Українська ідея
Українська ідея — нова редакція статті Григорія Приходька [1] «Нація та її ідея», що була надрукована 2004 року в журналі «Воля і Батьківщина».[2]
Нація[ред.]
Фундаментальною методологічною помилкою українських «модерних» теоретиків нації, помилкою, що зводить дослідження цього унікального явища нанівець, а наукові дискусії перетворює на схоластику, є надкритичне звуження об’єкту досліджень. Фактично бездоказово, інколи з декількома ілюстраціями, але без класифікації та аналізу фактів, модерністи заперечують існування націй до XYI-XVIII ст. н. е. А генезу націй в індустріальну епоху вони конструюють на основі фрагментів новітньої політичної історії декількох, як правило, донедавна метрополітарних націй Європи. Тож для читачів лишаються таємницею не тільки латентні процеси своєї нації, а й цивілізаційні місії таких давніх і могутніх націй як китайська, перська та інших.
Друга, не менш фатальна, методологічна помилка «модерних» теоретиків в дослідженні української нації витікає з першої. Вона полягає у відмові від історичного контексту свого народу при дослідженні генези його соціальних явищ. За історичний контекст дослідники беруть європейський, а точніше — контекст декількох метрополітарних націй Європи індустріальної епохи, хоч в останні дві тисячі років на долю українського етносу впливали і азійські, і європейські чинники. Причому — азійські чинники були могутнішими і тривалішими, ніж європейські. Але доля народу формувалась переважно чинниками своєї звичаєвості під воєнним і репресивним тиском націй — завойовників.
Особливість генези модерних націй Європи в тому, що: [3]
«в багатьох країнах Середньої та Західної Європи февдальну верхівку створили завойовницькі германські племена: в Британії — англосаксонці, опісля нормандці, у Франції — бургундці і франки, на слов’янських просторах Полабщини — саксонці, в Прусії — орденоносці, на кельтських теренах теперішньої Баварії — баварці і т. д. Зрозуміло, що серед панівної верстви цих завойовників почуття станової солідарності знаходило підтримку в спогадах давнього спільного походження, і це тим більше, що в час, коли нижчі верстви завойовницьких племен поволі вимішувалися з місцевим населенням, верхівка завойовників краще зберегла кровну чистоту. Коли германські низи асимілювалися з підбитими кельтами, слов’янами та іншими народами і через це чимраз більше між собою вирівнювалися звичаями, мовою, побутом, лицарський стан втримував між собою далі культурну і кровну спорідненість, але вже на становій базі. Цей становий універсалізм, побіч універсалізму церкви, затемнював зовсім етнічну базу соціальних об’єднань, що були внаслідок недавніх мандрівок і підбоїв германських племен в доволі мряковинному стані. В тих умовах серед лицарства Західної Європи, що було великою мірою однакового, германського, походження, витворилася, на зразок церковної одна спільна лицарська культура, звичаї, одяг і т. д.»
Отже, політичні нації країн германського впливу, з яких наші теоретики виводять модель української нації, виникли в результаті цивілізаційної поразки завойованих германцями автохтонних народів і, врешті-решт, втрати тими народами своєї ідентичності. Українці ж, на відміну від асимільованих етносів, збереглись як нація, вибороли державу і нині виборюють своє право. Ці факти не дозволяють механічно переносити на них моделі устрою, що нав’язаний європейцям германськими завойовниками.
Помилки модерністських студій зумовили тупиковість в пізнанні унікального феномену нації. Звівши націю до суто політичного явища, а політичне звівши до держави та громадянства, теоретики наголошують лише на універсальному, як начебто йдеться про закони термодинаміки, а не про рефлексії суб’єктивного світу.
Надмірна редукція явища не дозволяє пояснити загадку розмаїття націй. Спробу ж осмислення політичних реалій на українському ґрунті модерністи пояснюють амбіціями націоналістичної еліти. Але що означає націоналістична еліта, коли нація не має унікального? Скажімо, національного характеру?
Відмова від власного історичного контексту не дозволяє означити носія ідеї української нації. Його намагаються знайти за аналогією з Францією, Німеччиною, Англією, в історії яких носіями національної ідеї виступали: монархи, аристократія, третій стан.
Оцих трьох суб’єктів теоретики намагаються знайти в Україні. А оскільки Україна в «модерну» епоху не мала ні власного монарха, ні власної буржуазії, а її аристократія не мала державної влади, то і зроблено висновок, що української нації не було. І нині немає.
Коли ж заходить мова про державницькі зусилля козацької доби, то чуємо зневажливу відповідь: «та то вони самі себе називали козацькою нацією». Але не тільки козаки усвідомлювали свою націю. Її бачили і європейці [4]
Волю української нації (а саме через волю проявляється нація!) ми спостерігаємо в державницьких зусиллях: [5]
«Державні змагання українського народу проявлялись в різних формах: спершу в таких державних збудуваннях, як князівство Київське, королівство Галичини й Володимирії, українська республіка — Гетьманщина (1654 —1734), далі в формі автономної провінції чужої держави, то знову в кривавих, періодично повторюваних війнах, проти кожної держави, котрими українці насильством були підбиті... Коли нарід був цими війнами цілковито виснажений і майже доходив до конання, а країна також лежала спустошеною..., не зовсім згасла ідея української самостійності шукала нових шляхів для свого розвою, шляхів таємних товариств і підпільної пропаганди».
