Царівна (1896)/I

Матеріал з Вікіджерел
Царівна
Ольга Кобиляньска
I
• Цей текст написаний желехівкою. Чернівцї: Редакция «Буковини», 1896

I.

Я родила ся 29-го падолиста…

Старі люди і сонники кажуть, що сей день — день недолї. Може. Однак менї не хоче ся в то вірити. Я рада би приглянути ся кождій річи до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивити ся; — адже кожда проява має свої причини і наслїдки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на се зважаємо. Ми не дуже доходимо причин деяких прояв, що дали би ся нераз змінити на добре… Нї! ми кажемо, що все має своє призначенє і так мусить бути!…

Але чого я властиво ту доторкнула ся! Мої погляди менї звістні, а хто иньший не буде дуже цїкавий знати фільозофічні висновки молодої дївочої душі. Довкола мене глухота́ і нудьга, а самій власні думки безнастанно пережувати, — то і томить і не доводить до нїчого.

Не маю нїкого, кого би мої думки і чутя в який небудь спосіб могли заняти хоч крихітку, на одну хвилинку. — Чи оно злишне? Чи жіноче духове житє меньше цїкаве, як єї орґанїзм?… Справдї нїчим не цїкаве? — та ба! чого захотїлось!

Хто би мав мною занимати ся? Батька і матїр утратила я в такім молодім віцї, що і згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванайцять років. Вуйко Іванович, ґімназияльний професор, і тїтка (она спольщена Нїмкиня), при котрих тепер жию, то… та нї! Лучше не згадувати. Очи мимохіть зайдуть слїзми, коло серця заболить, стисне і годї буде дальше писати…

Всї они менї не раді. Відчула і пізнала я се з тої хвилини, в котрій лише зачала думати. Моє довге рудаве волосє давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сьміху. Лице моє їм за „крейдяне“, а очи? Боже! наче я тому винна, що они для них за великі?

„Чого се ти глядиш так перед себе, наче би перший раз сьвіт побачила?“ — загомонить бувало на мене тїтка гостро, сердито. — А я прокину ся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце забє ся скорійше… Я бояла ся на тїтку або на кого небудь з домашних глянути сьміло, ба, навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нїкого з людий, хиба лише на сьвіт ясний, широкий…

„Наталка ходить так, як би в неї було не чисте сумлїнє!“ — глумив ся часто найстарший кузин Муньо. „Нечисте сумлїнє не глядить нїколи правим людям в очи!“

Чи не має се мене болїти?

Я плакала по тихих ночах, що Бог дав менї такі великі очи… а одного разу, коли з дому порозходили ся всї і я лише сама одна лишила ся, забіглам нишком до сальону, де висїло велике зеркало і глипнула в него… Двоє великих синяво-сїрих… нї, зелених очий впялило ся сполохано в мене… і аж тепер я пересьвідчила ся, що они всї, всї що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивила ся майже нїколи більше в зеркало; а коли й кинула часом в него оком, то чинила се лише тодї, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очи і цїлувала! Ой, як часто цїлувала! — „Солодка моя малесенька русалонька“ — шептала притім, і великі тяжкі слези затемнювали єї вид. „Бог тебе не опустить — говорила потїшаючим голосом. — Він милосерний, добрий, а ти прецїнь сирота!… Нї, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти хлїба ласкавого! Так, Наталочко, рибонько моя, так…“ А опісля дивила ся нерухомо перед себе, думаючи Бог зна́ над чим, і втирала слези з очий.

„Бабуню!“ — питала я раз — „чому ви якось то казали, що вам на мій вид накидує ся на силу думка, буцїм то я до терпіня вродила ся; і що коли я родила ся, жебраки та якісь убогі у дім наче кликані заходили і просили то молока то хлїба то гроший; се, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню? „Терпіти“ значить то, як когось щось дуже болить? Так на пр., коли тебе руки і ноги болять в мокре і холодне веремя? Так, бабуню?… Бабусенько моя золота!“

Але бабуня замісць відповіди цїлувала мене в очи та в чоло.

„Не зважай на мої слова, дитинко“ — відповіла, усьміхаючись якось сумно. „Я стара, тай… бачиш, у мене нема вже нї памяти доброї, нї думок ясних; говорю, от так, щоби не мовчати, не думаючи нїчого!

„Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько!“ — запевняла я єї, притискаючи єї руку то до уст то до себе… А она почала молити ся…

Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на єї колїнах, числила морщинки, що поукладали ся над єї очима, і дивила ся нерухомо на єї долїшну губу, як она підчас шептаня судорожно тремтїла…

*

Десь недалеко ударив грім і луна гудїла, котила ся горами глухо, грізно, довго. Аж лячно ставало.

А опісля підняв ся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезні біляві маси мрак димлять ся з глубоких ярів в гору і мчать ся в скаженім поспіху в ту сторону, куди їх вітер гонить, а все понад шпилї тих величезних, лїсами вкритих гір, щоби вкінци підняти ся високо під небо і заслонити єго або відлетїти кудись в безвісти… Коли слїджу за їх летом, здає ся менї, що мушу отворити рамена широко, щоб і мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…

На горі вітер колише стрункі сосни; а они так гнуть ся і клонять ся! Аж до мене в сьвітлицю долїтає їх стогін і шум. Але то дзвенить для мене — як пісня, завсїгди мила пісня. Я єї любила ще малою. Нераз пролежувала годинами під старезними смереками і їх лагідне шемранє впливало успокоюючо на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабунї така осамочена і не маю нїкого, хто би мене розумів, ба, лиш розуміти хотїв, стали лїси і гори якимсь одиноким моїм сьвітом і притулком…

Від нас до лїса недалеко і я забігаю туди часто і тайком. Тїтка сердить ся, коли я на лїс лише вікном споглядаю; зве мене „лїнюхуючою химерницею“.

