Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXIX

Матеріал з Вікіджерел
Хиба ревуть воли, јак јасла повні?
Панас Мирний та Іван Білик
XXIX. Лихо не мовчить
• Цей текст написаний драгоманівкою. Женева: H. Georg Libraire-Editeur, 1880

XXIX.
Лихо не мовчить.


Поховавши Максима, Јавдоха сама побојаласьа на хуторі жути. Підмовльала дітеј, — вони не захотіли. Тоді вона спродала дворишче, спродала все, шчо можна було спродати, та ј перебраласьа до дітеј. Разом з неју вступило ј нове лихо в Чіпчину хату.

Перше всього матері не помирилисьа. Јавдоха була пишна, горда. Јак тільки оселиласьа, зараз почала все на свіј лад перевертати, господарством заправльати. І те не так, і друге — не до ладу, ј третье — не на својім місці стојіть! — Мотрьа — з молодих шче літ зсушена то працеју, то нуждоју — суха, јак опеньок, тиха, бідненько зодьагнена — довго мовчала, потакала Јавдосі… Одначе не видержала. Јавдоха шчось уже стала дуже верховодити, за вішчось крикнула на Мотрьу. Мотрьу розібрала досада, вона обізвала Јавдоху паніјеју; а Јавдоха налајала Мотрьу нишчоју, дармојідкоју… З того ј пішло… Лајка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дньа, шчо б вони між собоју не лајались…

Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, ј вона, шчо б не сердити ј матері, ховаласьа од тих буч та сварок — або в себе в хатині, або в Христі. Вона рада була зіјти куди з двору, шчо б ні чути, ні бачити! Јак же вже ј јіјі зачіпали чим, то — звісно, јак дитина, — вона тьагла материну руч. Чіпка ј собі — хоч і бачив, шчо мати ні в чому не винна, — державсьа руки жінки, а за неју — ј тешчі. Довелосьа Мотрі таке житьтьа, шчо хоч без вісти тікај!

— Казала ја тобі сину, — жаліласьа иноді Мотрьа Чіпці, Јак уже ј јому тешча зальлье за шкуру сала, — казала: не бере багачки… ні тобі житьтьа не буде, ні мені, старіј, спокоју!

— Потерпіть, мамо, шче трохи. Шчо ж робити? Це все вона верховодить… вона бучу збиваје… Поки јіјі не було, — було тихо ј мирно, все гаразд; а јак стала — все так і пішло до гори дном… Покорітьсьа, мамо.

— Не буду ја, сину, коритись, чорт зна кому. Крашче піду в льуде, та льудім покорьусьа, ніж мені јіј кланьатись за шматком хліба, шчо від тебе заробила…

Чіпка розсердитьсьа шче дужче. Вијде з хати, — або до Грицька піде — розвести своју тугу, або коло худоби порајетьсьа, а иноді ј зовсім з двору зјіде в јармарок куди, — та не вертајетьсьа днів три, або ј чотирі.

— От, бач! викладаје тоді Јавдоха Галі: — це вона, вона все вас розстројује… це вона стара відьма, бунтује вас, підбиваје јого! Жило б старе лубја, коли зобуте, ј зодьагнене, не голодне ј не холодне… Так ні! Шче ј кирпу гне… мов јіј гірше тепер, ніж тоді, јак нужу годувала!… Сказано, — злидні! Јак парші трохи одкидали, — зараз і вередувати…

Вернетьсьа Чіпка до дому, стане јому Јавдоха викладати, — на Мотрьу клепати. Роспалитьсьа він на матір, — дивись: на Мотрі все ј окошилосьа… Заплаче було бідна, одна в кутку на печі сидьачи, та ј годі.

Такі безперестанні бучі та гризньа доливали отрутоју ј без того вже отрујіне житьтьа Чіпчине. У својіј хаті він був, јак чужиј: вона јому остогидла. Јому було в ніј душно, тісно; серце забажало волі; душа — простору. Він почав згадувати старе товариство…

Грицько з својіми завсідними жалобами на втрати, з својіми розмовами про достатки, про худобу, з својеју жінкоју, — тихоју ј доброју молодицеју, — з усім напрьамком свого тихого пахарського житьтьа, — здававсьа јому тепер нудним, сумним. Він слухав јого жалошчі, позіхајучи, — а думка, рьадом з розмовоју, мальувала јому инчиј побит житьтьа — шче до заручин… Там — хоч і горілка лиласьа, јак вода, хоч хто ј верзьакав, з пјаних очеј, кат-зна шчо́, — та все те жило, мучилось, льубило, кльало… То житьтьа було, хоч і під пјаноју облудоју. А тут — тихо та сумно, јак у болоті; сонно, німо, јак серед мертвого царства; а дома — гірше, ніж у пеклі!