Іншої думки дотримується модерний філософ Лісовий: [6]
«основною метою національного руху в Україні було передусім утвердження й захист культурної самобутності, а не здобуття державної незалежності як такої».
Дивно читати ці слова автора, який сам був ув’язнений і знає, що більшість українських політв’язнів — то були націоналісти, тобто люди, які, хто словом і підпільною організацією, а хто зброєю виборювали національну державу. Серед українських політв’язнів були й учасники культурницького руху. Вони були активними і мужніми борцями. Але вони становили меншість порівняно з націоналістами. Проте, мій погляд може видатись суб’єктивним, тож надаю слово неупередженому спостерігачеві — не націоналістові і не українцеві: [7]
«в Західній Україні дисидентський рух переважно набував форми національно-визвольного, а на Східній Україні національний і релігійний рухи з’єднувалися з правозахисним».
Своїх монархів і буржуазії в «модерну» епоху Україна не мала — це правда. Але правдою є й те, що на різних етапах національної історії, в тому числі в «модерну» епоху, було усвідомлення українцями своєї окремішності, були вожді, був дух непокори гнобителям і були маси повсталих українців. То звідки брався національний рух, звідки бралась державницька ідея, якщо не було нації? А хто був і нині є носієм національної ідеї?
З історичного контексту України витікає однозначна відповідь: носієм української національної ідеї на всіх етапах історії був український народ.
Унікальність української історії в тому, що аристократія тривалий час була бездержавною. Ми знаходимо в історії наших аристократів на службі метрополій, але й то було невелике число родин, яким вдавалося підніматися з колін після чергового геноциду зі сходу чи з заходу. Відродитися ж настільки, щоб сформуватись в окремішний від метрополітарної аристократії соціальний клас, а відтак встановити свою суверенну владу і витворити свою державу українські родини не встигали. Тож безчолий народ генерував з самого себе все нових і нових провідників і подвижників. Це є фундаментальна особливість українського народу — здатність до національного самовідтворення.
В різних теоріях феномени «народ» і «нація» ототожнені. Оскільки ототожнення не дозволяє вивести задовільну дефініцію кожному з цих понять, то спробуємо їх розчленувати.
Заторкнемо два аспекти категорії «народ»: психобіологічний і культурницький. Перший має народ як спільноту всіх носіїв даної культури.
Культурницький аспект стосується сукупності інтегративних і регулятивних інституцій даного народу. Цими інституціями є: моральний закон, звичаєве право, соціальна традиція, вірування, ритуал.
В процесі політичної самореалізації народ виробляє або опановує нові інституції, що властиві вже не культурі, а цивілізації. Це такі інституції: формальне право, ідеологія, держава, церква, політичні й громадські структури суспільства. Когерентна сукупність цивілізаційних та культурницьких інституцій народу становить суть нації.
Констатувати існування даної нації можемо і за позірної відсутності цивілізаційних інституцій, окрім однієї — ідеології. Справа в тому, що, скажімо, держава може існувати як в реальній, так і в ідеальній формі — у формі концепцій, теорій, проектів програм. Церква може діяти підпільно, а відтак вона є невидимою для зовнішнього спостерігача. Підпільно можуть діяти партії, товариства, ордени.
Ідеальний і нелегальний стани цивілізаційних інституцій бувають на етапі боротьби народу за національний суверенітет. Яскравими прикладами існування української держави в ідеальній формі є Конституція Пилипа Орлика та велике число теорій і політичних програм, в яких автори обґрунтовують право українського народу на власну державу та моделюють її устрій. Українська Повстанська Армія за суттю і формою була державною структурою. Але оскільки національної держави в реальній формі тоді не було, то утворення й керівництво УПА здійснювала підпільна політична організація ОУН, а потім протодержавна структура — Українська Головна Визвольна Рада. Все це є свідченням існування української нації.
Єдина інституція, що існує тільки в ідеальній формі, і без якої не буває нації, це — ідеологія. Вона у властивих їй категоріях моделює національну державу на властивих народові (часто кажуть «вимріяних») звичаєвих відносинах та соціальних традиціях. А відтак ідеологія нації має в собі ідею властивої народові моделі цивілізації.
Переважна більшість прийнятих у вітчизняному суспільствознавстві дефініцій поняття «нація» ґрунтуються на припущенні, що нація є спільністю осіб, які об’єднані спільними ознаками: території, економіки, почуттів, мови, історії. Оскільки таку дефініцію можна застосувати і до інших суспільних феноменів (народу, племені), то вона є непродуктивною. Спроби теоретиків повернути спільнісній дефініції продуктивність призводять до тлумачення нації як: або спільності почуттів, або громадянської спільності, або уявної спільноти і т. п.
Прив’язаність теорій до дефініції нації як спільності здається фатальною. Зростання числа досліджень веде не до прояснення сутності феномена, а до зростання числа дефініцій одного поняття.
Теоретики називають це явище термінологічним плюралізмом. Однак правомірніше було б говорити про термінологічне мерехтіння, бо множина дефініцій є уявною. Жодна з них не є оригінальною, і всі вони зводяться до однієї дефініції — спільності.
