Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/VII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Хиба ревуть воли, јак јасла повні? (1880
Панас Мирний та Іван Білик
VII. Хазьајін
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний драгоманівкою.

VII.
Хазьајін.


Ну, а Грицько шчо?

Грицько — не промах. Јак тільки почув, шчо діда в двір беруть: „Е-е, коли так, — мабуть годі на баранах јіздить, годі за вівцьами ганьати, — бо невелика з них користь... Ось, служив-служив, та тільки ј того, шчо на мені... Час, мабуть, про хліб подумати“. Подумав, — та тијіж таки весни ј покинув діда. Виходили на заробітки пісчане, — потьаг і Грицько з ними, скинув через плече косу, а за спину — торбину з сухарьами, лихеньку свитину та не крашчі ј чоботи.

Невідомі місцьа, котрі довелось Грицькові вперше переходити; льуде, јаких јому лучилосьа стрічати, — все це мало незвичајниј пошиб на парубка. На все те він дививсьа, рота роззьавивши.

— Ач, јак льуде живуть! Ач, јак будови помуровали!... јакі двері, вікна повставльали.. всього тебе, јак у воді видно! І шчо то воно коштује?... Адже, јак би взьав цеглину та пошпурив у шибку — мабуть би ј за рік не одслужив за нејі!... Таке багатство, такі роскоші! — думав він, проходьачи широку улицьу величезних магазинів.

Улицьа — справді на диво. По обидва боки сплошним муром, витьаглись у струнку височезні палаці: і білі — јак сніг, і зелені — јак рута, ј блакитні — јак китајка. Пістрота кидалась у вічі. Парубок не знав, на чому зупинитьсьа, на ві-шчо подивуватись: чи на блискучі проти сонцьа, јак кришталь, двері, над котрими висіла, або стојала по боках, здоровенна червона або блакитна дошка з золотоју наковкоју, або з гарним мальунком усьакојі всьачини — машинеріјі, окульарів, хліба, ковбас, свиньачих окост; чи надзеркальні в чоловічиј зріст вікна, з котрих визерали на улицьу, до ладу розставлені — різні золоті ј срібні виробки, пістріли всьакими колірами ситці, шовкові сајети блишчали, мньакі оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, јак живі вабили носа поньухати... По улиці, з одного ј з другого боку, снували лавами льуде; по середині, битіј камінем, гуркотали карети, кальаски, хвајітони; дзеренчали звозчицькі дрожки...

Заробітчане проходили мимо магазина з дитьачими цьацьками.

— Дьадьку Остапе! обернувсь Грицько до одного з својіх: — шчо то?

— Льальки.

— На ві-шчо?

— Панам на играшки...

— А дивітьсьа — шчо то за звір — роззьавив так страшенно рота, не мов тебе ззісти хоче? Гльаньте — јак у роті червоно!... А зуби јакі?! От, јак-би такого випустити, та піјмав він кого на зуби!...

— Хиба, ти думајеш, він живиј? То зроблено з чогось.

— Не вже? Де ж таки?! Ви гльаньте: он јак у јого очі блишчьать!

— То шчо, шчо блишчьать? І очі јому шкльанні повставльали...

— А чого ж він такиј страшниј? І на ві-шчо робити таку страшну играшку?! допитувавсь Грицько, пригльадајучись кріз шкло на нејі.

— Та хај јому цур! Ходімо... а то шче тут по гамалику заробимо.

Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна льалька. „І шчо воно за звірьука? думав він. Грива тобі — јак у коньа; а сам, — бог јого знаје, на ві-шчо зхоже! А льуте мабуть?... Льутішче вовка!... Не даром рота роззьавило, зуби вишчирило... А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Наврьад, чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від најдужчого чоловіка... А чи ја б то јого подужав? Ні, мабуть... І Чіпка б, мабуть, не подужав... а вовка він раз сам на сам одігнав від овець... Цього наврьад чи одженеш... І де воно заведетьсьа таке!... Господи ти, міј милиј...“

— Дьадьку Остапе!

— Чого?

— Шчо воно таке за звірьака ото? питаје знову Грицько, јак перејшли вони улицьу з магазинами, та јшли трохи глухішоју. —

— Та ја ј знав, јак јого звати, — та забув!

— Кого там звати? питаје третіј чоловік.

— Звірьаку... Там ми бачили в вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззьавило, не мов тебе проглитнути збірајетьсьа, — одмовльаје Грицько.