Шчо б хоч трохи одвести ту самотньу тугу, Чіпка почав перекидати лишньу… Та — добре тому пить, чиј хміль спить. А Чіпчин хміль не спав: він јого шче дужче мучив, јак огнем пік і без того палке серце… Він тоді сердивсьа на всіх і на все. Тешча јому не вгодить; мати бојітьсьа; одна шче Гальа маје над ним вольу: він јіјі все шче кохаје ј поважаје. Оже иноді ј јіј доставалосьа. Він доскипувавсьа до нејі: то чому вона не хоче најмички наньньати, то чому те та друге ј доси не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі: то сьаку, то таку всьачину видере, та ј присікајетьсьа

Гальа слухала все те, — иноді одмовльала, иноді мовчки плакала, а иноді чогось бојаласьа… А з-під-тиха-тиха серце јіјі шчось недобре вішчувало, боліло, нило…

— Чіпко! — иноді в ночі, јак усі поснуть, вона обізветьсьа до јого. — Шчо з тобоју сталосьа?… Ти почав вередувати всім… Все тобі не льубе, не миле, все остогидло… Не вже правда, шчо все остогидло?…

Те питаньньа було јому гіркоју докороју. Він почував себе винуватим перед Галеју: він даремно присікувавсьа до нејі… Тепер јіјі журливиј голос разом голубив і докорьав јого.

— Гальу, рибонька моја! шепче він: — тьажко мені… важко… Сам не знају, де б ја дівсьа, куди б себе запровадив?… Хоч-би діти були… Може б вони розважили моју тугу… чи не розлепетали б вони мого суму?…

— Чого ж тобі важко?… Хіба тобі ј коло мене важко?… І зо мноју сумно, Чіпко?

— Ні… ні, Галочко!… з тобоју мені весело… коло тебе мені так легко… хоч би матері не лајались, — хоч би вони в миру жили… А то — шчо дньа гризньа, шчоденна лајка…

— Чи ја ж винна тому, Чіпко? Ја б сама рада, колиб вони помирилисьа, поједналисьа… Так же бач: ніј чого не вдіју! Така вже в обох натура: кожна кожні- не хоче ј на крихту вступити…

— Ој, ні… Ні, Гальу — не те… Ја бојусь, коли б ја не занапастив твого віку, — перескакујучи на друге, шепче Чіпка. — Ја б оддав половину житьтьа свого, аби ти була шчаслива… Так же, бач: не маје шчастьа, не маје добра! Јакесь лихо з самого малку мене окривало, — з самого малку воно вчепилосьа за мене, ніјак ја від јого ні одібјусьа, ні одгребусьа! Јак тој ирод, залізло в саму душу, — та ј душить, та ј вадить, та ј каламутить усім… Он — колишнье товариство (недавно бачив) веселе, шчасливе…

Гальа почула — звідки вітер віје, куди хилить… Вона бачила, шчо чим далі, то все Чіпка від нејі одходив та одходив… Вона бачила — серце јіјі правду, казало, — шчо не вдержати јіј уже Чіпки більа себе, шчо јому остогидло таке жатьтьа, — не вдовольньало јого… І вона тихо-тихо, потај од Чіпки, нишком плакала… То вона спускаласьа в своје недавнье шчастьа, роздивльалась на јого, перевертала, розгльадала — без того гарьачого пошибу перших льубошчів, котриј перше не давав јіј јасно гльанути на житьтьа јіх, — розбірала погльадом сторонньојі льудини. Післьа таких розгльадин, та рахуваньньа самојі з собоју, — вона перельакалась својіх думок… Вона справді не була шчасливоју, не принесла ј Чіпці шчастьа: вона не була матірју, — та чи ј буде!… І падајучи перед образом, молила Пречисту згльанутись на јіјі сльози…

А тим часом Чіпка робивсьа все смутнішчиј, злішчиј, нетерпиливішчиј…

— Ти б, Чіпко, коли тобі обридло так жити, — кликнув товаришів, погульав би з ними: може б, хоч трохи розігнав своју тугу, — раз сказала јому Гальа, бачивши, шчо не переливки.

