Царівна (1896)/XII
| ◀ XI | Царівна XII |
XIII ▶ |
|
Отсе, що я нинї з кровавою розпукою пишу, правда.
Недуга панї Марко змогла ся так дуже, що передвиджую вже ясно єї убійчі наслїдки. Для неї нема вже виходу. Ходжу мов строєна, мов той туман і дивлю ся довгими-довгими хвилями бездушно вперед себе. А она бідна… ох, я не можу на неї дивити ся! — Боре ся всїми силами, щоби перемогти свого ворога, остати ся ще при житю; ще хоч так довго, щоб єго побачити, бодай раз, поблагословити послїдний раз! Він знає, що она хора і обіцяв, коли-б се єму вдало ся, прибути на кілька днїв.
Она від чотирьох недїль не покидає постелї цїлком, а страви ледви дотикає ся.
Я не розбираю ясно, що зо мною, і не думаю над своєю будучностию. Знаю лише то одно, що трачу свою останну підпору, заступницю матери моєї і що підо мною провалює ся ґрунт.
Менї судило ся тиняти ся від стріхи до стріхи, переживати ріжні упокореня, сї гидкі чувства, негідні чоловіка, котрі ненавидїла я з дитиньства, поборювала всїми силами надармо…
Се немов би справджував ся якийсь проклін, що всї, котрих я люблю, опускають мене.
Збудивши ся сеї ночи, кинула ся я до єї постелї, а она виглядала так як ті, що вибирають ся вже на тамтой сьвіт. Лежала мов мертва, біла, ледви дихала. Мене проняв холод і я мимоволї подумала: „Тепер наступила ся хвиля“. Опісля схиливши ся над нею, доторкнула ся я нїжно єї чола. По недовгім часї отворила она очи і дивила ся через хвилю майже бездушно вперед себе.
„Ви спали, панї Марко?“ питала я з уданим супокоєм, хоч серце стискало ся в менї з несказаного жалю.
„Спала. Чому ти мене збудила?“
„Хотїла подати лїкарство…“
„Я дуже ослабла, Наталко.“
„Тепер стане вам лекше; возьміть ще сих кроплїв, то не буду вас більше будити.“
„Але чому я так дуже ослабла?“ спитала і звернула на мене свої великі, запавші очи.
„Недуга втомила вас, дорога панї, але вже завтра стане вам лекше.“
„Ой лекше!“ прошептала ледви чутно; а опісля, по малій хвилинї, взяла з трудом мою руку і притиснула єї до уст. „Ти добра“, сказала і замовкла. Здавало ся, що якесь зворушенє душить єї…
„І менї жаль, що нїхто не знає, що ти така… Ой, сирото ти моя, сирото бідна!“
Она говорила з напругою тихим голосом, а я плакала тихо, закусивши зуби.„Сьвітло єси ти, однак не фальшиве, вижичене — нї, правдиве! Наталко, приклич менї завтра сьвященика… я вірю в Бога. Ти чуєш?“
„Чую, дорога панї.“
„Я вірю в Бога…“
По малій хвилинї мовчаня зітхнула тяжко і прошептала. „А єго нема; нема і нема… і вже єго не побачу. Наталко?“
„Чую, дорога панї.“
„Він писав, що приїде?“
„Писав; і він приїде! Може завтра, може позавтра.“
Она зітхнула знов тяжко, і не випускаючи моєї руки із своєї, здавало ся, знов засипляла, однак не заснула. Говорила ще хвилями. Я слухала, не перебиваючи єї. Раз сказала цїлком шепотом: „Ти хотїв, щоб я мовчала, і я мовчала. Она нїчого не знає.“
Она говорила очивидно до сина о якійсь тайнї… Я відчула, що не повинна була слухати тих слів, бо хто-ж то був та „она“?
