Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Українська державність і її східні й північні сусіди

Матеріал з Вікіджерел

8. Українська державність і її східні й північні сусіди.

Заки перейдемо до обговорювання майбутніх відносин України до Московщини, які є без сумніву найважніщі для її північної та східної границі, мусимо звернутись у першу чергу до обговорення теперішнього політично-ґеоґрафічного положення в західних і південних окраїнах Східної Европи.

У протязі розвитку російської революції утворився на цих окраїнах цілий ряд нових політично-ґеоґрафічних організмів, які є всі національними державами: Фінляндія, Естонія, Литва, Біла Русь, Україна, Донська Республіка, Кубанська Республіка, Грузія, Північна Кавказія, Азербейджан, Вірменія.

Всі вони, це продукти розкладу російської імперії, може з виїмком Фінляндії, яка від 1809. р. всетаки мала деяку автономію.

Після своїх політично-ґеоґрафічних основ і сили дотичної національної свідомости держаться ці окрайні держави ліпше, або гірше. Фінляндія використала своє ґеоґрафічне положення й довголітню автономію найкраще й є між усіми цими окрайніми державами найсильніща. Естонія, Литва, Латвія, наслідком свого надморського положення, зглядно добрих природних границь від Сходу (вінок наконечних морей з озерами й болотами), й не в останнє наслідком своєї зглядної малости прийшли швидко до ліпшої орґанізації. Біла Русь, простором значно більша, відрізана від моря, з її населенням на загал убогим, ще до того війною матеріяльно зруйнованим, спинювана з обох сторін, польської й московської, не вийшла поза перші початки державности. Україна мимо величезного простору й людности зорґанізувалася дуже скоро та не мала щастя до своїх урядів. Вони то псевдореволюційністю, то реакційністю своєю руйнували українську державність дуже видатно й довели її в 1920. р. до дуже прикрого, хоч не безнадійного становища. Республіка донських козаків, це мішана українсько-московська держава, яку держить разом майже тільки козацтво, як стан. Тому-то вона не стала дійсною національною державою і хитається поміж становищем самостійної окраїнної держави й так сказать ембріонального простору, з якого мала би зєдинити і знова відбудуватися єдина, неділима Росія. Кубанська Республіка є в дійсности українською національною державою на малі розміри, таксамо, як Галичина. Та наслідком заборони з боку Німеччини вона остала поза межами української держави, в часах Центральної Ради й Гетьманщини. Потім вона мусіла багато витерпіти від проб російських консервативних кругів відбудувати давню Росію з Дону й Кубані. Кавказькі держави й Вірменія мають, що правда, дуже корисне політично-ґеоґрафічне положення й самі собою невеликі та низький стан культури з одної, національна лемішкуватість з другої сторони, не дали їм сконсолідуватись, як слід.

Усі згадані державні новотвори мають, як спільну ціху, волю до самостійности супроти центра Росії. Контраст між „центром та окраїнами“ дійшов саме до цеї різкости, котра була страховищем — кошмаром давніх російських централістів. З цих причин відносини всіх цих нових держав до України були від самого початку до тепер як найбільше дружні. Вже в першому році революції зродилися у всіх цих молодих національних державах федеративні думки. Противенство до централістичної Росії й імперіялістичної Польщі посполу веліли тим думкам щораз зростати й кристалізуватись. Балтійсько-понтійська федерація, зложена з Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білоруси й України є нині ціллю дуже впливових кругів усіх згаданих держав. В разі здійснення цеї федеративної ідеї станулаб на місці західних і південних ґуберній Росії державна федеративна звязь з поверх 1,700 000 кв. км. простору й поверх 70 міліонів населення. Цілий поміст між Балтійським, а Чорним морем і Каспієм, так важний для світової торговлі й лучби, був би доменою цеї проєктованої звязкової держави.

Ширше обговорювати політично-ґеоґрафічне значіння евентуальної балтійсько-понтійської федерації лежить поза рамцями нашої книжки. Та кілька уваг про неї можна помістити. При думці будови такої федерації відгравають велику ролю хоч би тільки півсвідомо, або й несвідомо фізично-ґеоґрафічні елєменти. Ми бачимо тут, як народи, котрих краї творять фізично-ґеоґрафічні індивідуа серед східно-европейського комплексу країв (Фінляндія, Балтія, Україна), стремлять до обєднання. Так ґеоґрафічне положення, як і загальні природні відносини яко підстави господарства самі родять думки про політичну злуку. Польщу заздалегідь виключається з тієї федерації й не тільки тому, що Латиші, Литовці, Білорусини, Українці бояться політичних і національних небезпек з боку польського імперіялізму. Так думав би може політик. Ґеоґраф натомість бачить, що Польща є середньо-европейським краєм, котрого природні звязки лежать у Середній Европі, котрого культура пішла середньо-европейськими стежками, котрого політично-ґеоґрафічна властивість не годиласяб цілком із прикметностями инших членів федерації, які є всі східно-европейськими краями.

Що ця евентуальна балтійсько-понтійська федерація була би звернена перш усього проти Росії, можна легко добачити й пояснити. Політично-ґеоґрафічно цю орієнтацію мусимо розуміти, як початок індивідуалізації поодиноких земель і країв східно-европейського комплєксу. Дотепер він цілий був політично обєднаний силою народу Великорусів, який замешкує центральний край цього комплєксу. Політично-ґеоґрафічна еволюція принесла еманципацію окраїн від центра й їх індивідуалізацію. Що серед цих балтійсько-понтійських держав Україна зі своїм простором (900 000–1 000 000 кв. км.) і населенням (51–53 міліонів) булаб найважніщою державою в цій федерації, всякий легко зрозуміє.

Переходячи тепер до відносин України до Росії, матимемо доволі спосібности обговорити відносини цеї останньої до її західних і південних окраїн.

Як довго Україна творила інтеґральну частину російської світової імперії, було її значіння для неї дійсно велике. Для евентуальної відбудованої Росії воно може бути ще більше. Відкладаючи господарсько й лучбово-ґеоґрафічні міркування до осібної глави цеї книжки, обмежимося тут на чисто політично-ґеоґрафічні справи.

