Хруніяда. Балляда про Микиту Хруня як він жив і загинув

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Балляда про Микиту Хруня як він жив і загинув (1913
Осип Шпитко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

ХРУНЇЯДА.
Пісня про Микиту Хруня.
(Присьвята всїм виборцям, котрі віддали і від-
дають голоси на шкіролупів свого народа).
 

В селї Гнидові, долинї,
стоїть хата ще й до нинї,
хоч пуста вже й непошита,
де родив ся Хрунь Микита.
Хто він був — се кождий знає,
хто ґазети лиш читає
і полїтику провадить,
Тут сказати не завадить,
що се простий був мужик
темний собі мов той бик.
Єго предки споконвіка
мали вигляд чоловіка;
Хрунь-же — морду мав ослячу,
а натуру то свинячу.
До роботи лїнував ся,
а на других все спускав ся —
любив сверлом всюди влїзти,
за двох пити, за трох їсти,
а за паньску нїби ласку,
за циґара, за ковбаску

і за ринських пять готівки,
— не виймаючи й горівки —
не лиш Гнидів Хрунь продав би,
душу й тїло він віддав би;
за кватирку алькоголю
то запродав би в неволю
цїлий сьвіт, усіх людий,
Бога, жінку і дїтий.
Ну а взявши на розвагу
гакатистичну ватагу,
котра тільки тим й горує,
що у хлопа нарабує,
перекупить, нашахрує —
то не буде чей дивниця.
що Микита Хрунь пяниця
взагалі там істнував
і в гакати ласку мав.
На теж вони тут панами,
щоб рядили Русинами,
на те жиють, на те й жили,
щоби руську кровцю пили!

 Але Хрунь тим не журив ся,
він і в бік той не дивив ся…
що там йому честь, громада?
Злодїєви — пахне зрада!

А Микитї особливо
пахло паньске вино й пиво…
Як зачув де довгим носом
ковбасу а ще із сосом,
шнапса, або дим з циґара —
то летївби був „псявяра“
на край сьвіта аж до пекла,
мов собака тая встекла!
Хоч сьміяли ся гнидяне,
дорікали громадяне,
хоч сьмішили, хоч і кпили,
хоч часом і в хавку били —
то дарма все, Хрунь Микита
„твєрдза“ була не „здобита“


 Раз, зайшовши Хрунь у двір,
а голодний мов той зьвір —
завдяки лиш ласцї пана,
то напив ся і „шампана“…
та з риночки біленької
і, мов те скло, гладенької,
в котрій ширший верх ніж дно —
Се було вже з вин „вино“
і так певно, як чорт чортом,
задихало… ну, абортом!)
Хрунь на штуці не пізнав ся,

а "шампаном" заливав ся
— буцім на винї ся знає!
поки врештї не зблював ся.


 Коли-ж прийшли знов вибори,
не зважав Хрунь на докори
а боку люду та громади —
знов стежкою пішов зради,
знов на пана віддав глас.
Його тягло до ковбас,
а кухоннії запахи,
наче пірєм попід пахи
так Микиту скоботали,
супокою не давали.
Тож хоч Хрунь і обіцяв ся,
як тиснув весь люд на нього,
і на Бога присягав ся,
що дасть голос лиш на свого —
то однак перед гижками
він не видержав ні хвилі,
тілом серцем і кишками
біг за ними дві, три милї...
хоч понюхать, хоч лизнути,
хоч би хвильку при них бути!...


 Але бачуть добрі люди,

що, сли дальше таке буде,
то Микита паразит
ціле село заразить —
всї зійшли ся на пораду,
щоб з тим ділом щось зробити
і Микитї за сю зраду
чимось конче заплатити.
Жінка Хруня, Катерина,
не поможе, шкода й муки;
не помогла вже "урина" —
то поможуть певно буки.


 Раз гнидяне йшли із міста
— а було їх коло двіста —
й говорячи про Микиту,
що все палку мав залиту —
ненадійно на дорозі,
наче свинку у барлозі,
здибали Микиту Хруня,
гнидївського калакуня.


 "Гейже, хлопи! — хтось там крикнув, —
Хрунь і нині мабуть ликнув!
Треб'му дати закусити
й на своє "перехрестити!.."
Не прогомонів ще крик,

а Хрунь стогне вже мов бик...
Дивить ся, як по тверезу
де-хто лізе на березу,
а за чим — він добре знає,
тож всіх просить і благає:
Гей сусіди, гей кумове,
приятелі і панове!
простіть мені сю провину
а я чесним вже і згину!..


 Та не раз він так трусив ся,
не раз плакав і просив ся
і лягаючи на лаву
все обіцював поправу;
вилизавшись — мов мара
таки пхав ся до двора.


 Не помогли анї просьби,
анї крики, ані грозьби —
люди били, як ніколи!
Хрунь вив з болю мов той псище,
а люд бив та лиш поволи
наслухував, чи жиє ще.
Якже дихав — знов з годину
всї лупили як конину.

 „Охрестивши" так Микитка,
треба було ще зза видка
на нічліг десь умістити...
Рада в раду — що робити?
гріх самого так лишити
збитого серед дороги!
А ту коний ні на лїк
не подибле чоловік;
анї возом Хруня везти,
ба, в руках теж гидко нести!


 Отак ради шукаючи,
Микитою катаючи
— хай се лишить ся між нами ~
не руками, а ногами,
як колоду, як ту бочку
— що й не снило ся нїкому
прикотили аж до дому.


 Кождий вірив що у пана
не напєсь вже Хрунь "шампана"
Та не даром кажуть люди:
"Минесь лихо — друге буде!"
А чорт не спить нї моменту
по соймі — до парляменту
прийшлось послів вибирати.

Мавже Хрунь держатись хати?
мав на печи де лежати?
коли рух в корчмах, в ґоральни
мав дрімати де в читальни?
Він свиня старої раси —
колиж смажуть ся ковбаси,
а фактори враз з жидками
увихають ся з пятками;
коли пани і панки
лагодять фляшки, склянки —
він, на жаль, на сьміх, на диво
переспати мав жниво?
Нї! хай буде, що і буде,
зрозуміють раз чей люди,
що на клятьбу Хрунь нї охне,
но Хрунь Хрунем вже і здохне.


 Так минули й ті вибори...
Вийшов польський депутат,
а впав руський кандидат.
Лилась кровця мов те море,
а виборців, люд, невинно,
що працював так невпинно
на річ свого кандидати —
поховали в казаматах;
чесний люд позамикали,

кайданами покували...
тюрми хлопи діждали ся,
бо Руского держали ся
Народного комітета
(сеж найбільша в нас відета!)
А Микита вживав волї...
хоч тягнув люд до неволї —
вживав волї і сьміяв ся,
горівкою заливав ся;
пив за зрадпицький гріш Юди,
за польськії сребренники!,,.

 Та не видержали люди.
Раз зійшли ся знов в юрбу
і, щоб звеселить журбу,
а Хруня щоб покарати —
одноголосно рішили,
і реченець приспішили
конче "миропомазати".
Хоч "хрестили", обливали —
всеж пожитку не видали!..

 Було се на Михаїла.
Тьма народу ся злетїла
в Гнидів; (а тре знати нам,
що в Гнидові тоді храм!)

зійшлись люди із повіту,
ба, і з дальшого ще сьвіту...
йшли просити Михаїла,
щоб біда їх так не їла.
Що-же тичить ся гнидян,
нещасливих громадян —
сі просили тільки того
Архистратига сьвятого,
щоб в тім дни була погода,
бо найлїпша се нагода
на паради, на "каазанє"
ну, і "миропомазанє".
А Микита риба грубша
і тре було якось з глубша
"торжество" відсьвяткувати,
бо хтось часом, ба й Микита
міг би си марикувати;
хай сьвіт бачить, як громада
Хруневи Микиті рада,
хай сьвіт бачить, нехай знає,
як вона Хруня кохає
Так кількох із тих метецїв,
що готові на все завше,
вужівок десь наломавши,
де-хто — й здоровий дручок —
нагорнули в цебричок

свиньсьтва, бруду, много калу
і змішавши все помалу —
геть на вигін потаскали,
коло самої дзвінницї,
де баби і молодиці,
хлопи й діти на них ждали.
Йшли в параді здовж селом;
по боках сім пар з мітлами,
з заду десять з вужівками,
а найстариший — з помелом:
сей процесию провадив
і "торжество" ціле зладив.


 Хрунь Микита вийшов з церкви
й троха бідний зажурив ся,
коли на все подивив ся;
почервонів теж і, видко,
хтїв до дому чмихнуть швидко,
та біда лиш що не дали!...
Зараз цебрик притаскали
і — Микиту в нїм скупали,
просто пхаючи чолом.
А найстарший помелом —
лиш у цебрику мачає
і ним Хруня окладає:
і по носі, по очах,

по голові, по плечах,
залїпили навіть вуха,
не шкодуючи кожуха,
а так сьмішно, а так звинно,
а так швидко, і невпинно,
що й мітлярі не сидїли
лиш мазали аж попріли.
Помеляр же — лиш смарує
і з Микити ще й глузує:
"А ось маєш і параду
за братів рідненьких зраду:
а ось тобі почастунок
за ковбаски, паньский трунок!
а ось тобі кал, нездаро,
за вонючеє циґаро!
проклятє тобі сто раз,
що так зрадив-єси нас
і панови віддав глас!
Їв ковбаски, пив "вино"
з'їдж же тепер — і сесе!"..


 Хрунь, кидав ся, ґвавт кричав,
та хтось мітлу помачав
більше в калї як в болоті —
і заїхав нев по ротї,
та так, що геть Хруня горду

залїпили свинську морду.
Ні вставати, ні кричати,
ні сапнути, ні дихнути,
ані ротом ані носом —
все забите „жовтим сосом".
Як не стало уже „мира"
слухаючи проводира,
кождий — хоче, чи не хоче
плюнув йому тричі в очи.
А плювали старі й діти —
годїж тихо знов сидіти
й супокійно так глядіти!...


 Цілий вигін засмердів ся —
преці ніхто не посьмів ся
в оборону Хруня брати,
котрий рачки ліз до хати...


 Бідна жінка заглядає,
руки ломить і ридає;
„Гей Микито! чи не ти то!?
за щож тебе знов так збито?
чом хоч з „мира" не обмито?.."


 Більше Хрунь не відзивав ся
і на сьвіт не показав ся.

Бачив добре, що всї люди
утікали, мов від Юди...
всі втїкали, всі плювали
і з далека обминали:
і жонаті, парібки,
і сусіди й кревняки,
двірський локай, ба й сам пан,
де смачненький пив „шампан" —
хоч дому ся відрікати,
та сьвітами геть втікати!...


 Та не довго Хрунь смутив ся,
бо небаром раз рішив ся
людям штуку показати
і мук пасмо перетяти.
Гнаний грижею, в журбі
повісив ся на вербі...
Верба гнулась до яра —
панські-ж свинки із двора
що дня в вечер прибігали
і Микиті гріб копали


 В рік по тім усі читали
на тій вербі, на корі,
що Хруневи написали
гнидівськії школярі;

„Під сухою, під вербою,
„із людською головою,
„за те з розумом телячим,
„а характером свинячим —
„лежить зрадник і нездара,
„що за гроші, за циґара
„витирав жидівську лаву
„і зраджував руську справу...
„В гноях, калї любував ся,
„в гною, калї і купав ся;
„як опришок у журбі
„скінчив житє — на вербі.
„Се худоба цілковита,
„на імя їй — Хрунь Микита.
„Хто чита' се — плюнь три рази
„й швидко втікай від зарази"...