Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Фізично-ґеоґрафічні чинники в політичній ґеоґрафії України

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
5. Фізично-ґеоґрафічні чинники в політичній ґеоґрафії України.

Будова поземелля України з її рішучою перевагою плит і рівнин над верховинами й горбовинами є преважним політично-ґеоґрафічним чинником. Така будова поземелля спричинює перед усього недостачу успішних природних перепон на дотичній території. Всі нерівности, які находяться на так збудованій території, легко проходимі. Ця обставина улекшує з одного боку вдержування одноцільности й порядку в державі, пересування військ, та з другого боку вона сприяє ворожим набігам і підпирає чужі забірні забаганки. Історія України дає безліч доказів правди цього вислову. Одноманітна, рівнинна подоба поземелля підсобила скорому зростові старої Київської держави й підчинила її владі майже цілу Східну Европу. Однак цю прихильність морфологічних відносин використали потім з нерівно кращим вислідом Татари, Литовці, Поляки й Москалі на шкоду української державности. Забірні держави мали на безкраїх ровенях України завсіди дуже добрі можливости розвитку. Зосібна в сусідстві кочових народів був рівнинний характер України в своїх наслідках просто страшний.

В нинішніх часах, коли техніка може подоліти всі перепони поземелля, втратили вони дуже багацько зі свого первісного значіння. Непригідні прикмети рівнинних країв втратили тим способом теж дуже багато на своїй непригідности — вона стала майже іррелєвантна в політичній ґеоґрафії. Модерний державний орґанізм багато менше залежний від морфолоґічних відносин своєї території, як у давніщих часах.

Політично-ґеоґрафічне значіння українських верховин є на загал мале. Карпати, котрих дуга є в цілій третині українська по населенню, не грали в історії України сливе ніякої ролі, хоч українські Верховинці мають усі добрі прикмети верховинців взагалі. Альпи, як звісно, дуже причинились до творення швайцарської державности й альпійського черену німецької Австрії — Карпати натомість, коли не числитимемо Семигороду, не покликали до життя ніякої верховинської держави. Рідке населення і зглядно легка проходимість Карпатів є найважніщою причиною їх неґативної політично-ґеоґрафічної ролі. Спеціяльно, що дотикає українських Карпатів, то вони не творили навіть доброї границі поміж Угорщиною та Галицько-володимирською державою. З релятивно непоганими успіхами робили Угри походи на Галичину й могли в XIII-му столітті думати навіть про її завоювання. З другого боку політичний вплив галицьких князів і королів не здержувався на верховині Карпатів, а йшов на угорські доли (початок XIV. в.). В пізніщих часах давали Карпати, що правда, захист ріжним політично й суспільно невдоволеним елєментам, та державно-творчий рух від них не вийшов.

Кримські гори Яйла мають для України також тільки негативне політично-ґеоґрафічне значення. Вони давали захист Ґотам і Византійцям супроти заборів Київської держави й вони (між иншим) не допустили до тривкого прилучення Криму до неї. Крим так і полишився поза межами староукраїнської держави. З цього вийшла величезна для неї шкода: кочівники змогли її основно відперти від моря, потім же самі всадовитися на кілька віків у Криму й зробити його центром руйнування України. Тепер і на будуче політично-ґеоґрафічне значіння Криму для України дуже велике, без володіння Кримом вже не могутність, але й самостійність української держави мусить бути дуже проблєматична.

Політично-ґеоґрафічне значіння Кавказу щойно тепер, коли межі етноґрафічної України його досягли, може стати актуальне. Дотепер був Кавказ тільки завадою історичним рухам, що йшли з України на Південь. При теперішньому стані цівілізації він починає тратити свою непроходимість і може бути важним помостом для впливів будучої України в Передній Азії.

Коли морфоґрафічні чинники будови поземелля мали для України переважно неґативні політично-ґеоґрафічні наслідки, то гилолоґічні відносини були в своїх наслідках переважно позитивні. Ґеолоґічний склад скельної підбудови й поверхньої цілини України має в двох напрямах велике значіння: для хліборобства й для промислу. Що тикається першого, то вистарчить пригадати, що Україна обіймає саме кліматично найпригідніщу частину чорноземної полоси Східної Европи. Чорнозем є наслідком своєї постійної родючости може найважніщою породою цілини на всій землі. Вже в часах Перікля була нинішня степова Україна житницею для грецького світа, а родючість чорнозему до нині не змаліла.