Що то значить: „химерувати“?

Коли я он-там на вершку гори або в глубинї лїса спиню ся нерухомо, то менї здає ся, що не маю по що до дому вертати. Там розходить ся грудь широко, легко, ясне, в серцю немов щось сильне прокине ся і оживає. — Там я і сьпіваю, нераз навіть з полохливими пташками на-вперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лїсом лунає — і нїби дзвенить. — Се так прегарно і весело, се так свобідно!

Зійшовши в низ, я не розказую нїчого.

Нї одно словечко не перехоплює ся через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серцю. Як, трібуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як ухопившись галузя старих дерев висїла немов мотильок, як гойдала ся; як спинаючось без відпочинку на гору, спочивала опісля в мягкім моху, глядїла в небеса; а там, хмари, прозоро білі, ледво замітні, улїтали попід нїжну синяву далеко… далеко…

„Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мов би у гробі лежала!“ — крикне, бувало, тїтка терпко і змірить мене проникливо своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова ті немов мене бють. Мовчу. Що-ж їй і відповідати? Оно й так не здало би ся на нїчо. Яка-ж я чудна, злишна істота, на котру цїлий сьвіт сердить ся, особливо відколи моя дорога бабуня розпрощала ся зо мною на віки!

*
Домашні роботи сповняю спільно з „сестрами“, однак менї нїколи не можна вивести тїтку з критичного настрою супроти мене, вдоволити єї хоть чим-тим. І се зле і того не вдала, і сего не зрозуміла… Менї лише страх жаль стане, і я знов мовчу. — Нї, менї вже годї боронити ся!

„Чи в тобі кров замерзла, а уста занїміли, що ти нїколи анї не усьміхнеш ся і ходиш, мов та ледова краля?“ — загомонить тїтка насьмішливо на мене. А гуляю я, розвеселю ся з молодшими, рознесе ся подекуди і сьміх мій городом, так і почую зараз: „Не знати, до чого ті сьміхи, до чого ті безвстидні авантури, чи може тому, що на сьвітї так тяжко жити?“

„То, мамочко, лиш тим можна дуріти, в котрих нема нї совісти нї чутя“ — поясняє Лєна, моя ровесниця. А тїтка усьміхне ся і потакне головою.

„Справдї — чула я раз, як говорила тїтка до вуйка (а того я й до смерти не забуду) — доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрім турботи о будучність власних дїтий, маємо ще клопіт з Наталкою. Чудний се обовязок, Мілєчку! І звідки, питаю ся, приходимо ми до него? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журю ся нею, Мілєчку, не журю ся анї цятеньки. Для мене остане ся се дївча раз на завсїгди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй груди бє тепле серце. Але ти? З того, що она дитина твоєї сестри, не виходить ще, щоби ти кривдив свої дїти, бо то, що я видаю на ню, могла би лучше видати на свої дїти. Впрочім нехай би вже там до лиха і виростала собі, коби мала який гріш, а то — нїчо! Що-ж бо значать ті чотири сотки і тих кілька срібних ложечок та тих прочих лахів, що остали ся їй по твоїй матери і єї родичах? Окрім того, Мілєчку, она не симпатична. О! я передвиджую, передвиджую доленьку моїх синів! Я знаю вже від тепер, що она накине ся одному з них на карк, а як нї, то вчіпить ся одної з дївчат; а они, звістно, добрі, то й будуть єї терпіти. Ти гадаєш, що нї?“

„Я гадаю, Павлинко, що нї. Я не журюсь нею. Она віддасть ся. Ти не вважаєш, Павлинко, она гарна“…

„Гарна?! ха-ха-ха! Приглянь ся лише, будь ласкав, близше тій красї, тим довгим рудавим косам, котрих нїяк по модному не укладеш на голові, — тому чисто крейдяному лицю з тими зеленими нелюдскими очима, і скажи тодї, чи она гарна! Ти не дивись, що в неї уста такі червоні — се хороблива червоність; за те в неї в лицю нема нї цятеньки крови. Пригадай лиш собі, яка я була в єї віцї. Ти забув уже, Мілєчку, що мене молодїж не звала инакше, як „Мария Тереса“? Я була гарна, я визначала ся межи всїма, але она?!… Окрім того она страшно зарозуміла. Ти не бачиш? Она й головою не поверне в ту сторону, де находять ся молоді люди, очий не підведе. Одним словом, незносне сотворінє! Іритує і дражнить мене на кождім кроцї. Придивись напр., кілько она по вечерках гуляє, і чи який молодий хлопець сяде біля неї балакати? Все лиш якісь старші вештають ся коло неї!“

„Се правда, — відповів вуйко сумовито. — Она подобає ся більше старшим. Менї вже кілька разів прийшло ся від старших почути: „У вас дуже інтересна сестрінниця!“