Однак она не говорила більше. Раз немов прокинула ся, сказала по нїмецки цитат з сьвятого письма, котрий любила дуже: „Und darum wenn ich nicht allmächtig bin im Fleische, allmächtig aber dem Geiste nach, kann ich das Fleisch überwinden, und darum bin ich der Sohn Gottes nicht dem Fleische, sondern dem Geiste nach.“ Опісля замовкла. Здавало ся, говорила єго механїчно.
Я спитала цїлком нїжно, чи в неї що не болить:
„Gott ist keine Illusion“ відповіла менї на се і не говорила більше сеї ночи.
|
|
Чому мусїла умирати, чому як раз она і ще так вчасно! Чому мусїла мене доля з нею злучити, щоб по недовгім часї розлучити так немилосерно, щоб я остала ся знов сиротою? Що пічну я? що? що? питалась я раз по раз себе і усьміхала ся майже в тій самій хвилї гірким усьміхом у відповідь. Іти назад туди між тих, що годували мене ненавистию, чи шукати другої панї, що хлїб давала би; запродати волю свою за кілька нужденних золотих, бо такої другої не найду більше! А де жити до часу нової служби, під якою стріхою, під чиєю опікою? А моя праця, мої цїли, мрії мої… що з ними? Я зітхнула важко і перед моєю душею появила ся бабуня.
„Бог тебе не опустить, Він милосерний, добрий, а ти прецїнь сирота!“ — пригадали ся менї єї, раз до мене висказані потїшаючі слова. Справдї я сирота і тому… менї прийшла охота розсьміяти ся шаленим сьміхом, однак я перемогла себе і змовчала. Хора обернула ся неспокійно на другу сторону і застогнала жалісно. Опісля уснула.
„Gott ist keine Illusion!“ казала она і на якій підставі? Але правда, в неї були свої думки, і она вірила в Бога, хоч не ходила нїколи до церкви. Від часу, як поховала свого мужа, перестала бувати в Божих домах, але не говорила нїколи, чому.
„А коли-б Бог і був іллюзиєю“, плутало ся менї щось довго в голові, то она єсть, як сказав раз один славний чутливий мужчина „послїдною великою іллюзиєю людскости…“
Чи се не злочиньство розбивати ту іллюзию? Чи людскість без сеї іллюзиї буде лїпша?
|
|
Коли я в дві години пізнїйше уснула, приснив ся менї Христос.
Стояв одягнений в довгу тоґу, руки зложив на грудях і ждав.
Велично, жарко сходило сонце і єго промінє сипало ся на него мов плавне золото. Єго лице, лагідно смутне було звернене на захід. Звідси долїтав, немов від зближаючих ся филь народу, ріжнородний гамір, зойки, сьміх — переражаючий сьміх. Він немов знав, що отсе все мусїло наступити, бо не дивував ся анї трохи і по нїм було видко терпеливість і готовість довго ждати.
Переходячи попри него, я склонила ся.
„Чому кланяєш ся менї?“ спитав спокійно. „Чи не чуєш? Там на заходї сьміх. Сьміють ся з Вітця мого і з мене. Але они мусять сьміяти ся, бо настав час сьміху і знесиля. Настав час, де їх житє мучить і викликує безнадїйність. Я вижидаю відзиву сьвіжої і чистої сили, а ти чого шукаєш?“Я хотїла щось відповісти, не знаю напевно що, але не могла найти відповідного слова, щоб виявити свою думку. Він немов відгадав ту думку, бо сказав: „Справедливости? любови? Пожди, нехай сьміх сей утихне і сонце у-друге зійде....“
Померла.