Пояснення термінологічного мерехтіння множиною підходів до пізнання феномена не є переконливим. Якщо наукова парадигма допускає правомірність кожного підходу на власну версію однієї й тієї ж дефініції, то, за відсутності обмежень на допустиме число підходів, вона мусить передбачати необмежене зростання невизначеності терміну. А відтак, кожний автор, що вдається до власної версії єдиної дефініції, мав би обов’язком показувати величину невизначеності, що додалася вразі його дефінітивної ініціативи, і пропонувати компенсаційний механізм для уникнення остаточного розмивання терміну.
Маніпуляції із спільнісною дефініцією зумовили розчленування поняття «нація» на три поняття: «етнічна нація», «політична нація» і «модерна нація». Але це не є інтелектуальним винаходом наших суспільствознавців. То є запозичення з європейських теорій. Тож наші суспільствознавці «забули» ще дороге їм донедавна поняття «соціалістична нація».
Соціалістична нація [8] дефінітивно вельми схожа на вітчизняну модерну, бо витворена внаслідок індустріалізації, колективізації й ідеологічної кретинізації населення, що стало «заслугою» не тільки КПРС, а й діячів її ідеологічного цеху.
Дефінітивно політична нація близька до модерної (і до соціалістичної так само), і без великої шкоди її можна було б не згадувати. Спекулятивна цінність модерної нації в Україні така сама як і соціалістичної — заперечувати існування української нації як цивілізаційного феномена етнічної природи.
Довільність спільнісної дефініції, розмиваючи саме поняття, призвела декого з теоретиків до висновку, що: [9]
«універсальна, «вичерпна» дефініція нації неможлива хоча б тому, що в реальності не існує якоїсь «ідеальної нації» у вигляді абсолютного феномена, даності, незалежної від нашого сприйняття «об’єктивної реальності»»
Песимізм не є продуктивний, якщо тільки він не є констатацією смерті теорії. Думаю, що теорія нації може жити, якщо вона відійде від дефініції, що прийшла до нас з глибин тисячоліть, і понині тримає дослідників в полоні давньоримського дискурсу. Подолати фатальну дефініцію можна, якщо змінити метод — не переносити в Україну історичний досвід метрополітарних націй Європи та їхні теорії, а спробувати вивести дефініцію з історичного контексту української нації, а її ідею — з духу і бачення українських пасіонарів.
Подолати спільнісний підхід до розуміння нації ми зможемо за допомогою функціоналістського підходу в тому разі, коли розглядатимемо місію нації не як функцію життєдіяльності сконсолідованої культурою та іншими природними й соціальними чинниками психобіологічної маси, а як соціо-еволюційну функцію — як функцію агента цивілізації. Нація, за такого підходу, є когерентною сукупністю регулятивних та iнтегративних інституцій народу, їх принципів і норм, що детерміновані психікою і життєвим середовищем. В такій якості нація є іманентною, внутрішньою структурою народу, що консолідує його і спрямовує волю до політичної самореалізації. Її авторитет живлять Віра і Моральний Закон. Психобіологічна маса постає не як об’єкт задоволення поточних потреб, а як суб’єкт, матеріал і соціокультурне середовище творчого процесу.
Нація, в наведеному вище розумінні, не виникає в наслідок історичних процесів. Вона народжується разом з народом, і разом з ним помирає. В історичному процесі нація модифікує свою структуру в залежності від реалій поточного часу, однак зберігає незмінною генеральну засаду своєї моделі суспільного буття. Цю засаду я називаю національною ідеєю. Її не треба вигадувати, тим паче не треба профанувати етнографізмом або кон’юнктурними міркуваннями. Українці знайдуть свою національну ідею, коли звернуться до еволюції свого звичаєвого права і своїх соціальних традицій. Щоправда, добратися до неї буде не так легко. Підневільні звичаї й стереотипи, що увійшли до складу культури як елементи стратегії виживання народу в умовах чужоземної тиранії, спокушатимуть дослідника позірною адекватністю. Але подолання ущербності власного духу дозволить дослідникові розчистити звалища фальшивих цінностей і добратися до здорової засади національного буття.
Агентами цивілізації є і політична (модерна, соціалістична), і етнічна нації. Розходяться вони в генезі їхніх цивілізаційних моделей. Однак цивілізаційні моделі, які реалізують нації, не є чистими. Їхні реальні структури детерміновані: в політичній нації — спротивом психологічних і звичаєвих чинників корінного етносу обраній за чужим рецептом моделі; в етнічній нації — необхідністю компромісу з зовнішнім світом та в середині суспільства між етнічними чинниками різних груп населення.
Українська нація існує стільки, скільки сягають наші історичні знання. З початком промислової революції для українців центральних і східних регіонів нічого не змінилось, бо їхнє існування було законсервоване в селі технологічно відсталої Росії. Разом з тим непорушно існувала неправедність по всій території України, і цей факт, хоч він придушував волю українців, тим не менш не припиняв породжувати невдоволення існуючим станом та бажання змінити його.
Історик Ярослав Грицак вважає, що лише в 19 столітті в Україні почалось формування модерної нації. [10] Насправді, модерною ставала не нація. Модерними ставали пошуки реалізації національної ідеї. На місце традиційних повстань з погромами приходили ідеї поступовства. На місце традиційних гасел «Землі» та «Волі» виходило гасло «Державності».