— А хвіст довгиј?... на конці з китицеју?

— Еге-ге!

— То — лев.

— Лев?! вимовив здивовижениј Грицько. — Шчо ж то воно за лев?

— Звір такиј... Царь над звірьами...

— Царь?!... Так ото тој царь!! А нестеменниј тобі царь! Уже, мабуть, шчо тільки він не скаже, то кожен послухаје. Бо де јого такого страховишча не послухати?

— А звісно. На те він і царь, — одмовльа чоловік.

— Та мабуть же він і здоровиј дуже, сильниј?

— А вже ж — сильниј: сильніше від усьакого звіра.

— Јак же јого ловльать такого? пита Грицько.

— Јак? Звісно, — јакось ловльать... прирозуміли јакось, коли, — кажеш, — держать у хаті.

— Јого, мабуть, один наш царь тільки ј зможе піјмати; а нашому братові — не сикајсьа! каже Грицько.

— Так! царь тобі ловитиме! — увернув дьадько Остап. — Пошле таких, јак ти... от і лови!

— А шчо ж у нас нігде такого не чутно, шчо б ловилосьа?

— Та воно у нас не водитьсьа.

— А де ж воно водитьсьа?

— Десь за морем.

— А хіба за морем је земльа?

— Бог јого знаје. Видно је, коли цеј звір зза морьа.

— А чого ж старі льуде кажуть, шчо за морем уже землі немаје, а тілько три коти... на них і земльа держитьсьа...

— То, може, воно там, між тими котами, ј водитьсьа! — одказав третіј чоловік. Розмова на цім обірваласьа.

Ішли вже заробітчане мовчки, нога за ногоју, кожен сам — з својеју думкоју.

Вијшли з міста в поле на битиј шльах. Тут уже инчі речі клопочуть Грицькову голову; инчі думки захопльујуть јого серце.

Серед широкого ј просторого степу, рівного јак долоньа, над котрим носивсьа тільки бујниј вітер, та чорниј ворін коли-не коли скрикував над головоју, прорізујучи звонко обвітрьа својім дужим крилом, або степова чајка кигикала, з купин на купини злітајучи — мов за дітками плакала мати, — тут јому думка розмальовувала картину за картиноју... То перед јого очима виводила обстави городського житьтьа, бучного, шумного, клопотливого. — Усе те ревло та клекотіло, јак вода в прірві, ј льакало јого својіми роскошами, біганиноју, вигуками, та викриками. Заквилила чајка — ј разом перенесла јого думку на село, в тиху сільську хатину, нагадало про жінку, про діток... Жіночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в нејі до-ладу јакось не тільки в хаті, а ј у роботі: швидко вона повертајетьсьа, діло горить у нејі в руках — чисто, гладко... Дивитьсьа він на јіјі роботу, а самого жаль бере, шчо вона так працьује. Він аж розривајетьсьа, шчо б најбільше зачепити, најважче самому зробити, а жінці шчо б менче зосталосьа, шчо б вона не натрудила својіх білих рук. Хај коли ј робить, то — так, не нароком, мов дльа играшки, а не від нужди. — А пријде свьато, недільа, підуть вони у парі до церкви, з церкви — обідати; післьа обіда — польагајуть спочити... А тут — дивись: Івась або Василько прилізе, стаје дибки коло матері, спинајетьсьа јіј на руку — не даје задрімати.

— Піди, Івасьу, піди гратисьа, каже мати, поки тато задрімаје...

— Ді-ма-је... ма... лепече дитина.

А тато чује це, дивитьсьа на дитину крізь віјі ј серцем радіје... Син одступив од матері; дибаје малими ногами до јого. Він умисне повернув на бік голову — скоса погльадаје на дитину.

— Бач, бач! збудив батька, — каже мати: — не дав спочити...

— Бу-див... ци-ти... одно лепече дитина.

— А батько візьме прута, та — аж-аж-аж-а!

Дитина стојіть, пильно дивитьсьа то на батька, то на матір.

— Жа-жа!... жа-жа! — промовило ј собі за матірју, замахујучи малоју ручкоју коло батькового виду.

— Ој, ти, сучиј сину! за шчо ти бјеш батька? Ось постіј: ја тебе закину, — обізвавсьа він; підвівсьа, бере на руки дитину — гојдаје. Дитина лежить — усміхајетьсьа. Жінка льубо-пријазно погльадаје то на дитину, то на чоловіка...

