Царівна (1896)/XIV

Матеріал з Вікіджерел
Царівна
Ольга Кобиляньска
XIV
• Цей текст написаний желехівкою. Чернівцї: Редакция «Буковини», 1896

XIV.

В три недїлї пізнїйше появила ся Румунка з Орядином в театрі в льожі. Побачивши десь поміж видцями Оксану і Наталку, она нахилила ся до Орядина і прошептала:

„Отже она тут; таки послухала і прийшла. Знаєте, она властиво дуже гарна і могла би мужчинам дуже подобати ся.“

По єго лици пробігла поломінь.

„Ну так“, відповів змішаний, мов приловлений на забороненім учинку.

„Ви знаєте, про кого я говорю?“ спитала она.

„Про Верковичівну.“

„То ви слїдили за нею?“ скликнула майже в голос.

„Але-ж ми очивидно в одній і тій самій хвилї замітили єї — по волосю!“ відповів з притиском і холодно. „Прецїнь єї волосє мусить впасти в очи!“

Їй причуло ся, що в єго голосї при послїдних словах крила ся злоба і то успокоїло єї.

„Але она не віддасть ся, Вассілї!“

„Нї“, відповів сухо.

„А знаєте, чому?“

„Чому?“

„По перше тому, що поводить ся так гордо, мов би походила прямісенько з князївского роду, а по друге она зовсїм убога, а до того ще якась компанїонка.“

„О, то не завадило-б їй, що она компанїонка“, замітив він.

„Не завадило би, коли-б не була, як кажу, така горда; впрочім, нї, подумайте лиш, компанїонка!…“

„Але-ж она тепер не компанїонка, она й не є нею з заводу, і давно не була нею. Єї не можна навіть трактувати як таку, і я переконаний, що у покійної Марко она не була простою, буденною товаришкою.“

„То тепер она ґувернантка і учить чужі дїти за гроші…“

„Бо не хоче сидїти на ласцї у своїх кревних.“

„Гадаєте? ха-ха! бо бавить ся в горду. Я єї вже пізнала.“

„Справдї?“

„Справдї, і тому не віддасть ся. Представте собі: у нас пробував недовгий час брат мого мужа, молодий, живий, прегарний мужчина. Раз нудили ся ми страшенно і він спитав, чи в мене нема під рукою яких знакомих дам, з котрими можна би забавити ся для розривки. Я оповіла єму про неї, а він і напер ся іти до неї. І що ви думаєте? Ви думаєте, що она була менї за те вдячна, що я дала їй можність познакомити ся з нежонатим і маючим чоловіком? Борони Боже! В першій хвилї мов налякала ся нас; а відтак вдивила ся в него своїми великими, миготячими очима, немов хотїла зглубити всї думки єго, а опісля закутала ся в таку гордовитість, що від неї аж морозом віяло. Бачите, так мов би чинила нам ласку, що приняла нас, а не ми їй, що відвідали єї в єї келїї. Я лютила ся тодї так, що тиждень не могла дивити ся на неї; він сьміяв ся. „Се она тому була така, що і ти була зі мною,“ говорив він; „але ми знаємо, що тихі води береги рвуть. Коли зложу їй візиту сам, змякне зараз.“ Щось в два днї потім убрав ся як найстараннїйше, вистояв свою годину перед зеркалом і пішов знов до неї, нїби по якусь книжку. Казав, що була така сама. Відтак віднїс книжку, а она не просила єго навіть сїсти! Тодї лютив ся так, що я не бачила єго ще такого, а я сьміяла ся так, що страх! „Що собі та компанїонка думає властиво? (вигукував він). Що може по ню прийде хтось? Що з нею оженить ся хтось? З такою, що жила доси з примх великих дам?“ Він забув, що она не була вже й компанїонкою, а хиба лише швачкою! Ви знаєте, Вассілї“, додала шепотом, „що она шиє від якогось часу також за гроші? Я перехопила недавно єї стару protegé, як несла спідницю для якоїсь міщанки. Менї впала барвна материя в очи і я кажу: „О, се гарне, чиє се?“ А она каже: „Одної міщанки.“ „Хто шив?“ питаю. А она — ляп! що панна. „Як?“ кажу і чиню ся нїби дурна „она уміє кравецтво?“ „Она не шиє паням,“ каже, „бо немає стілько часу, а міщаньскі спідницї і кафтаники то так лиш летять з єї рук. От,“ каже, „все добре, як і звідси капне щось. Бідна сирота боре ся з житєм, як може, тай тому і Бог єї не опускає!“ — Отже она аж така убога, Вассілї! А хто би того всего не знав, думав би, що она Бог знає хто. Она глядить вперед себе так, як ті справдешні аристократи; не знаю, у кого вивчила ся она так того. Ви знаєте, Вассілї, як високі аристократи носять голови? Носять їх високо, а дивлять ся в низ. Не обертають голови то в одну то в другу сторону, нї, они лиш очима водять. Того вивчила ся она мабуть уже змалку, бо чинить се зовсїм невимушено. Коли підведе свої очи в гору, то я лякаю ся єї чогось. В неї такі дивні очи, Вассілї! такі великі, мов нерухомі, і миготять аж лячно! Брат мого мужа казав, що она пригадує якусь реньску русалку, чи щось таке. Що то за мара, Вассілї?“

