Перейти до вмісту

Українські твори/Полтава/III

Матеріал з Вікіджерел
Українські твори
Євген Гребінка
Полтава (Олександр Пушкін)
Пісня третя
Київ: Видавництво «Вік», 1906
ПІСНЯ ТРЕТЯ.
 

Щоб краще одурить Петра
Прикинувсь хирявим Мазепа.
Всі знахарі, хто із шатра,
З Нїмещини хто, з лісу, з степу,
Всі панькали біля його.
Він дивиться у домовину:
На його груди і на спину
Набгали враг знає чого,
Коржами тїм'я обліпили,
У хатї ладаном кадили,
Цураючись від цього,
Бажав він тільки одного,
Щоб так умерти як хрещений.
Архієрея він зове;
Й по голові його мерзеній
Святеє миро скрізь пливе.

Московщина все шведа ждала
Чи швидко в гості причвала,
І мовчки вісько зобірала,
Щоб певно прочухрать з двора.
Тоді пізнали злу личину:
Дременув Карл на Україну;
Мазепа мит'ю з ліжка встав.
Той, що п'ять раз вмірав учора
І єле ворушивсь, канав,
Тепер — йому немає горя —
Він став Петрові ворог злий,
Нема він страху за плечима;
Блескотючи кругом очима,
Обзирює козацький стрій.

Скрізь сяя вістка полетіла.
Україна заклекотіла:
„Мазепа москалю змінив;
Він став тепер полигач вражий.“
Не гарная зійшла зоря —
Зоря кривава.
 Хто роскаже
Всю злість правдивую царя?
Гетьмана увесь люд кепкує,
Його обличчя кат шматує,
А душу у церквах кленуть;
На раді кожний коверзує
Гетьмана иншого добуть.
Від річки, кажуть, Енисея
Увесь рід Іскри й Кочубея
Назад як мога привезли.
До-дому їх Петро вертає,

Сріблом і злотом обсипає.
Відтіль, з тиеї ж, пак, землі,
І Палія притеребили…
Він не любив, крий Боже милий!
Як не любив Мазепу він,
Як дуже на його сварився,
На шибениці не один
Моторний парень опинився:
Ізгинув Чечель мов блоха,
Да і вельможного, бач, пана
Із Запорожжя отамана
Щось доля не була плоха.

Коханець військової слави,
Синьокаптанковатий швед
Надвинув на степи Полтави;
Петро туди ж повів перед.
Насупротив вони постали,
Як треба військо вгамовали,
Все під мушкетом, нї бельмес.
І бачіть Карл зовсім не теє,
Тут нерушен'є військовеє,
Не нарвських бачить неотес;
Тут військо все було одбірне
В строю і пішеє і кінне,
Штиків блескучих цілий ліс.
І він сказав: „ось завтра вранці
Я вам, москалики, поганці,
Цибульки піднесу під ніс.“

Ніч світ обкутала собою.
Москаль і швед уже хропе.

Ген під палаткою одною
Щось то шушука, то гуде.

МАЗЕПА.
Послухай, Орлик, нї, я бачу.

Що тута добре обмиливсь!
Зробив без глузду, на удачу:
Із Карлом рано подруживсь.
Він хлопець нібито проворний,
До різанини геть моторний,
Регочеться проти гармат;
Та не йому, мені здається,
Петра посмикать доведеться:
Петро йому не пані-брат.
Карл приндиться, да упирує;
На долю все свою кладе,
Про Нарву тільки і товкує.
Не знаю, як нам припаде,
Соромляюсь, та що робити!
Здурів і я, на старі літа
Кругом себе оциркльовав.

ОРЛИК.
А я б не так оце казав;

Підождемо кінця ми ділу.
Як поскубем цареву силу,
Дамо замірря москалю.

МАЗЕПА.
Нї, пізно вже тепер царю

Зо мною, братіку, мириться.
Не те в душі моїй сидить.

Давно мій дух на його злиться
І серце ниє і кипить.
В ночі — Азов як воювали —
З царем у ставці ми гуляли.
З його бояр тут де хто був.
Я не до шмиги щось белькнув:
Злякались гості, обомліли —
Царь з серця чарку упустив
І за отції уси білі
Мене, чи чуєш! — ухопив.
Замовчав я, зігнувши спину,
У грудях злість мою здавив;
Ії, мов мати ту дитину,
До сього часу доносив.
Тепер нехай собі літає,
Ії не треба хоронить!
Я знаю, як Петро бажає,
Щоб знов мене за ус водить.
Та ще побачим, хто зволає,
Кому тікать. Колиб зоря!…“

Сказав, і очі зачиняє
Ізрадчик Білого царя.