„Видиш? В нїй єсть щось, що відпихає молодїж. Дивись, як наша Лєночка розмовляє з молодїжю, як єї хлопцї роєм обступають; а дивись на ню. Ах, мене нераз аж роспука огортає, що она зве ся моєю своячкою. Оногди я говорила їй, щоби була супроти мужчин приязнїйшою, привітнїйшою, не поводилась, як та статуа мовчаливо та із спущеними віями. „Відстрашуєш, (кажу їй) і найглупійшого дансера від себе!“ — А она, Мілєчку, — Матїнко Божа! — витріщила тоті свої очиска на мене, кров бухнула їй в лице… з лютости, розуміє ся… устами лише так по свому згірдливо рушила і не відповіла анї одним словечком! У вікно на улицю то вміє й годинами дивити ся, або романи і иньші безбожні дурницї читати. Недавно знов найшла я книжку під єї подушкою в постели. Ну! почула она вже своє! Тобі, Мілєчку, я все прощу, але що ти позволив їй книжки читати, того не прощу тобі нїколи. Ти мабуть бабою останеш ся во вік віки!“

„Годї, душко, годї; чого іритувати ся?“ — втихомирював вуйко спокійно, як се було в него в звичаю. — „Я їй в день ангела не хотїв нїчого відмовити, так як і своїм дїтям: а она й не просила більше, як лише того, щоби в вільних хвилях і по домашній працї могла „читати“.

„Коли має вільну хвилю, то най гафтує або шиє. Але она хоть яка велика і здорова, то і до того не здатна. Правда, до читаня то лиш сядь собі вигідно, диви ся в перед себе, і вважай, щоби замісць одної картки не обернути нараз двох. Боже мій, Боже, з тої дївчини не вийде нїколи щось порядне, хоч би я й не знати кілько неустанної працї і науки завдавала собі з нею!“

„Ну, ну, нехай уже… не велике дїло! Она сирота і, бачиш, одна з тих істот, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє. Я… видиш… я єї… люблю, Павлинко. Менї здає ся, що она добра дитина. Впрочім… все-ж таки она донька моєї однїської сестри. Лише — що правда — коби то хлопець, а то дївча“…

„Аяк-же, дївча, — гомонїла тїтка — а то камінь дома. Коби, хоть що-то, кажу, були їй родичі лишили, а то нїчого, хоть буком гони. Я не знаю, мабуть кождий крейцар, що заробили, проїдали!“

„Та де проїдали, Павлинко! Парафія була худа. А потому він… обертав кождий феник на книжки, на то дрантє, що осталось їй опісля. Бог єго знає, що задумував він з ними межи мужиками на селї! Щось то він був менї раз споминав, що мусить дещо для своєї Наталки скласти. Та не умів бідака нїчого скласти. Смерть так і захопила обоїх і на тім скінчило ся“.

Замовкли.

„Павлинко?“

„Що, Мілєчку?“

„Не буде там уже далї кава готова? Я щось наче голод чую. Лєґуміни не ситять мене нїколи!“…

Я досить чула.

На лицю менї наче мороз уклав ся, і я єго в долонї втиснула. В горлї корч хапав; я затиснула зуби сильно, бо менї виривав ся зойк з уст…

І мимоволї поплентала ся я опісля в онтой лїс.

По що писати, що в моїм серцю дїяло ся?

„Бабуню, бабусенько моя золота, чом ти мене покинула! — кликала я там в роспуцї раз по раз… — Бабуню, бабуню… я камінь! Бабусенько моя дорога, я одна з тих, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє!“… І ридаючи диким плачем товкла я головою об дерева, обнимаючи їх нїби бабуню…

Округ мене шелестїли, шемрали смереки… тихо, тихо, одностайно; а я все плакала. — „З мене не вийде нїколи щось порядне! О бабусенько моя золота, чом ти мене покинула!“…

Опісля глядїла я на мале місточко. Ох, як глубоко зненавидїла я ту брудну долину, ту долину, в котру мусїла проте все назад вертати! — „Я непотрібна, я камінь, з мене нїколи щось порядне не вийде!“ — виривалось з роспукою з моїх уст раз по раз і горячі, тяжкі слези котились по лицю… Бабусенько моя золота…!

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Але те все минуло ся і я стала „спокійна“.

Не плачу більше при таких нагодах. Не лютую і не змагаю ся з нїким, лише тїсно менї тут. Тїсно і глухо, і якийсь тайний, пожираючий жар палить менї душу. Щоби єго задавити, щоб не завмерти, читаю в кождій вільній хвилинї, читаю ночами… Між ними а мною росте пропасть. Они всї завдають менї болю, сьвідомо і несьвідомо, замучують мене безоглядно. Кожде слівце, що тїтка промовить до мене, звучить болючо в моїй душі. А вуйко… о він, добрий, але чому він криє ся із своєю „любовю до мене“. Чи мене не вільно любити?

*
Завтра кінчу двайцятий рік.

Як скоро минули лїта, не лишаючи по собі нїякого слїду! Справдї, безслїдно, одностайно, як і всї днї та години, прожиті в пильнім бездїлю. В мене лише виробила ся сильна сьвідомість, що я тягар, над котрим добрі люди мусять і без любови мати милосердє! — Без любови! се те грізне слово, що лишило майже кроваві слїди в моїм серцю. Нї, нї, окрім моєї дорогої бабунї не любив мене нїхто на сьвітї!

Понура, ненаситна туга володїє мною, і дух мій утомлений, хоть не сотворив нїчого. Він лише мучив ся і побивав ся об якийсь мур, котрим мій сьвіт обведений. Я хотїла би чогось… не знаю ясно, чого… що мене вдоволяло би, або що мене зробило би сильною, могучою!… Я понурилась би в щось цїлою душею, так як тепер потопаю в кождій дрібній роботї цїлою душею… Ах я хотїла би чогось!