Він оповів їй лєґенду про Льореляй.

„Ах, то она певно думає, що й она така гарна!“ зашепотїла она злобно. „Певно тому така зарозуміла. В неї лиш уста дуже гарні, виразно зарисовані, з глубокими кутиками, а впрочім що-ж на нїй? Те все не поможе їй. Не заступить їй маєтку. Не правда, Орядин?“

„О певно“, відповів він і зігнув ся саме в тій хвилї по єї вахляр, котрий держав в руцї і впустив на землю.

„Через то й не вийде она замуж. Подумайте собі, яка би там у неї була виправа. Не так?“

„Так.“

„А ви як думали, Орядин?“ шептала завзято далї. „Що чому не вийде она замуж?“

„Я думав щось иньше!“

„Що?“

„В неї за богато крови будучности в жилах.“

„Що? що?“

„Она за модна.“

„Модна? Ха-ха-ха!“ розсьміяла ся Румунка. „Якже она модна, коли в неї не побачиш і модної фризури? Яка-ж тодї я, Орядин, я, що в мене бачиш завсїгди лиш саме те, що наймоднїйше, що даю свої сукнї шити до першої моднярки в Яссах?“

Він глянув на неї і по єго лици промайнуло щось, мов жаль. Опісля взяв єї руку, стиснув єї і сказав нїжним тихим голосом: „Sie sind eine Rose ohne Dornen!“

Она усьміхнула ся вдячно і присунула ся близше до него.

„Не йдїть до неї нїколи, Вассілї!“ благала пещеним голосом. „Я єї не люблю…“

„Або-ж я до неї ходжу?“

„Нї, однак я вас у неї пізнала.“

„Ну так! се було щось иньше… Менї прийшло щось на думку… я хотїв щось довідати ся.“

„Що? що?“ домагала ся она цїкаво.

„Чи се правда, що син єї помершої панї женить ся з нею… Я так чув.“

„І що-ж?“

„О, нїчо. Мабуть в тім нема правди анї крихітки. Мене не обходить она нїчого; а ви думали (він усьміхнувсь на силу і поглянув за кимсь в противну сторону салї), що я хочу з нею женити ся?“

„Я не думала так“, відповіла она; „лише думала, що ви любите єї!“

„Що за вигад!“ кликнув півголосом ще завсїгди сьміючись. „А впрочім хоть би і так, то — як она раз сама казала — любити а женити ся — се щось зовсїм, зовсїм иньше…

Она хотїла щось скоро відповісти, однак він схилив ся бистро до неї, стиснув кріпко єї руку, і впяливши свій, в тій хвили майже горячий погляд в єї очи, шепнув з притиском: „Не правда-ж?“

Она змішала ся, усьміхнула ся і замовкла…

*

Більше як пів року минуло з того часу.

Орядин не був більше у Наталки. Бував часто у Румунки, але з нею не стрічав ся і там. Она не заходила до молодої жінки, хоч знала майже, коли відвідував єї.

Стара Домна, що обслугувала і Румунку, оповідала все, коли бачила там кого чужого, хоть та не питала єї нїколи анї одним словом.