Чотири днї пізнїйше і майже о тій самій порі, а в три години потім прибув він. Слабий, з утоми ледви держав ся на ногах — їхав майже без перерви, щоб застати єї при житю — і спізнив ся. Не знаю, чи описувати нїму, але глубоко потрясаючу сцену, коли прибув і довідав ся, що єї вже нема. На мої слова — він стрітив мене першу в комнатї — що єї муки вже скінчили ся, — глянув на мене не своїми очима і поблїд як смерть. Опісля пішов до неї і просив не впускати до него нїкого, хотїв з нею остати ся сам, і остав ся аж до ясної днини, доки не прийшли прикликані жінки убирати і спорядити покійницю, і не появили ся знакомі та деякі далекі кревні, з котрими небіжка не жила. Тодї я увійшла до него і застала єго, як лежав коло мертвої з головою на єї грудях і як — не міг плакати. Кажуть, що се сьмішно, коли мужчина піддає ся розпуцї і що слези до лиця лише женщинї. Може і сьмішно оно у тих, у кого слези без жалю в очах. Але коли у мужчини жаль справдїшний і глубокий, тодї плач єго, хоч би без слїз і не чутний, — страшний.
Я просила єго лагідно, щоби відійшов уже, щоби подумав і про себе, відпочав по тяжкій подорожи, котра позбавила єго вже доволї сил, щоби вчинив се хоч з уваги на се, що на него жде стілько орудок і задач і що дорогу покійницю треба відповідно похоронити, але він не слухав мене. „Оставте мене, ще хвильку, ще одну однїсеньку“ благав. „Я не бачив єї так довго, не бачив хоть би один момент живою, а незадовго заберуть єї звідси і все скінчить ся.“ І промовивши се на силу, повалив ся обезсилений як перше на єї груди.
В виду сеї тихої розпуки я майже не знала, що робити. Усївши мовчки поруч него коло мертвої, ждала я з отупінєм. Я розуміла єго жаль і менї видало ся дуже нерозумним, переривати праведний смуток єго якимись потїшаючими фразами; очивидно єго страшно болїло, що не міг бути сам при нїй хотьби і годину підчас цїлої єї короткої але тяжкої недуги, і не був при нїй в єї остатних хвилях…
Наконець удало ся менї наклонити єго до того, щоби вийшов. Ішов непевним кроком за мною до своєї комнати, котру я єму сама відчинила, а коли я хотїла вже назад вертати ся, взяв обі руки між свої долонї і дивив ся менї довго мовчки в лице.
„Як ви страшно змарнїли!“ сказав ледви чутно, і єго доси сухі очи стали вогкі. „Ви додержали слова!“
Я усьміхнула ся сумно, здвигнувши мовчки плечима, і відвернула від него погляд, котрий затемнив ся слїзми. Він се замітив.
„Одинокий товаришу мій!“ сказав і стиснув мою руку по мужески. „Відки брав ти силу, хто додавав тобі єї і хто додасть на будуче?“
Сї немногі слова, висказані з великою щиростию, слова, яких я не чула за цїлий важкий час від нїкого, зворушили мене так глубоко, що я, ослаблена і зденервована до крайности, не могла оперти ся сильному жалю і відвернувши лице від него, сперла чоло о двері і заплакала тихим нечутним плачем. Я чула ся такою опущеною, такою осиротїлою, що була би найрадше поклала ся з помершою разом в домовину, щоби заснути тим вічним тихим сном, котрий не має нї мрій нї обудженя і не знає горя житя.
„Ідїть ви спочати!“ просив він здавленим голосом; „вам треба більше відпочинку як менї. З вас стала лише тїнь і було би просто несовістно, коли-б я, а ще надто яко лїкар, глядїв спокійно, як ви напружаєте свої аж до крайности зужиті сили і дальше. Досить уже пожертвованя, ви дали нам більше, нїж ми мали право жадати від вас.“
Я хотїла єму перервати, але він не допустив мене до слова.