Вона захотіла ввіјти в те товариство тихим јанголем-спасителем, навчити запеклі харцизьацькі душі, пјані голови — льубові до льудеј, до јіх мирних звичајів, до раз заведеного мирного житьтьа, Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати своју силу, шчо пручаласьа, рваласьа на вольу, переступала звичајі, топилась у гульні, в горільці; пјаним головам одрадна була несамовита свавольа, котра б не знала ні в чому припону, заборони, бујна та шумлива, јак самиј хміль… Јіх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного житьтьа! Не з јіјі мньакоју, до спокоју, до тихого шчастьа, похилоју натуроју, не з јіјі розумом, тонким та гнучким, рујновати було ту башту кріпкојі волі… Туди треба було не Галиного серцьа, льубльашчого, теплого, — а каменьу дебелого та холодного, шчо јого ніколи искра льубові ні ростопить, ні нагріје… Тијі волі не звојујеш слабоју рукоју!

Гальа побачила, шчо вскочила з Чіпкоју, јак риба в невід — і… заплуталась. Стала вона побиватись, борсатись, трепетатисьа… Шурхнула јак пліточка, в першу дірку — ј вискочила на чисту воду… а Чіпка зоставсьа в неводі!… Вона за ним убиваласьа, сумувала, плакала. Та він того вже ні чув, ні бачив. Він тепер, знај, співаје про неправду льудську; кльане земство, котре јому не далосьа в руки; лаје здиршчину, котру лајали всі небагаті льуде; бідује з крепаками, будить у них жаль, шчо вони одурені, шчо јім одвели нікуди невгодні землі; допомогаје јім грішми, коли пристајуть за подушне зборшчики; бенькетује з ними — ј часом, заливши очі, викрикује, шчо час би ј покарати… А пријде до дому — ј пјаними руками пригортаје до пјаного серцьа своју Гальу, не примічајучи палких сліз на јіјі очіх, та смутку на змарнілому личку…



Настали часи инчі, завелись порьадки другі в Чіпчиніј хаті. Привітна ј тиха својім спокіјним сімејним побитом, стала вона тепер притоном гульні пјанојі, несамовитих реготів, співів… Јавдоха, звикши до гульанок замолоду, згадала јіх на старість, — допомагала зьатеві в јого затіјах.

Оце в суботу, під недільу, або в свьато, завернуть до Чіпки старі товариші: Лушньа, Пацьук і Матньа. Уродитьсьа баклаг горілки; страва всьака. Јавдоха порьадкује. Гальа куди-небудь у куток забјетьсьа; сидить мовчки; дивитьсьа, јак јіјі чоловік гульаје; слухаје, шчо верзуть јого товариші. А Мотрьа — аж на піч залізе, шчо б хоч не бачити того нічого…

Чіпка сидить з товариством за столом; чарка літаје за чаркоју — задурьује јім голови; крики, співи та реготи окривајуть усьу хату, виривајутьсьа крізь вікна на двір… Иноді зачне хто бальаси точити, про својі походеньки росказувати. Јавдоха слухаје, сміјетьсьа, радіје; Гальа — сумује; Мотрьа — спльовује не печі мовчки… „Хоч би смерть швидче пријшла, — думаје вона, — шчо б ні чути, ні бачити такого!…“

Најбільше Лушньа розказував. Јак музика, тільки поведе смичком по струнах, — і заговорьать вони то зично-радісно, то журливо-плакучо, — так він својім јазиком граје по льудських душах. Росказује одно, — всі за животи берутьсьа, та регочутьсьа; почне друге, — жаль серце, не мов каменем, давить, на очіх виступајуть сльози… Частіше всього він льубив згадувати про своје молоде житьтьа, про своју матір. Оце ј зачне було:

— Мене мати привчала красти шче змалечку. Бувало, посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба, — та ј украдь у нејі так, шчо б не бачила! А побачила, — зараз бити… А дубець у руках червониј та гнучкиј, — аж свистить… Ја вже, бувало ј сим, і тим боком… угледить — так і стьобне дубцем по руці, аж синьа попруга, јак пјавка, кругом обівје руку… Ја закричу не својім голосом, та до нејі: і „мамочко!“, ј „ голубочко не буду… не буду!..“ Обнімају јіјі… одніјеју рукоју нахильају за шију, а другоју, — дивись, — шматок уже ј потурив у пазуху. Огльанетьсьа вона, — не маје шматка… Тоді ј пожалује ј јісти дасть… А так — за цілиј день не јістимеш…

— Була колись і цьому правда! журливим голосом вимовить Гальа, хитајучи головоју.