„Вже що она з тими паничами за верески виправляє, що аж страх!“ оповідала раз, коли вернула звідти майже люта, бо мусїла бігати кілька разів на годину у місто. „Я вже постаріла ся, а чогось такого не видїла. Грає в карти, в якісь „фанти“, а курить, а пє чорну каву, що аж гидко. Мабуть і від неї стала чорна мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай і не кажу!“

„З ким?“ спитала дївчина з тиха і в єї грудях забило ся серце скорійше.

„Та з тим, що подібний до неї мов рідний брат, і що на скрипцї грає! Він „за нїц“ не має єї. Регочуть ся обоє, борють ся мов хлопцї на толоцї, з того не вийде певно нїчо добре…“

Наталка відгадала все і не питала більше. Раз просила навіть стару не згадувати їй, що в єї комірницї дїє ся.

Одного поранку, вже по тім, влетїла Румунка до неї заплакана, розгнївана і виповіла мешканє.

„Чому?“ спитала Наталка зчудована.

„Та якого лиха сидїти менї тут довше!“ відповіла і заплативши належні гроші, котрими орудував батько Оксани, вилетїла мов фурия, тріснувши дверми за собою. За кілька днїв прийшла до неї попращати ся. Між иньшим сказала:

„Орядину скажіть, що най женить ся з ким хоче, мене тото нїчо не обходить. Він доброго не заслужив нїчо.“

„Скажіть єму то самі, панї“, відповіла Наталка.

„О, він тепер до мене не прийде!“ сказала і усьміхнула ся гірко. „Ви не знаєте, який він. Нинї запалить ся, обіцяє сьвіт, а завтра вже холодний мов лїд і мудрий як той Соломон. О, я єго ненавиджу! Скажіть єму отсе, він до вас прийде.“

„Нехай не приходить,“ сказала дївчина гордо.

„Ег, ви все такі чудні!“ загомонїла. „Я знаю, що він таки прийде колись до вас. Зацїкавить ся знов чим небудь і зайде; тодї скажіть!“

Наталка не обзивала ся. Він не зацїкавить ся більше нею, бо она остала ся та сама, впрочім що обходили єї зносини сих двох людий? Для сеї жінки не мала она анї крихти поважаня, а єго не могла она цїлком ганити.

„Знаєте, що я завважала?“ говорила Румунка таємничо. „Я замітила, що він вас боїть ся. Перед вами хоче якимсь иньшим бути. Се як раз добре. Раз, ще давно, сказав, що ви „модні“, а раз, що побідить вашу гордість і що се буде найкрасша хвиля в єго житю. А раз був у мене і дивив ся за чимсь у вікно. Саме тодї вертали ви з проходу і переходили городець перед верандою, а ваша Діяна витала вас веселими скоками. Ви зігнулись до неї і поплескали єї по голові.“

„Чи панна Верковичівна не приходить нїколи до вас тепер?“ спитав, не зводячи з вас погляду.

„Нї,“ відповіла я.

„Розуміє ся,“ відповів глумливо, „она скорше загине нїж піде проти свого переконаня. Она все ще така сама.“ По єго устах пробіг дивний усьміх і він додав по хвилї: „Колись переконає ся, що єї погляди не відповідають житю і що такою, якою власне єсть, не вдержить ся в нинїшних часах.“

„Опісля випитував ся, хто до вас найбільше заходить, чи у вас широка корреспонденция, і з ким ви найбільше сходите ся. О, він супроти вас, дивно, дивно настроєний, і менї все здає ся, що ви могли би єму неодно сказати.“

Відтак, каже Румунка: їй видить ся, що він оженить ся дуже богато, бо раз сказав їй, що та, що схоче єго імя носити, мусить мати трийцять тисяч; він крутить ся коло якоїсь богачки, Польки, але рівночасно обсьміває єї; він не вірна натура, не вірна, мов та собака, она єго ненавидить! І обнявши дївчину притиснула єї щиро до себе, мов би проживала з нею цїлий час в найбільшій приязни, і пішла. Наталка била ся довго з думками, розбираючи ті єї слова, а замітка, що він настроєний супроти неї дивно, зворушила єї чимало.

