Українські твори/Полтава/III
| ◀ Пісня друга | Українські твори Полтава (Олександр Пушкін) Пісня третя |
|
Щоб краще одурить Петра
Прикинувсь хирявим Мазепа.
Всі знахарі, хто із шатра,
З Нїмещини хто, з лісу, з степу,
Всі панькали біля його.
Він дивиться у домовину:
На його груди і на спину
Набгали враг знає чого,
Коржами тїм'я обліпили,
У хатї ладаном кадили,
Цураючись від цього,
Бажав він тільки одного,
Щоб так умерти як хрещений.
Архієрея він зове;
Й по голові його мерзеній
Святеє миро скрізь пливе.
Московщина все шведа ждала
Чи швидко в гості причвала,
І мовчки вісько зобірала,
Щоб певно прочухрать з двора.
Тоді пізнали злу личину:
Дременув Карл на Україну;
Мазепа мит'ю з ліжка встав.
Той, що п'ять раз вмірав учора
І єле ворушивсь, канав,
Тепер — йому немає горя —
Він став Петрові ворог злий,
Нема він страху за плечима;
Блескотючи кругом очима,
Обзирює козацький стрій.
Скрізь сяя вістка полетіла.
Україна заклекотіла:
„Мазепа москалю змінив;
Він став тепер полигач вражий.“
Не гарная зійшла зоря —
Зоря кривава.
Хто роскаже
Всю злість правдивую царя?
Гетьмана увесь люд кепкує,
Його обличчя кат шматує,
А душу у церквах кленуть;
На раді кожний коверзує
Гетьмана иншого добуть.
Від річки, кажуть, Енисея
Увесь рід Іскри й Кочубея
Назад як мога привезли.
До-дому їх Петро вертає,
Сріблом і злотом обсипає.
Відтіль, з тиеї ж, пак, землі,
І Палія притеребили…
Він не любив, крий Боже милий!
Як не любив Мазепу він,
Як дуже на його сварився,
На шибениці не один
Моторний парень опинився:
Ізгинув Чечель мов блоха,
Да і вельможного, бач, пана
Із Запорожжя отамана
Щось доля не була плоха.
Коханець військової слави,
Синьокаптанковатий швед
Надвинув на степи Полтави;
Петро туди ж повів перед.
Насупротив вони постали,
Як треба військо вгамовали,
Все під мушкетом, нї бельмес.
І бачіть Карл зовсім не теє,
Тут нерушен'є військовеє,
Не нарвських бачить неотес;
Тут військо все було одбірне
В строю і пішеє і кінне,
Штиків блескучих цілий ліс.
І він сказав: „ось завтра вранці
Я вам, москалики, поганці,
Цибульки піднесу під ніс.“
Ніч світ обкутала собою.
Москаль і швед уже хропе.
Ген під палаткою одною
Щось то шушука, то гуде.
Що тута добре обмиливсь!
Зробив без глузду, на удачу:
Із Карлом рано подруживсь.
Він хлопець нібито проворний,
До різанини геть моторний,
Регочеться проти гармат;
Та не йому, мені здається,
Петра посмикать доведеться:
Петро йому не пані-брат.
Карл приндиться, да упирує;
На долю все свою кладе,
Про Нарву тільки і товкує.
Не знаю, як нам припаде,
Соромляюсь, та що робити!
Здурів і я, на старі літа
Кругом себе оциркльовав.
Підождемо кінця ми ділу.
Як поскубем цареву силу,
Дамо замірря москалю.
Зо мною, братіку, мириться.
Не те в душі моїй сидить.
Давно мій дух на його злиться
І серце ниє і кипить.
В ночі — Азов як воювали —
З царем у ставці ми гуляли.
З його бояр тут де хто був.
Я не до шмиги щось белькнув:
Злякались гості, обомліли —
Царь з серця чарку упустив
І за отції уси білі
Мене, чи чуєш! — ухопив.
Замовчав я, зігнувши спину,
У грудях злість мою здавив;
Ії, мов мати ту дитину,
До сього часу доносив.
Тепер нехай собі літає,
Ії не треба хоронить!
Я знаю, як Петро бажає,
Щоб знов мене за ус водить.
Та ще побачим, хто зволає,
Кому тікать. Колиб зоря!…“
Сказав, і очі зачиняє
Ізрадчик Білого царя.
Дав Господь світ, настав день білий;
Блиснула на траві роса.
Ревуть гармати; дим пресивий
Геть, геть пішов під небеса.
Повки ряди свої зімкнули;
Стрільці шатирять по терну;
Черкають ядра, свищуть кулі;
З штиків збудовано стіну.
