Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Українська національна державність і мозайкові держави на Сході Европи
| ◀ Фізично-ґеоґрафічні чинники в політичній ґеоґрафії України | Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії Українська національна державність і мозайкові держави на Сході Европи |
Українська державність і її західні сусіди ▶ |
|
Українська справа — це проблєм нової великої національної держави в Европі. Ця обставина приневолює нас зайняти становище супроти національного принціпу в політичній ґеоґрафії взагалі.
Ця частина антропоґеоґрафії, яка дотичить націй, самостійних народів, належить до найменше (а може й цілком) необроблених галузей тієї науки. Етнолоґія, як здається, полишила, мимо своєї назви, цю справу антропоґеоґрафії, чи бач політичній ґеоґрафії. Бо етнолоґія фактично не оброблює національних проблємів і задержується при природних, що найвищеж при півкультурних народах. Тим робом повстає тут широка прогалина в загальній будові землезнання.
Цю фатальну прогалину використують від довшого часу політики, історики, юристи. Не маючи ґеоґрафічного знання й працюючи на цій неораній ниві після власних точок погляду, орють її незугарно, ще незугарніще скородять, а сіють… бурян. Народи, нації, ці найкращі природні продукти природньої еволюції, продукти поступової діференціяції породи Homo, являються наслідком роботи цих непокликаних спеціялістів, як штучні ефемерні продукти антропоцентричної, від природи й дійсного життя відірваної спекуляції.
Супроти такого стану річей не повинні ми дивуватися, коли дотепер націю розуміли в широких колах суспільности тільки державно, коли Німці Німеччини були вважані „нацією“, Німці Австрії „національністю“, коли в XIX. віці взагалі могло повстати й буйно розвитись так багато інтернаціональних — в дійсности антінаціональних теорій і напрямків. В імя їх всюди ставляно державну чи клясову звязь вище національної поспільности, окричано всюди націоналізм, як дрібничковий і назадницький, як перестарілу точку погляду, як пережитий загальник.
Головно в середній Европі розпаношилася ця більше чи менша свідома неґація національного принціпу. Німецька держава була перед останньою війною тільки на загал беручи національною державою, бо її область обіймала, як звісно, більші чи менші частини суцільних національних територій Поляків, Литовців, Французів, Данців. Друга середньо-европейська велика держава, Австро-Угорщина, була знов найкращим у світі зразком мозайкової держави — зліпленої з кусничків цілостей ріжнородних національних територій. Із цього стає ясним, чому не тільки політики, соціологи, публіцисти, але навіть і визначні вчені Середньої Европи все й усюди ставляли державну ідею вище національної ідеї. Державний патріотизм і лояльність свідомо чи несвідомо затемнювали їх погляд на справу. Так звана „середньо-европейська ідея“ (Ліст, Навман і т. п.), поширена в безчисленних варіянтах, була побудована головно на запереченні національного принціпу й опановувала уми Німців і Австрійців на довго перед появою Навманової книжки про Середню Европу. Поміж т. н. осередніми державами була тільки Болгарія національною державою, всі три инші держави: Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина були, як по свойому станови перед (1914), як і по своїх експанзійних стремліннях усім радше, як національними державами. Німецький соціолоґ і публіцист Поттгофф хотів навіть бачити в останній світовій війні кінець національної ідеї, як творчої сили держав!В Західній Европі займався національним принціпом в останніх десятьліттях дуже мало хто. Нікого він там не інтересував. Про це не тільки ми Українці можемо сказати словечко. Щойно в останніх роках перед великою війною бачимо в Західній Европі знаменний зворот. Деякі круги починають знечевя дуже інтересуватися національним принципом, ба навіть конструувати нові карти Европи після нього (Seton Watson). „Оборона істнування й інтересів малих народів“ стала прецінь головним кличем, в імя котрого вела „Антанта“ війну з „Осередніми державами“.
Та про докладне й послідовне переведення національного принціпу в проґрамі західніх держав не було й бесіди. З легко зрозумілих причин. Бо по стороні цих держав (майже виключно національних) була також і одна мозайкова, зліплена з ріжних народів держава Росія. Цілий довжезний ряд національних проблємів: фінський, естонський, латишський, литовський, білоруський, український, грузинський стали тим способом так для політиків, як і для учених Західної Европи занадто „делікатні“, щоб їх можна було не то розроблювати, але й навіть порушити. Наслідком цього національний принціп мусів у цілій Західній Европі попасти в ніякове положення.Великі перешкоди зустрічав національний принціп також з боку ріжних напрямків соціялізму, з окремаж від марксістичної доктрини. Вона, як звісно, збудована на пережитій геґлівській спекулятивній філософії, нехтує примінення еволюційних природописних прав до національного питання, ставляє в імя „інтернаціональности“ все й усюди ідею кляси і держави понад національний принціп.