Російська імперія недавньої минувшини не має зі староруською Київською державою нічого спільного. Це є державний твір центрального народу Східної Европи — Москалів чи пак Великоросів. Російська держава розширилася завдяки прихильним обставинам майже до меж можливости. До Півночі й Сходу, в напрямах найменшого опору зі сторони так фізично-ґеоґрафічних, як і антропо-ґеоґрафічних чинників, розширювалася російська держава дуже швидко. Далеко повільніще було її розширювання на Захід і Південь, де, що правда, не було спеціяльних природних труднощів та за це антропо-ґеоґрафічні були тим сильніщі. Вже в першій половині XVII століття дійшли Москалі аж до Тихого океану й осягнули тим робом на Сході найкращу природну границю — море. На Півночі вони це зробили ще скоріще. Експанзія на Південь і Захід мала в XVI. столітті тільки небагато успіхів. Здобуття Казані й Астрахані завело Москалів тільки на береги Каспійського середземного озера. Впрочім Московщина не могла тоді багато доказати ні проти Швеції, ні проти Туреччини, ні проти Польщі. Навпаки, ця послідня мало що не знищила самої Московщини в початках XVII. віку.

Визвольна війна України проти Поляків і переяславська угода спричинили, як вже вище сказано, цілковите пересунення в розкладі сил Східної Европи. Через андрусівський мир 1667 дістає Росія широку базу до осягнення берегів Чорного моря й Кавказького хребта. Дві добрі природні межі для російської імперії опинюються в межах можливости добуття. І то через прилучення тільки одної пайки України.

Не будемо тут довго міркувати над цим, що побідне закінчення Північної війни за балтійські землі треба приписати в дуже значній мірі людському матеріялові й природнім багацтвам України. Таксамо згадаємо тільки мимоходом, що переміна московського царства в російську державу часово припадає на хвилю наконечного поневолення України Петром Великим.

Першим наслідком прилучення України до Московщини на політично-ґеоґрафічному полі було вступлення Росії в т. зв. Східне питання. Це вступлення совпадає вправді часово з побідним походом Габсбурґів проти занепадаючої Туреччини, має однак инші причини. Перед прилученням України не вела Московщина властиво ніяких „порядних“ воєн з Туреччиною. Та зараз таки по андрусівськім договорі почалися воєнні кроки між цими обома державами (1674–1681), Московщина приєдналася до христіянської коаліції проти Туреччини (1686), підприняла похід на Крим і добула Озів (1696). Дальші етапи не дали довго на себе ждати. Опершися на посіданню України, з поміччю таки українських військ підприняв уже Петро Великий похід на Персію (1722), щоби відчинити Росії доступ до Передньої Азії й Індії. Невдача над Прутом (1711) зазначила тільки коротеньку павзу в російській експанзії. Опираючись тільки на східну Україну могли Москалі 1735–1740 вдертися побідно до Криму й Молдави й корисно виграти турецьку війну 1768–1774.

Коли наслідком поділів Польщі майже ціла Україна опинилася під владою Росії, став російський тиск на Туреччину так грізний, що в ньому лежала поверх одно ціле століття ціла головна суть т. н. Орієнтальної квестії. З Україною, як базою, здобула Росія 1782. р. наконечно Крим, північне побережжя Чорного моря стало тим самим російське. Що це значило, показали дальші турецькі війни (1788–1792, 1806–1812, 1827–1829, 1877–1878). Та кримська війна 1853–1856 найкраще доказала всьому політичному світу, як сильне, можна сказати, непорушиме становище Росії при воротах Орієнту, коли вона панує над Україною.

Тому можна нам сміло сконстатувати, що точка тяжкости цілого орієнтального питання головно в XIX. столітті лежить на Україні. Тільки через прилучення України дісталася Росія на побережжя Чорного моря й до воріт Балкану й могла впливати на балканські держави, грозити Царгородові, Дарданелям, самому істнуванню турецької держави.

Політично-ґеоґрафічне значіння України для Росії полягає на тім, що Україна є великим, людним і багатим краєм на південній границі імперії. Натуральні границі Кавказу, Чорного моря, Карпатів, конечні для всякої держави, що хоче панувати над цілим Сходом Европи, може дати тільки посідання України. Перші дві з названих границь осягнула Росія ще в XVIII. столітті, останню, Карпатську границю, хотіла вона осягнути в світовій війні 1914–1918. Симптоматичне стремління Росії до добрих природних границь на Півдні мало завершитись тут, у Галичині, Буковині й Закарпаттю. Покищо не вдалося Росії дійти до карпатської границі й запевнити собі її посідання. Та коли одноцільна російська держава знову малаб відбудуватися, почнеться знов боротьба за осягнення карпатської границі.

Західно-европейський світ в останніх двох століттях так привик вважати Україну інтеґральною частиною Росії, що сильне становище цеї великої держави на північному запіллі Чорного моря вважається чимось цілком натуральним, незмінним і невідкличним. Для того-то ніхто не завдав собі труду розміркувати, як би то уложилися політично-ґеоґрафічні відносини на південному сході Европи в східніх областях Середземного моря, в Передній Азії, колиб Україна не належала до російської імперії.

Тому-то займемося ми цими міркуваннями.

Ми сконстатували в однім з попередніх уступів книжки, що поділ суцільної народньої території України поміж сусідні держави був би дуже небезпечним експеріментом, котрий тяжко загрожував би европейському мирові вже в найблищих роках. Прилучувати цілу українську територію до Польщі, або Румунії, було би для цих держав, на стільки менших від України, правдивим данайським дарунком, якого ніяка з них не хотіла би прийняти. Тому то остає тільки російська імперія, до котрої можна би, по відбудованню її, прилучити Україну.

Уявім собі, що це прилучення доконалося. Допустім, що всі труднощі поборені. Яке буде політично-ґеоґрафічне положення створене цим актом?

Російська держава дістає через повне прилучення України перед усього вище згадані найкращі природні границі на Півдні Східної Европи: Карпати, долішню течву Дунаю, беріг Чорного моря, хребет Кавказу. Тим способом її майже непохитне й незаймане оборонне становище на Півдні Східної Европи є знов осягнене, зглядно навіть поправлене.

Панування над Україною дає російській світовій державі безпосередне сусідство зі Середньою Европою. Тут бачимо вже тільки одну велику державу: Німеччину, на місци Австро-Угорщини натомість громадку середніх величиною держав, як скорше чи пізніше мусять стати (коли не формально, то в дійсности) васалами Росії. Непереможний вплив знова зєдиненої Росії мусить обняти в будуччині цілий південний схід Середньої Европи. Цілком слушно завважує німецький політик Рорбах, що проґрама Росії полягає в утворенні звязі держав від Судетів до Еґейського моря, яка булаб під протекторатом Росії, так само як колись рейнська звязь була під протекторатом Наполєонської Франції. Угорщина й Чехія стали би двома, від ласки Росії залежними васальними державами, в роді Румунії чи Болгарії[1].