— Нічого б ја в світі не хотів, — шептав Грицько серед таких думок, — тільки б хату теплу, жінку льуббу, та малу дитинку! А то б — усе мав... хліба б ми заробили за літо, та ј зажили б цілу зіму!

Голубльачи таку думку в серці, непримітно переходив він безкрајі степи без утоми, безвідні довгі шльахи без пекучојі згаги; — тільки ј бажав, шчо б швидче стати на місце, заробити грошеј, вернутись у село, купити дворишче, оженитисьа, та ј зажити тихим сільським громадьанином.

— У місті дуже багато крику та галасу, а в селі најкрашче — ј тихо ј вільно...

Пријшли вони на місце. Грицько не кидавсьа својіх. — Цілоју громадоју стали вони на косовицьу до сіна, а потім до хліба.




Легка тому робота ј сама најважча, сама најзабарніша, хто јіјі робить по својіј волі, за-льубки, — хто пестить у серці надіју, шчо не марно вона јде, шчо через ту роботу він засьагне свого шчастьтьа, котре шче ј не видне, шче не чутно јого ј шелесту, котре десь далеко-далеко, шче за скількома роками праці, нужди, всьакого горьа, мальује јого думка рожевими квітками надіјі... Легко тому за всьачину братись, — робить він, јак віл, без утоми; — працьује, јак хазьајін, завжде веселиј, покіјниј.

Так робив Грицько весну ј те літо. За цілиј день випускав косу з рук тільки тоді, коли треба було попојісти та виспатись. І спав він ту коротеньку, літньу нічку мертвим сном, јаким тільки спить чоловік, виморениј важкоју роботоју. А тільки шчо світова зорьа зајмаласьа, починав жевріти схід сонцьа, — знову в Грицькових руках звивалась коса, јак та гадьука, по рівному степу. Хазьајін згльанувсьа на јого шчиру працьу, похвалив јого ј набавив трохи плату.

— Либонь ти, Грицьку, мајеш думку городи та села закупити, шчо так нальагајеш на роботу! казали јому земльаки-сельане.

— А шчо? усміхајучись, казав Грицько. Чого тут дивитьсьа? Узьав косу, — чеши!

— Гльади лишень, шчо б очкур не урвавсьа, — хто небудь шчипне.

— Не біјсь: не твојејі натури! одкаже Грицько, та ј знову за косу.

Одначе, јак не шчиро нальагав Грицько, јак з мочі не рвавсьа, а пријшлосьа під осень лічити заробітки, — тільки сотньу ј налічив!

— Воно ј добре, дума сам собі, оже все таки трохи. Шчо ти з сотнеју вдіјеш? Поганенькиј грунт можна купити, — так же до грунту шче багато треба. Де ти, об ві-шчо руки зачепиш?... Хіба на зіму зостатись?

І справді Грицько зоставсьа. Сельане пішли назад до-дому, а він потьаг далі до Ростову. На дорозі зустрів він таких, јак і сам.

— А куди? завжде питали јого подорожні.

— До Ростову.

— Не ходи до Ростову, — ходім до Херсону! рајів јому один з них.

— Чому?

— Там малиј заробіток, а в Херсоні на корабльах дуже добриј.

— За те ж далі.

— На півтижньа... То шчо? Ходім!

— Та чи ходімо, то ј ходімо, — подумавши, одказав Грицько, та ј пішов з льудьми.

Пријшли вони в Херсон шче зарані, обіјшли город; роздивилисьа; пішли на пристань.

Лиман перед јіх очима — скільки засьагнути — лелів; по јому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними ј параходи снували. Льуде на пристані, јак черва ворушилисьа, бігали, всьаку всьачину виносили, кричали, гвалтували.

— По полтиннику од сотні дошчок! кричав хазьајін з плоту. Народ біг туди.

— По три семигривенники! кричав з другого, — і народ, јак хвильа, кидав цеј плот, — перебігав до другого.

— По карбованць у день! кричали з судна.

— По карбованцьу з четвертаком! По півтора! —

Усьак викрикував своју ціну! усьак бігав, јак несамовитиј, од одного судна до другого, де більше давали; — од плоту — до плоту... Сторгувавшись в ціні, робітники залазили на плот, або на берлину, вијмали з відти усьачину; і не рідко по појас у воді — виносили на головах дошки, бочонки, качали на верьовках сорокові бочки.

Став і Грицько до одного плоту. За день — мало не три карбованці заробив.

— Еге! подумав він, — та це місьаць отакојі роботи, то ј багатирем станеш!

Оже-ба! Раз — така робота не шчо-дньа ј трапльајетьсьа, а в друге — з кожним днем міньајетьсьа ј плата за роботу: то більшаје, јак багато товару присуне; то менчаје, коли дві чи три берлини... Одначе плата за день ніколи не падала від карбованцьа; за те більшала иноді ј до пјати. Все таки далеко користніше косовиці!

Грицько радів, дьакував у душі порадників. А робив — јак тој віл, цілиј день; спав на голіј землі або на колодьдьах; уставав тільки шчо на світ благословилосьа, та знову за роботу бравсьа: навіть мало шчо ј јів, та ј то все на ходу: пильнував, надолужав, јак би більше заробити!

Пізньојі осени, јак уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не коли приходили, роботи треба було дожидати дньами, а не часами. — Грицько полічив својі бариші: дві сотні з лишкоју лежало в јого в кешені!

Грицько радів, јак мала дитина. Тепер јого надіја, шчо, јак виходив на заробітки, шче тільки мріласьа, — стала виразніше виступати перед очима: ј огород, з садком, і нова тепла хата мов уже лежали в јого в кешені... Воно б таке, шчо ј до дому — жінки пошукати, та зіма застукала.

— Јакі тут у вас заробітки зімоју? — питав він знајемих херсонців.

— Очерети косити, — рајіли ті.

Пішов Грицько очерети косити.

— Все ж таки, хоч на ті гроші проживу та одьагнусьа, а весна настане — зараз і потьагну в Піски!

Минула зіма; наступила весна. Знову закипіла робота то на пристані, то в полі.

Залишив Грицько думку вернутись по весні до-дому: одіклав на осінь. „А, може, тим часом надіјде хто з својіх, то тоді вже разом!“

Грицько не помиливсьа: пријшли весноју пісчане; роспитујуть — јак, шчо, до чого; росказујуть за Піски — хто оженивсьа, хто заміж пішов, хто вмер; росказујуть, јак трохи крепакам позначилосьа неволі, јакі податки...

— А Чіпка, — јак зажив, коли б ти знав, Грицьку! хвальатьсьа јому.

— А шче не одруживсьа?

— Шче. Та дурниј буде, јак не оженитьсьа... Мати шчо-дньа гризе голову; так усе одкладаје, та ј одкладаје: не маје каже по мені пари!

Грицько ј тому радиј.

— Ми з ним пасли вівці. Він парень добриј, та тільки чудниј собі. А тепер, кажете, зажив? От, і добре!

Витрудив Грицько руки ту весну, ј те літо; а в осени — вернувсьа з својіми в Піски.

Јак тільки пријшов, зараз кинувсьа вишукувати грунту. Тоді јіх не труднаціја була купити; козаки, почувши за Кубанські пустоші, шчо казна оддавала виселеньцьам, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезниј огород з новоју хатоју, з повітками, потребом, колодьазем. За все те шчось півтори сотні, чи шчо.

Купивши грунт, почув себе Грицько зараз инчим, — не мов на аршин виріс, на корх потовшчав. І льуде заговорили в селі: „От парубок! от хазьајін!“ Батьки та матері гострили на јого зуби, јак на користного жениха, — особливо убогші. Та Грицько тепер зовсім инчими очима дививсьа на льудеј! до богачів горнувсьа, а на голоту дививсьп з горда.

Між парубками він поводивсьа з висока. Јак же лучалосьа јому вијти на улицьу, або піти куди на вечерниці, — він зараз пускав јім ману в вічі. Де, мов, ви бували? шчо видали? Шчо ви знајете?... Ось, јак ја був... отам і там!... Та иноді почне верзти таке, јак тој москаль, шчо вернувсьа в рідне село по білету. Хлопці слухајуть, уха розвішавши, роти пороззівльавши. А він — таке плете, шчо ј на голову не налізе! Правда, дівчата, постерігши від разу такі бальаси, по својіј жартовливіј натурі, часом і геть-то сміјалисьа з јого, пришивали квітки јому прильудно, а про те на самоті кожна думала: — От би за Грицьком бути! Хата је, огород је, та ј грошеньата, мабуть, водьатьсьа... не треба б на першиј раз дуже ј працьувати... От би добре!“

Оже Грицько, хвастајучи својеју бувалостьу, пишајучись својіми достатками, сам тепер думав не про убожество. Јому бажалосьа до свого добра приточити шче ј жінчине, шчо б вијшло одно, та велике! Отак поміркувавши сам з собоју, — засилаје він старостів до најбогатчого козака Лози, котриј шчо року посилаје в дорогу паровиць по десьать за сільльу та за рибоју. Так же ј Лоза Грицьковојі натури. Він думав мати зьатем не простого козака, не такого, шчо колись у драних штаниньатах за вівцьами бігав.

— Шче моја дочка не багато хліба перејіла, сидьачи дома, — одказав Лоза старостам.

Це трохи збило пиху Грицькові, осадило јого на низ. Він притих, присмирів, навіть зајшов јакось до Чіпки, котрим почав був гордувати, — та не застав дома.

Оселивсьа Грицько на зіму в чужіј сімјі, в котројі купив город з уговором, шчо вони житимуть до весни у проданіј хаті. Пристав у сусіди, хоч і в својіј хаті, та ј почав роздумувати: јаку собі жінку брати. Хочетьсьа ј багачки; хочетьсьа, шчо б була ј уродлива. Довго він міркував собі, перебрав у думці всіх дівчат на селі, — та сам не счувсьа: јак і коли закохавсьа в сусідчину најмичку — веселу, моторну ј робочу дівчину, хоч і невелику красульу.

Христьа — так јіјі звали — зосталасьа малоју післьа батька-матері. Родичі, шчо можна було, рознесли; — осталосьа тільки днів на пјать польа, та ј тим орудував дьадько, у котрого сперша вона ј жила. Јак підньалась на ноги, — бачить: скільки не роби на дьадька, нічого собі не придбајеш. Так вона кинула дьадька, а сама пішла в најми. Перепелиха, заможна козачка вдова, шчо жила не далеко од Грицьковојі хати, наньала Христьу. Зажила вона в Перепелихи, јак у себе дома. Перепелиха була вже стара льудина, добра, жалісна. Вона жила великоју сімјеју, — з дочками, сиротами-внуками, за котрими треба було пригльанути, нагодувати, напојіти. Христьа — молода, весела, шчебетуха, працьовита дівчина; — дьадина шче змалку не давала ногам та рукам јіјі одпочинку, призвичајіла до роботи. Хазьајка вподобала најмичку; најмичка — хазьајку. З боку дивльачись — Христьа не најмичка, а дочка рідна.

Так оцьа то Христьа, низенька, чорньавенька, не дуже хорошојі вроди дівчина, јакось не нароком запала Грицькові в серце. Забув Грицько про великиј посаг, јакиј думав затьагти за жінкоју; годі думати про јакусь незвичајну красу, — давај лицьатисьа та женихатисьа з Христеју... Не довго ј тьаглисьа јіх льубошчі: післьа водохрестьа заслав Грицько старостів до Христі, а через тиждень наші молоді ј побралисьа.

На весну одібрав Грицько в дьадька Христину земльу; купив парку биків та корівчину за остатні гроші, јакі заробив, плоти розбирајучи, очерети бјучи, та ј став тују земльу орати, спрьагшись з таким же, јак і він, не багатим козаком — сусідом. Зажив Грицько тихим пахарським житьтьам, — хоч не таким, јаке јому за парубоства думка висновувала, а все таки гаразд, — так јак і льуде.

З жінкоју Грицько жив мирно, льубјазно: ні лајки, ні сварки не чула јіх простора, весела хата. В будні — обоје вони працьували; в свьато — ходили вкупі до церкви; по обіді — спочивали, або куди в гостину ходили, або в себе гостеј пријмали... І стали вони між льудьми поважними хазьајінами, чесними, робочими льудьми, добрими сусідами, на вдивовижу пароју...

— От, з кого беріть, дітки, примір, јак у миру жити! — не одна, не дві матірки радили својім дочкам з зьатьами, або синам з невістками: — з Грицька та Христі... Він зоставсьа сиротоју, і вона сиротоју. — А шчо з них вијшло? Чесноју працеју он-скільки надбали! Чесно вони ј поживуть јого... у миру, та в ладу, јак брат з сестроју... ніхто з них і не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дітки, треба на світі жити!