Промислова революція досягла і глибин Росії. Вона принесла нові, продуктивніші технології комунікацій. Зв’язки між українськими інтелігентами і їхнє ознайомлення з європейськими рухами інтенсифікувались. Це посприяло визріванню нових національних доктрин: еволюційної — мирного здобуття автономного статусу з подальшим переростанням автономії в суверенну державу, і революційної — силове розірвання підлеглих зв’язків з Росією. Були сформульовані й дві версії моделі майбутнього устрою: соціалістична і консервативна.
Жодна з цих версій не була реалізована через поразку національної революції. Тож настало критичне переосмислення методів боротьби за національну державу. Революційний напрям пошуку призвів до націоналістичної моделі боротьби.
Національна ідея[ред.]
Розмаїття тлумачень національної ідеї, що зустрічаються в українському суспільствознавстві, можна звести до чотирьох груп.
1. Узагальнено сформульоване Оксаною Забужко: [11]
«синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний континуум, розгорнутий в соціальному часі й водночас «синхронізований» у єдності минулого, теперішнього та майбутнього як певна стала духовна цілість із власною «ідейною програмою» в історії».
Погляд, природно, є суб’єктивний. Тож, щоб зайве не сперечатися за право єдино правильного погляду, слідом за пані Забужко посилаюсь на визнаного авторитета. Іванові Франку наш народ бачився «мов паралітик той на бездорожжю людським презирством ніби струпом вкритий».
Не ліпші синтетичні погляди мали й інші великі українці. Але тут мова не про погляди, як рефлексію минулого або фіксацію сучасного, а про ідею, як про позаісторичний конструкт історичної долі народу.
Серед прихильників синтетичного погляду з’явилась пропозиція доповнити формулу пані Забужко ще й стороннім поглядом на наш континуум. Донедавна філософи того кола пропагували погляд Карла Маркса на українців як на неісторичний народ. Не ліпшої думки про нас були й наші сусіди. Москалі сприймали нас не інакше, як кар’єристів, салоїдів і зрадників. Подібно бачили нас і ляхи. Ми ж так само сприймали своїх сусідів. Але то все в минулому. І все це не має відношення до національної ідеї.
Варіантом синтетичного погляду є тлумачення національної ідеї як звертання до історії України. Таке тлумачення не є задовільним, бо історіографічна парадигма ще не викристалізувалась настільки, щоб ми мали адекватне визначення «історії України». Це має бути історія панування в Україні інших держав чи історія народу? А якщо історія народу, то це має бути історія поневолення чи історія боротьби проти гнобителів?
2. Тлумачення національної ідеї як державно-політичної категорії. Воно походить від модерністського тлумачення нації як феномена політичної природи. В принципі політичну природу нації визнають всі теоретики, але модерністи виділяються безапеляційним протиставленням політичного начала етнічному.
Антагонізм між етнічним і політичним феноменами існує в імперії як антагонізм між метрополією і колоніями.
Модерністи, як виразники прагнень метрополітарних націй, заперечуючи етнічну природу нації, створюють ідеологічну базу для тлумачення національно-визвольної боротьби як тероризм, бандитизм чи інші явища кримінального походження. Саме з євроцентричної теорії категорія політичної нації імплантована в Україну як альтернатива етнічній (а саме — українській) нації.
Політичне й етнічне не можуть бути антагоністами, якщо обидва начала належать одній нації. Адже нація дає модель суспільного устрою політично активного народу. Чи то у формі держави, чи то у формі структур національно-визвольної боротьби, чи то у формі політичних теорій та програм.
Політична структура метрополії не тільки не суперечить етнічному началу метрополітарної нації, а є механізмом реалізації метрополітарної мети тієї самої нації. Відповідно корелюють політичне й етнічне начала народу колонії. І ця думка не викликає заперечень, коли не вдаються до лукавства. Лукавство модерних теоретиків в тому, що вони трактують, як науку, лише вчення євроцентристського ґатунку в той час, як вчення поневоленого народу вони трактують як ідеологію, вкладаючи при цьому негативний зміст в поняття ідеології.
Зусилля теоретиків політичної нації заплутують проблему не тільки через мерехтіння термінів. Академік Толочко, наприклад, за критерій істинності національної ідеї має не прагнення народу при спробах реалізувати її в історичному процесі, а бажання, щоб ідею «зрозуміли українські євреї, росіяни...» [12]
Невідомо, кого з іншонаціоналів Толочко має за недоумкуватих, але розчуленість браком кмітливості у них породжує інтелектуальні примари на кшталт: «національної ідеї немає».
Чому нема? Та тому, що нації нема: [13]
«нація в Україні — це поки що міф, тому що основоположною засадою нації є те, що джерелом влади виступає народ, а не хазяїн».
І коли ж це лихо сталося з Україною? Михайло Степико на тих же сторінках пояснює:
«Феноменом розвитку пострадянських суспільств став і фаворитизм, який повернув уламки колишньої імперії майже до XYII століття, коли основою влади була не воля народу, зрештою професійні здібності, а виключно воля хазяїна...»
Отже, нація в Україні зникла разом з розвалом СРСР. Чи не тому це сталося, що до того нація була соціалістичною (політичною, модерною)?