Та прийшла велика війна 1914–20. Вона сама, її кінець у 1918. р. та події, що слідували по нім і досі слідують, доказують для кожного неупередженого, що так сильно лаяний, багатьома ніби погребаний національний принціп не то що нічого не втратив зі свого всю землю обіймаючого значіння, а навпаки збільшив його. Не супра- чи інтернаціональна, а саме національна держава є метою, до якої стремить історичний розвиток також і XX-го століття.
Антропоґеоґрафічний дослідник, що дивиться на історію розвитку людства з природописного становища, може тут прийти тільки до цього одного заключення: Національне почуття поспільности все було, єсть і буде на всю будуччину найважнішою підвалиною державности.Національна держава є зарівно у народів природи, як і в культурних народів синтезою кожної епохи розвитку. Інтернаціональні (sit venia verbo!) мозайкові держави були в кожній розвитковій фазі людського роду, вони істнують тепер і може все істнуватимуть, вони можуть бути великі, вони можуть виглядати могутні й цвітучі, вони можуть навіть вирости на всесвітні могутности (держави Асирійців, Персів, Македонців, Римлян, Арабів, Монґолів і т. и.), але всі вони є завсіди продуктами забору й насилля одних народів над другими. Коли підбиті й запроторені в одно політичне тіло народи є ще слабі, або вже починають вироджуватися, тоді має така мозайкова держава вигляди на істнування, ба й могутність. Та завсіди мусить бути в такій державі один пануючий народ. Від більших чи менших успіхів цього народу в асиміляційній, винародовлюючій його роботі супроти поневолених народів залежить тривність і сила дотичної мозайкової держави.
Приміри й докази для саме поставлених тез находимо не тільки в історії старинности й середньовіччя. Новіща й найновіща історія подають їх тільки само, коли не більше. Новіща історія саме вчить непереможними дійсностями, що держави національно мішані не можуть істнувати, одинокий позірний виїмок творять ніби дрібні держави, як Швайцарія чи Бельґія, де спільні економічні інтереси й вікове політичне співжиття загоїли національну ворожнечу. Та не цілком, вона тліє під попелом конвенціональних фраз і навязаної привички й підчас світової війни вона вибухла ярким полумям у Бельґії між Фламами й Валонами. В Швайцарії до вибуху не прийшло, та ворожнеча між тамошніми Німцями та Французами й Італійцями виступила дуже виразно. До речі сказать, Бельґія є ще занадто молодим державним твором (90 років!), щоби могла служити приміром чи доказом при таких міркуваннях, як наші теперішні.
Всі більші мозайкові держави мають натомість виразний наклін до слабости й занепаду. Не сягаючи далеко, докажемо правдивість цеї тези на трьох мозайкових державах, що панували до останніх часів на українській території: на Польщі, Австро-Угорщині й Росії.
Польща була первісно (X–XIV. вік) національною державою, котра зорґанізувала політично споріднені між собою славянські племена над Вислою й Одрою і поборювала по силам німецьку експанзію на Схід. Коло половини XIV-го століття надав король Казимір Великий польській політиці новий напрямок. Польща замінила західний фронт східним і розпочала на Сході великочертну експанзійну політику.
Політично-ґеоґрафічне положення Польщі було в XIV–XVI. столітті дуже вигідне. На Заході вона межувала з політично слабою Німеччиною, з малою, гуситськими війнами невдовзі дуже підкопаною Чехією, на Півдні з Угорщиною, що була внутрі розїхана й на вні зайнята всеціло турецькими війнами. На Сході дотикали межі Польщі до останків української державности, недонищеної Татарами й до розвиваючоїся та загроженої німецькими Хрестоносцями й Москвою Литви. Через унію з Литвою добула Польща майже необмежену можність експанзії на Сході й використала її вповні. Та, як вже вище зазначено, Польща не вміла цих широких земель, що їх дістала сливе не добуваючи шаблі з піхви, приєднати до себе орґанічно. Литовці, Білорусини, Українці були номінально сфедеровані унією, добровільно побратані, рівноправні народи… В дійсностіж були це поневолені народи, проти котрих національно-культурного розвитку (про суспільно-політичний вже й не згадувати!) Польща повела кампанію з таким успіхом, що по двох століттях, при поділах Польщі, усі ті народи були нічим иншим, як тільки етноґрафічними масами. І мимо того вони на диво принесли Польщі таки загибіль!
Діспропорція між скількістю пануючого народу та підчинених була в давній литовсько-польській державі дуже ярка. Поляки творили ледви четвертину населення, по відірванні України (1648) були процентові числа національностей в Польщі (перед першим поділом) ось які: Поляків 33%, Українців і Білорусинів поверх 37%, Жидів 10%, Литовців поверх 9%, Німців поверх 8%, Москалів 1%[1].
