Перейти до вмісту

Українські твори/Вовк і огонь

Матеріал з Вікіджерел
Українські твори
Євген Гребінка
Українські приказки
Вовк і огонь
• Інші версії цієї роботи див. Вовк і Огонь Київ: Видавництво «Вік», 1906
ВОВК І ОГОНЬ.

 У лісі хтось розклав Огонь.
 Було то в-осени вже пізно:
Великий холод був, вітри шуміли різно,
І била ожеледь, і сніг ішов либонь, —
Так, мабуть, чоловік біля багаття грівся,
 Та ідучи й покинув так його.
 Аж ось, не знаю я того,
 Як сірий Вовк тут опинився.
Обмерз, забовтався; мабуть, три дні не їв;
Дріжить, як мокрий хорт, зубами знай цокоче.
 Звірюка до огню підскочив,
Підскочив, озирнувсь, мов тороплений сів,
 Бо зроду вперше він Огонь уздрів.
 Сидить і сам собі радіє,
Що смух його Огонь, мов літом сонце, гріє.
І став він обтавать, аж пара з шерсти йде;
Із льоду бурульки, що знай кругом бряжчали,
 Уже зовсім пообпадали.

 Він до Огню то рило підведе,
 То лапу коло жару сушить,
То біля полум'я кудлатий хвіст обтрусить, —
 Уже Огонь не став його лякать.
Звірюка думає: „чого його бояться?
 Зо мною він — як панібрат“.
Ось нічка утекла, мов стало розсвітать,
 Мов почало на світ благословляться.
„Пора“, вовк думає: „у лози удирать!“
Ну що̀ б собі іти? ні, треба попрощаться:
Скажений захотів Огонь поцілувать,
І тільки що простяг своє в багаття рило,
А полум'я його до-щенту обсмалило.

 

 

Мій батько так казав: „з панами добре жить,
Водиться з ними хай тобі Господь поможе,
 Із ними можна їсти й пить,
 А цілувать їх — крий нас Боже!