Перейти до вмісту

Українські твори/Сонце та вітер

Матеріал з Вікіджерел
Українські твори
Євген Гребінка
Українські приказки
Сонце та вітер
• Інші версії цієї роботи див. Сонце да Вітер Київ: Видавництво «Вік», 1906
СОНЦЕ ТА ВІТЕР.

Із Вітром Сонечко розгуторило мову
Про силу, бачите — хто з них міцніший був.
Звичайно за словцем балакали по слову,
А далі Вітер так на заклад навернув:
„Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?
Як цупко він нап'яв на плечі кобеняк!
 Хто з плеч зірве його до-долу,
 Хай буде той уже моцак.“
— „Іносе, дми собі!“ так Сонечко сказало,
 І Вітер шпарко полетів.
 На дворі дуже сумно стало,
 По небу хмари скрізь погнало,
А Вітер по землі, крий Боже, заревів,
Наліг на козака, з його одежу цупить.

 Зігнувся на коні козак,
 До себе горне кобеняк,
Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.
 Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
 А все одежі не здере.
 Дув, дув, аж потом ввесь облився,
Із моці вибився, сердешний, — на бік плись.
Ось розгулялося і Сонце — з хмари блись:
 Мов божий мир ізнову народився.
 Козак перехрестився,
 Кобилку зараз зупинив,
 Бо, страх, горюшну заморив,
Поплівся стежкою ходою, потихеньку.
А сонце гріє все да гріє помаленьку,
Угріло божий світ; почув тепло козак
 Та й скинув кобеняк.