Українські твори/Утята да степ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українські твори
Євген Гребінка
Українські приказки
Утята да степ
• Інші версії цієї роботи див. Утята да Степ Київ: Видавництво «Вік», 1906
УТЯТА ДА СТЕП.

 Минулися гречанії жнива;
 Семен натяг кожух на плечі;
 Тепло пройшло, дітвора лізе к печі;
Замерзло поле скрізь; рілля, стерня, трава
 Сніжечком біленьким припали.
 Бідашний Степ став сумовать:
 Пташки, що в літку так співали,
 У ирій вже поодлітали,

І тільки край ставка оставсь табун Утят.
Чи крижні то були, чи то були чирята —
Про те нам байдуже, а сила тільки в тім,
 Що Степ іще не був пустий зовсім.
 Дивлюсь, було — знялись з води Утята,
 Закахкають і ну Степо̀м кружлять,
І видно все-таки, що цеє не пустиня…
 Аж ось уже й вони летять.
„Куди вас враг несе до гаспидського сина!“
 Почав Утятам Степ казать.
 „Хіба ви хочете мене покинуть?
 А я ж вас літом годував,
І просо, і овес, і гречку вистачав;
 Без вас мені хіба з нудьги сказиться?“
— „У літку на тобі усякий хліб стояв;
На себе глянь тепер, який ти сивий став:
Останній колосок холодний сніг сховав,
 І нічим нам біля тебе живиться,
 А голод за що нам терпіть?“
Сказали Утята, і ну швидчій летіть.

———
 Чи знаєте ви сивого Кондрата?

Женивсь на дівці він, та й мусить ще кричать,
Що жінка щось його глядить не дуже хати.
Мабуть, що упада їй діду одвічать,
Як сивому Степу одрізали Утята.