Дотримуючись модерністської методології, Дмитро Полюхович «довів», що українську націю витворили Сталін і Щербицький. [14] Написане ним можна було б сприйняти як пародію, якби не одна «наукова» обставина. Логіка й аргументи автора один до одного збігаються з логікою й аргументами теоретиків модерної нації. Як наприклад, у Ярослава Грицака, який запевняє, що модерна нація в Україні витворена в процесі індустріалізації, урбанізації та поширення освіти. [15] Завершення формування модерної нації, за Грицаком, сталось 1933 року. А потім:
«Після голодомору та великого терору 1930-х років українці в УРСР вижили як етнічна категорія, але вони перестали бути повноцінною політичною нацією».
Якщо політична нація не спроможна зорганізуватись для спротиву злочинним намірам влади, то чим вона модерніша від болота, що було в Україні після поразки Мазепи і до початку ХХ століття? Організований владою і ефективно проведений нею геноцид свідчить не тільки про злочинну природу влади, а й про факт безпорадності автохтонного населення, над яким ВКП(б) проводила соціальні експерименти. В такому разі слушно говорити про те, що українська нація, в наслідок поразки УНР, була придушена.
Сталінська хронологія формування соціалістичних націй в СРСР відрізняється від грицакової: соціалізм переміг з прийняттям конституції СРСР 1936 року. Тобто, для завершення формування соціалістичної нації потрібно було не тільки індустріалізувати, колективізувати й освітити, а головне — знищити дрібнобуржуазну націю українців голодомором та вивезти з України вцілілих здібних господарів, що хронологічно збігається з грицаковим завершенням формування модерної нації. А потім треба було завершити українізацію — фізично винищити українську інтелігенцію та українських за національністю партійних і державних функціонерів.
Іван Лисяк-Рудницький вважає, що формування української (модерної!) нації завершилось в революційні роки 1917 —1920. [16] А що було раніше?
«Факт, що Україні бракувало в 19 столітті внутрішньої територіальної інтеграції, являв собою вірну ознаку того, що української нації, у повному значенні цього слова, не існувало в той час». [17]
З наведеною щойно думкою можна погодитись в тому разі, якщо тлумачити націю як спільність людей, що об’єднані низкою ознак, в тому числі територією. Але я розглядаю націю як інституційну категорію, тож замість полеміки на цю тему, звернусь до продуктивності модерних теорій.
«завдяки зусиллям вітчизняних дослідників українська політична наука у міжвоєнну добу досягла досить високого рівня. У теоретичному і концептуальному відношенні вона наближалася до рівня найбільш розвинених на той час німецької та італійської політології. Водночас, не зважаючи на високий рівень європейської політології як науки, саме в Німеччині та Італії у міжвоєнну добу переміг фашизм, а в Україні, на терені Галичини, — найбільш близький до нього інтегральний націоналізм». [18]
Така «ефективність» модерних теорій спричинена, зокрема, систематичною недооцінкою ірраціональної реальності. Як, наприклад: [19]
«Дзюба і Мороз репрезентували відродження в українському дисидентському русі двох потужних течій: націонал-комунізму і інтегрального націоналізму, які домінували на українській політичній сцені у міжвоєнний період. Падіння Дзюби і Мороза відображають банкрутство цих двох течій у сучасній українській політичній думці».
В сучасній українській політичній думці націонал-комунізм і інтегральний націоналізм справді збанкрутували, але тільки в офіційній думці. Реальність, що виходить за межі офіційної ідеології і не вписується в модерну філософію, має свої закони. Радикальні рухи зароджуються на ґрунті кризи. І коли спостерігаєш глобалізацію цивілізаційної кризи, то починаєш вірити в наближення апокаліпсису. Бо з постулатів модерних теорій не можливо вивести рецепт безболісних сценаріїв її подолання.
3. Національна ідея як теоретичне опосередкування способу буття народу. [20] Автор тези не доводить думку до кінця, але в тій же праці співвідносить спосіб буття етносу з культурною.[21] Ця теза не може бути сприйнята. Національна ідея корелює з буттям народу, але в останню тисячу років, окрім неї, спосіб буття українців визначають фактори зовнішнього втручання.
Степико не визнає української нації через суверенність в Україні «хазяїна». А український народ він визнає. Але в якому тлумаченні ми не брали б народ, а оскільки він існує, то існує і спосіб його буття. Тепер теоретично опосередкуємо спосіб буття українського народу, і, за логікою Степика, маємо національну ідею. Відтак мали б і українську націю, якби теоретик не наклав на неї наукове табу.
4. Ужиткове тлумачення, яке зустрічається в різних варіантах, від подолання економічної кризи до:
«Українська національна ідея нині — ідея визвольна, ідея визволення України від тривалої варварської окупації Росією наших земель...». [22]
Дефінітивна недостатність терміну «національна ідея», мабуть, дала підстави Василеві Лісовому розглядати його як допоміжний і як такий, що належить до термінів—парасольок, тобто таких, які «можуть об’єднувати в собі цілий набір понять». [23]
Спробую заперечити. Універсальною рисою будь-якого народу є його окремішність. Але та якість, що робить народ не схожим на інші народи, є рисою унікальною. Унікальність народу проявляється в нормах і принципах звичаєвості. Оскільки йдеться про національну ідею, то, певно, її належить тлумачити як центральну унікальну норму звичаєвості, як стрижневу ідею суспільного устрою, довкола якої розгортається структура звичаєвості, і яка, при виникненні національної держави, стає засадою політико-правового і соціального устрою.
