СОНЦЕ ТА ВІТЕР.
Із Вітром Сонечко розгуторило мову
Про силу, бачите — хто з них міцніший був.
Звичайно за словцем балакали по слову,
А далі Вітер так на заклад навернув:
„Чи бачиш, їде ген собі козак по полю?
Як цупко він нап'яв на плечі кобеняк!
Хто з плеч зірве його до-долу,
Хай буде той уже моцак.“
— „Іносе, дми собі!“ так Сонечко сказало,
І Вітер шпарко полетів.
На дворі дуже сумно стало,
По небу хмари скрізь погнало,
А Вітер по землі, крий Боже, заревів,
Наліг на козака, з його одежу цупить.
Зігнувся на коні козак,
До себе горне кобеняк,
Та, знай, нагайкою по ребрах шкапу лупить.
Хуртовина назад бідаху пре,
За поли смикає, відлогу з плеч гирує,
Аж шлях курить, трава в степу хвилює,
А все одежі не здере.
Дув, дув, аж потом ввесь облився,
Із моці вибився, сердешний, — на бік плись.
Ось розгулялося і Сонце — з хмари блись:
Мов божий мир ізнову народився.
Козак перехрестився,
Кобилку зараз зупинив,
Бо, страх, горюшну заморив,
Поплівся стежкою ходою, потихеньку.
А сонце гріє все да гріє помаленьку,
Угріло божий світ; почув тепло козак
Та й скинув кобеняк.
|