„Нї, нї, не кажіть анї слова!“ просив він. „Ваш вигляд сьвідчить менї аж надто добре, з яким пожертвованєм і з якою щиростию та любовю обходили ви мою матїр до послїдної хвилї єї житя. Будьте переконані, що моїм першим обовязком буде, віддячитись вам за все. А тепер ідїть, добра дитино! Наберіть троха сили, а менї скажіть, до чого маю брати ся найсамперед; я послухаю вас.“
„Я скажу аж пізнїйше“ відповіла я. „Ви занадто втомлені, щоби могли брати ся в сїй хвилї за яку небудь справу! Ляжте, в мене суть знакомі, є Оксана і єї добрий батько.“
Але він не слухав. Взяв мене за руку і відвів на силу до моєї комнати, вговорюючи в мене, що не є такий втомлений, як я думаю, або як може виглядає. Що ляже тодї, як я спічну доволї і зможу сама одна заступити єго дома; нехай єму повірю…
І я мусїла повірити єму — і він не лягав…
Блудила я мов мара по комнатах в довгій жалобній сукни, лякала ся сама свого блїдого схудїлого вигляду, а коли померша лежала хвилями сама, тягнуло мене на силу до неї і я кидала ся мовчки на єї холодну грудь і загребавши обличє тутже лежала нерухомо.
Таку вже Бог долю дав, що трачу всїх дорогих менї людий.
І я плакала тихим, гірким сьміхом…
Хвилями не хотїла я в то вірити, що она вже не жиє! Се-ж було неможливе, що єї вже не було і не буде нїколи, що уста єї не заговорять до мене, рука єї не погладить мого волося, і она не пригорне мене до себе нїколи, нїколи! — що від тепер не пожурить ся моєю долею нїхто на сьвітї…
Крок за кроком снувала ся за мною межи всїми чужими і „свояками“ єї улюблена собака, з сумними очима і в низ спущеною головою.
Я бояла ся тих „свояків“. Їх погляди супроводжали мене неустанно і, здавало ся, в-одно говорили: „Тепер ти можеш собі вже йти. Тепер вже ми тут, она не потребує тепер жадної товаришки.“ Дивили ся за всїм, що я брала до рук, куди що поставила, і куди ходила. Лиш він один добрий для мене. Говорить по щирому, мов з сестрою, радить ся у всїм і як менї видить ся, зачинив би їм всїм найрадше перед носом двері.
Коли закривали домовину, я не тямила ся з шаленої розпуки, скричала мов божевільна і зомлїла. Се простили они (свояки) менї, „компанїонцї“, (говорила менї Оксана). Однак що син помершої вхопив мене як раз тодї під руки і майже на руках винїс з комнати, не простили менї. Так само не простили менї сего, що й Орядин, котрий був при тій сценї (прийшов на похорон) хотїв менї також помогти і лише Марко не допустив єго. Отже були нараз „два лицарі“, як глумили ся. А вже просто загнївали ся, коли довідали ся про послїдну волю помершої. Їм не записала она нїчого. Все припало синови, а много річий велїла дати менї, між иньшим і срібла. Далї було єї бажанєм, щоб я мешкала доти в призначеній нею для мене комнатї (в тій самій, що мала доси) єї дому, доки або не схочу сама випровадити ся або єї син не виступить із служби маринарскої, не обійме сам заряду дому, або не продасть єго. За те мала я удержувати порядок в домі, займати ся єго винаємом і т. д. Они казили ся з лютости за таку „несправедливість“ і заявляли пізнїйше свої мисли зовсїм отверто перед Оксаною і другими менї і помершій прихильними знакомими, а особливо перед Оксаною, щоб она донесла те все менї і Маркови. Маркови певно листом, бо в два днї по похоронї від'їхав.