Унікальність народу в чистому вигляді ми мали б в тому разі, якби народ був ізольований від зовнішнього світу. Але оскільки таке зустрічається рідко, то частіше ми спостерігаємо появу універсальних принципів, які виникають в процесі взаємодії звичаєвостей.
Універсальність способу буття народів з’являється як внаслідок природної асиміляції, так і внаслідок примусу одного народу над іншими. Але у всякому разі універсальність не стає абсолютною, бо у асимільованого народу його стрижнева якість не гине — вона переходить в латентний стан.
Це не означає, що національну ідею українців марно шукати в історії. Це означає, що національна ідея є іманентною народові від його народження до його смерті. Так само як іманентними народові є пігментація шкіри, антропологічні параметри і темперамент. Та й про народження народу можемо говорити тоді, коли з’являється його унікальність.
Прояв національної ідеї в реальності може сприйматися зовнішнім щодо народу спостерігачем як причуда, що провокує кепкування, або як зло, як витівки Сатани, коли поведінка чужинця обмежує або пригнічує нашу волю.
На відстані ми кепкуємо з німецької педантичності: «Де з’являється німець, там починається порядок». Але нам, слов’янам, стає непереливки, коли німецька нація встановлює у нас свій порядок.
І у росіян є своя, хоч і не оригінальна ідея, яку вони самі сформулювали як «Москва — третій Рим, а четвертому не бувати». Випробувавши на своїй долі дію цієї ідеї, ми сумно кепкуємо: «Де ступила нога російського солдата, там починається одвічно російська земля».
Я не берусь формулювати національні ідеї нерідних мені народів. Але важко не погодитися, що помічені у народів поведінкові і самоврядні особливості, вразі сприятливих для них умов, спроможні сформувати відповідні державні устрої.
Оскільки модерні суспільствознавці зреклись піонерного підходу в дослідженнях свого народу, то вони не можуть дати адекватний зміст української ідеї. Пошук цього змісту спробуємо вести в прагненнях і мріях народу. Однак стилізовані під модерн соціологічні опитування не допоможуть. Тож звернімось до того, хто незаперечно визнаний як виразник дум і сподівань народу. Звернімось до соціологізованої поезії Тараса Шевченка, і за допомогою дослідження Григорієм Грабовичем[24] Шевченкової творчості[25] спробуємо знайти в ній предмет нашого зацікавлення.
Розшифровка Грабовичем Шевченкового міфу України виявила в творчості поета опозицію між ідеальною спільністю і суспільною структурою. Ця опозиція є ключовою для наших подальших міркувань. Однак необхідно зробити деяке уточнення.
Ідеальна спільність у Шевченка, за Грабовичем, існує в трьох вимірах: як далека минувшина (минула «золота доба»); як ідеал майбутнього (майбутня «золота доба») і як реальність Шевченкової сучасності.
Сучасна Шевченкові ідеальна спільність — то є маса принижених (перш за все жінки). Відмінною її рисою є маргинальність.
Типологічно ідеальна спільність постає як спільність без структури, спільність рівних.
Таке визначення ідеальної спільності для нас не є прийнятним. Сучасна Шевченкові ідеальна спільність — то є маргінальна спільність, на відміну від спільностей минулого і майбутнього. Саме маргинальність спонукає її до опозиції суспільній структурі. Ідеальні ж спільності минулого і майбутнього є домінантами суспільного устрою.
В подальшому я використовуватиму поняття «ідеальне явище» (суспільство, спільність, тощо) як таке, що існує у формі ідей (теорії, концепції, програми) на відміну від «реального явища», яке існує у формі асоціацій, інституцій, норм і правил — незалежно від того, формалізовані вони чи ні.
В силу сказаного, Шевченкова, за Грабовичем, ідеальна спільність є реальною, і ми маємо тлумачити її як альтернативу офіційній суспільній структурі.
Шевченкова альтернатива є егалітарною. А оскільки егалітарна спільність не має ієрархії, то, мабуть, тому зроблене припущення про її неструктурованість. А відтак егалітарний ідеал видається як утопія.
Утопією цей ідеал лишатиметься доти, доки ми не з’ясуємо деякі обставини. Перша — про рівність чого чи кого йдеться? Ідея рівності в ХІХ столітті набула значного поширення серед української інтелігенції, частково під впливом соціалістичної теорії. В силу своєї вульгарності, соціалістична теорія звела егалітарну проблематику до майнової рівності. Цим самим вона заперечила природну нерівність, зокрема, нерівність потреб, і звела множинність особистості до споживацтва. Соціалістична рівність справді є утопією.
В історії українського звичаєвого права знаходимо рівність іншого порядку — рівність права жінки й чоловіка на сімейне майно[26], рівність всіх мешканців даної округи перед зборовим судом[27] тощо. Тобто, в українській традиції рівність має не майновий, а правовий зміст.
Друга обставина — висновок про утопічність Шевченкової ідеальної спільності майбутнього не враховує існування неієрархічних горизонтальних структур. Мені здається, що Шевченко був близький саме до такого ідеалу, коли мріяв про «праведний закон». Закон має структуру, і сам є складовою структури. Але не обов’язково структури ієрархічної.
Грабович зауважує, що «моральні уявлення українського…селянства, його система цінностей передбачають чітко структуроване суспільство». Шевченко цьому не суперечить. Просто, як поет, а не соціолог, він не розгортає структуру «сім’ї вольної, нової». Та ми цього й не шукаємо у нього, бо очевидно, що сім’я без структури не існує.