Політично-ґеоґрафічні відносини середньо-европейські не дадуться відділити від балканських. З цею дійсністю числилася політика Габсбурґів від XV. віку, й політика Німеччини в найновіщих часах, стараючись все й усюди протиділати політичним впливам Росії. Тепер, по розвалі Австро-Угорщини, падуть усі перепони, що перешкоджували російській політиці на балканському півострові. Румунія перестала бути буферною державою поміж двома великими державами й мусить пантрувати, як їй задержати свою самостійність. Болгарія і Югославія, хоч тепер у гострій ворожнечі, мусять у найкоротшому часі, згідно й рівнобіжно плисти за струєю російської балканської політики. Обі наслідком своїх противенств до Румунії й Греції, Югославія ще й задля свого сусідства з Італією й Німецькою Австрією. Етнополітичні відносини колишнього австрійського побережжя: Істрії, Дальматії, Хорватії, Реки, аж кишать від зародків політичних заколотів поміж Італією та Югославією. Повне панування над Адрією, до котрого стремить Італія, щоб забезпечити своє власне східне побережжя й задержати та піднести свій престіж, як середземноморська могутність, примушує її стати сильною ногою на ріжних місцях адрійського східного побережжя. Тимчасом, починаючи від Терсту, належить це побережжя до суцільної національної території південних Славян, Італійці розсипані тільки по містах. Всі кроки італійської експанзії на східному побережжі Адрії вважаються південними Славянами, як імперіялістичні посягання Італії на їхній рідний край. Яко середня держава, ще не сконсолідована сильно, мусить Югославія шукати опори в якої-будь великої держави. Споріднення і традиція вказують на Росію.

Тому-то не підлягає ніякому сумніву, що знова відбудована російська імперія, опершись знова на посіданню України, мусить добути переважаючий вплив на цілому південному сході Середньої Европи й на цілому балканському півострові. Також і Греція не могтиме опертися впливові Росії, коли не з політично-ґеоґрафічних, то з економічних причин.

Ось так бачимо, які важні наслідки для російської держави має посідання України дотично всіх середньо-европейських і балканських справ. Ще важніщі для світової політики є користи, котрі має посідання України для Росії, з огляду на її становище, як середземноморська й загалом морська могутність. Стремління Росії до моря, це історичний процес, що почав розвиватися ще перед XVI. століттям і приняв від часів Петра Великого виразні форми. Багато „знавців“ зове цей процес часто „полюванням за межею“. Цілком неслушно, бо це стремління є від двох століть дуже послідовне й свідоме мети, хоч виглядає нераз наче безплянове шукання помацьки там і сям. Це позірне блукання не є нічим иншим, як консеквентним стремлінням до кількох цілей, котрі знов є в дійсности тільки одною ціллю: доступ до отвертого моря за всяку ціну.

За кожним разом, коли одна з точок отвертого морського побережжя, до яких стремить Росія, покажеться ізза яких-небудь причин недосяжною, російський уряд стремить до другої, третьої, пятої. Коли трапиться знов нагода, знов завертає до першої і т. п. Це робить вражіння безпляновости. Довжезна берегова лінія Ледяного моря була досягнена ще за часів давнього московського царства та показала дуже скоро, що не вистарчає, щоб перейняти заморську лучбу такої велитенської держави. Побережжя Ледяного моря виконувало від того часу тільки одну з функцій границі — охоронну. Щойно в 70-их роках XIX. віку доказано (подорожі Норденшельда 1875, 1876, 1878–79), що це побережжя є таки не без вартости, щойно в початках XX. століття розпочато використовування незамерзаючих пристаней мурманського побережжя (пристань Катерини, мурманська залізниця). Тут є перший від Заходу пункт океанського берегу, що його досягла Росія. В безпосередньому сусідстві лежать другі місця, на котрі направляється експанзія Росії (Varanger Fjord, Tanafjord, Lyngenfjord, Tromsö і т. д.), що своєю чергою викликує в скандинавських державах оправдані побоювання[2].

Володіння довгим східним побережжям Балтійського моря чи посереднє (через Фінляндію), чи безпосереднє, було для Росії в минувшині безумовно „вікном в Европу“. Нині й на будуче це вікно не є досить велике й кожної хвилі можуть його заслонити чужі руки. Як довго світова політика обіймала, так сказати, тільки Европу, могло балтійське побережжя Росії може й вистарчати. Вже тоді відчувала вона це, як велика держава, дуже прикро, що ключі до Балтійського моря були в руках Данії, Швеції, зглядно Німеччини. Тепер світ, по влучному вислову Ситон-Уотсена, віддавна перестав бути тільки европейським. Російська імперія мусить стреміти до свобідного океану, до шляхів всесвітньої лучби, не до зачинених побічних морей. Задля Німеччини має Росія над Балтиком малі вигляди.

За те без порівняння більші на Півдні, і то саме наслідком і під умовою панування над Україною. Два століття був Царгород з проливами позірною ціллю російської експанзійної політики. Українське чорноморське побережжя з його людним і багатим українським запіллям було кріпкою базою, на котрій російська імперія основувала свою експанзію до „Теплих морей“. Не будемо тут обговорювати поодиноких етапів тієї експанзії. Словом сказавши: по багатьох турецьких війнах мав у цій світовій війні Царгород з проливами припасти Росії й то за згодою Анґлії[3]. Колиб Росії було пощастило остати в силі підчас розвалу Туреччини, її вікові мрії були би здійснилися. Та перешкодила революція…

Чи така корисна нагода, добути Царгород, швидко знов трапиться Росії? Годі сказати. В кожному разі це певне, що нововідбудована російська імперія, пануючи над УкраЇною, ніколи не перестане стреміти до океанського побережжя на Півдні. Українське побережжя, поверх 2000 км. довге, з його (як на Чорне море) величезним багатством пристаней (Килія, Акерман, Одеса, Миколаїв, Скадовськ, Евпаторія, Севастопіль, Феодосія, Керч, Бердянськ, Маріюпіль, Таганрог, Ростів, Єйськ, Новоросійськ і т. и.) дає для цеї цілі тільки базу, Царгород і Дарданелі — це тільки перший крок наперед. Бо Середземне море є, мимо своєї величини й політично-ґеоґрафічного значіння, таки зачиненим морем, котрого ключі в руках Анґлії: на заході Мальта й Ґібральтар, на сході Суес і Еден.

