Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXVII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

XXVII.
Новиј вік.


Час не стојав. Промајнула вольа, поламала ланьцьуги віковічні, на котрих шче за дідів — прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались льудські руки; несміливо, наче чого бојалисьа, пријмались за земльу, котра колись була „богова та льудська“, потім стала „панська“, а тепер — хоч силоміць наділена — знову стала „льудська…“ Задурманениј неволеју льуд почав продирати очі… ј нічогісінько кругом себе не бачив, окрім — панів та мужиків!… Усе, шчо приросло до землі, копалось у ніј, обливало јіјі својім потом, — все те звалосьа „наш брат Савка…“ Невольа порізнила дітеј одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокиј јар, котрого ні перејти, ні перејіхати — хіба засипати… Та хіба можна засипати в рік, у десьать, у двадцьать років јаругу, котриј копавсьа не десьатки, а цілі сотні літ?… По один бік јару стојали потомки старшини кокозацькојі; стојали приблуди, котрих приманила својіми роскошами задурена Украјіна; — були між ними льахи ј недольашки, були москалі ј московські недоломки, були ј осиротілі діти Јуди, котрі замість свого зрујнованого царства, на чужіј землі, завели нове царство; тут можна було зостріти не трохи полупанків, котрі з дігтьарів, чумаків, крамарів, прикажчиків, повиводили својіх дітеј у „льуде“; поначепльали на плечі з мідними гудзьами мундирі, а на голови понадівали картузи з зірочками… Усе то була ватага, вигодувана чужоју працеју, обута ј зодьагнена чужими руками… Тепер вона стојала ј, јак голодниј вовк, клацала зубами, погльадајучи зо зла на другиј бік јару, де потомки козачі копалисьа в сиріј землі, понівичені, зубожені, темні, — јакісь каліки, а не льуде, без памјати про бувальшчину дідів својіх, котрі добували кровју „славу та вольу“, без памјати про самих себе, з страшноју злістьу в гарьачім серці, з палкими на вустах прокльонами, котрі вони посилали на тој бік… Здајетьсьа, јак би не глибокиј јар, одна б ватага кинулась на другу — ј полиласьа б річка чорнојі крові, потопила б правого ј винуватого… Заслані полудоју очі, під ту страшну різанину, не розгльаділи б де свіј, де чужиј, — кров би лиласьа, трупи б тліли — та ситили ј без того ситу земльу… Оже цього не сталосьа… За те — скільки воно задало страху тим, котрих колись трепетало все, шчо јім підверталосьа на очі!

Самому царькові Гетьманському, Василеві Семеновичу, обіјшлось усе це не даром. Останнього січовика, јак косоју, скосила думка про невольу: Василеві Семеновичу Польському „божевільна вольа“, правіжка грошеј пісчанами, не дали віку дожити… Злість, перельак разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили јого на ліжко, з ліжка — на стіл, а з столу — в домовину… Оплакав рід тіло свого владики над могилоју ј дома; оплакав доморослиј писака Озерськиј свого давнишнього ворога, а тепер пријательа, в „Московських“ газетах. Нестало ватажки, — зажурились підручники… Шчо тепер робити? з чого јого почати, шчо б насижених міст не втерьати? Хто порадить? хто заступитьсьа?…

Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з својіх — нікого такого немаје; та ніхто ј не хоче. Колись було трохи до біјки не доходить за те місце, а тепер — кожен шукав собі теплого місцьа, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. „Шчо по титулі, коли чортма в шкатулі!“ не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожньаласьа, та ј спорожньаласьа, — доложити тепер јіјі не було ні снаги, ні способу. Оже предводительа, та шче ј свого, таки треба!

Умовили јакось „предводительського синка“ — того самого одинчика Васильа Семеновича, шчо не дошчупавсьа, — чи тверде чи мньаке тіло в Чіпчиного батька. „Синок“ то ј був чоловік ні бувалиј, ні видалиј, ні удалиј. Хоч він десь собі ј учивсьа, а про те був чоловік дуже невеликого розуму, шче меньшојі сміливости, шче слабішојі волі. Тільки ј батьківського, шчо — пиха панська, при котріј він зріс і викохавсьа, котројі ј тепер не кидав: вона јого ј погнала на місце, котрого всьак тепер сахавсьа.

Та часи тепер були зовсім не ті, шчо б одніјеју пихоју жити. Усьа молодіж наче „подуріла“: цураласьа не тільки „прав дворьанських“, — цураласьа роду… Не рідко син ворогував з батьком, обзивав јого бридкими словами, — „кріпосником, деспотом“; кидав рідну осельу ј, насміхајучись над батьківськими звичајами ј надіјами, бігав по Харькову або по Кијіву, питајучи сьакого-талого заробітку! За братами потьагли сестри: перестали ј ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч, јак під суботу рабин, за книжками, — забули про хазьајства, забули ј про гульанки… А в Кривинського, кажуть, меньша дочка в ночі втекла від батька з јакимсь студентом-поповичем,— повіјалась у Кијів учитись… Дворьанська пиха терпіла від такојі зневаги.

А тут, — јак на те, — „божевільна вольа“ незабаром понаводила за собоју ј својіх діток свавольних: земство, де нема ні мужика, ні пана, — мирові суди, де не питајуть, — јакого хто роду… Зовсім світ перевернувсьа! Про старе нічого вже було ј думати: треба јакось до нового пристројуватись, шчо б хоч тут не попустити свого. Шчо ж јого робити? јак јого приладитись? Руки до діла не призвичајені з-малечку, — не неволити ж јіх на старість?! А розум, — хто до волі думав, шчо панові потрібен робочиј розум? Панові треба було знатного роду, багаства; треба було вміти себе показати; вміти пожити, појісти, попити, — а мати робочиј розум, здатниј на діло, а не на вигадки панські, — панові не треба було… А тепер: розуму! праці! — тільки ј чутно, јак вигукували на всіх шльахах, на всіх базарах житьтьа. Хто зразу не перельакавсьа того покрику, та бравсьа за діло, — того захопльувало житьтьа на својі бистрі хвилі, мчало вперед, — то кидало на спід, заливало; то вергало на верх, підкидало в гору, знову несло на гребеньастіј хвилі, — аж поки не виносило на берег… Хоч боліли иноді в плавцьа помньаті боки, а все таки він, хоч і не твердими ногами, ступив на ту земльу, де колись усе живло тремтіло јого духу. Усе таки він був господарь на ніј, а не попихач, не најмит. Швидко він зживавсьа з новим својім місцем на старіј землі — ј підвертав јіјі під себе: вона јому плодила, родила, — ставало на пожиттьа јого! А хто перельакавсьа, — тој залазив до себе на хутір, у село, приклинав новиј вік, нових льудеј, день за день тьаг злиденне житьтьа, пројідајучи останнье своје добро — викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали половини ціни… За собоју житьтьа веселе, роскішне, без праці, без клопоту: перед собоју — вбоге доживаньньа віку, — може тьажка працьа на старість, — гірка турбота, замість спокоју, — без шага грошеј, котрі жидки вспіјуть вимотать, — без ступньа землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка… Јак же јого не проклинати такого? јак з ним миритисьа?!

„Сонмишче“, оставшись без ватажка, јак перельакана отара овечок, спершу було кинулось у ростич… На вперејми јому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становишче, де було паші доволі, де водопојі погожі, та ј стала на згірочку… Посеред отари ј „предводительськиј синок“ крутивсьа, — та видно јому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всьакојі лихојі години? Шавкун привик шче змалечку до всього. Шавкун відомиј здавна. Шкода тільки — Шавкун бојітьсьа перед вести: Шавкун здавна ходив позаду… То може він хоч піде назирці за ватагоју? — Гајда! — Шавкун пішов назирцем…

Шавкун — чоловік ні дурниј, ні розумниј. За те він на својім віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем. Шавкун — попович.

Післьа вбогого батька, шчо попував на небогатім приході в Хитунах, зоставсьа він, з својеју старшенькоју сестроју, невеличкими сиротами. Опекун, јакијсь далекиј родич, те ж піп, забрав сиротьат до себе. Дівчинка ж бігала собі з малими дітками опекуновими, а стала дівкоју, — видали заміж за јакогось пјаничку дьјакона. Хлопчика опекун віддав у бурсу розуму добувати! Скільки лиха приньала дитина в тіј бурсі; скільки раз јого нівичили, били, воно ј шчот ростерьало. Забили до того, шчо з моторненького, опецкуватого, хлопчика, зробиласьа јакась тупицьа, убојішче, котре нічого не вчитьсьа, а тільки ј думаје, јак би кому капость зробити. Шкода за шкодоју, роспутство за роспутством — стали думкоју ј гадкоју бурсака. Коли не вкраде ножичка, чернильниці, то піддрочује товариство на пустошчі, на свавольу: а підріс, давај молитисьа шкльанному богові… Мучились з ним „свьаті отці“, мучились, — та ј вигнали з философіјі… голого, босого ј простоволосого! Де јого на світі дітисьа? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, рајів іти в університет. Молодиј Шавкун задумавсьа… Одначе не пішов в університет, а потьаг пішки до-дому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місті оселивсьа зьать. Шавкун побратавсьа з зьатем — і закурили в двох селом, обходьачи парахвіан, а додому иноді рачки прилазьачи. Сестра довго терпіла. Далі почала лајати чоловіка ј брата, стала докорьати јому, шчо він убравсьа на все готове, та ј останні злидні пропиваје, останніј шматок хліба одриваје својіми здоровенними руками від рота малих јіјі діток. Шавкун на лајку мовчав, јак у рот јому води налито. Гірка правда, мабуть, дуже колола јому очі. — На другий ранок він став співати перед сестроју лазарьа, јакиј він нешчасниј; хваливсьа јіј својеју надіјеју на університет, — коли б тільки рублів з півсотні грошеј. Сестра назвала јого думку „дурницеју“, — рајіла јти куди небудь у канцельаріју „хліба заробльати“. — Шавкун не послухав сестри. Зібрав, јакі позоставались, манатки, звјазав у клуночок, хотів піти „на отчај“ шукати долі. Сестра зжалилась, виньала з скрині тридцьать карбованців — останні гроші, јакі вона про чорниј день ховала від свого недбалого чоловіка, — отдала братові. Шавкун попрошчавсьа, пішов. — Через місьаців три написав сестрі вже з Кијіва, шчо він таки свого доскочив, — зробивсьа студентом. — Јак і з чого він жив, — проте тільки він та бог відаје; одначе вижив два роки. Та стариј гріх знову прокинувсьа, завів јого на третім курсі в темну, а з темнојі — на вулицьу… Опинивсьа Шавкун серед великого города, без шага грошеј, без знајомих льудеј без веселих товаришів, котрі тепер јого цуралисьа, з одноју бідоју — „вовчим білетом“ в кешені… Сказано: хоч у Дніпро з мосту! Шавкун у Дніпро не кунувсьа, а покинув Кијів, покинув товариство, книжки (і потім було ніколи не загльадав у них, — не льубив, јак шчо ј росказујуть про них), — та ноги на плечі — побрів у Гетьманське. До сестри јти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодчих літ, — знакомого нам Чижика, котриј служив тоді в опеці. Чижик порадив піти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пішов, упросивсьа в опеку, де јому обіцьали, јак приліжатиме, давати по десьать гривень у місьаць. Шавкун і тому радиј. Став він виводити стрічку по стрічці, списујучи копіјі; став одбирати спершу по десьать гривень, далі по двадцьать, а через рік діјшов до трьох рублів. Зробивсьа паничем — хоч куди! Тихиј, слухньаниј, до старших привітниј, став Шавкун кидатись у вічі старшим: забачить здалека, — шапку здіјмаје, а Васильа Семеновича вгледить, — у појас кланьајетьсьа. Паньуга помітив „покірне тельатко“, звелів перејти јому з опеки до себе в канцільаріју. Не було, здајетьсьа, дльа Шавкуна шчасливішого дньа на світі, јак тој, коли јого зазвав Гетманськиј царьок в кабинет до себе, та став јому казати, шчо јак він себе шануватиме, то зробить јого чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радости та від страху, — то блід, то червонів; а вијшовши од великого пана, перехрестивсьа — ј сів у канцельуріјі за стіл. З того часу — день у день, ніч у ніч, Шавкуна можна було тільки ј бачити, шчо в канцільаріјі, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на кого не гльадьучи, ні до кого не обзивајучись, мов дльа јого не зосталось нікого ј нічого на світі, окрім тих бумаг. — Шавкуна хвалив письмоводитель; перед свьатками предводитель жалував јому по десьать рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратьанім гаманці на самім дні својејі невеличкојі скрині. Не забаром стариј письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на јого місце. Став він не останьньа спицьа в в колесі. Де взьаласьа в льудеі шана ј повага до јого! Тепер уже перед ним так шапки здіјмали, јак він колись. Оже Шавкун не впопав ні на шану, ні на вповагу, а державсьа пословиці: за свіј грош — кожен хорош! — Через те, здајетьсьа, не було в јого більше ніјакојі думки, јак тільки про гроші. Багаство, гроші — от шчо јому ј снилосьа! Жив він собі тихо, скупо; оженивсьа на такіј же скупіј, јак і сам, панноці, — та ј складали добро, не знајучи сами кому, — бо ј дітеј не було. Ні великојі радости, ні малого горьа не знало житьтьа јіх.

Так оцеј-то шчириј віл, котрому нічого просидіти, не розгинајучись над бумагами, з раннього ранку до пізньојі ночі, — оцеј прониза ј підлиза, котрого навчило житьтьа, де треба поклонитисьа, кому треба догодити, — держав тепер цілиј повіт у својіх руках, заправльајучи ним по својіј хіті, замість недалекого ј ледачого „предводительського синка“. Тој і лапки поклав: роби, мов, шчо хоч, шчо знајеш!

А тут — новина за новиноју, робота за роботоју. Не вспіли з „викупними грамотами“ впоратись, — насилу накинули крепакам землі, котрих вони тепер, јак огньу, бојалисьа, — шчо б бува з землеју не вернуласьа невольа, — јак підскочило земство, з виборами, з радами.

— Оце… до чого дожились!.. — бідкајутьсьа панки, де тільки не стрінутьсьа. Там — вольа… крестьан отньали, землі побрали… А це — либонь уже хотьать з мужиків поробити панів… јакесь земство видумали!!

— Еге ж… до того јдетьсьа, — піддакујуть другі. — Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворьане ј мужики… Учора міј Омелько в мене кізьаки різав, а завтра може сидітиме рьадом зі мноју, за одним столом… Ја — гласниј і він — гласниј…

— Ні! Не діжде, — не діжде хамове кодло!… — сердилась старенька пані, ударьајучи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити „кодло“, ј тих, шчо довели дворьанство „до такого безчестьа…“

Шавкун ні лајавсьа, ні сердивсьа. Він аж, мов, повеселішав, јак забалакали про земство. Він добре знав, шчо воно јого рук не втече, — а може ј погріје…




Настав новиј вік і дльа нашого Чіпки. То таки шчо тихе, шчасливе житьтьа в себе дома, з льубоју жінкоју, з староју матірју, а то таки ј на громаді, серед льудеј, Чіпка не останніј… Льуде стали јого знати, поважати ј шанувати, — бо иноді Чіпка ставав де кому ј у помочі. Хоч він не льубив тепер роскидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи христини де: кого ж јого в куми? — Чіпка чоловік добриј, послухаје. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; за те Гальа по селу цілу метку хрешчеників маје. Коли бог не даје својіх діток, хрешчениками втішајетьсьа. — Лободі дочку давати, а в скрині всього-на-всього десьать карбованців, — не стане ј на горілку. Шчо јого робити? Де б јого руки зачепити? — „Ти б, чоловіче, раје Лободиха, пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?“ — А справді, одказује Лобода, та прьамо до Чіпки. Чіпка порадитьсьа з Галеју, — ј уродитьсьа в Лободи весільльа — цілиј тиждень појізжане пјуть та гульајуть.

— Нема чоловіка добрішого, јак у нас Чіпка! — хвальатьсьа пісчане; ј здіјмајуть шапки, шче з далека побачивши Чіпку.

Та хіба одні пісчане?

Вештајучись раз-поз-раз по јармарках, промислујучи полотнами, став Чіпка відомиј на цілиј повіт. У тестьа јакось раз зострівсьа з становим Дмитренком — тим самим, шчо прозвали „кобильача голова“ за те, шчо льубив дуже менджувати кіньми. Чіпка ј становому подобавсьа. Удруге стрілись вони на јармарку — ј стали сватами. Становому подобавсьа молодиј Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко ј пристав: проміньај, та ј проміньај! Довго Чіпка не згожувавсьа, — та нічого не вдіјеш: проміньав. Становиј собі взьав доброго молодого жеребчика, шчо аж кров крізь шкуру світилась, а отдав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коньа, котрого продали з полку, јак розбивсьа на ноги. Дмитренко ж такиј радиј, дьакује Чіпці, обішчаје до јого в гості зајіхати. А Чіпка дививсьа на драбастого, мов уперше на віку коньа бачив, спльунув, та ј замовк.

Пријіздить з јармарку до дому. Випрьаг конеј; увіјшов у хату; поздоровкавсьа з матірју; поцілувавсьа з Галеју.

— Гальу! каже. Сподівајсьа гостеј…

— Јаких?

— Становиј буде.

— Чого він тут забув? потаје Гальа дивујучись.

— Скучу, каже, за драбастим конем, та ј до вас заверну, — жартује Чіпка.

— За јаким конем? Шчо це ти бо-зна шчо верзеш?!

Чіпка тоді росказав, јакого зробив міньака.

— Отак він і з татусем, — каже Гальа. — Јак пристав… Татусь, правда, довго таки не подававсьа. А тут — підскочила јакась лиха година, — треба в стан… Так він перше ніж у стан појіхав, взьав та ј одвів до Дмитренка пару конеј.

Дмитрепко чоловік правдивиј — не одурив Чіпки. Через місьаць післьа того котить він Пісками, та прьамісенько під Чіпчин двір. „Тпру!“ — спинили конеј перед порогом. Гальа ј Мотрьа разом кинулись до вікна подивитись — хто там.

— Никихвор Іванович дома? — питаје јіх становиј з повозки.

Гальа хотіла було одказати, шчо нема, та — почервоніла, несчуласьа сама, јак промовила: — Дома.

Тут і Чіпка нахопивсьа: вијшов на зустріч, здоровкајетьсьа.

— Оце ја до вас у гості… Буде де переночувати? — питаје становиј.

— Коли ваша ласка, — просимо до хати! — запрохује Чіпка.

Повходили в хату. Дмитренко скинув з плечеј верхнього балахона, струснув пил, потьагсьа, зіхнув на всьу хату, јак добриј віл ревнув, — аж Гальа вигльанула з кімнати, та опустивсьа за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика, — сів навпроти гостьа.

— А знајете, чого це ја до вас пријіхав? — питаје, знову позіхнувши, Дмитренко.

— А бог вас знаје… Звісно: ваше ділове — станове, — знај јіздити…

— Еге ж, еге… А ось ја вам новину привіз.

Гальа одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у шчілину, а зза плечеј у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: јаку там становиј новину привіз.

Дмитренко скинув очима на Гальу.

— Це, мабуть, ваша жінка?

— Моја, одказав Чіпка.

— Гарну дочку викохав Гудзь! Не даром він јіјі на запорах держав… Хорошу… Коли б був знав, проламав би ј запори, та вкрав.

Гальа почула це, засоромилась, прихилила двері.

— Гальу! гукнув Чіпка: — чого ти тікајеш? Бојішсьа, шчо б Петро Јванович, тепер бува не вкрали?… Не біјсьа: ја не дам.

— Ја ј сама не дамсьа, — одказује Гальа, висунувшись з кімнати.

Тут саме з надвору забрехала собака.

— О, та ви, мабуть, справді бојітесь, шчо собачньу позаводили, — жартује становиј.

— Та в нас всього одним одна Мушка, — одказала Гальа, зашарившись.

На сім слові в хату вступила бідненько зодьагнена дівчина, — та бачучи, шчо не туди піјмала — стала мовчки в порога.

— Здорова! привітав јіјі Чіпка. — Чого ти?

— До тітки Мотрі, — одказала засоромившись дівчина.

Мотрьа почула, вијшла з кімнати, поклониласьа низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницьу дівчину, та обидві вијшли в сіни. Незабаром Мотрьа назад увішла, а дівчина пішла з двору. То була головина најмичка: јіјі послали нишком довідатись, — чого становиј пријіхав.

Гальа тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останніј погльад, на прошчаньньа з землеју, воно посилало в світлицьу, де сиділи, мов давні пријателі, становиј — на покуті, багатирь-козак — навпроти, на ослоні. Розмова не клејілась: перескакувала з одного на друге, јак скаче легенька борона по грудньастіј рілі. Гальа подала чај. Заходились пити. Розмова зовсім обірваласьа. Чіпці, јак хазьајіну, стало ніјаково.

— Так јаку ж ви нам новину привезли? зачіпаје він, сьорбајучи гарьачиј чај.

— Добру — дльа добрих льудеј… А ваші пісчане такі неспокіјні, — мені з ними один клопіт, та ј годі! Шче Ларченко, јак передавав стан, перестерегав мене: Стережітьсьа, каже, пісчан, — бо то народ вельми завзьатиј! Аж воно так і је!

— Та воно, мабуть би, добродіју, ніјакого ј клопоту не було, коли б не так трохи…

— Шчо ж пак ја казав? — спитав Дмитренко, загубивши останньу своју думку ј річ. — А, бач… Так земство привіз!

— Шчо воно за земство? питаје Чіпка, пильно дивльачись у вічі становому.

— Земство… Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках: — козаки, панські ј жиди… Адже ј жиди је в вас? (Чіпка одказав, шчо је). Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, в Бајраках, у Вовчіј Долині… живуть помішчики, живуть купці, козаки, крестьане… Так усім, бачите, треба по шльахах јіздити; усім треба, — хрань, боже! јакојі пошести, від напасті обороньатись… Одному — трудно, а гуртом — можна… Ну, так бачите… (Дмитренко де далі став учашчати: „так“ та „бачите“, — видно, він гаразд і сам не бачив, ні знав того, про ві-шчо росказував). Так, от, бачите: збірајутьсьа гуртом — пани ј мужики — та ј робльать, шчо треба…

— Јак це? І пани робльать?! питаје здивованиј Чіпка.

— Та ні, не сами робльать, а виберајуть гласних… а ті виберуть управу з себе, а управа вже ј заправльаје всім…

— А станових тоді хіба не буде?

