплення йогож, зглядно пряма окупація південно-східної Арабії, Месопотамії, Південної Персії при полишенні північної Сирії для Франції й частин Малої Азії для Італії й Греції, все те може цей велитенський план Анґлії в дуже швидкому часі здійснити. Найновіщі події в Вірменії й Персії поучають нас, що Анґлія старається сферу своїх впливів в передній Азії висунути, як мога більше, на Північ, щоб могти тим безпечніще господарювати в побережних землях Індійського океану.
Теперішня конюнктура дійсно дуже корисна. Але навіть її найвидатніще використання не може Анґлії оборонити від дуже небезпечних змагань за Передню Азію, Єгипет і Індію, коли вона не забезпечить, як слід, свого політично-ґеоґрафічного становища в черені Передньої Азії, на помості поміж Кавказом, Нілем і Перською затокою. Таке забезпечення може наступити тільки через позитивну розвязку українського проблєму, коли поміж експанзивну Росію та сфери інтересів Анґлії поставиться нову, кріпку українську національну державу.
Вже при обговорюванню російської й німецької експанзійної політики в Азії порушали ми багато справ, що близько обходять анґлійські інтереси. З огляду на це не будемо їх тут другий раз обговорювати, а звернемося відразу до прямого відношення політично-ґеоґрафічних інтересів Анґлії до українського питання.
Коли це питання буде тепер розвязане неґативно, стане Великобританія в найкоротшому часі перед новозєдиненою й відмолодженою російською імперією. Дуже швидко почує Анґлія натиск цеї імперії на Балканах, у Малій Азії, Леванті, в черені Передньої Азії, в Персії, Афґаністані, Індії. Й до того ще така правдоподібність російсько-німецького блоку! Ціла система сухопутних сполук довкола Індійського океану є тоді в найбільшій небезпеці. Її можна тоді перервати в якому-небудь важному місці, або просто цілком знищити. Не тільки новонабуті землі, як Сирія й Месопотамія, але старші й найстарші займанщини Анґлії, як Єгипет і Індія, є тоді загрожені.
Ми, що правда, зазначили, що знов зєдинена Росія наслідком своєї мозайковости не буде повновартним могутнім чинником і в будучій війні проти Анґлії мабуть заведе надії Німеччини, як союзник, так само, як завели Австрія й Туреччина в минулій війні. Але коли наступить цей завід, цього річево не можна осудити, бож не маємо поняття, коли вибухне нова німецько-анґлійська війна. Він може наступити вже перед цею війною, підчас неї, але також і після неї. Коли провід над новою Росією обіймуть мудрі державні мужі, то її одноцільність і військова сила, зможе все таки пережити великий бій старосвітнього континентального блоку проти бритійської держави!
Натомість позитивна розвязка української проблєми, себ-то утворення української національної держави в етноґрафічних границях, вповні усуває всі небезпеки, що грозять бритійській світовій державі від півночі. Так шийний нерв цеї держави (Єгипет із Суеським каналом), як і її хребетний стовп (Індія, ці оба порівнання Бісмарка) можуть бути успішно захищені від експанзійних посягань Росії тільки українською державою. Ця держава є своїм положенням і основною ідеєю приневолена стати фронтом проти Росії та притулитися можливо тісно до своєї одиноко доброї природної границі до Чорного моря. Україна потрібує тільки боротись за свою самостійність проти Росії, щоб заразом успішно боронити Середземного моря й Передньої Азії проти російських експанзійних посягань. Крім політично-ґеоґрафічних користей, які дає утворення української держави для Великобританії й инших великих держав Европи, дає воно величезні економічні й господарсько-ґеоґрафічні користи.
——————
- ↑ Deutschland. Leipzig, 1907, стор. 18 дд.
- ↑ диви: A. Ritter-Winterstetten. Berlin–Bagdad. XIV. вид. München, 1916. Nordkap–Bagdad. IV. вид. Frankfurt, 1916. Der organische Aufbau Europas. Berlin, 1916.
- ↑ При дуже великому багацтві дотичної літератури згадаю тільки: E. v. Reventlow. Deutschlands auswärtige Politik 1888–1913. Berlin, 1914. — P. Rohrbach. Der deutsche Gedanke in der Welt. Königstein und Leipzig, 1915. A. Hettner. Die Ziele unserer Weltpolitik. Stuttgart, 1915. — F. Naumann. Mitteleuropa. Berlin, 1915. — F. Köhler. Der neue Dreibund. Leipzig, 1915. обі книжки Kjellén'а і т. д.
- ↑ H. J. Mackinder. Britain and the British Seas. Oxford, 1907. W. Langenbeck. Englands Weltmacht. Leipzig, 1908. E. Deckert. Das britische Weltreich. Frankfurt, 1916. і т. и.
- ↑ Geographical Journal, 1915.
- ↑ „Geographical Journal“, 1903, 1910.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|