Нас цікавить інше: що, яку засадничу ідею у формі мрії висловив Шевченко своєю соціологізованою поезією? Або чому українці часто називають його Пророком?
Шевченкову мрію ми щойно знайшли — це є Праведний Закон. Але ця мрія не є монополією Шевченка, бо вона приховано існує як цивілізаційна засада нації. Або як національна ідея, що коріннями йде в одвічність.
Праведність була космогонічним принципом в дохристиянському світогляді українців. З порушенням космогонічного порядку праведність стала ідеалом, мрією народу. І хоч національна ідея існувала приховано, вона стала квінтесенцією громадської думки і партійних програм останніх двох сторіч. Щоправда, вона була висловлена різними словами, в тому числі як «воля», «рівність», «моральність». Політичний суверенітет бачився українській інтелігенції шевченкового і пошевченкового часу то у формі автономії, то у формі незалежної держави. Державна форма — то як республіка, то як монархія. Державний лад — то як демократія, то як аристократія. Політичний режим — то як ліберальний, то як авторитарний. Але у всякому разі то були інтерпретації єдиної ідеї Праведного Закону.
Грабович знаходить в поезії Шевченка відлуння однієї з засад Праведного Закону — материнського права. Лад, що побудований на цьому праві, куди людяніший по відношенні до жінок і дітей, ніж побудований за батьківським правом.
В подальшому людяність щодо жінки й чоловіка українське звичаєве право забезпечувало егалітарністю сім’ї. Попри панування батьківського права в часи поневолення і попри правову дискримінацію жінки, що міститься в звичаєвих і формальних правах націй, які загарбували Україну, егалітарність української сім’ї збереглась.
Людяність є принципом Праведного Закону. Якщо праведність, як космогонічний принцип, є національною ідеєю українців, то людяність є втіленням цієї ідеї в особисту долю українця. Політична боротьба українців за державну незалежність і за соціальну справедливість — це є форми й етапи реалізації праведності. Людяність досягається в українській сім’і — ось чому українці свою державу хочуть бачити як сім’ю — сім’ю вольну, нову. Але чому їхня ідея не стала засадою незалежної держави?
Впродовж багатьох століть історія не давала українцям їхньої держави, а відтак вони не мали змоги проявити свої латентні якості. А українські інтелектуали й досі не спромоглись осмислити національну ідею в раціональних категоріях. Тож вона й донині перебуває в стані мрії. І коли виникла незалежна держава, нація виявилась неготовою нав’язати їй свій Праведний Закон.
Хуторянство[ред.]
Національною ідеєю українців є праведність. Однак теза «Де з’являється українець…» не має закінчення. Бо там ні державна, ні суспільна праведність не з’являється. Там запановує хуторянство.
Численні суспільствознавці, журналісти, політики і просто вороги українців пояснюють хуторянство як притаманну рису народу, як його меншовартість. В цих поясненнях переплутано причинно-наслідковий зв’язок.
Хуторянство українців не є їхньою вдачею. Просто несерйозно припускати, щоб індивід ні з того, ні з сього став ховатися від спілкувань. Українець замикається в своїй «хаті з краю», щоб відгородитись від світу неправедності. Він ще не може подолати тотальну неправедність державного устрою. Він не розуміє державу. Коли то була держава загарбників, її неправедність була породжена саме загарбанням. А чим породжена неправедність своєї, здавалось би, держави?
Законодавці (а саме вони творять державу, бо держава — то не чиновник, а Закон) пояснити не можуть. Вони впевнені, що, дотримуючись рецептів модерних політологів, запозичають на Заході найліпше, творять найгуманніші закони, а поглянь — виходить гірше.
Суспільство ще не спроможне протистояти державній неправедності, бо тривалий час його холостили й одержавлювали, внаслідок чого воно втратило звичаї самоврядування. Тож українець переносить самоврядування з громади в свою хату. В ній він ще зберігає рештки своєї волі. Замкнувшись в хуторянському світі, він відгороджується від держави і суспільства відстанню, високим парканом чи психологічним бар’єром, і витворює свій праведний устрій. Чи то в своїй хаті, чи в уяві.
Українець розуміє неправедність не як майнову нерівність, і не як підлеглість всіх сущих одному неправедному законові. Він бачить її в державній двозначності і в суспільній нещирості, в тому, що називають розбіжністю між законодавством і законочинством, між мораллю і дією.
Для українця неправедним є просити у чиновника дозволу на те, що належить йому за фактом громадянства цивілізованої держави. Він вважає неправедним просити у державного чиновника довідку, щоб віддати її іншому чиновникові тієї самої держави. Він не розуміє, навіщо він своїми податками утримує чиновників, забезпечує їх кабінетами, транспортом, зв’язком, потім дає хабарі, якщо сам мусить виконувати їхню роботу. Його гнітить, коли держава вимагає від нього все більше й більше податків, і в той же час перешкоджає заробляти гроші, з яких він міг би сплатити податки.