Родючість української землі безумовно пособила творенню давньої української держави, бо просто закликала до хліборобства, осілости й загущення населення. Родючість української ниви була також цим талісманом, що допоміг українському народові пережити всі великі катастрофи його історії. Бо ця родючість давала в страшних злиднях бодай спромогу легкого виживлення. Коли український народ мимо так багатьох і так страшних історичних катастроф займає що до численної сили між славянськими народами друге місце, то це треба приписати не в останню чергу родючости його рідної землі.

З другого боку треба признати, що велика родючість української цілини мала також свої некорисні політично-ґеоґрафічні наслідки. Родючість цілини наставила Українців майже виключно на хліборобство. З цього вийшла й виходить звичайна для хліборобських народів малопростірність й отяжіла сутужність політичної думки. Легке добування життєвих потрібностей з родючої землі спричинила самовдоволення й недопускала до витворення загребучого й забірного духа, який є так важною, ба найважніщою прикметою усіх державно творчих народів. З другого боку великі природні багацтва України все принаджували чужих завойовників, котрих рідні краї були природно вбогі й неначе накликували до експанзії на багату Україну. Аж до найновіщих часів — світової війни й „конґресового періоду“ бачимо цю політично-ґеоґрафічну ролю природних багацтв України в повному розіграванню. Бачимо тепер зайвий раз, які поважні наслідки має для Українців велика родючість їхньої рідної землі. Головно для Московщини є Україна, як її житниця, так важна, що кожен російський уряд мусить звернути всі свої зусилля на те, щоб Україну як найсильніще держать у руках. Це відноситься до всякого тамошнього уряду, будь він абсолютистичний, демократичний чи большевицький так нині, як і на найдальшу будуччину, аж доки Московщина не зірве зі своєю дотеперішньою, дуже хибною господарською політикою: занедбувати хліборобство у себе дома, з огляду на легкий довіз хліба з багатої України.

Коли політично-ґеоґрафічне значіння родючости української землі дуже старе, то такеж значіння мінеральних скарбів України є цілком модерним явищем. Великі кладні вугля, заліза, соли, нафти і т. и. не грали в історії України, аж до найновіщих часів, сливе ніякої ролі. Щойно в другій половині XIX-го століття почалося їх використовування. За великим підйомом гірництва пішов майже таксамо великий підйом фабричної промисловости. Це факт, який не може остати без далекосяглих політичних наслідків. Однак у цім самім розмірі, як росте гірнича промисловість України, зростає теж і її вартість для російської імперії, на загал багатої копальнями, та не в Европі. Тому-то вона мусіла головно в останніх часах напружувати всі сили, щоби спинити національно-культурний і політичний розвиток українського народу. Бо від цеї хвилі, коли український народ скріпиться політично й культурно і стане господарем на своїй землі, ця рішаюча перевага Росії в Европі мусить сильно підупасти.

Політично-ґеоґрафічне значіння українських рік виступило в історії України способом типовим для всіх рівнинних країв. Перші початки Київської держави нерозривно звязані з Дніпром, як артерією лучби. Цеж загально звісна річ, яке значіння в перших часах цеї держави мав „путь з Варяг в Греки“. І хоч нині знаємо майже напевно, що Варяги не були оснувателями, а тільки помічниками при основанню Київської держави, то таки не можна заперечити, що їх значіння для неї було не мале. Так само важний був Дніпро, як шлях лучби з византійською державою. З Дніпром звязані також початки другої української державности. Значна частина українського на роду була тоді (XVI. і XVII. вік) типовим річним народом. Над Дніпром повстав державний орґанізм Запоріжської Січи, цей ембріон української Гетьманщини.

Значіння всіх инших рік України в порівнянню зі значінням Дніпра дуже не велике. А тимчасом усі вони грали колись велику ролю, яко шляхи лучби, навіть ці ріки, що можуть нині носити хіба дрібонькі човенця — так їх обезводило безпоглядне обезлісення України. В українській історії находимо безчисленні докази тієї великої правди, що значіння рік, як артерій лучби, без порівняння більше, як їхнє значіння, як граничні лінії. По рікам проведені політичні границі ніколи не мали ні тривку, ні значіння на Україні. Натомість для міґрації українського народу, його політичної експанзії, його лучби з сусідними народами були навіть самі річні напрями Серету, Прута, Дністра, Бога незмірно важні. Серет, Прут, Дністер були для Галицько-володимирської держави мабуть не дуже менше важні, як був Дніпро для Київської держави. Здовж цих південно-східних напрямків рік посувалася українська колонізація наперед у степи, здовж них пятилася вона на Північний Захід у лісову полосу під непереможним напором кочівників. Пересуванню народів відповідали теж кожночасні пересування політичних границь.