Тут (говорили) не ходить нїкому о тих кілька безвартістних річий; без них жили, славити Бога, стілько часу та будуть жити і далї. Але се все є лиш „дуже комічне“ і одним доказом більше, що з небіжкою годї було справдї жити. Впрочім хто схоче присягати ся, що померша жадала в послїдних хвилях свого житя паперу і олівця? Чи було кому вільно до неї входити? Впрочім в то нїхто вже не хоче входити, бо як то каже якась нїмецка пословиця: „Nichts ist so fein gesponnen, das nicht käme an das Licht der Sonne“, але на голову також не впав нїхто. Або тота „компанїонка“! Чого поводила ся она так, як би померша була єї мати або пара до неї! Адже мала якихсь свояків, і то, як знали з дуже певного жерела, навіть дуже поважних свояків (тїтчині знакомі, як переконалась я вже опісля, були добре поінформовані!) і она не мусїла тут сидїти! Нехай собі говорить що хто хоче, але для порядної, роботящої, незіпсованої дївчини знайде ся завсїгди дома занятє, іде лише о охоту до працї. В неї мусить взагалї бути славне серце! Ледви тиждень минув, а она вже й картку виставила в вікно, що винаймає комнати. Боже змилуй ся, така невдячність і грубість чутя! пхати зараз чужих в комнати сердечної небіжки? котрої дух ще там лїтає. А вже єї комната то чисте варятство. Жіноча, себто дївоча комната з чисто мужеским характером, Мати Божа! Над ліжком висить револьвер мов у якого полїцая. Фотоґрафії божевільних писателїв і якихсь мужицких поетів, а Божого образа то хоть і до вечера шукай! Одно однїське, що пригадувало щось подібне, то був малий образець, як Ісус Христос молить ся на Оливній горі. Образ сей — то була видерта картка з якоїсь ілюстрованої часописи і (о ганьба!) пришпилений чотирьома шпильками до килимка над єї постелю. Але то не було ще нїчо. В однім кутї тої єї комнати — саме коло якогось Макартівского букету, висїв також „образ“. Він представляв цїлком неодягнену женщину, обвиту лишень в якийсь серпанок, як она нїби летить лїсом, а в руках піднесених високо в гору держить якесь сьвітло. Голову звернула поза себе, щоби бачити, чи за нею хто не слїдить, а сама усьміхала ся приманюючим усьміхом, мов би й на тім нїхто не розумів ся.
Коли по похоронї треба було зійти ся з сином помершої задля обговореня якоїсь там справи, а умовлено, зійти ся в неї, то він, ходячи по комнатї, станув перед тим безсоромним образом. Она, компанїонка, помітивши се, сказала нїби рекомендуючи: „Блудне сьвітло.“
А він?
„Она подібна коло уст до вас“, сказав він.
„Се говорила панї Марко“, відповіла она (навіть не почервонївши) „і тому що она любила сей образ, я взяла собі єго самовільно.“
„Не дарували-б ви менї єго?“ спитав він. „Я любую ся в таких фантастичних творах…“
А она пристала на то, не вагаючись анї хвильки, мов би то випадало! При тім чинила ся така скромна! — Нехай він бере (говорила), она не має, розуміє ся, до образу нїякого виключного права, се було з єї сторони навіть нарушенєм єго прав і т. д., однак не відтягала від него руки, коли взяв єї та Бог знає за що поцїлував. А що она й тодї не зарумянила ся, се мало також своє значінє. Се лучалось їй очивидно не перший раз, хоч як приходила она до такої довірчивости? Він, звістно, мужчина як і кождий иньший, нинї тут, а завтра там, але она?
А коли всї розходили ся і він при прощаню дякував їй щирими словами, що она була для помершої мов донька, то она розплакала ся і не відповідала нїчого. То мало єму виявити єї превелике чувство! Ха-ха-ха! хто би в те увірив! Він балакав ще, що приїде на-рік і поставить помершій з єї (компанїонки) помочию красний нагробний памятник, що тепер не може сего вчинити, бо мусить як найскорше вертати, але оставляє дорогий гріб єї опіцї. А відтак попращав ся, хитрий, не надто тепло і пішов. Ночував нїби в готелю, від коли помершу похоронено і она нїби сама мешкала, але в вечер таки того самого дня (другого дня мав від'їзджати) був у неї ще раз…
Чи по образ?