При так ріжнобарвному складі мусіла давня, історична Польща скорше чи пізніше поділити долю всіх мозайкових держав. Панування над Литвою, Білою Русею, Україною вимагало сильної національної експанзії Поляків у цих просторих країнах і видатної полонізації їхніх автохтонних народів. І перше й друге завдання було неможливе до сповнення задля чисельної слабости пануючого народу. Соціяльно-політична будова польської держави була неприхильна повному прийняттю західної культури. Польська культура, котру польські публіцисти, навіть учені, так виносять під небо, була завсіди тільки слабим і викривленим відблеском західно-европейської культури. Длятого могло вікове панування Поляків довести тільки до певної (неповної навіть) полонізації тільки верхніх шарів поневолених народів. Ці верхні шари Литовців, Білорусинів, Українців дали Полякам, як народові, їх блискучі магнатські роди (Радзивилів, Санґушків, Сапігів, Чорторийських, Вишневецьких і т. и.), їх найкращих полководців (Острожського, Ходкевича, Жовківського, Собіського, Костюшка і т. д.), поетів (Міцкевича, Словацького, Красинського, Залєського) і т. и., а перед усім цю масу сірої інтеліґенції, колись шляхетської, яка тепер творить остою польського націоналізму. Та народні маси Литовців і Білорусинів, а перед усього однак Українців, остали вірними своїй національности й трівали в як найгостріщій опозиції до польщини й польської держави.
Наслідок, був цей, що центріфугальні стремління зародилися вже дуже вчасно (XV. століття) й не вгавали аж до розборів польської держави. Найгірший вилім у польському державному тілі зробила визвольна війна України (1648–1654). Через добровільну злуку України з Московщиною, ця послідня одержала рішучу потенціяльну перевагу в цілій Східній Европі. По тім фатальнім ударі держалася польська держава тільки так довго, як її сусіди були слабі. Коли одначе в XVIII. столітті на місце давнього німецького цісарства стали Пруси й Австрія й слаба Московщина зробилася туго зорґанізованою російською державою, дальше істнування польської мозайкової держави було неможливе. При кінці тогож самого століття вона мусіла загинути, без великих воєн, так як свого часу без великих воєн повстала.
Другий шкільний примір для малої життєспосібности мозайкових держав, що обіймають кілька народів чи їх частин, подає Австро-Угорщина. Коли Польща жила все таки чотириста, зглядно двіста років, то Австро-Угорщина животіла властиво тільки сто років. Перед 1806. р. істнували властиво тільки „габсбурські землі“, більше чи менше номінально звязані зі старою римсько-німецькою державою. Альпійські, чеські, угорські краї були звязані з собою властиво тільки династією. Карло VI., Марія Тереса, Йосип II. почали з цих мозайкових камінчиків будувати мозайкову державу, яка формально ввійшла в життя аж у часі Наполєонських воєн.
В реакційних часах „Святого Аліянсу“ й ославленого Меттерніха (до 1848. р.) повстав престіж Австро-Угорщини, як великої держави. Роля, котру грала вона тоді придавленню всякого свободолюбного руху в Европі, є всім звісна. Та ледви проминув рік весни народів (1848), як престіж Австрії став так швидко падати, що невдовзі потім Наполєон III мав сказати: „З трупами не заключається союзів.“ При цім він думав саме про Австро-Угорщину.
Як же це сталося, що европейська держава, що дотепер (1815–1848) вела перед між иншими, могла так швидко втратити свою повагу? З кількох причин, та найважніща між ними була обставина, що могутність Австрії була тільки позірна й цей позір дався вдержати тільки короткий час. Австрія була завсіди внутрішньо слаба й „роз'їхана“ держава. Причин слабости Австрії було теж декільки: недостача особистостей поміж її володарями, лиха управа, занедбані фінанси і т. и. Однак властива причина слабости й наконечного загину Австро-Угорщини була ця, що ця держава самим своїм істнуванням значила різке заперечення національного принціпу. Сама про себе австрійська державна ідея була би без сумніву спосібна вдержати цю державу довший час при силах і житті. Час від часу являлись між австрійськими державними мужами такі, що хотіли будувати нову Австрію, як державу автономних „рівноуправнених народів“, ба навіть як „Великоавстрію“ (Großösterreich), звязкову державу, у якій малиб федеруватись усі малі народи Середньої й Південно-східньої Европи. Та це були білі ворони, rari nantes in gurgite vasto. Далі треба признати, що деякі з народів Австро-Угорщини, головно Мадяри й Поляки під австрійським режімом дуже виросли, мали великі можливости розвитку й використали їх як слід, ба навіть безоглядно неволили инші народи. Але Австро-Угорщина не могла ніколи здійнятись на таку висоту політичної думки, щоб усім своїм національностям дати національну автономію й тим способом бодай продовжити істнування держави. Австро-Угорщина вибрала найгіршу дорогу, яку могла вибрати мозайкова держава. Трьом упривілеєним народам: Німцям, Мадярам і Полякам видала вона на поталу всі инші народи: Чехів, Українців, Сербо-Хорватів, Словаків, Словінців, Румунів і т. и. Рік 1867, в котрім це сталося, мусить бути вважаний, як перший етап розпаду Австро-Угорщини, хоч заведений тоді „дуалізм“ величали австрійські політики, аж до 1918. р., як панецею на всі недостачі державної будови Австро-Угорщини. Бо розвал держави поступав від 1867. р. нестримним кроком наперед, не вважаючи на систему „Durchfretten“ і „Fortwursteln“, котру примінювали з віртуозністю „державні мужі“ нової Австрії з поміччю „вірних державі“ Німців і Поляків. Усі поневолені народи стреміли всіми силами, щоб вирватися з австро-угорської тюрми народів. У війні 1914–1918 держалася Австрія виключно тільки поміччю Німеччини; „велика сила великих слів“ про „австрійське чудо“, про „побіду державної думки над національною думкою“ були й остали фразою й пустою балаканиною. Тому-то в падолисті 1918. р., коли прийшов військовий розвал, Австро-Угорщина зараз таки розпалася на кілька національних держав, що в цій хвилі попали в як найгірші противенства між собою.