— От, хај мене хрест побје, коли не правда! — Та потім і каже: „ти не думај, сину, шчо ја тебе по дурному бју: це ја тебе на добро вчу! Виростеш, дьакуватимеш… Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить… А в пана — вишукај, а вкрадь!…

— Бо пан з льудеј надрав, — уверне Чіпка… У пана своје одбери…

— Еге ж… Пан усе набрав з льудеј, пан і льудеј брав… От моју матір — адже взьав! Та спасибі јому, ј мене на світ пустив…

І почне було росказувати, јак јого матір привели в двір, у горниці до пана, јак вона всього бојаласьа, поки з паном не зазналасьа, јак пан радів, коли знајшовсьа в нејі він, „Тимошка — добриј молодець…“

— Пан радиј: мені радиј, і матері радиј… держить нас у горницьах, не випускаје нікуди. Мене иноді пестить, гојдаје. А став ја на ноги спиньатись, то все медьаниками та цукерками годује, та гривениками дарује. Мати дивитьсьа, та радіје. І така тоді до мене добра! Напуваје мене чајем; у панських пуховиках положить спати; закутаје в теплі одіјала; схилитьсьа наді мноју — ј довго-довго дивитьсьа, а потім шче довше цілује… Роскіш мені була! Коли це пријіздить син до дому з школи: вивчивсьа вже, — прогнали з школи… Јак угльадів це: — „вон! вон з двору! шчо б духу не чутно було!“ — Пішла між ними гризньа та лајка шчо-денна; мати моја шчо дньа плакала, та все мене ховала од панича… Увірвалосьа зразу добро наше!… Мучивсьа-мучивсьа ото стариј пан, та ј перевів нас з горниць у нову хату, шчо за кузнеју була. Там нас і поселено. Ото јак перевели нас, — трохи угамовались у горницьах… Нічого! Живемо ми собі в двох з матірју; до нас частенько ј стариј пан забігаје: матір жалује; мені гостиньці носить… Коли це, — кажуть, — панич женитьсьа. І оженивсьа. Узьав собі дочку вашого, — чорну-чорну, јак плашчувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, шчо аж через губу в рот загльадав, — з јазиком здоровкавсьа… Јак ото одруживсьа, — так і похмарило одразу всім. Не було того дньа, шчо б не чутно було плачу на стані!… Та ј старому панові, видно, не медьано стало: посивів стариј, з тіла спав, на виду подавсьа, почав перекидати лишньу… Бувало, встане, в ранці рано-рано, викраде таку годину, шчо шче син почиваје, — та до кльушника Јакима. А Јакимові наказано: јак тільки забачить, шчо пан повернув за кузньу, — шчо б зараз біг і казав јіј… То він було до Јакима: „Јакиме! голубе міј! Ја вже тобі стару жильетку віддам, — тільки мовчи, не кажи!“ — Јаким гльане на јого: стане јому жалко старого пана, шчо колись усім орудував, і самим Јакимом, а тепер — стојіть перед ним згорблениј, труситьсьа, та так жалібно просить…

— Ідіть, каже, тільки не барітьсьа, бо вже швидко молоді повстајуть… — Він тоді підтьупцем до нас: — „А де мати?“ питаје мене. — На вгороді, або де там, — одкажу.

— „Піди лиш, поклич“. — Та ј ткне мені копіјечку в руку. Ја, бувало, на одніј нозі поскачу. — Пријде мати; сьаде він проти нејі, дивитьсьа; згадаје давнье — та ј заплаче, жаліјучись на сина та на невістку. — „Благородне, кажуть званіје порочу… Дурні! Јаке там у біса званіје, коли мені жити не добре, — коли мені нема ні в чому волі?… Спершу, каже, ја хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести ј на вольу випустити за твоју службу… А тепер — не можна… невільно мені в тому… ні в чому не маје мені волі…“ — Та схилитьсьа на стіл головоју, та ј заплаче. Мати дивитьсьа на јого, та ј собі плаче. А ја, бувало, пришчурьусь собі в куточку, та нишчечком і думају: чого вони плачуть обоје?… Оже не довго пан шчось і пожив післьа того… Зажуривсьа, та ј умер. Јак почула мати, то цілісенькиј тиждень тужила, јак божевільна, не својім голосом, а мене била шчось з місьаць — хто јого знаје ј за вішчо… Швидко нас знову в кухні забрали: матір — дивитись за дробино́ју, ј мене з неју… А в кухньах — нужда… голодно ј холодно! Мати ј давај красти всьачину: сальцьа було вкраде, — мені дасть, пупок або печінку з печенојі вутки… Піјмали јіјі јакось раз на крадіжці, ростьагли, та ј одідрали, јак кішку, — на силу встала… Оже не покајалась, не покинула свого ремесла… почала ото ј мене вчити. І, спасибі јіј, таки вивчила!

Слухаје Јавдоха такі речі, та підхвальује “доброго молодцьа“, шчо не забув науки. Гальа сидить сумна-зажурена: жалко јіј старого пана, жаль Лушньовојі матері, страшно такојі неволі… А Мотрьа на печі журитьсьа, шчо јіјі син з таким товариством гульаје: вона стиха шепче: „господи! і вродитьсьа ж така дитина на світ… отаке на матір сплести?! Сказано: нема бога в животі… ирод!“ — А Лушньа за те, шчо добре вміје јазиком молоти, частује товариство, примовльајучи: „Шчо б пани здорови були, шчо б нам худібки придбали!“

— А сами сконали! — кінчаје Пацьук.

Иноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі јому були такі гульбишча, а надто ті гострі кольучки, јакі часто ј густо заганьав јому в серце Лушньа, або хто другиј з товариства.

— А шчо, Грицьку, — чи пшеницьа вродила? — почне, бувало, з-далека Лушньа, натьакујучи на завсідні жалошчі Грицькови.

Грицько мовчить, мов не до јого річ.

— Шкода! — одмовльаје замість Грицька Пацьук: — тепер настали такі літа, шчо пшеницьа не родить…

— Чому не родить? — одгризнетьсьа Грицько. — У такого јак ти, то ј не родить, бо чорт-маје на чому родити… Хиба в роті посіјеш?

— Ні, Грицьку, — знову Лушньа: — тепер і земльа стала, шчо ј на землі не родить! Ти јіјі потом обливајеш, сльозами благајеш: уроди бо, сира земле! А вона, бісова, глуха ј німа: не чује ј не роде!

— Та ј приходитьсьа льудім на нејі жалітись, — піддержује Пацьук. — А кому ти на земльу пожаліјешсьа?… Хиба иноді побачиш багатого товариша, або кума, — пожаліјешсьа јому — чи не згльанетьсьа бува?…

— А знајеш, Грицьку, — вмішајетьсьа одутлиј Матньа; чого в тебе земльа не родить? Не того, шчо сплодиласьа, — ні! То тебе бог караје… Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита…

Грицько сидить, — јак на вугільльах тліје. Він би ј огризнувсьа, — та бојавсьа бучу збити, та шче з такими гультьајами. Та правда таки ј Чіпка забивав усіх — не давав Грицька в образу. Так миналисьа ті ујідливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульньу не подарував Грицькові сто рублів грошеј — на хрешченика.

— Тепер, Грицьку, знајеш шчо тобі зосталось робити? каже Лушньа.

— А шчо? питаје радиј Грицько.

— Тепер тобі годі ј хліба робити, — однак земльа не родить, — та все коло Христі ворожити… хај шчо місьацьа дитину плодить! Чіпка добриј чоловік: за кожним кумоватиме…

— Батькові свому лисому роскажи! — приснув Грицько.

— А јіј богу вгадав ти, Грицьку, шчо — лисиј… Ја б јому сам з великоју радістьу, сказав так, — та шкода, шчо вмер! Тільки — шчо ж з того, шчо ја б јому сказав? Коли він мені нічого не кинув — одинцеві… А шчо б то було, јак би моја мати шчо-місьацьа по такому родила, јак ја?!

— Појіли б одно одного… поки не подавилисьа, — льутује Грицько.

— Шчо, може, ј јіли б один одного, — то ј то, може, правда… тільки б не јіли чужого хліба та грошеј!

— Так шчо ж? Ја прохав у Чіпки, чи шчо? — кричить, роспалившись, Грицько. — У ногах лазив?… Јого добра вольа була; а тобі — зась! Не твоје діло, — он то шчо!

— Та ја ј не мішајусьа. Господь з тобоју! Ја тільки рају… А не хочеш, — хај твоја Христьа ніколи ні одного не зроде… Мені шчо? Ја тільки кажу: јак би частіше, то користніше б було.

— Ні, Чіпко: ја до тебе через твоје товариство не можу ходити, — жаліјетьсьа Грицько, јак Чіпка ввіјшов з комірчини, де брав горілку, в хату.

— Јак саме? роспитује Чіпка.

Грицько јому росказује. Лушньа виправльајетьсьа, ј тут же, між тихим словом, — дивись, — і вкине јакого кгедзика. Другі аж за боки берутьсьа, регочутьсьа. Чіпка на мирову зводе, частује. Грицько мов трохи ј утихомиривсьа, посидів шче, випив шче чарку, — та швидко ј до дому поривавсьа.

Післьа того, јак поли врізав від Чіпчинојі хати; казав і Христі, шчо б не ходила. Одначе вона иноді викрадетьсьа нишком на хвилину, та ј побіжить провідати куму та Мотрьу: Јавдохи ј Христьа не зльубила.




Горілка, кажуть, всьому злому злодіјка. А в Чіпки в хаті горілка тепер господиньа. Гідко проходив тој день, шчо б пјане гульбишче не збиралосьа, не гуло, не кричало… А коли не гульньа — то гризньа жіноча: матері јак не кусајуть одна одну… Така колотнеча була Чіпці гірше полиньу. Він став солодити своју душу гульнеју та горілкоју… Без гульні јому нудно, сумно. Сновикгаје иноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмуриј, насуплениј, јак з хреста зньатиј — за цілиј день від јого слова не почујеш… А пријде в вечері товариство, вродитьсьа боклаг… прошчај, розуме! Најідьатьсьа, напјутьсьа, погульајуть, — та ј з двору… ј Чіпка з ними! А перед світом — везуть повну повозку всьакојі всьачини…

— Шчо це ти, сину, робиш? — з плачем докорьаје Мотрьа, а серце в нејі јак не розірветьсьа від горьа. — Другі кревавим потом заробльать, а ти… Сину, сину! Бога побіјсьа, коли льудеј не страшно! Згадај: у јаких ми злидньах жили, в јакіј нужді гибли, — та ніхто про нас не скаже слова лихого… А тепер і достатки…

— Не ваше діло! шпарко перебје јіјі Чіпка: — лежіть там собі на печі, коли лежитьсьа!…

Застогне Мотрьа, обільльетьсьа гарьачими сльозами, та ј замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла… Јіјі рідна дитина, јіјі једина надіја… „Крашче б ја тебе не родила, або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!“ Та ј почне проклинати товариство, котре до такого підводить јіјі сина.

Јавдоха чула це ј бачила, та нарошне јшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала јого братчиків. Живучи цілиј вік таким житьтьам, вона звикла до јого сама, раділа всьакіј удачі, допомогала в розбишацьких затіјах… Чіпка шчо-день, робивсьа все хижіше, та ј хижіше. Јак тој звірь, кидавсьа він на кожного заможного чоловіка… Перше „карав“ тільки пана та жида, а то вже став „одбирати своје“ ј у свого брата, — заможного козака: обдере, јак липку, — тільки живу душу на світ пустить…

Гальа, хоч від нејі крилисьа, ј ховалисьа з цим, усе те волеју-неволеју бачила, — та не мала сили шчо-небудь подіјати… Вона одмагалась сльозами. „Оце ј мені, так јак і матері, приходитьсьа привикати до цього, — думала вона серед ночі, самотоју, јак Чіпки не було. — Не вже ж і ја така стану, јак мати? Чи може вона вродиласьа такоју?… Ні, то видно стала така за таким замужьжьам… Горенько моје! Це ж, видно, ј мені не крашча дольа судиласьа: розбишацька дочка — розбишацька ј жінка! Господи!…“ І гидкиј, і страшниј здававсьа јіј Чіпка: вона јого тоді жахаласьа… Коли ж, під добру годину, в льубу хвилину, прокидалосьа в јого серці добро, — сповідавсьа він својіј Галі, обнімав, голубив јіјі, — вона не вірила тому, шчо вчора думала. „Ні!… розбишака не вміје пестити так льубо, не вміје пригортати так шчиро, так гарьаче цілувати…. Ні! Міј Чіпка не розбишака… Ні… ні! Він — льубиј, добриј… Він караје неправду… Караје?… хто јому велів карати?… хто…?? Ні, він не робить так!… І впиваласьа шчастьам, хоч полохливим, бојазким, а все таки шчастьам… А Јавдоха гризласьа з Мотреју, не давала јіј спокоју. Пријде оце в јіјі хату — перекидаје все, лаје јіјі. Спершу Мотрьа огризаласьа, не мовчала; а потім, јак побачила, шчо Чіпка потакује тешчі, кривдить јіјі, матір стару, то промовила сама собі: „Иродове кодло! Ти ж моје добро вкрало, над мојеју надіјеју насміјалосьа!“ Та јак замовкла, то ј мовчала вже, шчо б там Јавдоха не казала, не робила. Тільки, обливајучи сльозами пориті недолеју та літами шчоки, прохала в бога смерти. „Господи! — часто ј густо молила вона: — пријми мене, безталанну, до себе! доки вже ја мучитимусь на світі?…“

Думала Мотрьа про смерть, вигльадала јіјі, сподіваласьа, а вијшло так, шчо Јавдоха несподівано вмерла. У недільу, післьа обіду, зразу вхопила јіјі завіјна. Душить јіјі, під серце підступаје, у грудіх давить, дух випіраје…

— Ој, лишенько… вмірају! скрикнула Јавдоха, та ј дух спустила.

Гальа, јак зза угла прибита, ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічаје, шчо ј волосьсьа вибилосьа з під јіјі очіпка, — так роспатлана ј сновикгаје, білі руки ломить, голосить на всьу хату… Де ж? — З ранку шче Јавдоха така весела була, жартувала, сміјаласьа; а на вечір — один труп, без диханьньа, від нејі… Страшно ј тьажко! — Чіпка собі блудить јак бовдурь, не знаје шчо ј роспочати: чи Гальу втішати, чи коло мертвојі порьадкувати?… Одна тільки Мотрьа при памјаті. Вона не те шчо б рада була, — ні! Вона жалкувала Јавдохи: вона бачила тут кару божу. „От же ј померла — без сповіди, без свьатого причастьа… Прости, господи, јак…“ Одначе вона не дуже ј убиваласьа…. А за Чіпку раділа. „Може, хоч тепер кине…. тепер нікому буде настројувати…. може, оханетьсьа…“

Третього дні, јак поховали Јавдоху, справив Чіпка по тешчі бучні поминки. Зіјшлисьа льуде не тільки з Пісок, пријшли ј з хуторів. А старців-старців… јак на печерьах у Лаврі! Льуде обідали в хаті; дльа старців поприробльували лави на дворі. Понаварьували великі казани всьакојі страви: Чіпка на поминки заколов свиньу, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка — јак вода лилась за царство небесне… А післьа обіду, Мотрьа старцьам роздавала по шматку пальаниці в торбу, а Чіпка — по сім гривень у руку.

На другиј день післьа того, Чіпка запріг конеј, та ј појіхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два… А на третьу ніч вернувсьа, везучи повні вози всьакого добра. Аж скрикнула Мотрьа, јак побачила. Серце јіјі не видержало, стала вона корити, ганьбити ј сина ј товаришів. Ті на докори не змовчали — загризлисьа з Мотреју. Пристав і Чіпка. Счиниласьа в них лајка, буча… Гальа перельакалась, заперлась у себе в хатині. Лушньа роспаливсьа, кричав: Мотрьа собі лајала; він јіј збив з голови очіпок.

Сердешна материна голова! „У својіј хаті… волоцьуга… розбишака…“ Не доказала, залиласьа гіркими.

В ранці пішла жалітисьа в волость — не за крадіжку, а за те, шчо јіјі „волоцьуга побив…“ За те вона мовчала: бојаласьа за своју рідну дитину. Набігли волосні в хату, де саме гульньа јшла. Чіпка зараз до јіх. Поналивав так, шчо ледве до-дому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба ј кінчилась. Тільки Чіпка, јак пішли волосні, роспаливсьа јак огонь, налајав пјаниј матір „сучкоју“ ј нахвальавсьа побити… Мотрьа обливаласьа гіркими слізьми, та нишком проклинала своју дольу, шчо дала јіј таку „прокльату дитину…“

А Чіпка знову засів — пје та гульаје з братчиками.

