Українські народні думи (Грушевська)/1/Переднє слово
| Українські народні думи (Грушевська)/1 Переднє слово |
Збирання і видавання дум в XIX і в початках XX віку ▶ |
|
Між ріжними категоріями української народньої поезії, сеї найдорожчої окраси української творчости, української культури, українського життя, зовсім окремо стоїть група творів, своєю оригінальною і характеристичною поетичною і музичною формою глибоко відріжняючись від поетичних стилів, що існують в усних літературах инших народів. Щоб відріжняти сі поетичні твори від инших, у народознавчій літературі як сусідніх народів, так і в самій українській було дано їм назву „дум“, що не вважаючи на свою випадковість, лишилася за ними назавжди. Своєю красою і своєрідністю та особливо інтимними звязками з історичними переживаннями українських мас „думи“ викликали у аматорів української народньої поезії почуття особливого інтересу, і навіть пієтизму, як найкращий витвір народньої творчости — її корона, так-би сказати, і таким чином раз-у-раз бували предметом усяких міркувань і дослідів, що кінець-кінцем склалися в цілу літературу сеї теми. Але не вважаючи на таке очевидне зацікавлення ними, в нашій літературі про народню словесність до нинішнього часу існує ся дивна прогалина, яку навіть трудно чим-небудь пояснити — брак повної та систематичної збірки дум, придатної для наукових потреб — і для вжитку читаючої публіки.
Перші збірки народньої поезії, де з'являлися думи, не старались охопити всіх дум або відокремити їх від инших поетичних творів у певну систематичну цілість. Найкраща наукова збірка народньої пісенности — Історичні Пісні Антоновича і Драгоманова, що містила в собі більшість відомих дум, використовувала їх поруч з иншими народніми й навіть ненародніми творами, і не давала ані перегляду всіх дум, ані не трактувала їх як окрему галузь поезії. До того-ж ся праця лишилася нескінченою і не виконала навіть свого обмеженого завдання: збірки всієї народньої поезії історичного змісту. Та від того часу, як з'явилось видання Антоновича і Драгоманова, минуло пів століття — а про зібрання думової поезії, отсеї окраси українського народнього мистецтва, в окрему суцільну збірку все-ж таки не було подбано. Популярна збірка дум Грінченка, випущена 1897 р., хоч не мала в собі инших творів як сами думи, але з відомих тоді 32-ох дум подавала тільки 18 і в тім числі деякі думи непевного походження: до того декотрі тексти були сильно виправлені, всупереч вимогам науково-популярного видання. Так що не вважаючи на її велику популярність і ту вартість, що мала ся книжка для поширення дум, збірка Грінченка також у ніякій мірі не могла, ба й не мала претенсій вдовольнити потребу повної збірки дум, що відчувалася в літературі. В новіших часах ми мали цінну популярну збірку дум і історичних пісень Д. М. Ревуцького, що також відіграла визначну ролю пропагатора дум. Але й ся збірка знов таки мала мішаний характер, і також не подавала всіх відомих дум.
Нарешті в столітні роковини першої друкованої появи українських народніх дум, 1919 р., вийшла популярна збірка дум Ф. Колесси, де було зібрано по одному варіянтові кожної думи, так що вони могли дати деяке поняття про сей рід народньої творчости. Видавець мав завдання „звести разом усі українські народні думи, вибираючи для кождої найкращий, найбільш типовий і по можливості повний варіянт“. Вибираючи з таким підходом, видавець мусів керуватись здебільшого естетичними принципами. Тому вийшло так, що в кількох випадках його вибір упав не на найпевніший або найтиповіший варіянт даної думи, — а на найповніший, скомпонований з декількох варіянтів, як се робили ріжні старші видавці дум, зокрема Максимович. Через те, незалежно навіть від свого обмеженого розміру, збірка Колесси не мала цілком наукового характеру, так що потреба на наукове видання дум залишилась незавдоволеною й надалі.