Західне пограниччя України розпоряджає дуже добрими річними звязками з Заходом, із Середньою Европою: через Дністер, Сян, Вепр, Буг, Припять з Вислою й Німаном. Ця пригідна обставина не мала досі ніякого особливого політично-ґеоґрафічного значіння. Хоч і відчиняла вона широко ворота західно-европейським впливам, та при цих воротах стояла Польща, яка показалася доволі мало надійним культурним посередником. Багато більші є дотичні можливости в будуччині, коли модерні шляхи внутрішньої плавби получать українську водяну сіть з Балтійським морем і з річно-каналовою системою Німеччини. Тоді відживе напевно „путь із Варяг в Греки“, мабуть з усіми політично-ґеоґрафічними консеквенціями.

Цілком не припадковий є знаменний факт, що Україна не має ніяких гидроґрафічних сполук із Північним Сходом, із Московщиною. Ґеоґрафічна самостійність України супроти Московщини виступає тут дуже виразно. Природа вказала Московщині цілком инші гидроґрафічні шляхи, як Україні. Тільки ріка Дін, що перепливає через молоді (зглядно) колоніяльні землі, заселені посполу Українцями й Москалями, творить виїмок від цього закону.

На ще одну прикмету української річної сіти мушу тут звернути увагу. Всі головні ріки України стремлять концентрично до Чорного моря й розгалужуються до нутра України промінясто, неначе велитенський вієр. Такий уклад рік України посполу з фактом, що Чорне море, це одинока добра природна границя України, приневолюють з природописною конечністю нашу вітчину шукати головної політично-ґеоґрафічної підпори на чорноморському побережжі: польська та московська політично-ґеоґрафічна небезпека все будуть вимагати від України, щоб вона свою політичну точку тяжкости переложила над Чорне море, оперлася постійно й сильно об його побережжя й шукала звязків і союзів з могутніми державами, що панують на морях і мають визначні інтереси в Передній Азії.

Що тикається клімату, то мусимо лічити Україну до земель найбільше пригідних для розвитку державного життя. На Україні скрізь панує умірене підсоння. Воно рівномірно дає й відбірає і мусить вважатися важним чинником у політичному й культурному розвиткові людського роду. Сувора зима й гаряче літо рівномірно гартують тіло й душу населення, вогкість є всюди достаточна для розвитку багатої ростинної крівлі, і таксамо далека від надто великої вогкости деяких земель Західної Европи (Анґлії, Уельсу, Ірляндії і т. д.), як від надмірної сухости передньоазійських степів. Українці мають усі типові прикмети народів, які живуть в холодніщій части уміреної полоси.

Ріжниця поміж кліматом України та Московщини є значна, без сумніву більша, як кліматичні річниці між Францією та Анґлією, Німеччиною та Швецією. Московський клімат переходить у підбігуновий, арктичний, український же — в середземноморський. Цей факт для кожного думаючого землезнавця першорядний що до його ваги. Комунали проголошувані пр. французьким істориком Leroy Beaulieu[1] і повторювані до несхочу ріжними вченими й невченими авторами, що, мовляв, політична єдність Східної Европи має своє джерело в кліматичній одноцільности, не мають супроти наукового розсліду кліматології ніяких основ. Таксамо безвартісна є ця часто повторювана балаканина, що політична перевага Москалів над Українцями є цілком природна, бо вони, бач, північний народ, а Українці південний. Цей хід думок був би оправданий тільки тоді, коли клімат України був би в порівнянні з кліматом Московщини дійсно ніжний і розніжуючий. В дійсности він є багато тепліщий, та зате таксамо континентальний і повний контрастів, а вже ніяк не розніжує чоловіка. Як можна говорити про конечність панування Москалів над Українцями з кліматичних причин, коли зимова температура в Київі низша, як у Гаммерфесті (найдалі на Півночі положене місто на землі!), Стокгольму, Крістіянії, коли одеська зима морозистіща, як лондонська, берлінська, віденська, навіть краківська. А липень у Москві тільки на ½ ступіня Цельзія холодніщий, ніж у Київі!