Чому мозайкова держава Австро-Угорщини могла проістнувати тільки одно століття, коли Польща таки проживотіла двічі, ба вчасти й чотирі рази довше — пояснити дуже легко. Польська мозаїка істнувала в століттях, в котрих національна ідея не була так розвита, як в XIX. столітті. Загально нищий рівень культури східно-европейських народів і страшні наслідки татарського лихоліття пояснюють зглядно довге панування Польщі над Українцями, Литовцями, Білорусинами цілком достаточно. Австро-Угорщина мусіла бути більше коротковічна. В Польщі жила головна маса пануючої державної нації таки в самій же державі, в Австрії були quasi державною, пануючою нацією австрійські Німці, відломок народу, якого національна держава межувала з Австрією. Австрійська мозаїка народів була багато ріжноманітніща, як давня польська. Народи Австрії були зоружені цілим арсеналом націоналізму XIX. віку, народи Польщі ще ні. Націоналізм XIX. віку був мозайковим державам дуже небезпечний, давніщий націоналізм реліґійно-етнолоґічний куди менше. Не дивниця тому, що Австро-Угорщина мусіла багато швидше розпастися, як давня Польща.
Третій примір коротковічности мозайкових держав подає Росія. Це найбільша мозайкова держава на земній кулі, бо обіймає на одноцільній державній території безліч націй, півкультурних народів і на родів природи. По одинокій сяк-так правдивій національній статистиці російської імперії з 1897. року виносить скількість пануючої пації великоруської тільки 44,3%, отже менше половини загального населення. Щоб унагляднити характер давньої російської імперії в межах 1914. р., наведемо табелярично числа поодиноких більших народів її[2]:
|
До цього приходять у Фінляндії:
Фіни |
867,0‰ |
Шведи |
130,0‰ |
Великороси |
2,0‰ |
Лопарі й ин. |
1,0‰ |
За виїмком Жидів і кількох инших розсипаних колоніями чи кочових народів, має кожна з саме наведених народніх одиниць свою більшу чи меншу національну територію. Народи найслабші числом територіяльно часто не найгірше вивінувані. Національна територія таких Якутів сягає недалеко величини цілої европейської Росії (без України)! Навіть німецькі колоністи замешкують в пару місцях (пр. в Саратівщині) суцільні території значно більші собою, як неодна звязкова держава німецької імперії.
Супроти цих фактів мусить кожен безсторонній уважати російську імперію не чим иншим, як виразно мозайковою державою, як державою національностей par exellence. Нераз, що правда, пробувано порівнювати її з бритійською світовою державою і вказувано, що остання має національний склад ще більше ріжноманітний. Та це порівняння хромає. „Матірний край“ Великобританія є національно досить одноцільний. На 952‰ говорячих по анґлійськи, виходить ледви 18‰ говорячих по ірійськи й 30‰ говорячих по ґельськи. Мішанину народів, мозайку, находимо щойно в колоніях. Російська імперія, це одноцільна нерозірвана морями територія. Як матірний край можна вважати тільки т. зв. европейську Росію. Коли тепер навіть відділимо Польщу, Кавказ і Фінляндію, то в оцім матірнім краю найдемо крім великоруського, ще пять більших суцільних територій: естонську, латишську, литовську, білоруську й українську. Всі вони лежать разом на західній і південній межі Московщини. Вонаж сама на своїй східній границі сильно поперешивана ріжними урал-алтайськими народами. Вже ці обставини доказують нам, що ці дві світові держави не можуть бути так без обиняків порівнювані з огляду на свій національний склад. До того приходить ще одна важна справа. Ось культурна відстань поміж бритійською пануючою нацією, а її підвласними народами завсіди випадає велика, берім критерії сякі чи такі. Натомість про культурну відстань між московським народом і його підвласними народами не можна цього ніяк сказати. Навпаки! Багато між ними стоїть культурно вище, чим Москалі. Ця обставина є для російської одноцільної імперії дуже поважна.