Знаємо, що більш-менш у тих самих часах, як лагодилась збірка проф. Колесси, покійний акад. Гнатюк також носився з думкою про наукову збірку дум — але для її реалізації не встиг зробити нічого. Инших-же проєктів для систематизації й видання дум нам і не доводилось зустрічати. Винні тут були певно не тільки важкі обставини, в яких перебувало українське слово за минулі десятиліття, але також і певна байдужність зацікавлених кол: істориків літератури і фольклористів, що очевидно вважали справу з виданням дум не за таку вже пильну або важливу. Мусимо завважити, що в теоретичних працях про думи ми звичайно й не зустрічаємо висловів виразного невдоволення з приводу браку потрібного видання дум, сі праці користають переважно із старших видань Антоновича і Драгоманова та Житецького, зрікаючися всього того, що розсипане поза сими монументальними, але зовсім не вичерпуючими збірками, і не висловлюють невдоволення з сього стану речей.
Видання, що тепер виходить у світ, виникло з почуття недостатности дотеперішніх видань для досліду дум і з переконання про потребу дати дослідникам дум і народньої словесности, історикам української літератури взагалі й усім, що нею цікавляться, повний і переглядний збірник усіх відомих записів дум, розкиданих у старих виданнях, доповнений також ще недрукованими записами, з можливим виясненням наукової вартости, міри автентичности та непідроблености сих текстів. Обставини, в яких з'явилась думка про нього, не були особливо сприятливі для такого видання. Виникла вона вперше в Українськім Соціологічнім Інституті, далеко від України, від потрібних джерел, бібліотек і збірок, але не вважаючи на труднощі, перші кроки для її зреалізування були зроблені тоді-ж таки. З переїздом-же голови Інституту, М. Грушевського, на Україну до Всеукраїнської Академії Наук план видання корпусу дум почав реалізуватися в нових умовах. При катедрі історії українського народу в Академії було зорганізовано „Комісію Історичної Пісенности“, що своєю метою мала дослідження й видавання пам'яток української пісенности історичного змісту, і в першу чергу видавничих робіт було поставлено видання корпусу українських дум.
Час організації сеї „Комісії Історичної Пісенности“, літо 1924 р., зійшовся з датою п'ятидесятих роковин виходу першого тому „Историческихъ пѣсень малорусскаго народа“ Антоновича і Драгоманова, і на ювілейному зібранню, що організувала Історична Секція Академії 11 травня 1924 р., голова катедри історії Українського народу, акад. М. Грушевський у промові з нагоди 50-ліття „Историческихъ Пѣсень“ заявив замір катедри видати повний збірник українських дум як ювілейну згадку про велику й недокінчену працю сімдесятих років[1].
Після сього справа видання корпусу дум перейшла в нову стадію розвою і набула жвавішого темпу роботи. Але тим не менше реалізація сього завдання, що була доручена нам ще в Українськім Соціологічнім Інституті і велася тепер засобами Комісії Історичної Пісенности, затягнулася, і тільки за три роки після згаданої заяви голови катедри ми маємо нарешті змогу випустити перший випуск сього корпусу, що містить 13 дум — більш-менш дві п'яті всього дотепер зібраного матеріялу.
Перше ніж пояснити ті міркування, що керували нами в складанню самого плану Корпусу, ми мусимо виправдатись за те спізнення, що сталося у виході сього ювілейного видання. Ми дійсно спізнились, аж на три роки, пропустивши не тільки річницю виходу першого і другого тому „Історичних Пісень“, ба навіть того указу, що спинив вихід дальших томів; але в сім спізненню ми тісно залежали від характеру самої роботи — що могла-б продовжуватись з користю для справи ще необмежений протяг часу!
