Українське мовознавство/1/Об'єкт і предмет синтаксису

◀ Граматичні категорії в сучасній українській мові та методи їх вивчення

Українське мовознавство. Випуск 1 Об'єкт і предмет синтаксису (Ілля Кучеренко)

Спостереження над словотворенням іменників жіночого роду із суфіксом -ість ▶

1973

Професор І. К. КУЧЕРЕНКО
(Київський університет)

ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ СИНТАКСИСУ

Кожна галузь наукових знань має своє поле дослідження, кожна галузь – учення чи, ширше — наука віділяється в своїх межах передусім об'єктом свого пізнання. Тобто тим реально існуючим матеріальним предметом чи явище, яке вона вивчає. У цьому полягає одна з основних умов існування самої галузі знань. Але багаті своїми особливостями предмети і явища матеріального світу вивчаються, як правило, не однією наукою, а кількома; оскільки предмети або речі цікавлять людину не самі по собі, а як об'єкти якогось виду її практичної діяльності: одні властивості і якості речей становлять зміст інтересу однієї науки, інші — другої. В одному й тому ж об'екті кожна з наук, що їх досліджує, бачить свій предмет пізнання, що визначається особливою для неї точкою зору на об'єкт. Наприклад, людина вивчається філософією, психологією, медициною тощо, але кожна наука має свій предмет дослідження. Для того, щоб чітко виділити наукову галузь, осмислити її суть, специфіку необхідно розрізняти об'єкт науки і предмет науки. Маючи один і той же об'єкт дослідження, філософія, психологія, медицина не змішуються, тому що мають різні предмети, визначені певним колом закономірностей існування, розвитку, якісних показників, досліджуваних кожною наукою. Предмет науки передбачає певний, особливий аспект пізнання об'єкта, чим відрізняється він від об'єкта пізнання. Усяка наука прагне якнайточніше визначити і розкрити предмет свого дослідження, особливо важливим це виявляється тоді, коли існує ряд споріднених наук або зв'язаних з вивченням того самого предмета чи явища матеріального світу, щоб показати свою природу, той кут зору, під яким досліджується нею об'єкт, свої завдання, перспективу розвитку.

Синтаксис як граматичне вчення має багатовікову традицію, але ще й досі вчені не мають єдиної думки щодо його предмета. Найвиразнішим свідченням цього є відсутність загальновизнаного визначення синтаксису. У мовознавчій літературі він представлений по-різному. Історія науки виділяє три основні точки зору на синтаксис. «Одні з дослідників визначають синтаксис як учення про словосполучення, вважаючи основним своїм завданням встановлення правил або закономірностей сполучення слів у більші граматичні єдності. Що ж стосується речення, то його вони розглядають не як особливу лінгвістичну одиницю, а як різновид словосполучення, як словосполучення, співвідносне з логічним чи психологічним судженням»^[1]. Такого погляду синтаксис дотримувались акад. П. Ф. Фортунатов, проф. М. М. Петерсон. Як протиставлення йому виділяється друга точка зору, прихильники якої розглядають синтаксис як учення про речення. Учені виходять з того, що «основними одиницями граматичної будови є, по-перше, структура речення, по-друге, граматичні класи слів (звичайно іменовані частинами мови). У відповідності з цим граматика поділяється на два розділи: учення про структуру речення (і його складові частини) і вчення про частини мови (і дрібніші граматичні підкласи слів у межах частин мови). У згоді з існуючою традицією ми назвемо перший з вищеназваних розділів граматики синтаксисом, другий морфологією»^[2].

Обидві наведені точки зору піддані критиці в мовознавстві за їх однобічність: перша не аналізує специфічних характеристик комунікативної одиниці мови – речення, обмежуючись створенням класифікації словесних груп за характером зв'язку між компонентами, а друга не розглядає словосполучення як окреме синтаксичне утворення і тому недостатньо повно й послідовно висвітлює закономірності сполучень слів.