Політична перевага Московщини над Україною мала цілком инші причини — ніяк не кліматичні. Навпаки, саме південна своїм положенням і кліматом Київська держава здобула й орґанізувала державно цю територію, що нині її займає московський народ. Не Московщина зробила конець першій українській державности, а татарське лихоліття. Навіть українська гетьманська держава XVII-го й XVIII-го століття не була Московщиною підбита, а поволі розкладена.

В останню чергу звернемося до політично-ґеоґрафічного значіння ростинного і звіринного світу України. Вони є в своїй суцільности випливом усіх инших природних условин краю і головною основою істнування й способу життя його населення.

Велике багатство ростинного й звіринного світу два рази протягом історії пособило розвиткові політичного життя на Україні. Повстання й розвиток Київської держави вийшли з живої торговлі ростинними й звіринними продуктами наддніпрянської України. Полювання, рибальство, хліборобство й скотарство на вічно загроженім пограниччі були основою козацтва й тим самим української гетьманської держави. Оба українські державні твори розпоряджували великими можливостями розвитку, завдяки саме цьому природному багацтву ростинного й звіринного світа. З другого однак боку „молоком і медом пливуча“ Україна принаджувала непереможною силою загрібучих сусідів і добула зі свого багацтва мабуть більше політичної шкоди, як політичної користи.

Дуже важні політично-ґеоґрафічні наслідки мало також розміщення ростинних формацій на території України. Північно-західна область України, аж приблизно по лінію Львів–Київ–Курськ, належить до середньої й північно-европейської лісової полоси, середна частина, що сягає на Південь поза лінію Кишинів–Катеринослав–коліно Дону, творить лугову полосу, країну природних парків, сам Південь, це травистий степ. Це розміщення формацій мало велике історичне значіння.

Український народ повстав без ніякого сумніву в лісовій і луговій полосі України. На це вказує передусім його вроджене замилування до хліборобства, можна сказати, хліборобська виключність по нинішний день.

Ніде на землі не повстав ніякий хліборобський народ у степу, тож ніяк не можна уважати Українців степовим народом, як це робить у дивній іґноранції чи тенденції пр. польський ґеоґраф Ромер.[2] Не в степу, який аж по XVI. століття був для Українців страшним „диким полем“, а на полях і узліссях лісової полоси, на луках лугової полоси, де хліборобство находило добрі условини й лучба була не трудна, в перше загустилося українське населення й повстали перші українські державні орґанізми. Та найбільше значіння української лісової полоси полягає на тім, що вона давала українському народові найцінніший захист протягом цілого півтисячлітнього татарського лихоліття. Виперте зі степової й лугової полоси безнастанними набігами Татарів, шукало українське населення захисту в лісах, що були з природи річи тяжко доступні комонним народам степів. Коли кочове лихоліття в деяких часах слабло, посувалася українська хліборобська колонізація поволеньки в степи, колиж напір кочівників більшав, вона пятилася знов у ліси. Лісова полоса України причинилася тим дуже значно до піддержання істнування українського народу в кочовому лихолітті. Української держави ліси не змогли, що правда, врятувати, бо саме найбагатіщі, найкультурніщі й політично найважніщі землі давньої України лежали на окраїнах лісової й у луговій полосі й були виставлені без природного захисту на набіги кочівників. Український народ міг відступити в ліси, українська державність ні, й тому мусіла впасти. Московська держава, положена серед лісів і лісами хоронена, могла вдержатися, бо Татарам було тяжко панувати над нею безпосередньо. Київська держава, положена в безпосередньому сусідстві степів, не мала таких добрих условин вдержання своєї самостійности, як московська. Галицько-Володимирська держава, на лісовому Заході положена, мала на це кращі вигляди та татарські набіги її теж страшенно ослабили, скріплюючи цим посередно її сусідів. Вкінці прийшла катастрофа вимертя династії й за цим і кінець державі Ростиславичів і Романовичів.