Справа в тім, що в проєкті видання було не тільки зібрати вже друковані записи дум, але й по можності роздобути рукописні тексти, що заховалися в архівах і в приватних збірках, у ріжних відомих збирачів, а часто й у невідомих любителів народньої поезії, а також добути нові записи дум від сучасних кобзарів. Розшуки таких записів, дуже часто безуспішні, впевнили нас, що таких невідомих записів заховалося ще дуже багато, і розуміється, що в інтересах праці було по можності зібрати як-найбільше текстів у сім Корпусі. Але збирання їх виявилось дуже трудним. Ми можемо сказати, що перші два роки, які минули в приготованнях і в праці над друкованими текстами, не вважаючи на розпитування, заклики й прозьби, не дали нам майже нічого із старих подрукованих записів. Правда, нам пощастило здобути чимало нових записів, як от надзвичайно цінний запис Олени Пчілки з Поділля, чудові записи О. Курило з Сосницького пов., Б. Луговського з Чернігова, записи В. Кравченка, М. Гайдая і Н. Дмитрука з Волини, Є. Сіційського, Ю. Філя і М. Недужої з Кам'янеччини — але з старих матеріялів у наших руках були тільки цінні, що правда, замітки П. Житецького, одержані від сина покійного, Г. П. Житецького; кілька записів С. Носа з його архіву в Етнографічній Комісії У. А. Н. та цінний зшиток Білозерського, що передав нам Д. М. Ревуцький. Се було все, і з тим більшою вдячністю мусимо подякувати тут усім тим, що так щиро відкликнулися на розшуки Комісії Історичної Пісенности, допомагаючи справі видання сього Корпусу на перших її кроках.
Як сказано, се були власне перші кроки справи, і тільки тоді, як було вже пройдено шмат дороги до реалізації Корпусу, коли навіть уже було приступлено до його друку, — на вістку про се почали перед нами відкриватись деякі старші збірки, почали напливати нові матеріями від їх посідачів, заохочених уже реальнішою перспективою виходу в світ нашого Корпусу Дум.
Тільки року 1926 вдалося нам по довгих заходах одержати вбогі останки текстів дум, передані в 1870-х роках М. П. Драгоманову до друку. Тільки на початку 1927 р. ми одержали надзвичайно цінні чорнові записи О. Сластьона, і могли їх використати тільки почасти при коректурі друкованих аркушів. Ще пізніше ми одержали дуже цінні записи І. Манджури, що їх переслав нам проф. І. Айзеншток, — вони могли з'явитися вже тільки в додатках. Так само й записи В. Горленка, що ми одержали від П. Мартиновича, — решту-ж матеріялу, що передав нам заслужений дослідник кобзарства, ми вже не могли використати на сім місці. Все таки весь сей матеріял, що хоч не міг бути надрукований у сім місці, став нам у великій пригоді в редакційній роботі сього випуску і ми сподіваємось, що в найскоршому часі він зможе стати окрасою другого тому — поки що-ж висловлюємо щиру подяку тим особам, що поділились з нами отсим своїм цінним добром. Ми сподіваємось також, що їх приклад, а навіть і сам вихід сього першого випуску Корпусу стане стимулом для инших збирачів і власників записів до того, щоб передати до друку свої записи дум, яких — ми певні — ще дуже багато переховується по ріжних кутках України, та вони лишаються нам недоступними. В надії на те, що другий випуск Корпусу зможе доповнити прогалини отсього, ми й вважаємо за потрібне, не чекаючи дальших матеріялів, випустити в світ сей збірник, з тим що зібралося в нас до червня 1927 р.
Випускаючи його, ми передбачаємо, що дещо в його плані може здатись несподіваним. Справа в тому, що між тими нечисленними побажаннями що-до повного збірника дум, які висловлювано в нашій літературі, ми знаходимо такі дві головні тези: видання дум повинне мати порівняний коментар, себ-то показання посвоячених мотивів у пісенностях инших народів, та дати реконструкції основних варіянтів теми. Се дійсно ті вимоги, що їх ставлять до більшости сучасних видань народніх пісень, і в більшій або меншії мірі вони керували і українськими виданнями. Але обидві сі вимоги ми в нашім плані роботи відкинули — виходячи з переконання, що вони не відповідають своєрідним умовам розвою кобзарського епосу.
Що-до реконструкції основних текстів — себ-то методу, що його обстоював і почасти блискуче використав у своїх „Студіях“ І. Франко (зокрема що-до таких пісень як про Штефана Воєводу), то ми переконані, що ся вимога може бути зреалізована тільки там, де ми маємо твори з міцною строфовою будовою, себ-то ніяким чином не в думах.[2] Дума в своїм існуванню зовсім залежить від імпровізаторського хисту кобзаря, через те надзвичайно нестала в формі й у вислові, — настільки, що трудно було-б говорити не то що про основний варіянт якоїсь думи, але навіть і про основний варіянт одного співака, що співаючи кожного разу наново складає свій варіянт і кожного разу подає в трохи инакшій формі: дещо пропускає дещо додає залежно від настрою („хіба се не творчість?“ — влучно завважив уже Жемчужников.[3] Тому уставляти текст якоїсь думи в тім виді, як він виглядав, коли його співано вперше, на підставі існуючпх варіянтів не тільки неможливо, але й зовсім недоцільно. В існуванню думи нема моментів повного спокою — вона міняється без упину, і ніякий „критичний текст“ не може передати сеї її змінливої природи.