Українець терпимий до чужих статків. Він обурюється майновою нерівністю лише тоді, коли вона принижує його гідність. Депутат за «правильне» натискання кнопки отримує від лобіста винагороду, що в десятки, а то й сотні разів перевершує його депутатську ставку, а заробіток українця вдвічі нижчий від прожиткового мінімуму. Чиновник або депутат отримує хабар вчасно і готівкою, а українцеві доводиться чекати місяцями, а то й роками, поки йому віддадуть зароблене якщо не грошима, то, бодай, табуретками. Українця обурює, коли виходець з грязі вчить своїх нащадків в елітарних університетах Заходу, а він не має грошей, щоб дати хабара викладачеві, аби той поставив задовільну оцінку його синові за нікому не потрібну політологію, яку змушують вчити ті ж самі чиновники.
Ось від такої неправедності українець тікає. Хуторянство не є провінційністю. Провінційності можна уникнути, якщо народитись в столиці. А щоб уникнути хуторянства, треба народитись і жити в праведному світі. Столиця є, і вже в другому поколінні столичні люди втрачають провінційність. А праведний світ загублений, і де його шукати — поки не знаємо. Тож українець витворює праведний світ в своїй хаті, й іншого способу зберегти порядність в умовах тотальної неправедності немає.
Провінційність означає культурну відсталість. Хуторянство на сьогодні лишається останнім притулком культури. Не гуртки самодіяльності, не фольклорні колективи і не лауреати шевченківських премій, а саме сім’я в своїй хаті зберігає те, що колись творило й об’єднувало народ.
Хуторянство — це фортеця. Не стільки фізична, скільки психологічна. І коли українець пише роман, ставить фільм чи складає програму економічних реформ, то він так само творить в психологічній фортеці. Він перебуває в перманентній обороні від неправедностей державного устрою і суспільного розпаду.
Не завжди українець в блокаді. Час від часу він переходить в наступ. Тоді це вже не прихована душу, а оголена сутність. Тоді українець активно спілкується навіть з найлютішими ворогами. Його можна бачити у сусідів, на мітингах, на барикадах. Він — подвижник. Він — герой. Його гаслом може бути різне: «Воля», «Земля», «Держава». Ці три поняття об’єднує одне — «ПРАВЕДНІСТЬ».
Українець — особа жертовна, бо він бореться за праведність. І в бій, і в тюрми його веде національна ідея.
P.S. Публіцистику Григорія Приходька див. тут [28]
Джерела[ред.]
- ↑ [1]
- ↑ Нація та її ідея // Воля і Батьківщина. — Львів, 2004. — N 2 —3, С. 5 —14
- ↑ Лев Ребет. Теорія нації. — Львів: Всеукраїнський політичний журнал «Державність», 1997 — С. 35 —36
- ↑ Сергій Шелухин. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага: 1936 — С. 44 —45
- ↑ Д. Донцов. Історія розвитку української державної ідеї. — Київ, 1991 — С. 8
- ↑ Василь Лісовий. Перший в Україні систематичний виклад теорії нації та націоналізму // Георгій Касьянов. Теорії нації та націоналізму. — Київ: «Либідь», 1999. — С. 17.
- ↑ Євген Захаров. Дисидентський рух в Україні (1954 —1987) // Міжнародний біографічний словник дисидентів — Харків: «Права людини», 2006. Т. 1, ч. 1. — С. 19
- ↑ [2]
- ↑ Георгій Касьянов. Теорії нації та націоналізму. — Київ: «Либідь», 1999 — С. 41
- ↑ Ярослав Грицак. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ —ХХ століття. — Київ: «Генеза», 1996
- ↑ Забужко О. Філософія української ідеї: Україна і Європа // Зустрічі — Warszawa: Об’єднання українців у Польщі, 1991 —N 2 — С. 95
- ↑ Толочко П. Имеет ли Украина национальную идею? // Киевские новости. — 1995. — 18 октября (рос.)
- ↑ Михайло Степико. Буття етносу. Витоки, сучасність, перспективи. — Київ: «Знання», 1998 — С. 205 —206
- ↑ Дзеркало тижня. — 23 вересня 2000 р.
- ↑ Ярослав Грицак. Нариси історії України. Формування модерної української нації ХІХ —ХХ століття. — Київ: Видавництво «Генеза», 1996 — С. 206
- ↑ Іван Лисяк-Рудницький. Нариси з історії нової України. — Львів: Меморіал, 1991 — С. 14
- ↑ Там же — С. 33
- ↑ В. А. Потульницький. Теорія української політології. Курс лекцій. — Київ: «Либідь», 1993 — С. 80
- ↑ Іван Лисяк-Рудницький. Політична думка українських радянських дисидентів. // Зустрічі — Warszawa: Об’єднання українців у Польщі, 1991 —N 2 — С. 190
- ↑ Михайло Степико. Буття етносу. Витоки, сучасність, перспективи. — Київ: «Знання», 1998 — С. 199
- ↑ Там же. — С. 35
- ↑ Юрій Бадзьо. Воля жити у свідомості права, перед лицем загроз і викликів часу. // Просвіта. Просвітянський часопис зі Львова, 2000, жовтень. — N 10 —11
- ↑ Василь Лісовий. Перший в Україні систематичний виклад теорії нації та націоналізму // Георгій Касьянов. Теорії нації та націоналізму. — Київ: «Либідь», 1999 — С. 17.
- ↑ [3]
- ↑ Григорій Грабович. Поет як міфотворець. — Київ: Часопис «Критика», 1998
- ↑ Юрій Гошко. Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття XIY —XIX ст. — Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. — С. 237, 240, 291 — 53
- ↑ Там же — С. 52 — 53
- ↑ [4]
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |