Фонольоґія і правопис

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Фонольоґія і правописх
Василь Сімович
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Фонольоґія і правопис

Появився недавно новий український шкільний підручник – д-ра Любомировича «Латинська граматика». На перше око – книжка нічого собі, з погляду української мови навіть корисно відбиває від усіх таких подібних видань. Але ж, подаючи (дрібним друком) деякі фонетичні закони латинської мови, автор підручника назвав їх – «фонольоґічними». Це велике непорозуміння, яке мусить викликати застереження в усіх, що цю справу розуміють. Де де, а в шкільній книжці таких прогріхів не повинно бути.

Справа в тому, що це ж дві різні речі. Фонетика – частина граматики, наука, що займається звуками якоїсь мови, їх історією, їх змінами. Фонольоґія – це метода досліду мовних явищ, вона з фонетикою нічого спільного не має. Фонетика займається звуками, що існують у якійсь мові, звуками реалізованими, як вони повстають, якими вони виходять у того, що їх вимовляв. Фонольоґія має до діла з типами звуків, які живуть у мовній свідомости ще до того часу, заки їх зреалізують, заки їх вимовлять, і до того тільки з такими типами, що мають здатність вносити диференціяцію, різницю у значіння слова. Фонетика – царство всіх звуків і їх змін (вони ж і повстають через реалізацію, через відповідну вимову), фонольоґія – царство типових звуків або фонем, вязаних із різницею значіння слова. Коли ми кажемо такі слова, як: під – піт, рій – рий, сад – зад, кава – ґава[1] й т. д, – то д - т, і - и, с - з, и - і – окремі фонеми, бо від них у цих словах залежить різниця значіння слова. Кожна мова має безліч звуків, бо ж ті звуки відповідно до того, де вони, у якій сполуці між собою, зміняються. Зате ж число фонем обмежене. В українській мові, н. пр., є всього 54 фонеми (42 приголосівкові і 12 голосівкових), зате ж звуків є безліч. Фонольоґія лічиться, н. пр., з одною фонемою «л», фонетика знає дуже багато всяких «л», бо ж инше «л» у слові «лавка», инше у слові «,ледви», инше в – «лій», инше в – «лід», инше в – «ловити», инше – «луг» і т. д. В одних людей «л» – зубний звук, у других (під польським впливом, н.пр., у львовян) – губно-зубний; одні околиці знають т. зв. тверде «л», инші – т. зв. середнє, а в деяких буває і тверде й середнє, але тільки – в деякому т. зв. фонетичному довкіллі, і т.д. Усе це – справи фонетики, звучні. Фонольоґія такими речами цілком не займається. Для неї важна одна фонема «л». Є ще й фонема – ль. Це окрема фонема, хоч на неї нема окремого знаку, бо диференціює значіння слова (пор. лава – лява).

•••

З цього погляду виходячи, кожний зрозуміє, що правопис кожного народу спирається на фонольоґічну основу, не на фонетичну. Ми ж маємо у правописі до діла з типами звуків, а не з безліччю різних звуків. Коли в нас говорять, що український правопис фонетичний, то це вислів умовний, популярний. Узагалі фонетичність правопису доводить ортоґрафію до абсурду, нищить для ока будову мови, змінює обрав слова, а незмінність образу слова для нас незвичайно важна справа. Пробував Куліш у 80. рр. XIX. свій фонольоґічний правопис («кулішівку») нагнути сильно у фонетичний бік (писав: ж жидом, ш честю, с тобою; отець, але – оцця, несеш, але – несесься й т. д.) – але ж із того нічого не вийшло. І не могло вийти. Від фонетичних принципів у правописі сильно терплять, аж задихаються – білоруси. І в нас згодом треба буде сильно обмежити деякі фонетичні закони у правописі, або бодай їх переглянути, (н. пр. чергування «в» з «у», «і» з «й»). Раз на все треба покінчити з апострофом після губних та «р», бо він ніде не диференціює значіння слова. Не можна найти в український мові йотованих голосівок після губних, що малиб инше значіння, як вони мають (я, є, ю, ї). Апостроф тут значінь не диференціює, отже він у таких випадках зайвий. Инша справа, що як переходове явище для помосковлених частин нашої землі (н. пр., місто на Наддніпрянщині) – апостроф зрозумілий. Він відрізняє реалізацію українських губних (усе твердих) від реалізації цих звуків у мові московській (у таких випадках – мягких). Але ж з погляду будови української мови, – а тільки вона тут рішає – апостроф непотрібний, вносить тільки заколот, не кажучи вже про зверхній вигляд одного слова, апострофом розділеного[2].

А про «р» та апостроф після нього нічого й говорити. В українській мові є відповідня «твердого» і «мягкого» «р» (пор. рад – ряд), але ж мягке «р» у наших західніх говорах реалізують (вимовляють) різно; Це справи не міняє. У мовній свідомости ця різниця існує без огляду на реалізацію. Таких слів (однакових!), де б різниця виходила з, н. пр. «рьа» (буря) та «рйа» (бурян) – в українській мові немає, і апостроф тут непотрібний, – не має чого диференціювати! Тут ортоепія мусить своє діло зробити...[3].

З погляду фонольоґічного апостроф виправданий тільки у сприросткованих словах, бо тут справді виступає різниця у значіннях слова, пор. «зявище» – «з'явище», «зоре» (кличн. одн. ім. «зоря») – «з'оре» (3 ос. одн. дієсл. зорати). Але ж тоді не можна його обмежувати тільки на позицію перед йотованими голосівками – тому тільки, що так зробила в себе давніше московська ортоґрафія («ъ» тільки перед йотованими). 3 цього погляду дуже добре був продуманий наш правопис до 1910. р., який знав у таких випадках апостроф.

Узагалі треба сказати, що той правопис був куди раціональніший з погляду фонольоґії (а вона ж тут рішає!), ніж теперішній. Ми з легким серцем відкинули «ї» після помягчальних приголосівок, а це з погляду будови української мови як самостійної мовної одиниці, що найменше – прогріх. Не забуваймо, що з усіх славянських мов тільки українська (потрохи й чеська) має таке «і», що мягчить попередню приголосівку (дьіл), і що її не мягчить (діл). Усі інші славянські мови мають тільки або перше (російська, польська, лужицька, білоруська) або друге (сербо-хорватська, словінська, болгарська). Чехи знають подвійне; «і» (т. зв. тверде і .т. зв. мягке), і вони, такі «і», набирають великого, значіння після т, д, н; бо тільки ці три приголосівки в них можуть улягати паляталізації (мягченню), тимто чехи й відзначують докладно обидва роди тих «і» окр. знаками (пор. tу укр. ти 2. ос. .одн. займ. особ., чит.— ті і tі = укр. ті, називн. множ. чолов. роду указов. займ. ten = той, чит. – тьі), бо це сполучене із різницею значіння[4]. У нас докладно відрізняє мова якенебудь ніс (носа) від – нїс (нести), злісний (злість) і – злїсний (лісничий), милі (люди) і —милї (дві, три дороги), тік (де молотять) і тїк (н. пр., потік)... Скрізь характер «і» вносить різницю у значіння слова, є це – фонольоґічний закон (тут важне й повставання таких звуків), і він повинен найти свій вислів у правописі. Для цього і придумали (за анальоґією: а - я, е - є, у - ю, з їх подвійним значінням) значок «ї». Те, що в якійсь частині наших говорів затерлася або й затирається при реалізації тих звуків різниця (фонетичний закон!), ще не доказ, що нам треба у правописі відбігати від основних його вимог, від його фонольоґічности. Автім – це явище вже другісне, нове; воно не повинно затирати ясної характеристичної будови нашої мови. До того, у школі сяк, чи так на це треба звертати увагу при т. зв. ортоепії, себто, правильній вимові, такій, що нашій мові притаманна. Колиж цього не робити, учні виростають у тій думці, що це, мовляв, усе одно – а це і хиба, й мовознавча неправда. Уже тепер не тільки молодь у школі не звертає на це уваги, але і в одному популярному видавництві в польській транскрипції «Заповіту» находимо фальшиву з погляду будови української мови форму: «mylij» (Україні), замісць – «myłij». Але ми – народ «демократичний», «спираємося на широкі маси», боїмося за ті маси, щоб вони, не дай Боже, не робили помилок – і ми викинули за Грінченком після приголосівок «і», обмеживши його на йотоване і (йі); Викинули з легким серцем – повіривши, може, Нечуєві-Левицькому, що «ї» це – галицька видумка, яку ввів до наддніпрянських видань М. Грушевський на те, щоб «знищити українську мову» (пор. Сьогочасна часописна мова на Україні, «Україна», 1, Київ, 1907), що це «ї» заводить таку плутанину, як московське «h» (у нас уже вилазить – чуже мовне думання), хоч це зовсім не відповідає правді, і Нечуй-Левицький виявив у тій статті, що він цієї справи не тямить. Письменник узагалі виступав проти самого значка «ї» (понаставляли, мовляв, «точок» і т. д., лаявся Нечуй), бо ж у своїх рукописах він старався відрізняти обидва «і» (пор. М. Возняк; Куліш, як редактор «Причепи» Левицького, 3. Н. Ш. т. СХLVІІІ.: червонъі губи, ст. 17, кислъі очі, ст. 23; до панъів, ст. 21, 22, 25, противнъість, ст. 48 і т. д., але – сільський, ст. 48; міні; ст. 49, пані, ст. 51 і т.д.), таксамо радив їх якось відрізняти (тільки, не дай. Боже, не значком – «ї», краще вже— апострофом!) у згаданій вище статті («Україна», 1, 1907, ст. 33). Все це здавна підносив відомий мовознавець К. Михальчук – а тепер доводиться це раз-у-раз зазначувати українським лінгвістам по шкільних підручниках та в наукових працях (О. Синявський, О. Курило й т. д.).