Що-до другої вимоги — порівняного коментару — то ми відкинули його з трохи инших мотивів. Коли ми говоримо про порівняні коментарії, то звичайно маємо на увазі покажчики ріжних обробок певного вандрівного сюжету в рамках творів одного якогось роду у ріжних народів, як приміром казковий покажчик Больте і Полівки, як покажчик до англійських балад Чайльда, або хоч такі побіжні вказівки на пісенні паралелі у инших народів, які де-не-де були подані до „Історичних Пісень“. Всякі такі порівняння торкаються творів одного жанру, і тільки в рідких випадках вони виходять поза його межі, притягаючи напр., коли іде мова про паралелі до якоїсь пісні, — також казкові обробки того-ж самого сюжету. Звичайно такі поширені порівняння можливі в рамках спеціяльної студії, де автор має змогу проаналізувати кожне зближення: голі-ж вказівки на ріжні далекі паралелі мало що дають для з'ясування відносин між варіянтами, бо з переходом з одного жанру в другий, напр., з казки в пісню, сюжет уже тим самим дістає ріжні характеристичні зміни, зовсім незалежні від переміни етнічного і історичного оточення, і часто втрачає ті особливості, що грали рішаючу ролю в підборі паралельних варіяцій. Коли-ж ми станемо на ґрунт тісного порівняння в межах певного поетичного жанру, то побачимо, що для дум таких тісних паралелів не існує. Як з всім своєрідна форма оповідальної поезії, думи мають свій власний стиль, свою манеру трактувати сюжет, що відріжняє їх від инших обробок подібної темп — чи то в піснях, чи в прозових оповіданнях, в легендах чи анекдотах. В тих випадках, коли дума переказує по-своєму якусь вандрівну тему — а сі випадки дуже численні — вона звичайно подає її в такій своєрідній формі, що буває надзвичайно трудно зблизити її з якоюсь означеною категорією творів на ту саму тему: завжди зближення лишається дуже далеким. Таким чином для ніякої думи на мандрівні теми не вдалося ще знайти тісного посвоячення: справжнього прототипу в иншій пісенній або казковій формі. Можна вказати тільки загальну, мовляв, родину тем, до яких ся дума належить, — а такі загальні й побіжно зроблені вказівки не мають-же наукового інтересу. Для докладніших відомостей у кожнім окремім випадку потрібні спеціяльні досліди, що вийшли-б геть поза рамки збірника текстів, і тому ми полишаємо собі право зайнятися сими дослідами окремо, а тут подаємо тільки збірник текстів.
За його головне завдання вважаємо повність. Через се, складаючи його, ми не вибирали з-поміж відомих варіянтів кожної думи, щоб подати тільки повні або тільки гарні або цікаві варіянти, а старались зібрати їх як-найбільше, хоч-би й одноманітних і неви значних з боку краси й змісту. Як найбільш відповідний взірець для сеї роботи у нас стояв перед очима монументальний збірник Чайльда[4], і старший — Ґрунтвіґа, що послужив взірцем Чайльдові. Але й сей величавий взірець для нашої роботи був тільки приблизним, бо в збірці Чайльда також до деякої міри панував певний принцип вибору: підбирання найменш відомого матеріялу з-поміж уже друкованих і новозаписаних варіянтів. Ми-ж, кажемо, не відкидали нічого, що тільки було приступне і не викликало сумнівів що-до своєї автентичности. Як ми вже вказали, надзвичайно мінлива форма думи: постійні варіяції при її співі, роблять кожний новий запис, будь він і тридцятим і п'ятидесятим записом даної думи, цікавим для характеристики кобзарської техніки і для морфології самої думи, що таким чином ніколи не каже, так-би мовити, свого останнього слова і в кожнім новім варіянті дає якусь нову, хоч і не значну, але все таки цікаву рису. Бо коли кожний означений варіянт, що його виконує якийсь кобзар, являється заразом продуктом традиції, що він перейняв її від майстра, і його власного імпровізаційного хисту, — то разом з тим завдяки вандрівному життю кобзарів і їх професійному інтересові до справи, варіянт, що його співає кобзар, кожної означеної хвилі відбиває на собі ще низку припадкових впливів від зустрічів кобзаря з иншими виконавцями тої-ж самої думи. Так між записами одної думи від одного навіть кобзаря, але зробленими в деяких відступах часу, завжди з'являються значні ріжниці, що можуть бути пояснені ріжно в окремих випадках — і всі мають інтерес для досліду дум.