Та ба!

Чотири стїни, проймаючий гамір дитячий, глумливі безсердечні слова моєї ріднї, бездушна одностайність, що пригнїтає душу, вузкоглядність, самолюбство — отсе сьвіт, в котрім я засуджена жити!

Але смерти я про те все не бажаю. Я страшно хочу жити! Я пила би се житє! Що се таке?

Боже мій! Чому не змилосердить ся щось або хтось надо мною? В чім лежить моя провина, що моїм думкам і чутю поставлено щось немов межу? що я немов віддана комусь на наругу і не належу собі! Я чую в собі проблиск якоїсь сили, та що з того? Єї зацитькає та груба сила, що панує довкола мене всевладно…

*
Колись то вечером відбувала ся в нас нарада. Оба кузини радили ся з родичами, який завід вибрати собі на цїле житє.

„Я буду професором, як батько! — казав молодший. — „Возьму навіть ті самі предмети: ґеоґрафію і історию. Чоловік має собі добрий дохід, незалежний від нїкого; недїля, сьвято вільні, до того вакациї, а „перша“ — сьміяв ся хитро — має також свої добрі сторони, коли який богатий татуньо хоче єї бачити в сьвідоцтві свого синка“.

„Ти можеш собі про мене бути й професором. Учи ся хоть би і по хиньски! — обізвав ся Муньо, старший, — а я рішив ся пійти на медицину, і на тім конець!“

„На медицину? Нї, Мунечку! — запротестував вуйко флєґматично — медицина за дорога наука. Ти маєш ще сестри, Лєна вже доросла, а Катуня потребує ще довго батьківского стараня. Я тебе не можу на медицину посилати“.

„А Наталка, татку? І Наталка ще є!“ — вмішала ся нараз мала семилїтна Катя, що сидїла десь в кутику і прислухувалась з поважною міною розмові.

Менї уступила вся кров з лиця. Отсї дитячі уста завдали несьвідомо несказані муки мому серцю, котрим годї було уйти. Я склонила голову глубше над шитвом і шила пильно.

„Наталка? — обізвав ся Муньо. — Для неї не потребує нїхто капіталів складати. Она має своїх двайцять років і нехай оглядає ся за яким мужем. Не правда, Наталко? Оно, правду сказавши, вже таки би й час. Ми „молоді“ розуміємо се не аби-як!“

Він розсьміяв ся голосно, і засунувши зухвалим рухом руки в кишенї, поглянув визиваючо на мене.

Я видержала той погляд спокійно. „А вже-ж, Муню, для сиріт не складає нїхто капіталів. Я належу до тих, над котрими добрі люди мусять мати милосердє і без любови“ — відповіла я.

„Добре відповіла, Наталко!“ — замітив він злосливо. „Я знав, що мої слова дадуть добрий відгомін. Впрочім обходить мене в сїй хвилї моя доля найбільше. Ти отже віддаш ся, Лєну возьму до себе, коли буду доктором, а з Катею дасьте собі, отче, і самі раду; з неї вийде колись не аби-яка красуня!“

„Який ти мудрий для себе!“ обізвала ся Лєна люто. „Я вийшла би вже найлїпше, спустившись на твою ласку. Нї! дякую дуже за ню! Нехай батько забезпечить нас сам, а ти вибери собі иньший фах. З тебе був би такий доктор, як з мене... ну, лучше най не кажу! Я знаю твою любов до ближнїх!“

„Лєна правду каже, ти не можеш іти на медицину — обізвав ся знов вуйко. — Я би тобі радо помагав, ти в мене найперший син, але і дївчата мої дїти. Не правда, Павлинко?“

„Чому не правда, Мілєчку? — відповіла жінка своїм звичайним коротким, енерґічним тоном. — Розуміє ся, що дївчата також наші дїти. Але в мене є одна думка... Мілєчку, я думаю вже давно над тим, щоби він пішов на медицину, хоть, розуміє ся, не нашим коштом“.

„Ну, так і що-ж за думка в тебе, Павлинко?“

„В мене така думка, Мілєчку“...

„Го-го! я знаю, мамочко, що ви хочете казати!“ — перебив їй сьміючись Муньо. — „В вас є та думка, щоби я з якою богачкою заручив ся. Не так?“

„Так, мій сину!“ — відповіла тїтка. „Я справдї о тім думаю. Лиш тим чином міг би ти пійти на медицину. Чи се може зле?“

„Зле на стілько, мамочко, що я хочу бути свобідним. А заручивши ся, обтяжив би себе зараз якимись романтичними обовязками. Я в романтику і ідеали не бавлю ся. Я хочу діпняти лише одну цїль, а цїль та — богацтво. Все проче для мене річ побічна“.

„Навіть і ми, твої сестри, Муню?“ — вмішала ся знов Лєна, промовивши голосом, що аж тремтїв з якоїсь внутрішної лютости.

„Не впадай в траґедію!“ — відповів він згірдливо. — „Я мушу піти на медицину. А коли батько не зможе мене сам удержувати, то я заручу ся з якоюсь богачкою. Межи нами сказавши, мав би я вже одну, гм… гм“… Він усьміхнув ся многозначучо і глипнув скоса на матїр. І она усьміхнула ся. Він був єї любимцем, і згоджував ся з нею під кождим взглядом знаменито.

„Згадайте, мамочко!“

„Не маю часу на здогади, мій сину“.