— Јак можна без станових? Станові — полиціја, а полиціја ј за земством дивитьсьа: шчо б дороги рівньали, містки гатили… Без полиціјі не можна! Хто б недојімку взискував, јак-би не полиціја? Станові, — поки ј світ сонцьа, будуть…

— Шчось ја гаразд не второпају, каже — роздумујучи — Чіпка: ј земство за дорогами, ј полиціја за дорогами…

— Ось почујете, јак зберетьсьа громада, та прочитају указ…

На останньому слові в хату ввіјшли: козачиј голова з писарем, та панськиј старшина з старостоју. Крепаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похньупились; а голова з писарем, мов москалі, повитьагались у струнку.

— А! От, добре, — замість привіту, каже Дмитренко. — А ја тільки шчо хотів посилати за вами… Завтра в ранці шчо б мені була громада! Чујете? Вам кажу ј вам! Та гльадіть мені, шчо б не так, јак недојімку платите, — обернувсьа до крепаків з докороју.

— Тепер, ваше благородіје, — каже писарь, — гарьача пора… льуде в полі…

— Шчо мені до того — чи гарьача, чи јака? Ја вас вихоложу, јак не буде громади!

Старшина мовчала, тільки перетерала ногу об ногу.

— Јак же, ваше благородіје, сказати громаді? — питаје писарь.

— Скажіть: становиј земство привіз… читатиме… Чујете? земство? Не забудьте?

— Ні, не забудемо…

— Та ј утомивсьа ж ја, Никихвор Іванович… Ви не повірите: двоје суток з повозки не злажу…

— Ну, з богом! — повернувсьа до льудеј.

Ті сунули з хати — один перед одного, аж штовхајутьсьа в дверіх.

— Отака ловись! — каже голова. — Був Чіпка, а став — Никихвор Іванович… Шчо то значить — гроші!!

— Та гроші, јак гроші, — на те јому старшина ј староста. — А ви нам скажіть: чого це наш конокрад пријіхав?

— Та казав же: — земство привіз, одмовльа, замість голови писарь.

— Та чули, шчо земство… А ви нам ростолкујте: шчо воно таке? Чи не податки знову јакі?…

— А справді: шчо це воно, Василь Васильович? — питаје голова писарьа.

— Та кажуть би то — нова јакась управа… У нас оце окружних взьали, а в них либонь швидко посередників не буде… Треба ж комусь льудьми правити?

— Шче нами трохи правили! — трохи кісток не виправили… А це шче јакусь нову управу видумали, — міркував, мов сам до себе, староста.

— Не можна ж так народ оставити… Ось, мов, вам вольа: робіть, шчо хочете, јак хочете… сами правујтесь, сами ј росправльајтесь! — каже писарь. — Адже такиј розгардіјаш пішов, шчо ј… Писарь почухав потилицьу.

— Так, так, піддакује голова. — Народ — шчо? От, ваші… давно таку бучу збили, шчо хоч з села збігај? Не прав таким запеклим льудом, — він тобі село переверне!

— Ага-га-а!… Тепер же ја знају, шчо це воно буде, — умішавсьа староста.

— Кажи! старшина јому.

— Бач, — натьакаје староста: не дурно вони так усилковались, шчо б льуде землі брали… аж воно на те ј вијшло! Јім шче хотілосьа поводити нас на вривочку… хоч вам царь вольу ј дав, — так земльа шче наша… платіть за нејі викупні… а ми роскинемо розумом, та шче шчось придумајемо… От, і придумали — земське… То викупні платили, а це шче — земське! Так скажемо ј громаді: на земське шче заробльајте!…

Тут вони діјшли до крепацькојі волості. Старшина ј староста одрізнилисьа, пішли в волость, а голова з писарем повернули в другу вулицьу — до голови.