— Ні, кричить Лушньа: ніколи не буде в тебе, Чіпко, такојі матері, јак Јавдоха була! Ото — рідна мати; а це в тебе — собака, а не мати! Гльади лиш — чи не вона бува ј Јавдоху з світа звела?…

Страшно јакось загуло це слово в кожного в ухах.

— „А, справді — чи не так?“ подумав кожен. — Дивись пак: льубісінька, милісенька була жінка з ранку, а на вечір — тільки тіло зосталосьа, та ј те задубло!…

— А ј справді?! скрикнув Чіпка. Серце в јого повернулосьа… Коли б мати була перед очима, — здајетьсьа вбив би від разу.

Гальа, сидьачи в себе в хатині, гірко плакала. Јак же почула те крізь стіну, то зразу кинулась — гадки ј у нејі схибнулисьа… „А справді?…“ і неначе вітер провінув в јіјі серці. Одначе чула душа не подаласьа тому вітру. Ні, ні, — шептала Гальа: то зле серце тільки може пригадати… Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке житьтьа… Ні, Мотрьа — не така льудина…“ І Гальа одганьала від себе, јак увјазливу муху, злу думку.

Јак розіјшлась пјана ватага, Чіпка пријшов у хатину. Гальа не видержала: напустилась на јого, корила, лајала, плакала…

— Чіпко, Чіпко! чи ја ждала такого від тебе, чи сподіваласьа? Попустив рідну матір на поталу волоцьузі, гајдамаці… І звір такого не зробить, јак ти зробив, і розбишака хижиј!…

— Ти чула, шчо Лушньа казав? — спитав він грізно жінки.

— Лушньа?… Лушньа… Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимохвіјеве!… Коли чиј јазик не дубів від брехні, котріј немаје ј назвіська, — то јазик Тимохвіјів! Сучка, а не жінка, тільки хиба зроде јарчука такого, јак Лушньа! А ти јому віриш? ти јого слухајеш?…

— Шчо ж — ти бојішсьа льудського поговору, чи шчо? Пльувати ја хотів на јіх поговір!… та ј на них разом!

— Не поговору, Чіпко, не слави, — перебила јого Гальа, — хоч і јіјі ніјаково слухати, — а правди, котру ти так льубиш, та нехтујеш… А шче кажеш: не маје правди між льудьми! А де ж у тебе правда?… де?….

Останні слова — гострим ножем, шибонули в саме серце Чіпці.

— Ти завжди мене винуватиш… Ти проти мене завжди јдеш! скрикнув він, виходьачи з хати ј грьукнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Гальа цілу ніч навзрид проплакала.

На другиј день пішов по селу гомін, шчо Чіпка трохи не вигнав матері з двору.

— Јак јіла хліб з остьуками, то ј усе добре було; а перејшла на буханці, то ј у ніс закололи… пішла на сина жалітись!! — винуватили Мотрьу одні.

— Јакиј він син? јакиј він син, коли рідну матір попустив волоцьузі вдарити?! — оступајутьсьа за Мотрьу другі.

А Мотрьа від такојі зневаги, від тьажкого уразу, від тревоги занедужала, в постіль зльагла; не јість, не пје, мутно очима дивитьсьа… Гальа ходить коло больашчојі, јак коло ріднојі матері. Прикликала до нејі знахарок; ті шептали, зіхали, давали јакогось зільльа, та ледве-гедве одходили Мотрьу.

— Гальу! — каже вона: ја знов чују, шче одужају…. Мені знову легшаје… На ві-шчо?… Ја молила бога, коли б умерти… Крашче б мені на тім світі, ніж на сім… Та не даје мені бог смерти… Јого свьатаја вольа… Він то знаје, на шчо мене пускаје шче жити. Може додержить до тијі пори, коли Чіпка оханетьсьа — ја јого побачу, јак своју дитину, јак свого сина… Гальу! дитино моја!… ріднаја моја! Ти ж мені тепер најрідніша… Уговорьуј јого, јак жінка: він тебе почитаје, кохаје шчиро, — може тебе послухаје, коли вже мене не хоче слухати… Боже: шчо́ б ја дала, шчо б ја зробила?…. Ја б свого серцьа влупила та дала јому, коли б тільки він став чоловіком! Ја б тоді вмерла спокіјна… А то!…

І свекруха ј невістка рьасно-рьасно плакали…