Ізвикши з-малку побивати,
Знай лізуть шведи на гармати;
Мов вихорь конниця летить;
Піхота швендяє за нею.
Все поле як огнем горить;
Не чуть ничого за різнею:
Скрізь гвалт, зик, галас, скрізь гремить.
Аж ос — куди нам лучше стало!
То там, то там втікає враг;
У суточки дав Розен драла,
Іздавсь сердега Шлипенбах.
Синєкаптанників здавили;
Багацько склизло їх значків.
Сам Бог дав москалеві сили,
І їх царя і праве діло
Святий з небес благословив.
Меж військом моцно щось гукає —
Почули річь царя Петра:
„За діло, з Богом!“ Із шатра
Він сам з боярством вихожає,
Мов матка з роєм вилітає.
Цареві підвели коня.
Він сів. Кінь огирем гарцює,
Стриба, на взаводи басує,
Кача в середину огня.
Уже обіди. Сонце гріє.
Ущухла трохі гуркотня.
Не де козак зачервоніє…
Нема нї диму нї огня.
Агу! все поле заревіло:
Скрізь обзивалося „ура!“
Повки побачили Петра.
За ним бояре копотіли,
Чоло Москви, один в один:
І Шеремет'єв благородний,
І Брюс, і Боур, і Репнин.
Ген перед шведами своїми
Карл із носилок виглядав;
Він лупав, мов сова, очима,
І щось пильненько сумовав.
Не залюбів небіжчик кулі.
Його що вранці підоцькнули…
Рукою мовчки він кивнув
І на Петра повки пужнув.
Зійшлося військо знов на полі;
Трещять, бряжчять шаблюки голі,
Грім із гармат заклекотів,
З гвинтівок кулі засвистіли,
Заржали коні, захропіли.
Уручь схопилися повки,
Москаль, і швед і козаки.
Як дрова народ там кришили,
Шпигали під боки штики,
Меж людом ядра заскакали;
Від крови людської шкварчали;
Кругом ревіло та гуло.
Прямеє пекло там було!
Усе староство військовеє
Як мога на поле глядить.
Хто б'ється дуже, хто не теє,
Хто драла дав, а хто стоїть.
Кому ити куди пора,
Про те балакають меж себе.
Біля московського царя
Стоїть дід, дуже, дуже сивий;
Кониченько хвилясто-гривий
Його до війська не несе.
Під руки два його держало;
На білий світ дививсь він мало;
Для його повмірало все.
Палій! Сібір тебе зсушила!
Уже на жак твій козаки
Не позбіраються в повки!
Захляла молодецька сила.
Чого ж він так замірковав?
Чого так страшно світять очі?
Оце Мазепу він пізнав.
То ворог! Серце заболіло,
Свій рік, своє немощне тіло
Мабуть у перше він прокляв.
По серединці сердюків
Та де-неяких козаків,
Мазепа ходячи сумує.
Із-заду вистріл. Він зирнув,
То Войнаровський так лигнув;
В його руках мушкет димує,
А недалечко молодий
Козак в пилу, в крові валявся;
Почувши волю, кінь порський
Геть степом вибриком побрався.
Козак на гетьмана скакав,
Його убить козак бажав.
До його гетьман під'їзжає,
Чогось у його ще питає,
Та пізно вже питать тепер:
Козак мовчить, козак умер!
Із любощ загубив він душу,
З любків і голову поклав,
Бо м'я коханеє Марусі
Вміраючи іще шептав.
Настала гарная година:
П'ятами шведчик накивав,
Москаль у три-шия погнав;
Дала до лясу німців сила,
За ними конниця піра,
Шаткує на-здогінці коле.
Від крові червоніє поле,
А мертвих скрізь лежить гора.
Петро на радощах гуляє.
Він шведів плінних сам вітає,
Вітає і бояр своїх,
І чарку повну наливає,
Мовляв: „за спекторів моїх!“
Та де ж той Карл, що в гості ждали,
Кого, мов щіпку, обчухрали?
Чому до-гурту він нейде?
Нема бо тут його нігде.
Король, у-купі і Мазепа,
Далеко парють серед степу;
І вавку Карл свою забув;
Як мога — день і ніч чухрає,
Насилу челядь з ним з'їзжає.
Так з-під Полтави він дмухнув!
У Карла з боку гетьман скаче,
Кругом очима обзира;
Гульк — хутор у степу побачив;
Ушкварив прудко край двора,
Щось буцім то його злякало.
Без народу стояв той двір,
Де перше вешталось чимало;
Знай вітром хвірткою качало,
І сад став, сказано, пустирь.