Як мозайкова держава, Росія не дуже то стара. Здобуття Казані (1552), Астрахані (1554), Сибіру (від 1578–1582) значило прилучення колоніяльних земель, котрих населення було переважно кочове, почасти навіть було ще на ступені народів природи. Щойно прилучення України й східної частини Білої Руси (переяславський договір 1654, андрусівський мир 1667) значило початки російської держави національностей. Ништадський мир (1721) приніс потім переважну частину балтійських країв, поділи Польщі (1772, 1793, 1795) цілу Литву й Білу Русь, правобічну Украіну, значні части Польщі. В 1782. році здобула Росія Крим, 1795 Курляндію, 1809 Фінляндію, 1815 Конґресівку, 1856 наконечно цілий Кавказ, 1878 наконечно цілу Бесарабію й части Вірменії.
Російська імперія є отже ледви 250 років мозайковою державою. А прецінь центріфуґальні стремління її народів стали тепер такі великі, що одноцільність держави, втеряна в трьох роках революції, не може мимо всіляких старань наново віджити. Ця неможливість відбудування однопільної російської держави є блискучим доказом правдивости нашої тези: що мозайкові держави, що обіймають кілька народів, не є здатні до життя. Не соціяльна революція сама по собі є перешкодою відбудовання давньої імперії, але центріфуґальні змагання колись поневолених національностей.
Ці центріфуґальні змагання все були. Українські тайні орґанізації й народні рухи, польські повстання говорять про це не менше вимовно, як повстання Кавказців і центріфуґальні стремління всіх народів під час першої російської революції 1905. р.
Тільки прикметна всім політикам отяжілість думки, яка робить їм майже не можливою річчю позбутись раз навязаних апріорних поглядів і загальників, не позволяла Західній Европі розуміти Росію так, як була повинна — як мозайкову державу. Незнання Східної Европи в Західній і велика зручність, з якою офіціяльна російська наука й публіцистика цілі десятки літ обманювали цілу Західну Европу, причинилися до цього як найкраще. Що більше! Російську імперію ще й тепер по її розпаді постійно вважає більшість Західної Европи за розпадену тільки часово. „Невдовзі вона зростеться и буде на всю будуччину одноцільна!“
Це розуміння Росії, як держави природою й культурою одноцільної, є з ґрунту фальшиве й ненаукове. Коли такий погляд панував у Середній, німецькій Европі, колі його найде читач в обох найбільшими вважаних німецьких книжках про Росію[3], то це не може нікого дивувати. Німецька наука і політика все ставляла й мабуть ще ставляє державу понад народ. Супранаціональна держава була з легко зрозумілих причин ідеалом обох німецьких держав і суспільностей Середньої Европи. Та ніяк не можна зрозуміти, чому погляд на Росію, як на одноцільну національну державу, так уперто держиться в Західній Европі и в Америці.
Seton Watson (Scotus Viator)[4], Namier[5], Wickham Steed[6] і инші визначні автори, вживаючи що найгостріщих засобів критики, признали істнування Австро-Угорщини безвартісним, ба й шкідливим, і жадали поділу її на національні держави. Подані там арґументи й висліди можна чудово приложити mutatis mutandis до кожної мозайкової держави. Кожний думаючий державний муж, публіцист, учений у державах Західної Европи мусів би в виду цього пізнати, що зєдинена знов російська імперія є в своїм єстві цілком подібна до мозайкової австро-угорської держави зперед 1918. р. Тим самим вона ледви чи спосібна до життя. Не хочу забавлятися в пророка, однак опираючись на примірі Польщі й Австро-Угорщини маю цілковите переконання, що російська мозайкова імперія, навіть, як би удалось тепер її відбудувати, не проістнує довго.
Кілька стрічок вище я ужив для евентуально відбудованої російської імперії слова „ледви чи здібна до життя“. Зробив це я тому, що на мою думку не булоб іще безпосередньої небезпеки розвалу для російської імперії, коли вона схотілаб одбудуватись на федеративних основах. Поневолені народи Росії ще не дуже далеко зайшли в будуванні своєї національної культури. Отже є ще можливість, що по відбудуванні федеративної російської держави, чужі народи, ще роки й десятьліття працюватимуть над розвитком своєї національної культури й не будуть поки що думати про повне відірвання від Росії. Одначе швидше чи пізніще мусітимуть центріфуґальні сили, тоді вже ідейно й матеріяльно скріплені, віджити наново й довести до наконечного розпаду російської світової держави.
Сітон Уотсен поставив свого часу, як першу ціль війни Антанти проти Австро-Угорщини, відірвання від неї пятьох „Ірредент“. Ціле море крови полилось, заки цю проґраму здійснено. В російській імперії зперед 1914. р. є, навіть коли відчислимо Польщу й Фінляндію, може двічі більше ірредент, як було свого часу в Австро-Угорщині. Підчас другої російської революції ці ірреденти скріпилися значно, коли не числом, то силою й ідейним підкладом. Чогож може сподіватися людство, коли ці всі ірреденти мають бути в одбудованій російській державі поневолені й примушені „вибуятися“ в її межах? Без сумніву великої нової війни, яка потягне в свій вир знов цілий світ і спричинить знову страшні катастрофи. Межи першою та другою російською революцією уплило тільки 12 років. Є дуже мало віроятне, щоб межи теперішньою другою, а майбутньою третьою (яка мусілаб прийти, колиб одбудовано давню мозайкову російську державу), уплило багато більше часу, як поміж першою та другою. Більше правдоподібно, що упливе коротший час. Бо поневолені народи Росії забагато вкусили солодкого овочу свободи за останніх три роки, щоби зносити ще довго стару геґемонію Московщини.