За таких умов, природно, виникає третє, сказати б ― компромісне трактування синтаксису, яке в сучасному мовознавстві швидко стало найбільш поширеним. Воно фіксується в такому визначенні: «Синтаксисом ми називаємо розділ граматики, що вивчає словосполучення і речення»^[3]. Об'єкт синтаксису часом не знаходить прямого найменування, «Синтаксис, — говориться в іншому визначенні, — це відділ граматики, що вивчає граматичну будову зв'язної мови абстраговано від конкретного лексичного змісту речень»^[4], але недвозначно говорить про нього додане при визначенні пояснення: «У зміст синтаксису входить 1) учення про словосполучення, їх будову і 2) вчення про речення, його будову і типи»^[5]. Зустрічається й таке визначення; «Синтаксис — учення про систему і способи мовного оформлення думок даною мовою з метою спілкування людей між собою»^[6], але й тут супровідне пояснення чітко виділяє об'єкт: «Під системою розуміються основні конструктивні типи речень, характерні для даної мови. Під способами розуміється різноманітність в організації слів у словосполучення і в речення, умови їх використання»^[7]. Отже, справу маємо лише із різними модифікаціями вираження одного змісту: скрізь синтаксис постає як учення про речення і словосполучення, і визначається воно з боку об'єкта дослідження, на основі виділення його.

Таким способом — поєднання протиставлюваних точок зору на синтаксис, — вважається, уникнуто односторонності їх, а разом з тим збережено все позитивне, що здобуто дослідниками різних напрямків, адже кожен з них розкривав якусь, нехай і абсолютизовану, рису чи особливість явищ мови — словосполучення і речення. Все ж не залишається непоміченим, що такий компромісний підхід до синтаксису в ряді випадків приводить до змішування і еклектичного поєднання різнорідних критеріїв. До речі, навіть і таке вирішення питання не вичерпує всього кола явищ, що мають відношення до синтаксичної проблематики»^[8].

Задовільним, звичайно, таке тлумачення синтаксису не може бути вже тому, що будується воно на виділенні тільки об'єкта дослідження, через це не уникає однобічності і приводить до суперечностей у теорії синтаксису. З прийняттям цього розуміння постае необхідність стверджувати як факт існування двох одиниць мови як реальних у своєму окремому існуванні, як паралельно існуючих у мові ― речення і словосполучення. Ствердження, зрозуміло, таке є і в проблемних наукових працях, і в пірручній літературі: «Словосполучення і речення — це синтаксичні одиниці різних рівнів мови, які знаходяться у взаємозв'язку»^[9], більше того, «словосполучення - це синтаксична одиниця, що існує незалежно від речення»^[10]. Прямолінійна категоричність ствердження надає видимих ознак переконливості, однак від цього воно не стає істинним, бо не спирається на факти і суперечить прийнятим теоретичним положенням. Воно заперечується простим фактом. Візьмімо будь-який текст, тобто відрізок зафіксованого мовлення, і ми в ньому не знайдемо жодної незалежно від речення існуючої, окремої одиниці мовлення, що носить назву словосполучення. Воно спростовується загальновизнаним положенням про те, що реально існуючою, живою одиницею мови як засобу спілкування є речення, в якому формуються і формулюються думки, якимн люди обмінюються.

Крім того, визначення синтаксису на основі об'єкта не повинне усувати з уваги того, що речення як об'єктивно існуюче явище мови фактично виступає разом з тим об'єктом вивчення інших наук. Напр., у реченні Всякий ромб є паралелограм математика бачить одиницю спеціальної інформації. Інакше кажучи, конкретний зміст речень визначає цей об'єкт як предмет різних спеціальних галузей знань; закономірностями в будові думки він виступає предметом логіки, яка бачить у реченні ― судження (наведене речення є простим категоричним загальноствердним судженням).

Розуміння синтаксису, визначення його характеру й змісту повинне спиратись, як бачимо, на виділенні не одного лише об'єкта, але особливо — предмета дослідження, саме на чіткій визначеності якостей і властивостей пізнаваного явища, закономірностей його зв'язків і відношень, коротше — визначеності того аспекта дослідження об'єкта, з яким стає він предметом наукового пізнання.