„Ну, то я сам скажу! Що ви сказали би на пр. про Ольгу С.?“ — Він закинув одну ногу на другу і глипнув на матїр. Єї лице остало ся при тих словах все однакове, камяне, зимне.

„Ольга С.? Ну, — казала мов би роздумуючи — вибір не злий. Вправдї она делїкатної будови і дуже розпещена, звичайно як всї одиначки, при тім трохи і зарозуміла, але коли она тобі, сину, до вподоби, то й менї також“.

„Она за тебе не піде, Муню! на те спустись!“ — кликнула насьмішливо Лєна.

„За мене не піде?“

„За тебе не піде! Ти з усїх хлопцїв найменьше єї обходиш; она романтична натура, не забувай сего. Окрім того она буде вибирати, она й може вибирати, бо дїйсно маєтна дївчина“.

„Не думай лише так — обізвав ся він так само глумливо. — Я дїйсно не знаю, кого би могла бажати собі за мужа, як не лїкаря. Ти, бачу, не береш таких справ досить реально. Чи думала ти коли небудь над тим, що властиво мужчина, а що жінка? Мужчина то „всьо“, а жінка то „нїчо“. Ви дївчата від нас залежні, як ті рослини від сонця, від воздуха. Чуєш? ти!! Ми надаєм вам змислу, поваги, значіня, одним словом, все. А коли она хоче вибирати, то нехай собі з Богом вибирає. Менї не тяжко і деінде обглянути ся. Богатих партий в сьвітї ще найде ся. Дївчата підростають раз в раз, як ті гриби; і всї они хотять замуж вийти, всї що до одної! Може ти хочеш остатись старою панною?“

Вуйко і тїтка розсьміяли ся, а й Лєна скривила уста до усьміху. Менї ударило в лице немов поломінь.

Нїчим є жінка?

І такий бездушний, ограничений хлопець осьмілив ся говорити в такий спосіб о жінках? Що давало єму до того право? Природа? Однак він говорив правду. Ми дїйсно від мужчин залежні, мов ті рослини від сонця, від воздуха. Але-ж з якої причини? Чи та причина — то незглубима, вічна загадка, до котрої і приступити годї?

Я зложила шитє і вийшла нечутно до побічної комнати. Тут було темно і тихо. Втомлена сїла я в незамітний кут, заслонивши лице руками.

Поодинокі слова долїтали до мене, я чула терпкий сьміх тїтки, однак не прислухуючись дальшій розмові, я й не розуміла нїчого.

Одно лише я знала і відчувала.

Я була лише людиною з якоюсь силою, з якимось духом, а проте… та що й казати? Правда? Справедливість? Іх нема! Нема для того, що приневолений принимати їх з другої руки…

*

Щось важке, мов олово, тяжить менї на душі, а кругом мене глухо і пусто, якась порожнеча аж до одуріня.

Чи нема нїякого виходу? Нїякого спасеня? Коли се иньші зносять, так нехай! Я не можу! Я пробувала клонити голову терпеливо, бути такою як ті „другі“, і не змогла. Благала співчутя, любови, і не виблагала. Часто пориває мене гіркий жаль, дика вражда супроти моїх померших родичів, що мене в житє трутили і я тепер безцїльно блукаю! Пориває ненависть і біль супроти цїлого сьвіта…

В тихих, безголосних ночах, коли сон утїкає від моїх утомлених очий, я плачу. Та що оно поможе? Одна слїзонька більше або меньше в житю важить так мало! Впрочім хто їх числить?

*

Оногди говорив вуйко про якогось податкового урядника, котрий ріжнив ся від своїх товаришів величезною статию, вдоволеним усьміхом і грубим срібним перстенем з синїм камінцем на пальци. Сей урядник хвалив ся — так оповідав вуйко — що єго жінка, за якою саме тепер „обглядає ся“, мусить бути не лиш гарна, богата і осьвічена, але й музикальна, бо він не „пожертвує ся“ кому-небудь!

Уявляючи собі єго, як він із своїми неповоротними рухами, із своїм по найбільшій части розігрітим лицем, троха зизоватими очима, шукає „музикальної“ жінки, я розсьміяла ся мимоволї в голос.

Вуйко і тїтка скинули на мене оком.

„І чому ти властиво сьмієш ся, моя кохана?“ спитав вуйко в заостренім тонї (дивна річ!), а тимчасом тїтка звузила уста так сильно, що вони стали ниткою.

„Я так, вуйку; бо він такий сьмішний в своїй претенсіональности! Самі знаєте, що він всїх розумів не поїв, а проте такий вимагаючий! Але я властиво не повинна сьміяти ся, оно більше сумно як сьмішно!“ І з тими словами промайнув мій погляд по тїтцї.

„Що се знову за поетична заява?“ спитала она з зимним, інквізиторским поглядом. „Тепер дївчинї годї вибирати, ждати на самих докторів і професорів. Нехай Богу дякує, коли навине ся і хто небудь та подасть кусник хлїба“.

Се тикалось мене. Специяльно мене. Мов поборена опустила я через хвилю покірно голову, а несказано гірке чувство проникло мою душу.

„Се тобі мабуть не до смаку, що я тепер кажу, неправда?“ говорила тїтка з притиском дальше. „Ти за него не пішла би. Ну, на щастє в такім випадку мали би ми рішуче слово сказати, а не ти. Ти ждала би може на якого зачарованого князя, — шкода тілько що їх уже нема. Впрочім я справдї не знаю, що тобі дає причину грати ролю якоїсь „гордої“. Ти мабуть щоденної борби о кусник хлїба не бачиш, не розумієш, думаєш, що все, що є, так само собою приходить?“

„Я, тїтко? я?!“ вирвало ся менї майже окликом з уст.