Сей-же дослід, на нашу думку, повинен передусім мати на увазі своєрідну соціяльну основу думової поезії: її корпоративний характер, і звязаний з тим територіяльний розподіл дум у їх редакціях. Дійсно, се одно з основних помічень у досліді думового епосу, що думи консервуються в межах певних територій, які відповідають територіям осідку певних кобзарських шкіл. В деяких випадках сі території являються резервуарами, де переховуються певні думи, або певні редакції окремих дум, як місцеві спеціяльності, невідомі поза межами району. В инших сі території подібні до огнищ, звідки розходяться певні мотиви на ріжні сторони. Але завжди вони грають у життю думи надзвичайно велику ролю, і пізнання й дослід сих територій має найбільшу вагу для досліду дум як окремого літературного роду і своєрідного культурно-історичного явища. Тому й думаємо, що тільки виходячи від такого соціологічного досліду думи, можна з користю перейти до питання про звязки дум з иншими літературами і до питання про перетворення в них певних мандрівних мотивів, що відбилися в думах. Дослідження життя думи в межах корпорації, що її консервує, надасть конкретности і прозорости і сьому питанню про літературні прототипи дум, що мусять стояти в неминучім звязку з тим культурним комплексом, в який входить сама корпорація. Абстрактне-ж дослідження самих текстів дум, відірваних від їх своєрідного ґрунту і ритму життя, вважаємо за некорисне. Дослід-же думи на тлі її корпоративного життя потрібує як-найбільше відомостей про се життя, і сі відомості можемо знайти передусім у густім плетиві варіянтів кожної думи. У зіставленню одного з другими вони вказують нам напрямки зближення і шляхи окремих впливів, та відбивають образ взаємин між тими чинниками, що в сій корпоративній традиції творили, консервували і розповсюджували се наше дорогоцінне культурне добро, що дійшло до нас під скромним, позиченим іменем „думи“, в убогих рештках, в виді кількох десятків записів, розкиданих по старих збірниках. З сих решток не повинно пропасти тепер ніщо: навіть дрібні крихти повинні бути збережені! Се наш обов'язок перед отсим нашим недоціненим скарбом, що по довгім занедбанню повинен знов знайти шлях до свідомости свого народу і зайняти місце в його культурнім життю.
За одну з головних умов сеї консервації вважаємо тут докладність в означенню окремих текстів. Се передусім відомості про час і місце, де записано текст думи, далі ім'я співака, а по можності і його походження і приналежність до певної „науки“, себ-то кобзарського району чи школи. Важне також ім'я записувача і ті відомості, що освітлюють його робочі методи. Загальніші відомості про се ми зібрали у вступній історії збирання дум, короткі-ж звістки про окремі тексти помістили у вступах до кожної окремої думи.
На початку кожного такого вступу подано реєстр усіх текстів, що друкуються далі, в хронологічнім порядку їх записування. В тім самім порядку варіянти позначені буквами української абетки; при тім варіянти, що появлялися в друку двічі з невеликими змінами, так що їх не можна вважати за нові записи, а тільки за додатки до попереднього запису даного варіянту, означено числом при літері: А, А1, А2, і т. д. За окремий варіянт вважаємо кожний запис думи, записаний зі слів кобзаря, і при тім вважаємо за окремий варіянт навіть і повторний запис тої самої думи від того самого кобзаря, бо зміни в рецитації одного співака бувають часом не менш значні, ніж напр. ріжниці в співі двох кобзарів з одної школи. Невеликі-ж додатки до якогось відомого варіянту, записані зі слів хоч-би й иншого кобзаря, що не розгортуються в окремий текст, хоч-би й дефектний, не означуємо окремою літерою, а тільки цифрою — як вище. Прим. додатки до думи № 10 вар. Д1.
При гуртуванню текстів до друку нашою думкою було спочатку подавати тільки цілі тексти, а фрагменти тільки тоді, коли вони цікаві або мало відомі. Одначе згодом у нас з'явився сумнів що-до такого вибору і ми вирішили не обмежувати нічим повноти збірки. Тому нарешті ми надрукували й ті фрагменти, що спочатку були відсунені від видання: додали їх на кінці книги („Додатки“) разом з запізненими текстами. Щоб не порушувати хронології в варіянтах, ми не надали сим текстам, що прийшли пізніше, порядкової літери, на якій спинився наш реєстр, бо таким чином запис Манджури, зроблений у 1870-х роках, мусів-би стати після запису з 1925 р., і се порушило-б цілий еволюційний образ історії консервації дум, що відбувається в такій хронології. Тому додані тексти одержали сигнатуру того варіянту, після якого хронологічно вони стоять, але мають подвоєну літеру, прим. ОО, РР, ТТ.
Окрім сих ріжних родів варіянтів, здобутих від кобзарів, у нашій старшій літературі про думи є чимало текстів дум, що не були записані від кобзаря, але не були й видумані від видавця, а були зложені з уже раніш друкованих варіянтів в якусь нову цілість. Сі скомбіновані варіянти часто мали великий успіх, багато передруковувались, а часом потрапляли і до кобзарів, що виучували їх від письменних людей і співали потім у своїй власній переробці. Таким чином усі сі тексти мають своє місце в історії дум, і на нашу думку повинні бути відзначені і в корпусі дум: вони виявляють найвищий ступінь вмішування інтелігенції в кобзарську традицію, що як відзначено нижче — давало себе знати в ріжній мірі й у ріжних формах протягом цілої історії збереження дум. Одначе щоб відокремити комбінації дум від оригінальних варіянтів, записаних від кобзарів (такі варіянтп хоч-би походили первісно і з книги, але коли їх переспівав по-своєму кобзар, ми вважаємо їх за оригінальні), ми відділили всі такі тексти літературного походження від записаних від кобзарів тим, що значимо їх останнім літерами латинської абетки: X, Y, Z, і при кожнім рядку такого тексту літерою та цифрами позначено, з якого рядка иншого варіянту його зроблено.
Таким чином деякі думи з'явилися в дуже великій скількості текстів, що займають по 40 сторінок нашого великого формату. В старших збірниках такої масовости варіянтів видавці звичайно уникали, боячись утомлювати читача перечитуванням сих часто майже однакових текстів. Гурт етнографів, що працював у Київі в сімдесятих роках минулого століття і видав найзамітніші наші пісенні видання: „Історичні Пісні“ Антоновича і Драгоманова і п'ятий том Чубинського, видумав був для сього окрему систему скорочувань варіянтів, що знайшла велике признання в пресі і потім вживалася й у инших видавців, напр. в виданню Грінченка. Але властиво користь з сеї системи була невелика: розгадування покорочених текстів вимагає багато уваги і часу, помилки, що часто трапляються в скороченнях, роблять їх ще труднішими, так що в дійсності сі покорочені тексти слід вважати за зовсім невжиточні й за життя поховані. При новому систематичному виданню пісенности повторювати помилку із скорочуванням було-б недопустимо, і ми рішили уникнути їх. Виїмок зразу було зроблено для повторних записів від одного кобзаря, і то тут відмічено тільки відмінні місця, так щоб ріжниці зразу-ж кидались у вічі. Нам здавалось се корисним для харектеристики змін, що відбуваються в співі кобзаря в його перетворюванню одної теми. Але й сих скорочень ми надрукували дуже мало і тільки там, де повторний варіянт виявляв порівнюючи небагато змін і не мав особливого інтересу. Одначе можливо, що й сих нечисленних скорочень краще буде не робити надалі. Сі покорочені тексти вміщаємо в примітках, але в реєстрі вони подані під окремою літерою і з усіма відомостями про їх походження.