Дав Господь світ, настав день білий;
Блиснула на траві роса.
Ревуть гармати; дим пресивий
Геть, геть пішов під небеса.
Повки ряди свої зімкнули;
Стрільці шатирять по терну;
Черкають ядра, свищуть кулі;
З штиків збудовано стіну.

Ізвикши з-малку побивати,
Знай лізуть шведи на гармати;
Мов вихорь конниця летить;
Піхота швендяє за нею.
Все поле як огнем горить;
Не чуть ничого за різнею:
Скрізь гвалт, зик, галас, скрізь гремить.
Аж ос — куди нам лучше стало!
То там, то там втікає враг;
У суточки дав Розен драла,
Іздавсь сердега Шлипенбах.
Синєкаптанників здавили;
Багацько склизло їх значків.
Сам Бог дав москалеві сили,
І їх царя і праве діло
Святий з небес благословив.

Меж військом моцно щось гукає —
Почули річь царя Петра:
„За діло, з Богом!“ Із шатра
Він сам з боярством вихожає,
Мов матка з роєм вилітає.
Цареві підвели коня.
Він сів. Кінь огирем гарцює,
Стриба, на взаводи басує,
Кача в середину огня.
Уже обіди. Сонце гріє.
Ущухла трохі гуркотня.
Не де козак зачервоніє…
Нема нї диму нї огня.
Агу! все поле заревіло:

Скрізь обзивалося „ура!“
Повки побачили Петра.

За ним бояре копотіли,
Чоло Москви, один в один:
І Шеремет'єв благородний,
І Брюс, і Боур, і Репнин.

Ген перед шведами своїми
Карл із носилок виглядав;
Він лупав, мов сова, очима,
І щось пильненько сумовав.
Не залюбів небіжчик кулі.
Його що вранці підоцькнули…
Рукою мовчки він кивнув
І на Петра повки пужнув.

Зійшлося військо знов на полі;
Трещять, бряжчять шаблюки голі,
Грім із гармат заклекотів,
З гвинтівок кулі засвистіли,
Заржали коні, захропіли.
Уручь схопилися повки,
Москаль, і швед і козаки.
Як дрова народ там кришили,
Шпигали під боки штики,
Меж людом ядра заскакали;
Від крови людської шкварчали;
Кругом ревіло та гуло.
Прямеє пекло там було!

Усе староство військовеє
Як мога на поле глядить.

Хто б'ється дуже, хто не теє,
Хто драла дав, а хто стоїть.
Кому ити куди пора,
Про те балакають меж себе.
Біля московського царя
Стоїть дід, дуже, дуже сивий;
Кониченько хвилясто-гривий
Його до війська не несе.
Під руки два його держало;
На білий світ дививсь він мало;
Для його повмірало все.
Палій! Сібір тебе зсушила!
Уже на жак твій козаки
Не позбіраються в повки!
Захляла молодецька сила.
Чого ж він так замірковав?
Чого так страшно світять очі?
Оце Мазепу він пізнав.
То ворог! Серце заболіло,
Свій рік, своє немощне тіло
Мабуть у перше він прокляв.
По серединці сердюків
Та де-неяких козаків,
Мазепа ходячи сумує.
Із-заду вистріл. Він зирнув,
То Войнаровський так лигнув;
В його руках мушкет димує,
А недалечко молодий
Козак в пилу, в крові валявся;
Почувши волю, кінь порський
Геть степом вибриком побрався.
Козак на гетьмана скакав,

Його убить козак бажав.
До його гетьман під'їзжає,
Чогось у його ще питає,
Та пізно вже питать тепер:
Козак мовчить, козак умер!
Із любощ загубив він душу,
З любків і голову поклав,
Бо м'я коханеє Марусі
Вміраючи іще шептав.

Настала гарная година:
П'ятами шведчик накивав,
Москаль у три-шия погнав;
Дала до лясу німців сила,
За ними конниця піра,
Шаткує на-здогінці коле.
Від крові червоніє поле,
А мертвих скрізь лежить гора.
Петро на радощах гуляє.
Він шведів плінних сам вітає,
Вітає і бояр своїх,
І чарку повну наливає,
Мовляв: „за спекторів моїх!“
Та де ж той Карл, що в гості ждали,
Кого, мов щіпку, обчухрали?
Чому до-гурту він нейде?
Нема бо тут його нігде.
Король, у-купі і Мазепа,
Далеко парють серед степу;
І вавку Карл свою забув;
Як мога — день і ніч чухрає,

Насилу челядь з ним з'їзжає.
Так з-під Полтави він дмухнув!