Наведеного досить буде, щоб кожного безстороннього переконати, що часи мозайкових, національно мішаних держав, бодай у Европі на віки пропали. Такі мозайкові держави є, або цілком неспосібні до життя, або можуть тільки коротко (на історичну міру) вдержатися при життю. При своїх розвалах спричинюють такі мозайкові держави все і всюди небезпечні історичні катастрофи. Ці катастрофи — це не тільки великі війни, що повстають при розвалах таких держав і загрожують цілому людству. Ще небезпечніщі є заколоти в політичній рівновазі державної системи всеї землі. Бо ці заколоти багато довше тривають, як війни й ведуть за собою цілі рої конфліктів.
Тому-то тільки національним державам належить будуччина. Модерна світова політика повинна підпирати творення виключно національних держав. Цього вчить досвід останніх століть, десятліть, ба й років.
Такого принціпу дійсно придержувалися побідні держави Антанти в Середній Европі. Бодай на загал придержувалися. Основано, зглядно наново обмежено польську, чехо-словацьку, юго-славянську, румунську й угорську національні держави. Не можна, що правда, твердити, що держави Антанти притінювали тут національний принціп у його цілій чистоті. Не тільки етноґрафічні критерії були міродатні при веденні границь нових держав, але й „історичні“, „економічні“, „стратеґічні“ і, як ще вони там звуться — самі серпаночки дрібненьких імперіялізмів, заразом зародки будучих конфліктів.
Якже виглядає справа в Східній Европі?
Всі дотеперішні міри мирового конгресу роблять вражіння неначеб Антанта постановила національний принціп у Східній Европі цілком занехтувати. З обсерваційного становища політичної ґеоґрафії бачимо протягом цілого 1919. року ось які факти:
- 1) Підпирання експанзійних забаганок Польщі на Сході Европи.
- 2) Підмагання при відбудові централістичної російської імперії.
- 3) Нехтування, ба й спинювання новоповставших національних держав у Східній Европі.
В Східній Европі знов відбудувати російську мозайкову державу, при чім однак Польщі малиб припасти деякі національно непольські території на Сході.
Що ці обсервації вірні, маємо ось які докази:
ad 1) Виставлення й вислання армії Галлєра до Польщі, де вона, замість поборювати російських большевиків, завойовувала чисто українські землі: Галичину, Холмщину, Підляшшя, Полісся, Волинь. Потім признання наконечною постановою Польщі цілої Холмщини, части Підляшшя й деяких українських повітів Галичини. Останню Галичину поставлено на довший час під польську управу.
ad 2) Реакційні російські ґенерали, Колчак, Юденіч, Денікін, діставали видатну підтримку зі сторони Антанти. Денікін використав її на це, щоб перш усього знищити українську армію і державність.
ad 3) Всі посполу новоповставші національні держави Східної Европи поставила Антанта під може неформальну, але аж надто фактичну блокаду, таку саму, як її навязала Совітській Росії. Результати були для всіх цих держав дуже сумні. Українцям пр. вигинула сливе ціла армія на сипний тиф. Довіз медикаментів був бач зачинений!
Наслідком такої політики Антанти справа української національної держави попала в дуже скрутне положення. Український народ опинився в небезпеці попасти у ще гірше положення політичне, як перед великою війною. А це положення було як усі знаємо, далеко не рожеве!
Шведський учений R. Kjellén поставив три типи промахів проти національного принціпу[7]:
Тип А. Нація має єдність та не має свободи. Вона обєднана в одній державі, яка однак не є її національною державою. В такому положенні були пр. Чехи в Австрії, Латиші в Росії. Такі народи дізнають більших чи менших перешкод у свойому розвиткові та через автономію стремлять до самостійности й розрушують звязок держави, що над ними панує в більшому чи меншому розмірі.
Тип Б. Нація має вчасти свободу та не має єдности. Частина її має свою національну державу, останок підлягає владі чужих держав. Він старається позбутися їх і прилучитися до власної національної держави (Сербо-Хорвати, Італійці, Румуни в Австро-Угорщині). Такі відносини називає Челлєн слушно ранами державної системи. Тип Б. гірший для нації чим тип А.
Тип В. Нація не має ні єдности, ні свободи, вона розшматована поміж ріжні держави. Цей стан, як слушно каже Челлєн, є найбільшим прогріхом проти національного принципу. Тільки дуже небагато европейських народів було перед війною в тому положенні. Тепер по світовій війні є в Европі тільки одна велика нація, четверта по величині нація Европи — українська — що є в такому положенні. Перед війною вона була розділена поміж дві держави: Росію й Австро-Угорщину. Тепер буде таких держав мабуть чотирі: Польща, Чехословаччина, Румунія, Росія.