А російська світова держава потрібує світового моря й хоче його конче осягнути. Вона ще давно перед 1914. роком недвозначно проявляла свої наміри. Мимо велитенських просторів віддалі зужила Росія, як звісно, дуже багато енерґії, добра и крови, щоб запевнити свому велитенському комплєксові земель свобідний вихід на вільні від криги побічні моря Тихого океану, її зусилля розбились не так дуже об опір Японії, як о недостачу добре залюдненого й загосподарованого безпосереднього запілля при бажаному побережжі. Це запілля щойно твориться, це є Амурська і Приморська Область, саме наш Зелений Клин, який у щораз густіщих масах заселюють українські хліборобські переселенці. Тут бачимо, як майбутня зєдинена російська імперія дістає над Тихим океаном, таксамо сильне українське запілля, для своєї експанзійної політики, як досі мала давня Росія над Чорним морем. Як бачимо, українська проблема звязана з російською, таксамо тісно на близькому, як і на далекому Сході.

Та вернімо до близького Сходу. Тут розходяться всі напрями російської експанзії саме з української території. З України стремить російська імперія ріжними дорогами до Індійського океану. Шлях туди далекий і проходить крізь широкі сухопутні помости. Обговорювати будемо експанзію Росії в цім напрямі в звязку з її контінентальними експанзійними стремліннями в Передній Азії.

Тільки через панування над Україною має Росія доступ до кавказького істму. Хоч перегороджений могутнім, тяжко проходимим хребтом Кавказу, дає цей істм прецінь величезні можливости експанзії в черені Передньої Азії, що лежить безпосередно за Кавказом[4]. Цей черен творить переходову країну поміж Малою Азією на Заході, Іраном і Перською затокою на Сході, Східною Европою на Півночі, Єгиптом і Арабією на Півдні. В цьому черенному краєві Передньої Азії лежать: Закавказзя, Вірменія, Західний Іран, Месопотамія і Сирія з Палестиною. Це не припадок, що саме тут стояла колиска людської культури. Цей край є в дійсности антропоґеоґрафічним череном Старого Світа, цілого східного комплєксу контінентів. Сухопутні й морські шляхи з усіх сторін світа переходили й перехрещувалися від тисячліть саме тут. По довгих століттях занедбання й позірної маловажности вертає ось тепер давне значіння знова і то, на скільки можна передбачувати, в скріпленій мірі.

На цей трапезоїд: Кавказ–Ніль–Перська затока звернула свою увагу від століть російська імперія. Ми згадували вже давніще, що Петро Великий, як тільки згнобив повстання Мазепи й станув твердою ногою на Україні, зараз таки підприйняв перський похід, щоб добутися до черенних країв Передньої Азії. Як знаємо, ця спроба була передчасна, та вона зробила важний початок для анексії Кавказу. Мир 1774. р. дав Росії лінію Кубані й Тереку, 1801 прийшла під російську владу Грузія, 1802 Осетія, 1804 Мінґрелія, 1810 Імеретія, 1813 через ґулістанський мир із Персією: Дербент, Баку, Ленкорань, 1828 Еривань і Нахичевань, 1829 Ахалзих і східний беріг Чорного моря з Анапою й Поті, 1878 східна Вірменія з Батумом, Ардаганом і Карсом. Довголітне підбивання кавказьких верховинців покінчилося 1859, зглядно 1864 й добуло для російських дефензивних і офензивних намірів, рівночасно, природну фортецю Кавказу й просторе ґлясі в черені Передньої Азії[5].

Позаду цеї кавказької фортеці лежала Україна, багате населенням і продуктами запілля. В великій части українськими силами здобула Росія Кавказ, а Передкавказзя сколонізувалося теж переважно Українцями. Останки запорожських козаків, поселені 1792 над Кубанню, творили багато десятьліть передню чату заразом і російської імперії й українського елєменту в цих сторонах. В цій самій мірі, як російська імперія посувалася політично на Південь, посувалося українство колонізаторсько на Схід, досягло вкінці Каспія й відгородило широким східнім причілком своєї національної території Московщину від Кавказу й від цього помосту народів, що поклався в черені Передньої Азії, між трьома частями світу.

Та цеї обставини не завважив ніхто, навіть російський уряд. Навпаки, закавказьке передпілля він використував щораз ширше для експанзії на Південь. У цій експанзії можна без труду розріжнити три головні напрямки. Перший іде на Захід, щоби через Малу Азію дійти до Царгороду, другий на південний захід до Іскендерунської затоки, Сирії й Червоного моря, третій на південний схід до Перської затоки.

Напрямок західний, через Малу Азію, мав на ціли головно перемінити Чорне море в російське „mare clausum“. Утворені в XIX. столітті балканські держави — Румунія й Болгарія перешкодили Росії в обхваченні Чорного моря від Заходу. Тут, у Малій Азії, вона не бачила ніякої поважної перепони між собою та столицею занепадаючої османської держави. Навпаки — вірменське питання все давало притичину вмішатись. Злагода з Анґлією 1907. р., здається, вирівняла для Росії цю дорогу, ще більше мабуть лондонські переговори з початком світової війни. В лютім 1915.  р. признали міродатні круги Анґлії аспірації Росії на Царгород і доступ до вільного моря цілком виразно, як „уповні симпатичні“[6]. Те саме відноситься мабуть також до аспірації Росії на Іскендерунську затоку. На одній карті H. Johnston'а[7] бачимо південно-східню Малу Азію й Курдістан замальовані російською краскою.

Маючи в руках Царгород, Дарданелі й Іскендерун, сталаб Росія середземноморською державою, яка задля свого велитенського запілля перевищилаб своїм значінням дуже швидко всі инші середземноморські держави.

Маємо дуже певні основи прийняти, що аспірації Росії на південному заході, по евентуальнім відбудованні російської імперії, ще підрослиб. Вже 1882. р. основано російське палестинське товариство, приплив російських паломників до Святої землі збільшився невпинно аж до 1914. р. Перед світовою війною і підчас неї стояло перед багатьома Росіянами, головно нищих шарів народу, визволення Святих місць, як велика ціль війни. Трудно припустити, щоб російська експанзійна політика занедбала цей момент у своїх комбінаціях на будуччину. Сирія, Палестина, Єгипет, Суес, Червоне море, це ймення, котрих не можна так без обиняків вичеркнути з проґрами російської експанзії на Південь, до теплих морей.