Пізнав будинок ти, гадюко,
Де заплодив і смерть, і муку?
Хоч перше й весело було,
Де ти гуляв, нераз, поганий,
Де чарку пив в беседі гарній,
Ховаючи своє жало;
Поки до того влестився,
Що зло компоновать пустився:
Дитину у-ночі украв
Од батька рідного… пізнав?
Скрізь хмари небо застилають.
Ночна доба. Біля Дніпра
На березі собі куняють
Невірні вороги Петра.
Забувши військо і Полтаву,
І москалів велику славу,
На спориші Карл гарно спав.
Та сон Мазепу облітає.
Покій від його утікає;
Йому все жарко, він стогнав.
Аж чує, хтось його позвав…
Зирнув… із ляку затрусився:
До його близько хтось схилився.
Обшарпана, худа, бліда,
Дівоцьку косу роспустила,
Очима, ніби звірь, світила,
Нагнувшись перед нім, вона.
„Що це таке? це ти, Маруся?“
Тихенько шепоти тепер;
І мати й батько мій умер!
Хотіли зараз ізробить!
Як мусили мене дурить!
Куди втікать в такую пору?
Куди діваться з поговору?
Як річ скажених зупинить?
Вона мені тепер казала,
Що батька вже мого нема…
Його я голову держала,
Да то не людьська голова,
А вовча… Бачиш, як дурила
Вона Марусю — чуєш ти —
Щоб не гадала й не хотіла
З тобою, серденько, втекти!
Чи можна?“
Гетьман мовчки слуха,
Що дріботить йому вона,
І знов, не перевівши духу,
Вона казати почала:
„Я знаю праздник… тиск народу…
І мертвяки… якого зброду!…
Туди я з матиррю ішла.
Та де ж ти був? з тобою різно
Нужуся далебі що я!
Ходім до-дому; глянь, як пізно…
Скрутилась голова моя!
Тебе я мала за другого…
Ти, старцюга, який страшний!
Ні, гарний був Мазепа мій,
А ти, так здавсь на чорта злого.
В його очу як жар любов,
А річі від огню жарчіші;
Від снігу ус його біліший,
А твій помазаний у кров“.
І з реготом завизкотіла —
І мов лихий її злизав.
Мазепине трусилось тіло,
Його циганський піт проньмав.
Мов смерт'ю на його сопнуло,
За шкуру снігом мов сипнуло,
І волос шапку підсував.
Ісклизла ніч і небо сяє.
Ось швидко сонечко блисне.
Швед не хропе. Доба другая
Ізнову на коня жене.
Потраву козаки варили,
А ген, на березі Дніпра,
Драбанти коників поїли.
Прокинувсь Карл. „Ого, пора!
Вставай. Мазепо. Вже світа.“
А він давно, давно не спить.
Туга ввесь дух його зпірає
І серце теплеє крушить.
Він мовчки чорного сідлає;
За королем покопотів —
І очі гетьмана блищали
Коли вони перескакали
Конець українських степів.
Уже сто літ перевернулось,
Як це робилось на землі.
Давно і плем'я те минулось;
Сини шукать батьків пішли.
Рушен'я військового слави,
І різанини, і побід.
Як дим пропав червоний слід.
І тільки ти, сподарь Полтави,
Меж людом моцної держави —
За те всі дякують тобі —
Втяв гарну пам'ятку соби.
Де вітряків окіл крилатий
Бендери мов обгородив,
Де бродять буйволи рогаті
Меж дуже давнішніх гробків,
Там видно цегли ворох цілий;
Та цегла мохом поросла.
І кажуть, що от відтіля
Король, до дуру дуже смілий,
Всю челядь під мушкет зибрав;
В останнє з турком жартовав.
А про Мазепу ні пів слова
Ні од кого і там не чуть,
Його заклекотіло путь;
І тільки, бач, що год то знову
В церквах анаѳему кленуть.
Да є святая та могила
Де Іскра й Кочубей лежять:
Іх церьков з миром схоронила.
Цвіте в Деканьці цілий ряд
Дубів; вони під час щумлять
Унукам як дідив згубіли,
Бо приятелі їх садили
Тоді на пам'ятку у сад.
А де ж дочка? — ніхто не знає;
Не чуть про неї ні слівця.
Ніхто не зна їи кінця.
Хиба в селі як старець грає
На кобзі, всячину бринчить,
Про нєї пісню заспіває:
Кругом козацьство аж кишить;
Слезки в очах дівчачих сяють,
Чубами парубки кивають,
І дід насупившісь сидить,
Згадавши стародавній світ.
1835 г.