Увиразнити риси предмета пізнання допомагає номінальне визначення, тобто розкриття змісту слова, яке служить назвою галузі знань. Звичайно, значення слова не є тим поняттям, зміст якого розкриває зміст самого вчення, але вирізняє деякі характеристичні риси його предмета, дозволяє часом якось по-новому, особливо поглянути на явище, що нас цікавить.

Назва вчення синтаксис походить від багатозначного грецького слова syntaxis, що перекладається різним словами, ― складання, упорядкування, спільний порядок, зіставлення, лад. (У грецькій мові це слово вживалося також у значенні військовому, державному. Слов'янським мовам відоме це значення в словосполученнях рос. государственный строй, строй полка, построение подразделения; укр. суспільний устрій, державний лад і под.) В античних граматичних працях його значення було дуже близьким до самого змісту синтаксичного вчення, що мало обмежене коло питань, ним розв'язуваних. Варрон у своєму трактаті «Про латинську мову» досить виразно його окреслює: «Мова, — писав він, — за природою тричастинна, і перша частина її – як слова були встановлені для речей; друга — яким чином вони, відхилившись від цих останніх, набули відмінностей; третя — як вони, розумно сполучаючись між собою, виражають думку»^[11]. Неважко бачити в третій частині предмет синтаксису на початку свого існування.

Особливості предмета синтаксису вказуються нерідко і в сучасних граматиках ― у супровідному номінальному визначенні або й у самому змісті визначення, напр.: «Синтаксис (гр. syntaxis ― складання, впорядкування) — учення про словосполучення і речення, тобто розділ граматики, в якому вивчаються способи об'єднання слів і їх розміщення в словосполученні і в реченні, будова речення та його складових частин, структурні типи речень, їх значення та умови вживання»^[12]. Тут ідеться про те специфічне, що складає власне зміст синтаксису — закони організації реальних одиниць мови (особливості зв'язків і взаємовідношень їх складників, які створюють цілісність, а також систему останніх), однак ці риси не поставлені в ряд визначальних. Нерідко вони подаються як паралельний своєрідний додатковий об'єкт: «Синтаксис — відділ граматики, що вивчає форми і типи речень, структуру словосполучень і зв'язки слів у реченні і в словосполученні»^[13]. Зустрічаються поодинокі визначення, де риси предмета синтаксису стоять на першому плані: «Синтаксис є той розділ граматики, який вивчає загальні, характерні для даної національної мови особливості зв'язків між словами і типи об'єднання їх у речення та вищі єдності тією мірою, якою вони мають суто мовні ознаки»^[14], однак реалізації в побудові самого вчення, логіці останнього вони не знайшли, залишились відірваними від самого складу синтаксису. І це не випадково, бо, на відміну від інших розглянутих визначень, у ньому не вирізнена вказівка про об'єкт, про що мова йтиме далі.

Синтаксис виник з потреби дослідити закони злагодження слів у мові, пізнання того, як вони взаємопов'язуються між собою, що забезпечує вираження за їх допомогою думки. Така спрямованість синтаксису залишається провідною й зараз. І характерною визначальною рисою його предмета є закони злагодження, зладнання слів. Проте злагодження, зладнання, якогось ладу самих собою не існує. Вони виступають істотною рисою реально існуючих явищ, зокрема й мовних. Отож, говорячи про предмет науки, треба пам'ятати, що він свою реальність має в об'єкті як істотна сторона, характеристика останнього. Переведем розмову на інший грунт. Існують різні лади, побудови, порядки, наприклад, в шеренгу, в колону, уступом і т. д., але такий лад приймають завжди певні реальні предмети ― взводи, ескадрильї тощо. Аналогія допомагає нам зрозуміти, що злагодження, зладнання, лад, організація, впорядкування властиве певним реально існуючим одиницям мови. Питання про встановлення їх вирішується на основі загального розуміння мови як реально існуючого явища.