Та все таки перські аспірації Росії мають більше тіла й крові, як сирійські. Вони мають за собою більше, як двохсотлітню історію. Петро Великий розпочав перську політику Росії війною 1722–29, котра принесла Росії (на час) Ґілян і Мазендеран і мала на ціли добути її доступ до теплих морей, ба й може до Індії. Ті самі ціли стояли перед Катериною II, коли вона почала 1796. р. війну з Персією, котру, що правда, Павло припинив, та Олександер I знова розпочав (1804) і в згаданім ґулістанськім мирі (1813) зробив добрий крок наперед на південний схід. Дальша перська війна 1826–28 покінчилася корисним для Росії туркманчайським миром, зреченням Персії держати фльоту на Каспійському морі й добуттям Ерівані й Нахичевані. Від цього часу Росія воліла вживати методу мирної пенетрації, як методу воєнного напору. Використовуючи занепад Персії, вона мирною дорогою поширювала там щораз більше свій вплив, щоб в рішаючій хвилі потрібувати тільки простягнути руку. Перська затока, пристань Бендер-Аббас, відгравали в цих комбінаціях найбільшу ролю[8].

В цім самім часі, коли Росія від північного заходу добувала щораз то більший вплив у Персії, поступала вона військово щораз дальше на східному березі Каспія. Вкінці дійшла до північних меж Ірану, навіть переступила їх. Маємо тут до діла з иншим відтинком російського експанзійного фронту в Азії, з відтинком, що позірно не стоїть у ніякому звязку з українською справою. Цей відтинок був і є звернений просто на Арабське море й Індію. Займемося ще ним на відповідному місці. Теперечки для нас має значіння це, що Росія, завоювавши Туран, стала одиноким північним сусідом Персії. Ця обставина від кінця 80-их років минулого століття незмірно збільшила російські впливи в Персії. Побудовано шляхи й телєґрафічні лінії пр. аж до Сеістану, утворено в кожному більшому місті консуляти, філії банків, торговельні доми. Перський уряд брав у Росії позички, ґарантував їх митовими доходами й згодився навіть не затягати нових позичок ніде, з виїмком Росії й не давати концесії на залізниці ніяким иншим державам. Вже першому десятьлітті XX. віку була російська торговля з Персією більша, як анґлійська; російські субвенціоновані пароплави ходили по Перській затоці, закавказькі й закаспійські залізниці могли північну межу Персії в одній хвилі засипати російськими військами.

На це, що тепер скажемо, не маємо повних наукових доказів. Та з політично-ґеоґрафічного становища здається майже певне, що саме це грізне и могутнє становище Росії в Передній і Центральній Азії спонукало Анґлію вийти зі своєї splendid isolation і заключити союз із Японією. Наслідком його була російсько-японська війна, котра не тільки поставила тимчасові запори аспіраціям Росії на тихоокеанських побережжях, але й до певної міри підкопала її престіж у азійських народів і приневолила до податливости супроти бажань Анґлії. В дни 18–31. серпня 1907. р. заключено в Петербурзі російсько-анґлійський договір. Він поділив Персію на три полоси. Північна, найбільша (по Каср-і-Шірін, Ісфаган, Ках, Зульфікар) мала остати російською сферою інтересів, південно-східна (по Бендер-Аббас, Кірман, Бірджан, Ґазік) стати сферою впливів Анґлії. Останок Персії мав творити невтральну полосу. Росія мусіла признати Афганістан, як край поза сферою своїх інтересів, натомість Анґлія (разом з Росією) признала Тибет невтральною, ненарушимою областю)[9].

Цей договір теоретично поставив, що правда, експанзії Росії, теоретичні границі та практично цій експанзії сильно пособив. Всі багатіщі перські провінції підпали під безпосередній вплив Росії, російські війська могли посунутись безпосередньо до перської границі, ба й до нутра самої Персії й тут ґарнізонувати, російська торговля вже коло 1908–9. р. р. перевищала анґлійську більше, як двічі.

Світова війна й російська революція цей розвиток подій спинили. Коли однак відбудується одноцільна російська держава, вона мусітиме підняти знов нитку давньої політики й дальше з усею послідовністю стреміти на Південь до Перської затоки й Арабського моря.

Ось які то є політично-ґеоґрафічні наслідки цього, що Росія, опанувавши Україну, змогла усадовитись на кавказькому істмі й на закавказькій частині передньо-азійського помосту народів!

Експанзія Росії була в Центральній Азії ще багато успішніща, як у Передній. Коли територіяльні здобутки Росії в Передній Азії за останні два століття виглядають нікчемні, то в Центральній Азії Росія здобула за менше, як одно століття, величезні простори. Щойно в 20-их роках XIX-го віку взялася Росія на добре до покорення кірґізьких степів. Щойно в 50-их роках вона досягла лінії устя Сир Дарії–Чу–Вірний. Та по кримській війні експанзія Росії стала просто дивно швидка. В р. 1864 добуто Чімкент, 1865 Ташкент, 1868 Самарканд і покорено Бухару, 1870 обсаджено Мангишляк, 1873 зроблено з Хіви васальну державу й зайнято Закаспію, 1876 прилучено Кокандське ханство, як провінцію Ферґану, 1881 добуто при віддачі Кульджі Китаєві корисні реґуляції границі над р. Ілі й над Зайсаном. В 1880–1. р. покорено Текинців, 1884 Мерв, 1885 побито Афґанців. Мішана анґлійсько-російська комісія признала Росії землю Панджде над Мургабом і Герірудом, на шляху до Герату. В роках 1891–3 обсадили російські війська більшу частину Паміру, так що тільки дуже вузенький вирісток афґанської території ділив одноцільну російську імперію від анґло-індійської колоніяльної держави[10].

Що ціллю Росії в її експанзії є не що инше, а Індія, не потреба доказувати. Від часів Петра Великого роздається клич „до Індії!“ в безлічі варіянтів при кожному кроці, який робить Росія на південь і південний схід. Цілком без обиняків висказувала цей клич російська публична опінія так у пресі й публіцистиці, як і в більших книжкових видавництвах[11]. Грозу російської небезпеки для Індії не можна нічим краще схарактеризувати, як обставиною, що ця небезпека держала ціле століття в напруженні цілу закордонну політику Анґлії, впрочім таку оглядну й холодну в своїх міркуваннях.