Нї, нї, говорив якийсь голос в нїй, він єї не любив уже. Все те було лиш відгомоном якоїсь гордости і пімсти. То лиш она не могла відвернути ся від него цїлком, чувала над ним з далека, в затишку, чувала думками і серцем, не тратила віри в него і в те, що їй здавало ся в нїм сильне і непохитне. Деколи звиняла ся перед собою за ті думки. Житє таке одностайне (вмовляла в себе), а він пригадує їй, що она молода; крім того все те не вадило їй анї в працї, анї в чім иньшім. А в то, що він хоче богато женити ся і без любови, значить лиш задля гроший, в то она не вірила. Він був пристрастний, несправедливий, палкий, непостійний, але до того він нездатний. Він остав ся про те все в ґрунтї той сам Орядин, за котрим нераз так тужила гірко і котрого она лучше знала, хоть і як віддалив ся від неї.

А Марко?

Про него чула дуже з рідка. Оксана не споминала єго перед нею майже нїколи, а коли спімнула, то хиба те, що він знаходить ся там, або деинде, і що не має надїї вернути ся скоро до дому. Раз спімнула їй, що він писав між иньшим і те, що в вільних хвилях описує подорожі по всїх доси звиджуваних краях і що се мале дїло посьвячене комусь. Але кому оно посьвячене, Оксана не казала, а она й не питала. Образ єго блїднїв чим раз більше в єї души і знакомство з ним здавало ся їй тепер лиш якоюсь прегарною мрією…

*

Она скінчила писати свою повість, о котрій казала своїм товаришкам, що в ню вложила цїлу свою душу і писала єї кровю свого серця. На ту працю покладала, як казала, всю свою будучність.

Обставини, в яких жила, не були найлїпші і она проживала нераз гіркі хвилї упокореня. Се була правда, що она заробляла гроші і голкою, однак що-ж було робити? Мешканє мала даром, мала також деякий заробок із своїх учениць, але те все не вистарчало на вимоги житя, а хоть она і жила і одягала ся скромно, то за те потребувала гроший і на такі річи, без котрих нїяк не можна обійти ся інтелїґентному чоловікови.

Одного вечера зібрали ся в неї єї товаришки і она читала їм свою повість в голос. Нараз замітила, що малярка плаче. Се вразило єї так сильно, що аж поблїдла і на хвильку в читаню задержала ся. Все те вразило й Оксану.

„Чого ти плачеш, Софіє?“ спитала Наталка малярку і видивила ся на неї своїми сияючими, зворушеними очима.

Молода артистка не відповідала.

„Не можеш нам сего сказати? Чи оно тикає ся працї, чи мене, чи нас обоїх? Скажи, прошу!“

Дївча похитало головою, стиснуло їй щиро руку і присилувало себе до спокою.

„Се нїчо, Наталочко, нїчо“, казала, „се лиш нерви!“

Наталка дивила ся на товаришку через хвилю допитливим поглядом і єї обгорнули невимовно сумні чутя; однак лиш на хвильку; трохи згодом успокоїла ся цїлком і читала далї. Чим довше читала, тим більше зміняв ся вигляд жінок, що нерухомо їй прислухували ся. Они дивили ся на неї так, мов би перед їх очима заходила з нею зміна, мов она перед їх очима перетворювала ся в щось нове, нетикальне…

Вкінци сказали, що она може з певностию надїяти ся успіху з сеї працї, пораяли, куди вислати єї, додали відваги, збудили надїї, додали тілько охоти до житя, що она того вечера немов віджила, і стала такою веселою, якою не була вже давно.

Відославши рукопись, она числила днї, коли дістане відомість про неї.

Коли на ню налягав сум або ріжні недостачі, і клопоти єї обставин пригнїтали мов тягар єї душу, — пригадувала собі відослану працю і мов відчувала, що від неї ллє ся якесь сьвітло; що она „душа“ єї істнованя, і що все проче тепер в єї житю річ побічна. Так, в тій працї спочивала єї будучність, крило ся єї щастє, звідси походило для неї „житє“ і она віддала ся якимсь прегарним, пишним надїям, а душа єї роз'яснилась мов від сонця…