У стислому визначенні В. І. Леніна «Мова є найважливіший засіб людських стосунків»^[15] підкреслюється основна, провідна риса мови ― Комунікативна функція її. Вона органічно включає й ту істотну особливість її, що вона є безпосередньою дійсністю думки (К. Маркс) і що має суспільний характер, бо спілкування між людьми за допомогою мови — це постійний обмін думками між членами людського колективу, завдяки якому досягається погодженість у їхніх зусиллях у всіх галузях трудової, розумової чи культурної діяльності. Як матеріальне явище «членоподільна мова — це насамперед словесна мова. Вона побудована з речень і виражає чітко диференційовані поняття і судження»^[16], але «реальною одиницею в живій мові є не слово, а речення. Ми говоримо не словами, а реченнями, що складаються зі слів»^[17].

у реченні як найменшій реальній одиниці живої мови засобу спілкування між людьми виявляються всі найглибші визначальні риси мови, її суті. Тому й постає воно як об'єкт синтаксису, тому, природно, в ньому, виявляє себе й предмет синтаксису. Важливим було б приєднати до сказаного визначальне положення академічної Граматики: «Вивчаючи закони побудови мови, в якій реалізується і виражається думка, граматика звичайно кладе вчення про речення в основу синтаксису. В історії речення і зв'язаних з ним граматичних категорій яскраво проявляються внутрішнії закони розвитку тієї чи іншої конкретної мови»^[18]. І далі: «Мова як знаряддя спілкування і обміну думками між усіма членами суспільства користується реченням як основною формою спілкування. Правила поєднання слів і словосполучень у речення — ядро синтаксису тієї чи іншої мови. На основі цих правил встановлюються різні види чи типи речень, властивих даній конкретній мові. Кожна конкретна мова володіє своєю системою засобів побудови речення як граничної цілісної одиниці спілкування»^[19].

Як бачимо, найближчим до істини виявляється другий погляд, в якому синтаксис вважається граматичним ученням про речення. Він правильний в основі, але визначення синтаксису, побудоване просто на виділенні об'єкта, яким є речення, хоча й правильне, все ж недостатнє: у ньому повинен бути виразно виділений аспект дослідження, в силу якого об'єкт стає предметом учення.

У загальних рисах синтаксис виділяється в тлумаченні граматики як науки про граматичну будову мови, що являє собою «збір правил про зміну слів і сполученні слів у реченні. Відіовідно до цього граматика поділяється на два розділи: морфологію ― збір правил про зміну слів, тобто вчення про граматичну природу слова і його форми (гр. morphe ― форма, logos — слово, учення), і синтаксис — збір правил про сполучення слів у реченні (гр. syntaxis ― сполучення, зладнання)»^[20]. Це визначення, побудоване на виділенні предмета дослідження, теж правильне, проте виявляє недостатність, оскільки немає відомостей у ньому про об'єкт дослідження.

Визначення, безумовно, повинне синтезувати ці дві діалектично зв'язані характеристики і представити їх в органічній єдності.

На основі сказаного вище, а також ураховуючи попередню традицію, можна сформулювати визначення так: Синтаксис ― це розділ граматики, що вивчає правила сполучення слів між собою при утворенні комунікативних одиниць, типових для даної мови.

Таке визначення, по-перше, виділяє спрямованість своїх інтересів, той аспект пізнання, який визначає природу граматичного вчення, ту найголовнішу рису, яка виділяє предмет учення (особливості якого багато в чому визначають логічну структуру самого вчення). Такою є закономірності (як їх називають у підручній літературі ― правила) сполучення слів між собою. Справді, саме завдяки цьому людина може розуміти сказане іншою. З першого огляду може здатися, що розуміння сказаного забезпечується тим, що люди однаково знають і розуміють зміст почутих чи прочитаних слів. Та переконатися, що це не зовсім так, можна на прикладі відомого простого експерименту: якщо візьмемо навіть відібрану якусь кількість слів, то просто з них як механічного нагромадження ми не одержимо ніякої інформації, наприклад: подвір'я що місце в зелений даючи тракторний поле вишикуватись широкий стіна далеко тополя стая на відступити техніка. Набагато пособить і те, що матимемо відомості про форми в яких були вжиті слова в живому спілкуванні: подвір'ї що місце в зелена даючі тракторного поле вишикувалась широкому стіна далеко тополь стану на відступила техніці. Для розуміння сказаного потрібно ще знати й місце кожного слова, де кожне з них повинне бути поставлене, тобто той порядок, лад, у якому поставлено слова у взаємний зв'язок, тільки тоді вже можна бачити правильне і зрозуміле вираження думки: Зелена стіна тополь відступила далеко в поле, даючи місце техніці, що вилікувалась на широкому подвір'ї тракторного стану.