В минувшині України мали ліси велике політично-ґеоґрафічне значіння, яко границі. Ліс ділив населення на малі ґрупи, котрі сиділи на природних полянах, або штучних чертіжах, ліс утруднював лучбу поодиноких частей староукраїнської держави між собою й пособляв партикуляризмові. Малопростірність політичної думки була найбільшим нещастям староукраїнської держави, знаменна річ, що ця малопростірність аж тоді розпаношилась, коли територія держави була обмежена майже тільки на лісову полосу. Звязаний з малопростірністю політичної думки партикуляризм не мав, що правда, сам по собі рішаючого некорисного впливу. Був же він всеж таки і в тодішній Польщі, Німеччині, Анґлії і т. д. теж спричинений лісами. Там він мусів згодом уступити єдности. Київській державі недоставало натомість часу, щоб вийти зі стану партикуляризму.

Степ не був первісно родимою ростинною формацією для Українців, а страшним диким полем, із котрого немов сарана вилітали жовтолиці орди, щоб нищити Україну. Тільки через істнування формації степів було середньо-азійське сусідство таке злощасне для України, тільки степ давав комонним народам такий добрий пастівний для табунів і отар, такий вигідний шлях на Україну. Війни давньої Київської держави з кочівниками, велитенські граничні укріплення доказують наглядно, як незручні були давні Українці в степовій війні. Тільки поволі привикали вони до боротьби з кочівниками, тільки поволі уступала піхота, первісно черен української оружної сили, місця кінноті. Ще пізніще почав сам народ примінюватися до степового життя. Результат цього примінення бачимо щойно в українському козацтві й у переході значної частини українського народу до козацького способу життя. Тут уперше проявився вплив степу на творбу другої української державности.

Політично-ґеоґрафічне значіння степу не є однак цим вичерпане. Завдяки свому приміненню до степового життя за козацьких часів міг український народ, по знищенню степових кочівників, забратися до колонізації чорноморських степів, дотепер майже безлюдних. Завдяки цьому приміненню Українців до степового життя мала ця колонізація величезні успіхи, збільшила національну територію України двічи й поширила її границі до Яйли, Кавказу, Каспія. Майже половина Українців живе тепер в степовій полосі.

Та за цею великопростірною експанзією не могла ще досі слідувати великопростірність політичної думки. Вона щойно наново зароджується в українському народі.

На цьому моглиб ми й покінчити наші міркування про політично-ґеоґрафічні відносини української національної території. Ми обговорили в загальних обрисах усі природні елєменти України в їхнім політично-ґеоґрафічнім значінні. Міркування про політичні спосібности й прикмети населення України охоче полишаю історикам і політикам. Одно ще тільки! Мушу остерегти перед одним загальником, якого часто надуживають не тільки чужинці, але, на жаль, деколи й Українці. Цей загальник звучить просто: Українці як народ не мають ніякої здібности до політично-державного життя.

Для безстороннього політичного ґеоґрафа цей загальник остає просто незрозумілим. Бо навіть народи, що ледви вийшли зі стадії природних, можуть виступати як державні творчі народи. Чомуж це має бути відмовлене як раз українському народові, який культурно стоїть ніяк не нище, як инші східно-европейські народи? До того треба завважити, що український народ, не вважаючи на дуже непригідні політично-ґеоґрафічні умови, уже три рази, й за кожним разом сам із себе, витворив питому державність. Не зважаючи на дворазовий занепад своєї політичної самостійности, український народ не тільки що вдержався як самостійний народ (один з найбільших у Европі), але й двічі побільшив свою первісну територію в найновіщих часах. Такому життєспосібному народові не можна так без обиняків відмовляти державнотворчих здібностей. Саме тепер він бореться від трьох років проти цілого ворожого світу за свою національну державу.

Українська політична думка опірається в противенстві до инших політичних думок инших великих народів Европи виключно тільки на суцільну етноґрафічну українську територію. На цім великім просторі хоче український народ добути свою державну самостійність. Це хотіння проявляється тепер, не вважаючи на просто неможливі условини у минулому й теперішньому, незвичайно сильно.

Таксамо ніякий безсторонній дослідник не зможе твердити, що українські самостійницькі змагання не мають історії. По втраті автономії в XVIII. столітті вони, що правда, на пару десятьліттів підупали, та відродилися знову в XIX-ому віці із щораз більшаючою натугою, яка дійшла до вершин в другому десятьлітті XX. віку. Які шляхи вибрав український народ, щоб перевести свою волю до самостійности в життя, знаємо з найостанніщої минувшини.




——————

  1. L'empire des tsars et les Russes, Т. I., 1881, стор. 33 дд.
  2. Диви: Brunhes. Géographie humaine, II. éd., Paris, 1912, стор. 567.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1937 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.