„Ти, ти! Ми не будемо вічно жити, і ти не будеш мати все охорону і родинну стріху. Наступить ще й така хвилина, коли ти з вдячностию будеш сягати за рукою такого „дурака“!

„Нїколи, нїколи!“ відповіла я з зворушенєм.

„Ха-ха-ха! нїколи! І длячого нїколи, коли вільно спитати? Мабуть тобі єго становиско за підле?“

„Становиско нї, але він сам як чоловік не має для мене нїчого симпатичного. Він не має анї крихітки н. пр. „тонкости“ в собі. Чи ви нїколи не гадали, як страшно мусить жити ся при чоловіцї, котрому не можна віддати нї серця нї поважаня? Тїточко! я не могла би так жити! Моя натура, цїла моя вдача такі жадні якоїсь — як би то сказати? — тонкої корректности, якогось нїжного чувства… любови“… Тут і урвала я.

Се зізнанє, котре я мов тайну берегла в серцю, вихопило ся менї проти волї з уст, і я того дуже жалувала. Я відвернула ся від тїтки, щоби не стрінути ся з єї холодними насьмішливими поглядами, і щоби не помітила, що я спаленїла…

„І ти не соромиш ся такі слова говорити? Менї в лице і при вуйку? Двайцятилїтна дївчина! А се що знов нового?! Та правда: хто годує ся таким трійлом, як романи, тому годї инакше говорити. Я не розумію, що то таке „любов“. Я вийшла замуж, не хоруючи анї трохи на ту поетичну недугу. Я вела порядно своє господарство, виховувала як слїд при Божій помочи дїти, доглядала мужа, але о любови щось маячити, зітхати за любовю?… Менї видить ся, що я мусїла би тепер того й соромити ся. Се чиста фантазия. Коли би я не була вийшла за твого вуйка, то була би вийшла за другого. Він був порядний, спокійний, соромливий молодець, а я така сама панна. Тому нас Бог і злучив. В твоїм віку я виховувала вже Мунечка, провадила вже сама господарство, а ти… говориш про любов! Та що, як собі хто постелить, так ся і виспить. Ти вже доволї доросла, аби порозуміти, що добре, а що зле“.

„Оно так, тїточко“… відповіла я, усьміхаючи ся сумно. А більше і не сказала я нїчого.

Як би я і цїлу ніч говорила, то все було би дурно. Не зрозуміли би. Лише до Лєни полетїв мій погляд, що сидїла недалеко тїтки. В сїй хвилї були в неї очи спущені, а щоки горіли сильним румянцем. Я знала. Перший раз в житю она не згоджувала ся з своєю матерю.

*

По домашних роботах було нам дївчатам вільно заниматись, чим котра хотїла. Лєна плела якусь величезну скатерть „для себе“, а я читала. Она і тїтка мали дивний спосіб дивити ся на мене, коли я брала ся за книжку. Тїтка прибирала тодї на-пів милосерну, на-пів насьмішливу міну, щоби опісля з притиском вимовити слівце „знов?“ і мій — сказати-б — сумлїнний супокій замутити. Лєна скривляла не до наслїдованя верхню губу, розсьміявшись коротко в голос, і плела з такою ревностию, з таким запалом дальше, мов би спасенє єї душі залежало від того.

Найбільше занимало мене питанє жіноче. Нїхто не відчував так глубоко зависимого нужденного положеня жінки, як я. Нїхто, здавало ся менї, не думав стілько над рішенєм єго, як я. Менї снували ся преріжні думки по голові. Я бачила „питанє жіноче“ майже при кождій нагодї, коли приходило ся жінцї терпіти. Тямлю, що перечитавши І. Стуарта Мілля я плакала. З тої пори я читала з подвійною пильностию. Сьвідомість моєї низької осьвіти давила і корила мене сильно. Я постановила собі будь що будь осягнути висшу осьвіту. Я була завзята, горда, честилюбива і не хотїла нї за що в сьвітї бути тим „нїчим“, о котрім говорив Муньо з такою погордою. Я не хотїла, щоби менї аж мужчина надав змисл і значінє. Рівночасно рішила ся я в будучности віддати ту здобуту осьвіту в користь загалу. В найглубшій глубинї мого серця говорив якийсь голос „віддати жінкам“.

*

Сьвіте широкий! Який ти для мене молодої недоступний, який муром обведений!…

Та що се я знов? В голові думки стрілою мчать ся. Що менї з ними самій дїяти? Сама загадала, сама забула, сама, сама, сама…

Щось з того, що вичитала або роздумала, оповісти і кому другому? Адже-ж я химерниця, і висьміяли би мене. А хоче ся оповісти, пояснити, як все в думцї складає ся, до чого дійшла, чого би рада; як в душі нераз мов сонце зійде… нї, як в нїй мов мельодия укладає ся… В серцю так і заворушить ся щось сильне, сьміле. І я забуду все довкола себе. Гадки летять вперед, проваджені буйною уявою, аж слово якесь нераз вимкне ся в півголос з уст. Тодї я з переляком пригадую собі, хто я і між ким я…

*

Був тихий вечер у вересню.