Які небезпеки криє в собі така неґативна розвязка українського питання, розкажемо зараз.
Неґативна розвязка українського питання, в змислі поділу української землі й народу поміж кілька держав, булаб міжнароднім рішенням, котре що до несправедливости шукає собі рівних у цілій всесвітній історії. Коли Поляки, Чехи, Югославяне дістали свої національні держави, то є справою елєментарного почуття справедливости, щоб Українці, численніщі, як усі ті народи разом узяті, що мають більшу від тамтих усіх разом територію й культурою ніяк не нищі, теж дістали свою національну державність.
Велике слово „самовизначення всіх народів“ мусить відноситися також і до Українців. Инакше остане пустим загальником.
Правда, чуємо й читаємо частенько, що політика, це не чуттєва справа, що в ній нема сентіментів. Це слушно, та позір задержували, до певної міри, навіть найбільш несумлінні політики ренесансу. Що вже й казати про політиків найновіших часів, котрі аж надихуються від великих слів і шумних фраз про: „справедливість“, „увільнення поневолених народів“, „самовизначення“, „інтерес світової культури“, „гуманність“, „людство“ і т. и. Страшний суд історії ніколи не одобрить рішення, яке сорокміліоновий народ шматує при живому тілі на кусні і його (на жаль!) таку велику й багату батьківщину розпайовує наче стрілець добичу поміж сусідів.
Що тут не перебільшую й не попадаю в патріотично-поетичний запал, докажуть дальші міркування.Позитивна розвязка українського питання т. зв. утворення української національної держави в етноґрафічних границях означає розвязання посліднього великого питання в Европі. Неґативне розвязання цеї справи не є так маловажне, як думає багато німецьких і західно-европейських, головно французьких політиків і як голосить згідним хором польська й московська опінія. Українці це дуже численний народ (44 міліони), що росте дуже скоро (2% річного приросту мимо великої смертности в дітвори), незвичайно тугий і здоровий хліборобський народ, що до життєвої сили можна його порівняти хіба із Китайцями. Кожна чужонародня держава, що панує над цілістю чи частю Українців, мусить їх з усіх сил гнобити на всі заставки й способи. І то не тільки політично, але й культурно й економічно. Инакше українство виросте понад його голову й розсадить його державу.
Багатство української землі принадило в першу чергу ріжні кочівничі держави до здобування України. Мимо несказаного лихоліття перетрівала життєва сила українського народу всі кочові негоди. Не вважаючи на безмірне вичерпання через монгольську навалу, був український народ численніщий, як польський, і багатший від нього так матеріяльною, як і умовою культурою в цім часі, коли Польща принаджена багацтвом України почала свою експанзію на схід. І хоч потім польська держава й суспільність не занедбали жадного, хоч би й найдрастичніщого способу гноблення, ба винищування проти українського народу, хоч Поляки й Татари працювали рівночасно й дуже успішно над знищенням української культури, щоб могти без перешкоди використовувати багату землю, український народ трівав, ріс в число й силу й розсадив у кінці польську державу, відірвавшись хоч і частю тільки від неї. Від тепер Польща тільки веґетувала, й то тільки з бідою, одно століття. Таксамо Москалі пізнали й оцінили дуже швидко з одного боку безмірну вартність української землі, з другого боку велику небезпечність українського народу для Московщини. Тому вони цілими століттями консеквентно працювали над тим, щоб перемінити український народ у некультурну етноґрафічну масу й потім зрусифікувати. Та Українці мимо цього остали другим по величині народом Східної Европи, подвоїли саме в часах найбільшого національного утиску обсяг своєї національної території й причинилися в 1917. р. найбільше до цього, щоб російську велитенську державу розсадити.Таку саму політику гноблення й заглади проти українського елєменту мусять по евентуальнім новім поділі України вести всі дотичні поділові держави. І то чи хочуть, чи не хочуть. Ніяка з цих держав не посміє дати Українцям навіть „minimum“ національних прав: української мови в уряді й у школі. Бо через таке визнання української мови маса українського мужицтва переміниласяб дуже скоро в сорокміліонову компактну, національно, політично й соціяльно свідому масу. Виходячи з українських шкіл українська інтеліґенція успішно спинювалаб безоглядне винищування природних багацтв України чужинцями. При парламентарній формі влади політичне значіння Українців, як нації, не моглоб дати на себе довго ждати. А результати булиб: зпершу ірредента, потім автономія, потім може федерація, вкінці незалежність України. Все це получене з внутрішніми й внішніми конфліктами.
Тільки один раз за всю історію одна держава обійшлась з Україною инакше. Литовська держава дала їм рівноуправнення з литовською державною нацією. Наслідок був такий, що в однім ледви столітті т. зв. руська мова й культура опанувала цілу литовську державу. Нині така справа виглядалаб напевне дещо инакше, та ніяка держава, якій припала би бодай частина України, не відважиласяб піти за приміром колишньої Литви.