По нещасливій японській війні й зверненню Росії до близького Сходу, її тиск на Індію позірно припинився. Світова війна й революція відвернула по загальній думці Західної Европи Росію на довгі часи від усякої експанзії. На мою думку, це тільки один із безчисленних неправдивих загальників про Росію, від котрих аж кишить здавна Західна Европа…

Ми вже вище зазначили, що російська експанзійна політика в Центральній Азії й Індії не має позірно нічого до діла з українською справою. Та тільки позірно. Бо в дійсності є українська справа з цею експанзією Росії звязана дуже тісно й безпосередньо. Із загальним становищем Росії, як могутньої держави, українська справа звязана тільки посередньо та також дуже тісно.

Безпосередня звязь української справи з натиском Росії на центральну Азію й й Індію виходить ясно вже з суті України, як північного запілля кавказького істму. Тут посідання України забезпечує російській державі при її поході на Індію, її одиноко загрожену праву флянку. Тільки тут бачимо багаті засобами запілля для цього походу. На Схід від Каспія лягли величезні пустині поміж операційною базою російських армій проти Індії та центральними областями Росії. Закаспійська залізниця є прецінь тільки продовженням підкавказької маґістралі, оренбурсько-ташкентська залізниця робить великий манівець, кінчик коло Олександрового Гаю жде покищо продовження здовж Аму-дарії… Будучий похід Росії проти Індії буде робитись не инакше, як фронтом широким на тисячі кілометрів, і мусітиме примінитись уповні до природи проміжних країв. Инакше стане зайвою авантурою… Для цьогож широкого фронту матиме кавказький істм і його українське запілля першорядне значіння.

Посередня звязь української справи з експанзійною політикою Росії взагалі, й із її індійською політикою спеціяльно, є ще багато ясніща й лекше зрозуміла, як безпосередня. Докажемо це кількома афористичними реченнями.

1. Україна творить, що правда, тільки 122 пайку давньої російської імперії, та обіймає майже третину її населення.

2. При дивно швидкім прирості населення Росії (початок XIX. в. 35 міліонів, тепер 180 міліонів), грає українське живло найважніщу ролю, бо поміж усіми народами імперії множиться найшвидше.

3. Україна, це найгустіще заселена й найбагатіща область усеї давньої імперії.

4. Політично-ґеоґрафічне положення України таке, що воно мусить спонукувати державу, що її опановує, до експанзійної політики на близькому Сході.

5. Панування Росії над Україною приневолює російський уряд до політики насилля в нутрі держави; це знов потягає за собою експанзійну політику на вні.

Опираючися на саме обговорених відносинах Росії до української справи, постараймося уявити собі, як би уложилися політично-ґеоґрафічні відносини, коли би ціла Україна, чи її переважна частина ввійшли до нововідбудованої російської світової держави. Приймім навіть це, що мало правдоподібне, що іменно вдасться російському урядові здавити українські самостійницькі стремління ще на три або й пять десятьліть.

Така російська держава мала би, по трицяти роках, населення поверх ⅓, по пятьдесяти поверх, ½ міліярда підданих і мусілаб бути строго централістично збудована. Для політичної рівноваги світа така велитенська держава, що найменше не вигідна, не тільки ізза скількости, але також ізза якости її населення. Ця маса була би в будуччині куди одноцільніща, ніж тепер. При великій асіміляційній спосібности московського елєменту супроти фінських і турко-монгольських народів можна напевно прийняти, що по півстоліттю тільки дуже малі останки цих народів задержать свою національність. Такий самий процес винародовлення грозить також нещасному білоруському народові. Процентове число московської державної нації зрослоб у цих трьох чи пятьох десятьліттях, може навіть до двох третин усього населення імперії (тепер 44,3%). Російська умова культура панувалаб тоді ще багато сильніще, як тепер, над цими народами, які були би в стані задержати ще свою національну окремішність (над Українцями, Латишами, Литовцями, Естонцями, Грузинами, Вірменами). Так чи сяк населення російської імперії булоб багато одноцільніще, як нині.

Розвиток матеріяльної культури, який був дотепер у Росії дуже повільний, остав би й надалі повільним. Бо Москалі й далі опиралисяб на багаті окраїнні землі своєї держави й не потрібувалиб на питомій своїй батьківщині, суворіщій природою, добувати тяжкою працею цього, що їм можуть так легко дати підвласні краї. Тому-то московська народня маса, що теж доволі швидко множиться, була би примушена не тільки остати експанзивною, але й робитись щораз експанзивніщою.

Російська одноцільна держава, тепер знова відбудована, мусілаб стати на будуче ще більше централістичною, як тепер. Бо тільки тоді вона моглаб удержати разом піддані собі народи в їхніх центріфуґальних стремліннях.

Кожен централізм, це за разом імперіялізм. Це звісна річ, як сильно імперіялістичний був давній царський централізм Росії. А всеж він ще був зглядно мало небезпечний колос на глиняних ногах, опертий на абсолютизмі самодержця, на православній вірі (читай єрархії) й на неглибокім ярижнім патріотизмі бюрократії. Поразка Росії в японській війні й її розвал у 1917. році, це найкращі докази.

Революція 1917. р. розвалила тільки царизм та не знищила ні централізму, ні імперіялізму, які, здається, споконвіку є міродатним елєментом великоруської народньої психіки й державної думки. Вже перший революційний уряд Росії був строго централістичний і виразно прийняв за свої всі давні імперіялістичні кличі царської Росії. Ще більше централістичний був дальший, большевицький уряд революційної Росії. Його боротьба проти самостійности України тріває вже два роки, його імперіялістичні наміри, хоч цілком инакше закрашені й формуловані, як такіж наміри колишньої парської Росії, йдуть любенько давніми втертими шляхами й напрямками.

Большевизм у його первісній формі й ідейному змісті не могтиме мабуть вдержатись довше, як „якобінізм“ часів французької революції. Вже в цих двох роках большевизм утратив багато зі своїх гострих кантів. Та його засада: творити нові, противні дотеперішньому капіталістичному устроєві світа, форми господарського, соціяльного й політичного життя стане в Росії таксамо певною ногою, як станули ідеї французької революції в Західній Европі. Будучі уряди Росії мусять із цим вислідом російської революції безумовно числитися. Невдатні проби ґенералів Колчака, Юденіча, Денікіна і т. н. дають найкращий доказ, що революція запустила в Росії занадто глибоке коріння, щоб можна було, так за одним махом відновити старий режім. Не через наглу, чи повільну реакцію, а через постепенне лагодження гостростей і твердостей, кантів і небажаних наростів ультрареволюційних теорій і через примінення їх до дійсного життя можуть вернути нормальні відносини в Росії. Будуччина належить тут без сумніву не реакціонерам, а поступовцям-вільнодумцям.