Та сталося й, на жаль, не відстанеться. А проте говорити про це треба, щоб бодай у нашій мовній свідомости не затирався цей фонольоґічний закон, коли ми його закинули у правописі. З цього погляду не треба, таких думок, що освідомлюють із дійсним станом справи уважати за «глас вопіющого».

Таксамо прогрішилися ми супроти структури української мови, закинувши означувати на письмі помягчення «с», «ц», «з» перед губними, що після них іде «я» або «ї». І це фонольоґічний закон нашої мови. На це вказує різниця у значінні хоч би слів «зьвір» (звіря) та «звір» (звору). До 1910 р. зазначував цілком справедливо, мягчення цих звуків наш правопис – потім підо впливом Наддніпрянщини, (а тут знов був вплив Московщини, і потрохи давнього історичного правопису) ми перестали ставити в таких випадках мякий знак, дарма що його в останніх своїх виданнях (Дзвін, Позичена Кобза й ин.) зберігав Куліш, хоч за нього стояв усе (й так писав) Нечуй-Левицький (пор. «Україна» ІІ, ст. 21). Які ж наслідки того, що правопис перестав занедбувати той фонольоґічний закон? А такі, що в нас почали, всупереч законам української мови, силуватись вимовляти ті слова так, як вони написані, і ви вже тепер часто почуєте, як молодше покоління виразно говорить: «просвіта, святий, цвох, звір» (замісць: просьвіта, сьвятий, цьвох, зьвір) і т.д. І знову робота школі, знову треба звертати увагу на орфоепію, знову на граматиках треба окремо все це зазначувати...

А все ж цього не було б, коли б ми мали свідомість того, що правопис повинен би мати до діла з типами звуків, з фонемами, які диференціюють значіння слова, що правопис повинен би ту диференціацію відзначувати скрізь, а не тільки деколи, і що реформувати правопис у дусі утилітарності, т. зв. практичності, та ще всупереч структуральним законам якоїсь мови – річ не то непотрібна, але і шкідлива.

А вже найважніша річ – не сплутувати фонетики з фонольоґією, не говорити про фонольоґічні закони, коли вони фонетичні, бо ж це зовсім інші речі.

Примітки[ред.]

  1. Відомо, що московські большевики, «обєднюючи» українську мову з московською викинули знак на самостійну українську фонему «ґ» (бо в московській мові є один знак на фонему ґ та г!). Наслідки цього такі, що в київському радіо чуємо вже: грунт, гудзик і т. д.
  2. Цікаво, що у свойому галичанофобстві Нечуй-Левицький приписує апостроф – галичанам (пор. «Україна», І, 1907, ст.. 22: «Галичани пишуть – з’їзд, з’явитися, б’є, б’ю, п’єса й т.д.), а сам виразно заявляє, що, мовляв, ув середині таких слів, як: п’ять, вязи, луб’яний, мякий, п’яний і т.д. непотрібний ніякий значок, ні ъ, ні ь», що «кожний українець читатиме такі слова, як-слід, по-український” (там таки, с. 26). І це це зовсім справедливо. Бо ж українець орґанічно не може вимовити помягченого губного, а мусить такої вимови аж учитися.
  3. Про те, яка плутанина виходить із того (знов – чуже!), що в чужих іменах (німецьких, польських, московських) після губних не треба ставити апострофа (Вюрцберґ, не – В’юрцберґ, а це «ю» теж – московський законг, що випливає з «мякого» губного!), Виспянський, не – Висп’янський, В’яземський, не – В’яземськиц, див. Укр. Заг. Енц. І, ст.. 686-687). Як українець має московське прізвище, н. пр., Вязлов, то його треба писати з апострофом, коли це – москаль то без апострофа; як українець – В’ячеслав, то він буде з апострофом, як москаль, то – без апострофа й т.д.
  4. Всі дотеперішні спроби викинути з чеського правопису у („тверде” і) – учні роблять тут багато помилок, бо різниці, н. пр., після губних, р, задньопіднебінних у вимові не чути слів – хоч обидва ці знаки й диференціюють значення – з огляду на т, д, н були безуспішні.