Синтаксис якраз і вивчає закономірності зв'язків між словами, характерні для мови, в якій реалізується думка людини. З наведеного прикладу видно й те, що злагодження слів між собою не є чимось окремим, сказати б, сполученням для сполучення. І процес і результат — єдині в єстві своєму: в сполучуванні, у взаємозлагодженні слів ― реальний живий процес розумової діяльності людини ― формування думки, який реалізується в сформуванні, тобто в побудові мовного виразника думки ― речення, яким думка стає дійсністю для інших людей і тим самим для самого мовця. Зв'язок і злагоджування слів між собою — це формування і формулювання думки в матеріально сприйманій словесній цілісній побудові, яким є речення, і закономірності зв'язків між словами, досліджувані синтаксисом, існують не самі по собі, а в реально існуючих словесних побудовах, реальних мовних одиницях мови як засобі спілкування ― реченнях. Через це речення, досліджувані в плані синтаксичних установок, виступають як дійсний предмет синтаксису. У цьому полягає друга особливість синтаксичного вчення, вказана у визначенні: синтаксис вивчає правила сполучення слів між собою при утворенні комунікативних одиниць, тобто речень, типових для даної мови.

Ці характерні ознаки синтаксису — необхідні для того, щоб показати основний зміст і характер синтаксису як граматичного вчення, визначити характерні особливості його предмета; цих ознак, разом з тим, — достатньо для того, щоб виділити це вчення не лише складі граматики як науки, але й показати його специфічність; показати, що це вчення досліджує особливі закони, які не досліджуються іншими науками; що синтаксис має своє поле дослідження; показати, нарешті, що синтаксис взаємно пов'язується з іншими галузями знань (зокрема з логікою, психологією), але не ототожнюється з ними.

ЛІТЕРАТУРА

——————

1. И. А. Сизова, Что такое синтаксис, М., «Наука», 1966, стор. 3.
2. Л. С. Бархударов, Структура простого предложения современного английского языка, М., «Высшая школа», 1966, стор. 12.
3. Ф. К. Гужва, Современный русский литературный язык, К., «Вища школа», 1971, стор. 7.
4. «Современный русский язык», Синтаксис, Вид-во Московського університету, 1958, стор. 6.
5. Там же, стор. 6.
6. А. Г. Руднев, Синтаксис современного русского языка, М., «Высшая школа», 1962, стор. 5.
7. Там же.
8. И. А. Сизова, названа праця, стор. 5—6.
9. Ф. К. Гужва, названа праця, стор. 7.
10. Там же, стор. 8.
11. «Античные теории языка и стиля», М.-Л., 1936, стор. 80.
12. Є. В. Кротевич, Н. С. Родзевич, Словник лінгвістичних термінів. К., Вид-во АН УРСР, 1957, стор. 55.
13. Е. М. Галкина-Федорук, К. В. Горшкова, Н. М. Шахский, Современный русский язык, Синтаксис, М., Учледгиз, 1958, стор. 3.
14. «Курс сучасної української літературної мови», т. I, Синтаксис, за ред. Л. А. Булаховського, К., «Радянська школа», 1951, стор. 4.
15. В. І. Ленін, Твори, т. 20, стор. 364.
16. А. Г. Спиркин, Происхождение языка и его роль в формирование мышления.- 3б. «Мышление и язык», М., 1957, стор. 47.
17. Там же, стор. 51.
18. «Грамматика русского языка», М., Изд-во АН СССР, 1954, стор. 65.
19. Там же.
20. Н. С. Валгина и др., Современный русский язык, М., «Высшая школа», 1971, стор. 148.