З дому вийшли всї на прогульку і я лиш сама остала ся. Хутко настала в хатї тишина. Користаючи із супокою, як звичайно я взяла ся писати. Вже давно почала я писати статейку про положенє жінок найнизшої і середної верстви, а сего вечера хотїло ся більше нїж иньшим разом списати придуманого. Скоро укладали ся реченя, здоганяла думка думку. Пишучи завзято, я почула себе немов иньшою. Чула ся і щасливою. „Боже великий! подумала. Може я до чого й здібна, може Ти дарував хоть крихітку якого таланту, може моя маленька, малесенька праця порушить хоть в одній душі одну струну! Чей не буде так, як казала тїтка, що з мене не вийде нїколи щось порядне! О, я не дам ся, я буду пильно працювати над собою, щоби злетїти високо-високо! Так високо, щоби їх голоси не доходили до моєї висоти, а руки їх щоб не дотикали мене“…

По двох годинах вернули ся з прогульки. Лєна, розстроєна чогось, лягла раньше спочивати. Уклавши руки під голову, лежала недвижно в постелї. Я виняла знов зошит і пробувала перший раз в житю писати при нїй, хоч єї притомність впливала на мене завсїгди лише пригноблюючо. Менї хотїлось нинї конче докінчити першу частину. Почавши писати, я забула небавом зовсїм, що крім мене находить ся ще хтось другий в комнатї. Хвилина за хвилиною минали.

„Що ти пишеш?“ спитала она мене нараз різко.

Я підвела з переляком голову і глянула на ню.

„Ну? що-ж?“

„Ет! щось там“ — відповіла я потрохи змішана. Менї стало так, як би мене хто на якім лихім учинку зловив.

„Ти не переписуєш ся прецїнь з нїким“.

„Нї.“

„Ну, так що-ж ти пишеш? Може ти поетизуєш?“…

Павза…

„Чуєш? ти!“

„Чи я маю перед тобою оправдувати ся?“

„Що за дурна відповідь! Ти не бачиш, що вже пізно і що я хочу спати? Я втомила ся“.

„Обернись до стїни тай спи!“

Она скоро підняла ся і усїла прямо в ліжку.

„Ти! Я скажу мамі, що через тебе не можу спати. Неспанє шкодить красї, а я не маю охоти ходити з таким крейдяним лицем, як твоє. Але я тепер вже знаю. Ти певно мажеш якийсь стих. Любовний?… Ха-ха-ха! Тебе на цїлім божім сьвітї нїхто не бажає; ти не гарна!“…

Я не відзивала ся.

„Бідолах з шістьома срібними старосьвітскими ложочками!“

Я задрожала від обиди.

Як глубоко ненавидїла я єї! Однак, невідзиваючись, я силкувалась остати ся спокійною. На хвилинку сховала я лице в долонї, і стала пригадувати, що думала перше. Думки від єї голосу, мов налякані, розпорошили ся.

Она сьміяла ся роздражнюючим сьміхом, а я чула, як менї підступала кров до лиця.

„Від бабунї лишила ся ще і цукорничка. Вправдї не срібна, але за те дротована. Правдива старо-француска порцеляна!“…

Я все ще не відзивала ся…

„Чуєш? Я хочу, щоби ти згасила сьвітло і лягла спати. Ти!“

Мене покинула нараз вся терпеливість, а пірвала шалена пристрасть. З окриком дикої злости вхопила я за зошит і шпурнула ним до землї. Серце товкло ся в менї до розпуку, і згорнувши руки на грудях глянула я на ню.

„Чого тобі ще треба?“ спитала голосом, що змінив ся від зворушеня.

„Нїчого від тебе не хочу. Але скажи лучше, до чого та театральна поза?“ Она говорила в зухвалім тонї, опісля мов пригадала собі щось і додала: „Чому у тебе розплетене волосє?“

Я відвернула ся від неї, не відповідаючи їй нїчого.

„Я хотїла би знати, длячого в тебе розплетене волосє“ — домагала ся она знов.

„Для чого? Бо розплетене не важить так тяжко, так менї здає ся… Може і се не дає тобі спати і шкодить твоїй красї?“.

Єї очи заіскрили ся.

„Так ти гадаєш, що ти красна? Пожди, я знаю добре твої думки. Ти огидна, причаєна кокетка! Ти хочеш удавати якусь „русалку“, вправляєш ся в якусь видуману безсоромну ролю, може Гайного „Льореляй“? Ти єго раз у раз читаєш, хоть мама вже кілька разів казала, що Гайне не є для молодих дївчат.“ — Нараз розьміяла ся. „Справдї, се рудаво-золотисте волосє, зеленяві „морскі“ очи… Знаєш, що? Спродай цукорничку, купи собі гарфу і гребінь і йди між Нїмцї.“

Не знаю, як я в тій хвилї виглядала, і яким поглядом подивила ся на ню. Уст отворити не була я годна, і на одно слово — нї! але коли я підняла руку, щоби притиснути єї до розпаленої голови, Лєна з переляком сховала ся під колдру…

По хвилї згасила я сьвітло і кинула ся сама в постїль…

Глухий біль, неописане огірченє обняли мене, і тихі стони виривали ся з моєї груди. По що кинула мене доля в житє, поміж ті підлі, тупі душі — нї! поміж гиєни, що не мають нї чувства, нї розуміня для шляхотнїйших зворушень серця!…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Однозвучне цоканє годинника переривало тишину малої комнати, а сьвітло місяця ляло ся вікном, устелюючись срібними, матовими пасмами на помостї і стїнї.

Трохи згодом бачила я, як Лєна вилїзла нишком з постелї і забрала роздертий зошит до себе.

Очи мої стулили ся. Я аж над ранком заснула.