Стара кухарка казала, що пан забув свою подорожну торбу у панни, котру она схоронила на єго просьбу в себе… Може! На кождий випадок визирала і з того якась тактика; впрочім кого має она обходити? Кого мають обходити такі самостійні незамужні жінки?…
Не знаю, чи сьміяти ся, коли нагадаю те все, так як Оксана, котра оповідала менї се на те, щоб розсьмішити мене, чи плакати, що стрічаю таке співчутє в жінках, котрі повинні моє смутне безвідрадне положенє розуміти? Справдї не знаю.
Що-до їх критичних оповідань, то в дечім сказали і правду, хоть єї инакше треба розуміти. Н. пр. що-до образу, що-до подяки, а навіть і що-до вечірної візити. Справдї, він відвідав мене. Прийшов забрати ще якісь потрібні папері, котрі находили ся у мене, і щоб, як сказав, стиснути менї у-послїдне по товариски руку.
„Дайте менї слово“, просив при тім, „що дасьте менї вскорі нагоду віддячитись вам хоть по части за всю вашу щирість і пожертвованє і що в прикрих хвилях звернете ся до мене.“ А я вагала ся подати єму на се руку. Нї, я не хотїла за те подяки, що робила просто з вдячности і привязаня для бідної помершої, котра стала ся для мене в найкритичнїйшій майже хвилї мого житя справдїшною спасителькою. При нїй пізнала я иньше житє, як дотеперішне, напятноване самолюбством і ненавистию; у неї найшла я пошанованє і любов і для неї не була я одною з тих, над котрими добрі люди мусять і без любови мати милосердє.
Він спостеріг моє ваганє і оно заболїло єго.
„Ви вагаєте ся?“ спитав. „Правда, ви маєте вже товаришів, і то близьких — і заким ваші слова дістались би до мене, то они прийдуть до вас кождої хвилї. Я очивидно спізнив ся із своїм проєктом, або мене вже за богато в кружку ваших вибраних. Жаль менї!“ І помимо всего горя, що тяжіло на нїм і майже зломило єго, усьміхнув ся по давному на-пів гордо а на-пів насьмішливо. А той усьміх викликав в менї так само як і давно чувство ураженої гордости; однак я була смертию моєї опікунки так прибита, утрата єї для мене була таким великим ударом, що все проче здавало ся менї супроти того дрібницею і я не могла боронити ся по давньому.
„Я маю товаришів, то правда“, відповіла я, усьміхаючись слабо. „Оксана, і ще одна дама, ви єї не знаєте, але…“
„Дама?“ спитав він.
„Дама. Одна молода малярка.“
„А більше нїхто?“
„Нїхто.“
„А той, що був тут на похоронї?“ спитав майже роздражнено і вдивив ся в мене великими ожидаючими, непевними очима, що на єго блїдім марнім лици, здавали ся ще більшими.
„Хто-ж тут був? Я справдї не знаю.“ І в тій хвилї я справдї не догадувала ся, кого він мав на думцї.
„Не знаєте? А Орядин що? Він ваш товариш!“
„Він?“ Я усьміхнула ся болїсно, опісля глянула повним, поважним поглядом на него, а чоло зморщило ся в мене мимоволї хмарно.
„Чи він того не гідний? Впрочім він не мій товариш, хиба в деякім змислї…“
„В деякім змислї!“ повторив іронїчно, і не вижидаючи дальшого поясненя від мене сказав: „І тому ви не можете дати менї слова на те, о що я вас просив!“
„Пане доктор!“ сказала я, благаючи словами і поглядом.
„Ах, я вас втомляю!“ відповів гірко. „Не вважаю на се, що ви надужили свої сили уже і так аж надто для нас, щоб могли ще бороти ся із своїм „довжником“, котрий покликує ся на Бог знає які права, хоч не мав їх нїколи! Але простїть менї! І я — чоловік, і я маю нерви, і на мене находять хвилї, в котрих почуваю щось иньше, як спокійне людяне бажанє, посьвячувати свою працю і житє лиш для ближнїх. Саме тепер, коли стратив свою дорогу матїр, і душа моя прорита болем та чує ся страшенно самотною, хотїв я взяти з собою таке пересьвідченє, котре містило би для мене успокоєнє і було завдатком на нагороду за всї прочі страти в моїм житю, і на те, що належить ся кождому чоловікови, на щастє. Однак я помилив ся. Простїть, що я вас зворушую“, говорив глухо далї і з єго голосу було чутно, що силує ся з всїх сил запанувати над внутрішним зворушенєм. „Але ви, Наталко, не знаєте, як то є, коли гордий чоловік чує ся відкиненим, чує ся злишним там, де бажає цїлою душею стати ся всїм, покладає всю надїю свою на одно судно, а бачить, що оно для него тоне. Та досить уже того. Я й так дав ся пірвати своїм чутям аж надто далеко без огляду на те, що на подібні слова отся жалісна хвиля і невідповідна. Але бідна моя мати, котра обіцяла менї чувати над моїм щастєм, померла, а я надто чоловік, щоби міг поєднати ся з тим, що з всїх надїй моїх остануть ся менї хиба самі мрії!“
І не ожидаючи від мене якої небудь відповіди, ба навіть не бажаючи почути єї від мене, так, неначе-б знав вперед, що те, що перейде через мої уста, завдасть єму лиш несказаного горя, — пішов.
Опісля остала ся я сама, сама! Оголомшена, зболїла, майже отупіла, не думала я нїчого ясного і повтаряла в думцї лиш раз по раз: „Що зі мною? що з ним? що з всїми, всїми тими, шо мають серце в грудях?“
(Знов пізнїйше).
Аж тепер, т. є. по якімсь часї пересьвідчую ся, що все те страшне — не було сном а дїйсностию. Що єї справдї нема, і я справдї осталась сама, мов та билина в поли. Страшно менї хвилями і пусто, особливо тодї, коли сиджу в себе над якою роботою, в хатї глубока тишина, а дзвони церковні гомонять з цїлої сили і немов добивають ся того, щоб я в них вслухувала ся…Тодї стає тота чорна хвиля перед мною живо і я переживаю ще раз сумну подїю. Тодї розщибали ся теж дзвони і гомонїли понуро, немов говорили: „Вже ідем, вже ідем, вже ідем!“ а єї виносили обережно з хати. Нарід пхав ся, тиснув ся, а він ішов за домовиною блїдий як смерть, без слїз в очах. Хоругви повівали сумно, — в вітрі, а я плакала гіркими слезами. Та не лиш я одна. За нею плакало і богато иньших бідних, опущених дїтий, над котрими милосердила ся она і не виправляла нїколи без помочи з свого дому. Тепер все скінчило ся…
Великі єї комнати, „переповнені спокоєм“, винаймлені вже і в них запанував цїлком иньший дух. Голосний пустотливий сьміх жіночий або мужеский розлягає ся в них і сьвідчить аж надто ясно, що давний добрий тон заподїв ся десь, утїк з тих комнат може на завсїгди, прогнаний характером запанувавшої тепер там веселости. Марка комната, зачинена єго власною рукою, ожидає єго повороту дрімливо, а всї буйні цьвіти, плекані лише єї рукою, украшуючі колись єго комнату, схоронили ся в своїй осиротїлости в моїй тихій комнатї.
І так жию я сама; відокремлена від своїх комірників більше якимсь духом, як стїнами або муром, стережена великою собакою Діяною, а обслугувана одною з бідних панї Марко, що замешкала на подвірю в офіцинах. Думаю так жити, доки — доки? Питанє се трохи сьмішне, бо сама не знаю доки. Майно моє, заслужене мною у доброї дами і цїлком нетикане, задержав на мою просьбу Марко в себе, і має менї лиш тодї з того посилати, коли-б я або заслабла або не могла без того обійти ся. Одна з знакомих дала менї кілька учениць, з котрих хочу жити, а крім того буду старати ся заробляти на хлїб пером і голкою. Але до голки поки-що не думаю ще брати ся.