З приводу цього мусить лежати в інтересі кожної держави, що володіє Україною чи її частиною, щоб український народ остав неграмотною, безпросвітною, господарсько відсталою, економічно зруйнованою масою.
Супроти такої дійсности домагання Українців на самостійну національну державу не є ніякою люксусовою забаганкою якогось шовіністичного націоналізму, а гіркою конечністю. Тільки українська національна держава може дати Українцям їхню рідну мову в школі й уряді і в цілім публичнім життю. Без української державности, поділені поміж чотирі сусідні держави, мусілиб 40 міліонів Українців, або підпасти повільній культурній смерти, або, живучи далі на давній лад, в одному з найбагатіщих країв землі, спинювати тільки поступ культури замість йому підсобляти. Tertium non datur.
Вигублення українського народу — отсе був би одинокий середник, що міг би чотирьом сусіднім — цим евентуальним поділовим державам України, запевнити мирне життя й надійний розвиток. Тоді український проблєм, так для всіх сильних „мира сего“ невигідний, щез би відразу. На жаль, фізичне вигублення 40 міліонів людей в XX. столітті без сумніву анахронічне. Думати про винародовлення цеї народньої маси є однак ще більше безглуздє, як думати про її фізичне вигублення. Булиж прецінь часи, в котрих усі вищі шари українського народу спроневірились рідній справі. Та не зважаючи на це знова виростало нове покоління національно свідоме, тягло нові життєві соки з невичерпаного джерела української простонародньої культури, розвивало ідею національної самостійности щораз ширше, закорінювало її щораз сильніще й запускало її щораз глибше в народ. У XIX. столітті розвинулася українська національна ідея, до такої самої культурної й політичної сили, як чеська, польська чи сербо-хорватська. Останні два роки революції завершили цей розвитковий процес. За них засмакував український народ за багато солодких овочів державної самостійности, щоб коли-небудь, навіть під найгіршою кормигою, покинути свою національно-політичну ідею. Як етноґрафічна маса не дали Українці себе винародовити, думати про їх винародовлення тепер і в будуччині, це пусте, небезпечне божевілля.
З цього кожний безсторонній бачить, що неґативна розвязка української справи творить на південному Сході Европи нове грізне огнище будучих політичних заколотів і міжнародніх конфліктів. Неґативна розвязка має в собі більше небезпек для будучого світового миру, як усі „балканські“ справи разом узяті. Нова Македонія (si parva licet componere magnis) мусить повстати на поневоленій Україні. Тільки що двацять пять разів більша, людніща й небезпечніща.
Українська ірредента є, наслідком супокійного, солідного характеру Українців, не така горячокровна, як італійська, не така голосна, як чеська, не така пересадна, як польська чи сербська, але задля своєї завзятости для противника може ще більш небезпечна. Пару примірів з останньої минувшини нехай тут зясує цілу небезпеку евентуальної української ірреденти.
Серед Українців Австро-Угорщини найшовся невеликий гурт, що в розпуці від польського гноблення став русофільським. Скількість русофілів була так серед інтеліґенції, як серед простолюддя просто зникаюча. Австрійський уряд уважав цю ірреденту за quantité négligeable. А все таки ці нечисленні ірредентисти могли в літку й осени 1914. р. так успішно помагати російським арміям у Галичині, як ніколи й ніде жадна ірредента на цілому світі своїм „визволителям“ не помогла.Те само було й у Росії. Австрійський міністр закордонних справ підчас світової війни, ґраф Бурян, твердив (мабуть у найліпшій вірі), що „він був цілі роки в Росії і не бачив ні не чув, не то української ірреденти, але навіть української нації.“ А прецінь це були саме Українці (в ґвардії), що зробили в російській революції це, що найтяжче — початок і невдовзі були в стані перші поміж усіма свою національну територію відірвати від всеросійської імперії.
Тому-то всякий реально думаючий чоловік може собі легко зясувати, що неґативне рішення української справи може: евентуальний новий порядок у Східній Европі зробити цілком проблєматичним і викликати там у найкоротшому часі що найтяжчі заколоти й конфлікти.
Утворення української національної держави в етноґрафічних границях є одиноким способом, щоб запобігти заколотам і конфліктам у південно-східному куті Европи, так важному для світового господарства й для світової політики. Без національної української держави доживемо в найкоротшому часі нових тяжких воєнних і революційних катастроф!
——————
- ↑ По обчисленням Плятера. Reclus. Nouvelle géographie universelle. Т. V., стор. 297.
- ↑ По Бечаснову в Пештіча: Народности Россіи по губерніямъ и областямъ. СПБ., без року.
- ↑ O. Hoetzsch. Rußland. II. Aufl. Berlin, 1917. A. Hettner. Rußland. II. Aufl. Leipzig, 1916.
- ↑ В збірнику The War and Democracy, 1914.
- ↑ Germany and Eastern Europe, 1915.
- ↑ The Quintessence of Austria („The Edinburgh Review“, Oct. 1915).
- ↑ Die politischen Probleme des Weltkrieges Leipzig, 1918, стор. 55 дд.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|