Сей реєстр, як сказано, творить першу частину (I) вступу перед текстами кожної думи. Після реєстру, в другій (II) частині ми звичайно старалися зібрати якісь ближчі відомості про тексти: вияснити їх взаємини, означити певні територіяльні редакції дум, подати відомості про міру автентичности записів, то-що. Не вважаючи на те, що сі розділи у вступах звичайно дуже невеликі, центр нашої уваги лежав саме на них і нам бажалось подати тут як-найбільше відомостей і фактів. На жаль, вони все ще дуже нечисленні й дуже рідко складаються в якийсь виразний образ.
Нарешті, третя частина (III) кожного вступу складається з перегляду спостережень і праць про дану думу, даних старшою літературою про думи. Сей перегляд полегшує ознайомлення з мало приступними роботами і дає змогу читачеві неспеціялістові ознайомитися з темою і зложити собі думку про неї; він є таким чином сурогатом історично-літературного коментару до кожної думи, що в повній мірі може бути даний спеціяльним дослідом над кожною темою. Такий дослід лишаємо собі як побажання на прийдешнє. Поки що ми утримуємось від освітлювання окремих дум у вступах і тому навіть у тих випадках, коли ми спеціяльно займалися якоюсь думою, ми тільки переказуємо погляди висловлені в даній статті, разом з поглядами инших авторів.
Ще кілька слів про правопис текстів. Се питання вимагало особливої уваги, бо при його вирішенню треба було мати на увазі два роди інтересів: вимоги наукової точности в передачі старих і нових текстів що-до вигляду, в якім вони з'явилися вперше, і інтереси читача, для якого тексти хотілося подати у звичному йому правописі. Вирішення сього питання було зроблено таке, що тексти, які з'явилися перед указом 1874 р., що забороняв усякі инші правописи окрім офіційного російського, так званої ярижки, подаються в тім вигляді, як вони з'явилися вперше, всі-ж пізніші друки було переведено на сучасний український правопис. Треба додати до того, що старі тексти, записані на початку XIX століття, в часах, коли літературна українська мова була ще дуже невироблена, і записали їх люди, що часто не добре вміли по-українськи, мають багато недоречностей, що часом походять від друкарських помилок, а часто можуть означати помилку або записувача або й співака. Виправляти такі помилки так, щоб не попсувати тексту, було-б дуже трудно і тому конче треба було подати їх в оригінальному вигляді. Там-же, де ми вважали за можливе виправити помилку і вказати первісний зміст, додано пояснення в примітці. Поза тим наші передруки старих текстів таких як Цертелева, Костомарова, Лукашевича, повинні бути фотографічно точними передруками перших видань. Правопис оригіналу затримано також і що-до „Повѣстей малороссійскихъ“, бо хоч вони були надруковані 1892 р., але в тім вигляді, як їх записано в першім або другім десятиліттю XIX віку. Що-до видань пізніших, таких як Антонович і Драгоманов, то тут хоч затримано оригінальний правопис, але очевидні друкарські помилки подекуди виправлено в тексті з огляду на те, що в такім виданню вони могли мати тільки випадковий характер. Значно складнішою виявилась справа з виправлянням правопису в новіших текстах: в деяких випадках, коли запис було зроблено ярижкою і з потугами на фонетичність, розгадати значіння звуків без спеціяльних студій було неможливо, і тому ми вдовольнились тим, що тільки викидали Ъ, а з рештою дотримувались оригіналу. Але таких текстів порівнюючи небагато.