Менї приснила ся надреньска русалка „Льореляй“.

Она нїби сидїла десь на скалї над водою, перебираючи золоті струни своєї гарфи. Спадаюче на груди і плечі волосє здавало ся в сонцю червоним плавним золотом. Єї погляд на-пів сумовитий, на-пів байдужний, був звернений в безнадїйнім очікуваню в синяву далечину. Я стояла в лодцї, що колисала ся на филях, і разом з шумом моря висьпівувала далеко лунаючим голосом Гайного пісню про Льореляй:

„Ich weiss nicht, was soll das bedeuten,
Dass ich so traurig bin,
Ein Märchen aus uralten Zeiten
Das kommt mir nicht ans dem Sinn.“

Она схилила ся.

Через хвилину дивила ся на мене довгим смутним поглядом, а опісля впустила вільним рухом гарфу в воду.

Легко мов стріла понеслась тая вперед, колисала ся, полискувала ся в водї мов та золота рибка.

Я поплила за нею.

Бистро несли филї мою лодку. Они тиснули ся жадібно округ неї, росли, змагали ся, сягали за мною, я аж лякала ся. За мною филї. Цїлий безконечний простір — одно і те саме, куди не гляну, самі филї. Они шумять, борикають ся, гомонять, сьміють ся. Сьміють ся потайним, роздражнюючим, майже знакомим сьміхом.

В мене тисяч думок. Цїлий рій дум. Що гонить за мною? Де спинюсь я, куди жену я?

Десь далеко передо мною полудневий край. Я ще дитиною чула щось раз про єго красу. Він ясний, золотавий мов те сонце; манить зеленими пальмами, блакитним склепінєм…

Я би злетїла туди!…

„Почерез море“ гомонять филї і колишуть, заливають ся попередним чудним сьміхом.

„Почерез море“ долетїв через воздух, немов сонний бренькіт, голос гарфи… „почерез море“…

*

З тої пори я не можу писати.

Житє моє затроює ся з кождим днем систематичнїйше. Лиш читати ще можу, того вже не можуть менї заборонити, бо вуйко обстає за мною. І так я читаю, буду читати. Я не дам ся добровільно кинути в пітьму. Не дам ся, пізнавши раз сьвітло правди, задоптати грубій, тупій, бездушній силї.

Сих кілька словець пишу крадькома. Я би того не чинила, однак менї видить ся, що удавила би ся своїм горем і своїми власними чувствами, не висказавши, чи властиво не виллявши їх хоч у мертвий зошит. Спрятавши обережно зошит в скриню (колись бабунину), менї неначе полекшає на серцю. Смуток щезає на якийсь час. Я повеселїю. Не бою ся нї морозячих, проникаючих поглядів тїтки, нї злосливих докорів прочої ріднї. Переконанє, що я не роблю нїчо злого, що стороню від всякого бруду, що через мої уста не переходить нїколи, нїколи лож, — додає менї сили дивити ся на своїх гнобителїв не поглядом ненависти, але поглядом повним, довгим, і майже спокійним…

*

Я часом мрію об тім, як би я була раз на великім прегарнім балю, де всьо блестїло би, красувалось ріжними барвами, якоюсь чародїйною красою. Де товариство було би саме пишне, вибране, якісь прегарні женщини і мужчини, в ріжних строях.

Поміж ними всїма — я.

Лише на кілька хвилин.

Прекрасно убрана, в строю властивім лише моїй істотї, красна мов сонце. Я не бажала би слїпити своєю красою — о нї! — я хотїла би лише бути красою; прояснитись нею. Краса жінки не повинна бути лише на те, щоби викликувати любов… а коли була би вже лише на те, так нехай би в менї залюбив ся якийсь такий, що не любив ще перед тим нїякої женщини. Я не хотїла би, щоби за мною сягнуло зараз сто рук, зрозумілись на менї всї. Нї, лише один нехай би відгадав мене мов ту загадку…

Се сьмішна мрія!

В моїй душі повно мрій, богато образів, барв… Коли би я вміла музику, котрою упоюю ся, то укладала би все те в мельодиї. Декотрі з них було би дуже, дуже трудно відограти…

*

На заходї, на гранчастім верху зеленої гори стоїть столїтний, одинокий дуб-великан. Височенний, сильний собі, гордий такий! Коли сонце зайде за гори, а небо ще мов огнем палає, вирізує ся він виразно на нїм.

Дивлячись туди, здає ся менї, що він рушає ся, що прикликує мене незамітно до себе, і мене тягне до него дивна, дивна туга. Він там стоїть сам, а я тут.

*
Як страшно самотно жити! Нї лучше сказати, як страшно жити в слїд за другими!

Лєна з родичами від'їхала. Забрали ся всї до Л. до якоїсь своячки на весїлє. Я лише з маленькою Катею остала ся дома.

Воздух весняний провіває, а мене обгортає туга за людьми, за житєм! Мене опускає вся терпеливість. Я чогось не можу нї читати, нї писати. Я би хиба грала ся звуками, але мене музики не вчили. Все мене болить, все дражнить. Хвилями опановує мене глуха лютість. Я чую ся скованою, коли я жити бажаю. Жити якимось иньшим, повним, яснїйшим житєм! Ісусе Христе, чи ся убійча одностайність безконечна?! Так лучше вже як небудь, аби лиш инакше жити, нїж так гнило, без цїли старіти ся, без душі, без змислу. Се просто рослинне веґетованє, хвилями перерване тихим зойком борби о істнованє!…