Та ця будуча поступова Росія ледви чи зможе бути инша, як централістична. Тільки туга централістична орґанізація зможе загоїти воєнні рани й удержати в послухові окраїнні народи. При відповідному такті й при скоординованні всіх інтеліґентних сил може будучий поступовий уряд Росії дуже скоро відбудувати продукцію хліба й сирівців узагалі — цю головну основу народнього господарства Росії. Московський мужик, сам по собі не-аби-як одарений, потрапить під проводом поступового уряду дуже швидко піднести свій ступень освіти й національну свідомість. Його природний нахил до експанзії розвинеться далі й зможе бути багато краще використовуваний, як досі. Відбудова промислу й торгівлі вимагатиме таксамо тільки короткого часу. Їх стан був і до 1914. р. не дуже то високий і може бути тому дуже легко знов осягнений. Колиб прим. сьогодня запанував у Росії внішний і нутрішний мир, то за один десяток літ стояв би російський колос сильнішим та грізніщим, як коли-небудь перед тим.

Розвал Австрії й Туреччини основно змінив політично-ґеоґрафічне положення в Середній і південно-східній Европі. Не на користь Росії, не на користь також Німеччини. Та по загибелі Австрії й Туреччини впали найголовніші противенства поміж Росією й Німеччиною. Остали тільки спільні вороги й спільна ненависть до них. Російсько-німецький континентальний блок є супроти цього справою дуже недалекої будуччини. Цей могутній подвійний союз, як це показує хоч би короткий економічно-ґеоґрафічний розгляд, може бути майже в повноті автаркічний, може цілими десятьліттями давати відпір, хоч би як могутній коаліції й тимчасом досягти посполу всіх старих цілей російської й німецької експанзійної політики: Суеський канал, Єгипет, Месопотамію, Перську затоку, Індію.

Такі-то були би політично-ґеоґрафічні вигляди по відбудові одноцільної російської держави. Що мої міркування не схоплені з повітря, учить історичний досвід. Він учить нас, що Росія все дуже швидко оправлювалась по найстрашніщих хоч би ударах долі. Яка величезна ріжниця була між військовою силою Росії в 1904. та 1914. році! А між тими роками лежала нещаслива японська війна й перша революція, зліквідована так безоглядно і безтактно.

Розглянувши тим робом політично-ґеоґрафічні можливости, які вийшлиб із відбудовання одноцільної російської держави, обговоримо зараз ці можливости, що вийшлиб по повстанні української держави в етноґрафічних границях.

Російська імперія осталаб також по відділенню України й инших національних держав велитенською державою з поверх 20 міліонів кв. км. простору й поверх 100 міліонів населення. Та вона втратилаб головні основи й причини своеї експанзійної політики на довгі часи. З Україною тратить Росія ціле запілля Чорного моря й кавказького істму, яке було виразною випадовою позицією проти Середземного моря й Передньої Азії. Вже ця обставина зробилаб експанзію Росії в цих напрямках і областях неможливою.

Напір на східню Персію, Арабське море, Індію був би теж майже неможливий з огляду на вище згадану лиху базу на Закаспійщині. Та не найменше важне це, ще ставши по віках знов національною державою, Росія змінилаб своє лице дуже основно. Велитенська й багата та сувора своєю природою державна територія, яка її осталаб, вимагала би довгої й основної культурної роботи, щоб надолужити втрату окраїнних земель і народів, які мусіли дотепер постачати пануючій нації усього. Ціла енерґія московського народу й держави мусілаб звернутися до скультуризовання рідного краю, піднесення просвіти й матеріяльної культури. Імперіялізм мусів би піти на відпочинок, наклін до експанзії мусів би повернутись до нутрішньої колонізації власної, рідко заселеної державної території. Для приросту населення, що дуже зменшився би по відділенню України, булоб аж надто доволі місця на широких просторах московської національної держави.

Підносилися й підносяться з ріжних сторін голоси, котрі твердять, що російська держава по втраті своїх південно-західних земель, головнож України, не булаб спосібна до життя. Ці балакання являються для кожного чоловіка з елєментарним ґеоґрафічним знанням просто нонсенсами. Держава з 20 міліонів кв. км. простору й 100 міліонів населення, з безконечними лісами, лугами, степами, полями, невичерпаними мінеральними скарбами й кількома (що правда, недостаточними) виходами на море, може бути неспосібна до життя хіба у очах заведеного в своїх надіях імперіяліста. З економічно-ґеоґрафічного боку буду може могти цю тезу піддержати окремою студією. Беручи справу з політично-ґеоґрафічного боку, тратить Росія з Україною тільки своє грізне агресивне становище супроти близького Сходу, та задержує своє великодержавне становище так у Східній Европі, як і в Азії. Тільки українська основа експанзій булаб Росії відібрана. Українська національна держава цеї експанзійної основи не змоглаб поки що використати. Їй недоставалоб розмаху, який давало Росії її велитенське запілля. Для Росії Чорне море й Кавказ були тільки порогами для воріт експанзійної політики. Для України це поки що булиб природні границі, природні точки опори проти вічно грізного північного колосу.