По закінченню сих пояснень хочемо ще раз підкреслити той факт, що в силу обставин се перше повне видання дум являється тільки спробою такого повного корпусу. Се властиво тільки тимчасове робоче видання, бо аж по вичерпанню того матеріялу, що не міг бути охоплений тут, можна буде приступити до дефінітивного повного видання дум. Ми сподіваємось, що до того часу, коли буде можливе те дефінітивне видання, виясниться ще багато дечого що-до методу самої видавничої роботи. При певних питаннях і невитриманості, котрої нам не можна було позбутись, наша теперішня робота має тільки одну мету: помогти усвідомленню того, що думи як поетичний рід вимагають окремо підходу в оцінці і систематитизації — такого, що рахувався-б з їх своєрідним культурно-історичним характером і особливою історичною долею. Ми сподіваємось, що так поставлене видання, яке вповні відповідало-б вимогам досліду дум, буде з часом зреалізоване силами українських дослідників; тут-же вважаємо за свій обов'язок подякувати всім тим, що внесли свою частку в складання сього першого підготовчого видання до колишнього дійсно повного збірника дум: за загальний провід у роботі дякую голові Комісії Історичної Пісенности, мому батькові й учителеві М. Грушевському, що з його ініціятиви виникло се видання; за поміч чи то подачею текстів і відомостей про думи, кобзарство і про записувачів дум, чи то методичними порадами і літературними вказівками та допомогою в розшуках потрібної літератури окрім вищезгаданих дякую: акад. А. М. Лободі, акад. К. О. Студинському, покійному акад. В. М. Гнатюку, Ф. Я. Савченку, М. М. Грінченко, В. П. Петрову, В. Білому, М. Мочульському, О. О. Грушевській, О. Т. Андрієвській, В. О. Кордту, Г. Л. Берло, І. К. Самійлюкові. За ілюстраційний матеріял мусимо подякувати К. Лазаревській, О. Сластьонові, П. Мартиновичеві, Ю. Філеві, Г. Никифорову, Б. Луговському.
Для орієнтації в номенклатурі збірки подаю ще раз коротку схему нашої систематики: Думою називаємо певну тему, оповіджену в певній скількості варіянтів. Думи означуємо арабськими цифрами: № 1, № 2.
Кожний текст думи, записаний безпосередньо від кобзаря, називаємо варіянтом і означаємо літерою української абетки в хронологічнім порядку записування — пр. А, Б, В, Г, Ґ.
Тексти, що прийшли після надрукування реєстру, означуються літерою того тексту, до якого хронологічно вони стоять найближче, при чому ся літера подвоюється: ПП, РР, ТТ.
Коли хочемо відзначати зміни в другім і дальших виданнях якогось тексту, то зазначаємо їх літерою того варіянту з додатком цифри: А1, А2, (порівн. с. 5).
Те-ж саме робимо, коли подаємо за першим видавцем варіянту дрібні додатки до нього, записані від иншого кобзаря (порівн. с. 107).
З огляду на велику скількість варіянтів деяких дум, що серед них читачеві трудно було-б зорієнтуватися, ми поділили їх на ріжні категорії, відзначені ріжними шрифтами (друком), так що читач з першого погляду може знайти те, на що йому варто звернути увагу, не тратячи енергії на менш інтересні варіянти:
1. Великим шрифтом подані найзамітніші варіянти дум, на які звертаємо увагу читача. Сим шрифтом подаємо найстарший текст кожної думи. Коли дума має кілька редакцій, то даємо сим друком по одному найтиповішому варіянтові з кожної редакції. Сим-же друком подаємо найбільш популярні через їх красу варіянти. Нарешті ним-же відзначуємо найточніші, найкраще з наукового боку зроблені записи — се звичайно записи Ф. Колесси, також один новий запис О. Курило.
2. Меншим друком подаємо решту текстів, що теж можуть зацікавити читача при ближчому ознайомленню з думами завдяки своїй повноті та варіяціям.
3. Нарешті дрібним друком подаємо найменш інтересні тексти, фрагменти, цікаві тільки спеціялістові, та скомбіновані тексти, означені літерами X, У, Z.
К. Грушевська.
——————
- ↑ Акад. М. Грушевський, П'ятьдесять літ „Историческихъ пѣсень малорусскаго народа“. „Україна“, 1924, кн. 1.
- ↑ Чи не найбільш послідовний приклад сього методу маємо в збірці критичних текстів французьких пісень. J. Doncieus. Le Romancero Populaire de la France, 1904.
- ↑ Л. Жемчужниковъ, Замѣшаній о народныхъ пѣсняхъ „Основа“, 1862. кн. II. с. 95.
- ↑ The English and Scottish Popular Ballads edited by Francis James Child.