У Карла з боку гетьман скаче,
Кругом очима обзира;
Гульк — хутор у степу побачив;
Ушкварив прудко край двора,
Щось буцім то його злякало.
Без народу стояв той двір,
Де перше вешталось чимало;
Знай вітром хвірткою качало,
І сад став, сказано, пустирь.
Пізнав будинок ти, гадюко,
Де заплодив і смерть, і муку?
Хоч перше й весело було,
Де ти гуляв, нераз, поганий,
Де чарку пив в беседі гарній,
Ховаючи своє жало;
Поки до того влестився,
Що зло компоновать пустився:
Дитину у-ночі украв
Од батька рідного… пізнав?

Скрізь хмари небо застилають.
Ночна доба. Біля Дніпра
На березі собі куняють
Невірні вороги Петра.
Забувши військо і Полтаву,
І москалів велику славу,
На спориші Карл гарно спав.
Та сон Мазепу облітає.

Покій від його утікає;
Йому все жарко, він стогнав.
Аж чує, хтось його позвав…
Зирнув… із ляку затрусився:
До його близько хтось схилився.
Обшарпана, худа, бліда,
Дівоцьку косу роспустила,
Очима, ніби звірь, світила,
Нагнувшись перед нім, вона.
„Що це таке? це ти, Маруся?“

МАРУСЯ.
Мовчи, почують нас, боюся!

Тихенько шепоти тепер;
І мати й батько мій умер!

МАЗЕПА.
Та що ти мелеш, Бог з тобою!


МАРУСЯ.
Послухай, що вони зо мною

Хотіли зараз ізробить!
Як мусили мене дурить!
Куди втікать в такую пору?
Куди діваться з поговору?
Як річ скажених зупинить?
Вона мені тепер казала,
Що батька вже мого нема…
Його я голову держала,
Да то не людьська голова,
А вовча… Бачиш, як дурила
Вона Марусю — чуєш ти —

Щоб не гадала й не хотіла
З тобою, серденько, втекти!
Чи можна?“
 Гетьман мовчки слуха,
Що дріботить йому вона,
І знов, не перевівши духу,
Вона казати почала:
„Я знаю праздник… тиск народу…
І мертвяки… якого зброду!…
Туди я з матиррю ішла.
Та де ж ти був? з тобою різно
Нужуся далебі що я!
Ходім до-дому; глянь, як пізно…
Скрутилась голова моя!
Тебе я мала за другого…
Ти, старцюга, який страшний!
Ні, гарний був Мазепа мій,
А ти, так здавсь на чорта злого.
В його очу як жар любов,
А річі від огню жарчіші;
Від снігу ус його біліший,
А твій помазаний у кров“.

І з реготом завизкотіла —
І мов лихий її злизав.
Мазепине трусилось тіло,
Його циганський піт проньмав.
Мов смерт'ю на його сопнуло,
За шкуру снігом мов сипнуло,
І волос шапку підсував.

Ісклизла ніч і небо сяє.
Ось швидко сонечко блисне.

Швед не хропе. Доба другая
Ізнову на коня жене.
Потраву козаки варили,
А ген, на березі Дніпра,
Драбанти коників поїли.
Прокинувсь Карл. „Ого, пора!
Вставай. Мазепо. Вже світа.“
А він давно, давно не спить.
Туга ввесь дух його зпірає
І серце теплеє крушить.
Він мовчки чорного сідлає;
За королем покопотів —
І очі гетьмана блищали
Коли вони перескакали
Конець українських степів.



Уже сто літ перевернулось,
Як це робилось на землі.
Давно і плем'я те минулось;
Сини шукать батьків пішли.
Рушен'я військового слави,
І різанини, і побід.
Як дим пропав червоний слід.
І тільки ти, сподарь Полтави,
Меж людом моцної держави —
За те всі дякують тобі —
Втяв гарну пам'ятку соби.
Де вітряків окіл крилатий
Бендери мов обгородив,
Де бродять буйволи рогаті
Меж дуже давнішніх гробків,

Там видно цегли ворох цілий;
Та цегла мохом поросла.
І кажуть, що от відтіля
Король, до дуру дуже смілий,
Всю челядь під мушкет зибрав;
В останнє з турком жартовав.
А про Мазепу ні пів слова
Ні од кого і там не чуть,
Його заклекотіло путь;
І тільки, бач, що год то знову
В церквах анаѳему кленуть.
Да є святая та могила
Де Іскра й Кочубей лежять:
Іх церьков з миром схоронила.
Цвіте в Деканьці цілий ряд
Дубів; вони під час щумлять
Унукам як дідив згубіли,
Бо приятелі їх садили
Тоді на пам'ятку у сад.
А де ж дочка? — ніхто не знає;
Не чуть про неї ні слівця.
Ніхто не зна їи кінця.
Хиба в селі як старець грає
На кобзі, всячину бринчить,
Про нєї пісню заспіває:
Кругом козацьство аж кишить;
Слезки в очах дівчачих сяють,
Чубами парубки кивають,
І дід насупившісь сидить,
Згадавши стародавній світ.

 1835 г.