Навіть утворення російської федеративної держави, або ще краще східно-европейського звязку держав булоб для світового миру багато вигідніще, як відбудовання російської однопільної держави. Колиб поодинокі звязкові держави, між ними й Україна, добули таку міжнародню заґарантовану автономію, щоб могли провадити самостійну національну культурну й господарську політику, тоді російська звязкова держава (чи звязок держав) утратилаб відразу найбільшу частину своєї експанзивно-ударної сили. Та що невдовзі відзискалаб її і то в збільшенім розмірі, не підлягає ніякому сумніву.
Заки покинемо Росію, мусимо згадати бодай кількома словами про панславізм. Ледви чи він є яким-небудь політично-ґеоґрафічним чинником. Його єство, це єство оклепаної, зловживаної, в дійсності безвартісної фрази. Мимо того (й може саме для того), мала панславістична ідея в XIX. віці велике аґітаційне значіння й була в руках Росії майже таксамо сильним атутом супроти Австрії й Німеччини, як експанзія в Середній Азії супроти Анґлії. Панславізм має тільки таку саму політичну вартність, як пантевтонізм і панлатінізм. Нині по розвалі Австро-Угорщини, Туреччини й Росії бачимо ясно, що поміж поодинокими славянськими народами є не менші, може навіть більші противенства, як поміж поодинокими народами германського чи романського кодла. Ворожнеча між Поляками й Українцями, Поляками й Чехами, Москалями й Українцями, Сербами й Болгарами є можливо ще більша, як пр., між Німцями й Французами. І так було завсіди. Офіціяльна Росія по мистецьки вміла цей дійсний стан річей заховати перед очима останньої Европи. Дві річи були її тут дуже помічні. З одного боку є ріжниці славянських мов поміж собою значно менші, як ріжниці германських і романських мов поміж собою. Для постороннього чоловіка не тільки в анґло-сакському чи романському, але (на диво!) також у німецькому середовищі звичайно здається, що славянські мови між собою майже не ріжняться і що, коли не політичне, то бодай язиково-культурне „обєднання“ всіх Славян стоїть уже ось-ось за порогом. Друга обставина така, що переважна більшість славянських народів не мала самостійного державного життя, натомість одна світова держава — Росія була славянською. Експанзійні стремління цеї держави обіймали з політичної конечності так чи сяк ті самі землі, в котрих малі славянські народи жили під чужим пануванням. Нема тому чого дивуватись, що всі Славяне, що чули себе гнобленими від Німців, Турків, Мадярів, чули в могутній славянській державі свого природного протектора й майбутнього освободителя. Російський уряд полапався зараз, у чому справа, й удержував так офіціяльно, як і неофіціяльно дотичні славянські народи в їхніх надіях. Панславізм і його новіще видання — неославізм, були для російських офіціяльних кругів чудовим страхопудом, котрим могли пуджати після потреби: Німеччину, Австро-Угорщину й Туреччину… Перепуджені політики цих держав вважали наслідком цього кожне політичне, ба й національне самостійницьке стремління малих славянських народів, за відгомін панславістичного руху й малювали чорта в безлічі варіянтів на терпеливій стіні власної невіжі. Розуміється, що російський уряд дуже берігся, щоби ніби загрожені панславізмом держави не дізналися правди. Навпаки, він держав їх зручними способами в цій дурійці, котра так роздувала політичний престіж Росії. Як Росія сама розуміла панславізм — знаємо. На часи Каткових, Данілевських і т. ин., коли всі величали Росію, як любу маму всіх Славян, припадало найгірше гноблення Поляків у Росії. В цьому самому 1876. році, коли Росія через свої панславістичні круги завзивала до визволення славянських братів зпід турецького ярма, вона заборонила українську мову в слові й письмі…[12]

По цім обговоренню відносин української справи до сусідніх держав звернемося до відносин її до великих держав Европи.




——————

  1. Kjellén. Die politischen Probleme des Weltkrieges. Leipzig, 1918, стор. 80 д.
  2. Sven Hedin. Ein Warnungsruf. Leipzig, 1913. — Kjellén. Die Großmächte. Leipzig, 1914. — Kjellén. Schwedische Stimmen zum Weltkriege. Leipzig, 1916. — Hettner. Rußland. Leipzig, 1916, стор. 258 дд.
  3. Kjellén. Die politischen Probleme, стор. 13 дд.
  4. Dix. Geographische Abrundungstendenzen in der Weltpolitik („Geographische Zeitschrift“, XVII, 1911).
  5. Про російську експанзію в цих сторонах диви: G. Baumgarten. Sechzig Jahre des Kaukasischen Krieges. Leipzig, 1861. — Reclus. Nouvelle géographie universelle. T. VI. Paris, 1881. — Російська література дуже багата. Огляд у Вейденбавма: Путеводитель по Кавказу. Тифлисъ, 1888; багато матеріялу в „Сборнику матеріаловъ для описанія мѣстностей племенъ Кавказа“, „Сборникъ свѣдѣній о Кавказѣ“ і т. и.
  6. Kjellén, o. c., стор. 11.
  7. „Geographical Journal“, 1915, квітень.
  8. Nagase. Die Entwicklung der russischen und englischen Politik, Persien und Afghanistan betreffend. Halle, 1894. — Krahmer. Die Beziehungen Rußlands zu Persien. Leipzig, 1903.
  9. Князь Ю. Трубецкой. Rußland als Großmacht. Stuttgart, 1913, стор. 86–100.
  10. Про російську експанзійну політику в Азії диви: Mac Gregor. Central Asia, compiled for political and military reference. Calcutta, 1871. — Sir H. Rawlinson. England and Russia in the East. London, 1875. — H. Vambéry. Rußlands Machtstellung in Asien. Leipzig, 1871. — Zentralasien und die englisch-russische Grenzfrage. Leipzig, 1873. — Coming struggle for India. London, 1885. — Reclus. Nouvelle géographie universelle. T. VI. Paris, 1881. — Haymerle. Ultima Thule. Wien, 1885. — Stumm. Russia in Central Asia. London, 1885. — Lord Curzon. Russia in Central Asia and the Anglo Russian Question. London, 1889. — Indian officer. Russia's march, towards India. I. II. 1893. — Яворскій, Средняя Азія. Одесса, 1893. — Krahmer. Rußland in Asien. Leipzig, 1900. — Skrine. The expansion of Russia. Cambridge, 1903. — Rohrbach. Die russische Weltmacht in Mittel- und Westasien. Leipzig, 1904. — Drage. Russian affairs. London, 1904. — Rouire. La rivalité anglo-russe au XIXe siècle en Asie. Paris, 1908. — Куропаткін, Memoiren. Berlin, 1909. Задачи русской армии. I–III. Петербург, 1910. — Quadflieg. Russische Expansionspolitik 1774–1914. Berlin, 1914 і т. п.
  11. Пр. в книзі Кн. Ухтомського. Orientreise des Großfürsten Thronfolger Nikolaus Alexandrowič von Rußland. Leipzig, 1893, I–VI passim.
  12. Про панславізм диви: Н. Данилевскій. Россія и Европа („Заря“, СПБ., 1869–70). — П. Ковалевскій. Русскій націонализмъ и національное воспитание. СПБ., 1912. Z. Tobolka. Der Panslawismus („Zeitschrift für Politik“, Jg. 1913). — H. Uebersberger. Rußland und der Panslawismus („Deutschland und der Weltkrieg“, 1915). — O. Hoetzsch. Rußland, стор. 412 нд. — Kjellén. Die politischen Probleme, l. c., стор. 82. — R. Sembratovyč. Das Zarentum im Kampfe mit der Zivilisation. Frankfurt, 1905 і т. д. Перед безліччю аґітаторських розвідок, брошур, книжок, написаних на цю тему так Славянами, як і Німцями можу тільки остерегти.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1937 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.