У ранці, на мајдані, коло козачојі волості, зібралась у купу козача ј крепацька громада. Дмитренко пријіхав на Чіпчиних коніх, прочитав указ, росказав — кого вибірати; забороньував „сіре мужичја“ в гласні „перти“; радив — панів, котрі „все знајуть і все, шчо треба, зробльать“; похвальавсьа навіт, шчо јак повиберајуть „мужву“, то шчо б начувалисьа…

Громада слухала мовчки. Становиј шче раз обернувсьа; шче раз рајів вибірати панів; попрошчавсьа з Чіпкоју, моргнув јому — може, ј він у гласні; сів на обивательські коні, — покотив з Пісок.

Не вспів він одјіхати, јак громада загула:

— То це так! усе панів та ј панів!… Шче вони нам ве ввірились? — гукали крепаки.

— Толкуј, дурні! — гримаје на них козачиј писарь. — А хто ж в управі робитиме?… ви, чи шчо! Хіба хто знаје: јака там робота?

— То најмемо такого розумного, јак ти, то ј робитиме, — кольнули јого крепаки.

— Та воно так… Тільки хто јого знаје, шчо там за робота…

Довго шче јшла розмова між громадоју ј писарем. Довго слухав Чіпка, мовчки. Громада росписувала темними колірами панів; писарь — хоч не оступавсьа, а все таки стојав на тім, шчо без панів нікому буде діла робити, шчо діло невідоме, шчо в гласні треба вибірати притьмом панів…

— А моја рада, не видержав Чіпка, така: јакиј не је хазьајін, а все крашчиј від најмита… А шчо те земство невідоме, то воно кожному невідоме… не було јого, — не знали ј пани. Оже на те бог чоловікові ј розум дав, шчо б до всього діјти.

— Правда, правда! гомоніла громада.

— Пани вами, льуде добрі ј так довго правили… поправтесь шче сами! Все таки своја рука — владика. Вони не поклопочутьсьа за те, шчо б усім було добре… Всьака за себе… А в нас шче вони ј родичі всі… Один одного стережуть. Ось цеј… (Чіпка ткнув пальцем у тој бік, куди појіхав становиј…) у мене хліб-сіль јів, а за панів руку тьагне…

— Еге ж, еге… Вони, — јак ті свині: одно за другого, — гула громада. — Коли ж так — шабаш, братцьа! Годі јіх!… Дивись, — бісове зільльа: јого з огорода, а воно таки в огород! Хоч у гласні јім, коли льудеј нема… А, дзузски!

Розіјшласьа громада. Вернувсьа Чіпка до дому, радиј, шчо довелосьа направити громаду на добру стежку. У јого серці закльовувалось шчось нове: јому хотілосьа, шчо б громада јого послухала; в голові промајнула думка, шчо він порьадкује на громаді, веде јіјі вперед, усіма верховодить… Давнье забулосьа, мов јого ј не було ніколи: він тепер отаманује на громаді…

— Коли б то, Гальу, послухали мојејі ради, — каже він у ночі жінці: увірваласьа б јім нитка! — І він шче довго росказував Галі, јак він буде льудім служити. Галі ј самі становилось јакось гарно на душі, шчо јіјі чоловік заробив таку льудську повагу.

А в Чіпчинім серці вже ворушилосьа бажаньньа верховодити, пекло јого, виривалось на верх у думці, в слові… Чіпка з ним носивсьа, јак з нахідкоју. Кого не стріне, з ким не забалакаје, — то все про земство, про вибори. Немаје ј речі другојі. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.

Рада јого взьала своје. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинськиј, та прьамо в предводительську канцельаріју, де мала бути управа.

— Пропали ми… мужики наших бјуть! скрикнув він, забув і поздоровкатись.

— Јак саме? схопившись, мов опечениј, скрикнув завжде тихиј Шавкун, — і оторопів.

— У Пісках, — не то з наших, — ні одного дворьанина!…

— Значить і Дмитренка не послухали!… ледве вимовив Шавкун — та, мов хто на јого відро холоднојі води вилив, опустивсьа на своје місце, підпер рукоју голову, — затих.