Окрім Оксани, молодої малярки і ще кількох старих гідних знакомих панї Марко, не відвідує мене нїхто.
Від моїх свояків, а то від тїтки одержала я недовго по від'їздї Марка лист, в котрім писала, що могла би менї на два-три місяцї прислати Катю.
„Се молоде, прегарне дївча — писала тїтка — вносить з собою всюди житє і повинно тобі бути дуже пожадане в твоїм, як я собі уявляю, тепер не без причини дуже десператскім настрою. Я би не пускала єї від себе, але для таких молодих дївчат добре пробувати від часу до часу і з поважними натурами, і добре розглянути ся потроха в сьвітї. Неустанне пересиджуванє дома викликує мелянхолїю, чинить дикою, а мужчини того не люблять; тому треба мати бачність на все. У Льорденів она не може пробувати, бо Льорден страх (не думай Наталонько, що він скупий, борони Боже!) заздрісний і не зносить, коли Лєночка пестить кого иньшого окрім него або своїх двох донечок. (Маленький хробачок від першої жінки вже умер: єму й так не було до житя, бо то було таке делїкатне, що над ним хиба сиди і хухай!). Тобі, дорога Наталонько, повірила-б я охотно Катю, бо ти бувала завсїгди поважною і умною, і навчила ся певно ще неодної красної річи у такої жінки, як мала нею бути небіжка Марко. Тамтого року був Орядин у Маєвских, відвідував і нас, і споминав, що ти жиєш лиш з вибраними „расовими“ людьми. Прошу тебе, що се за люди? Чи мають добрі становиска? Побирають велику платню? І — не встидай ся, Наталко! — чи тобі не трафляє ся нїчо? Я щось чула про тебе, та не знаю, чи правда, а то що ти маєш аж двох адораторів, один пристойний, а другий бридкий, але той бридкий славна партия. Напиши нам о тім, щоб ми веселили ся з тобою. Коли-б ти тепер ясних суконь не носила, то пришли їх Катунї, она їх зносить, бо фарбувати не варто і лише материя псує ся.“ І т. д.
Я відписала на те зараз другого дня і, розуміє ся, не приняла тїтчиного проєкту що-до відвідин молодого прегарного дївчатка. Замісць того просила я єї приняти від мене дві гарні, майже нові ясні сукнї, котрих я тепер не потребую і принятєм котрих зробить менї приємність. Що-до „расових“ людий, то їх подибую дуже рідко, они дуже лихо плачені, жиють в досить прикрих обставинах і одружити ся їм не легка річ, бо мають досить ориґінальні погляди на житє. Далї що менї „не трафляє ся“ нїчо, бо не шукаю нїчого, а що-до адораторів — то єї поінформовано зле. Гарного адоратора нема в мене, а бридкий поплив десь аж до Єгипту і єму і не снить ся женитись з бідною компанїонкою, котра впрочім анї не ожидає того анї не вірить, щоб він щось подібне зробив. Він гордий, а для неї має упокоренє лише в любови змисл і тому нехай не ожидає нїхто з того якогось романтичного закінченя і т. д.
І чи-ж я неправду писала?
Чи Марко любить мене дїйсно? Тихими самотними хвилями обгортає мене невимовна туга за ним і думка, що він мене любить, що тужить може так само за мною, наповняє мене якимсь упоюючим, несказано гарним чутєм. Ох, я би так спочала на єго груди, я така втомлена!… Але відтак схамену ся: Нї, нї, в мене иньша будучність, не соняшна, мене жде борба, я се немов перечуваю, я-ж лише на те родила ся, і тому проч з всїми мріями і спогадами! Радше взяти ся менї за суху тверду працю і бороти ся з житєм. Все проче нехай зникає зперед моєї душі і не обезсилює єї!
