Царівна (1896)/XIX
| ◀ XVIII | Царівна XIX |
|
Три роки пізнїйше.
Вуйко Наталки, професор Іванович вернув саме перед двома годинами з Ч., де пробував цїлий місяць у своєї сестріницї і єї мужа, лїкаря Марко, і оповідає своїй жінцї, що в них бачив.
„І чого ти так кричиш, Мілєчку, розповідаючи менї те все, мов би я була глуха?“ перебила она єму оповіданє. „За той місяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослаблені до крайности. Будь ласкав, говори тихше, або не повтаряй менї одного і того самого по кілька разів!“
Він видивив ся на неї заклопотаний. Доси она нїколи не жалїла ся на нерви, ба навіть казала, що нервових слабостий зовсїм нема, що се лише вигадки лїнивих женщин.
„Чи я говорив так голосно, Павлинко?“
„А вже-ж! Просто кричиш, що они „жиють собі прегарно!“ Менї досить чути се раз!“
„Так, гм, так! Але-ж бо они справдї жиють гарно!“
„Ну, і що з того?“
„Та нїчо; мене се тїшить. Я нїколи не надїяв ся, щоб єї доля мала в собі тілько щастя і краси; що який небудь мужчина буде єї так любити і шанувати, як єї любить і боготворить Марко.“
„Ага, ти хочеш сказати, що она була все така примхувата і зарозуміла? Ну, се й не таке велике диво, що она єму подобала ся. Жінки знають ріжні способи, як придбати собі мужа; хто єї там знає, як она собі поступила? Они побрали ся зараз по єго поворотї з Індиї і не були заручені з собою хоть би і три недїлї. Чи се годило ся так?“
Він змішав ся сильно.
„Павлинко, даруй, але менї здає ся, що в тім нема нїчого нечемного.“
„Так? Она повинна була приїхати до нас, заким він ще вернув до дому, і заручини і вінчанє повинні були відбути ся під моїми очима!“
„Коли-ж бо він не хотїв, щоби розлучали ся знову і тому побрали ся так скоро. А що в них не було весїля такого, як ти собі думаєш, то річ иньша. Обоє не хотїли того. Але проте люди поважають їх. А відтак коли-б ти бачила, Павлинко, як у них по паньски, як він прибрав н. пр. єї комнату, яка в неї біблїотека, як они“…
„Жиють прегарно!… Ха-ха-ха-ха!“ перебила она єму глумливо, а відтак додала: „Не знати, чи була би така щаслива з тим своїм першим любовником. Менї здає ся, що нї, бо він не такий, щоби дав собі по голові танцювати. Єї нїби любив, а у другої грошики взяв. Впрочім я єго і знати не хочу. Ти знаєш, Мілєчку, що він на мене казав? Я дізнала ся о тім аж недавно. Він казав, що в мене такий язик, що коли-б я вмерла, то єго треба би з-осібна убити! Чи ти чув щось подібне? Ну, вже як я єго ненавиджу і як погорджую ним, то єму більше не треба. Чи ти не чув, як він жиє? Они не сходять ся з ним?“
„Не знаю, Павлинко. Знаю лише тілько, що він має вже синка, котрий зве ся Kazimierz. Марко не любить навіть, щоб Орядина при нїм згадувати, а з єго жінкою не сходить ся Наталка нїколи.“
„Ну, та се певно, що она не піде до своєї суперницї, хоть би то була сама княгиня. Впрочім де-ж їй тепер приставати з звичайними жінками? Прецїнь она занимає ся пером! Нї, Мілєчку, всего я сподївала ся по нїй, знаючи єї примховату вдачу, але сего не сподївала ся, що вийшовши замуж не покине своїх химер!“
„Се не химери. Она пише радо і люди читають то, що она пише.“
„Так она тобі казала?“
„Павлинко, вже се сьвята правда.“
„А він що на се? Надїю ся, що хоть тим не одушевляє ся?“
„Противно, він гордий на се і старає ся дати їй до тої працї як найбільше спроможности. Одну з єї перших праць, з котрою їй не щастило ся, післав він потайно, щоб о тім не знала, до одного дуже значного лїтерата за границю з питанєм, чи по єго думцї знати з сеї працї справдї писательский талант і чи авторцї занимати ся дальше працею лїтературною, чи залишити єї. А той прочитав рукопись і відписав, щоби працювала доконче далї і не покидала пера нїколи, що в неї єсть талант. Тодї виявив їй все і з того часу она працює з подвійним запалом, та каже, що та праця довершає єї щастє. Так має ся та річ, Павлинко, і ти повинна тим тїшити ся.“
„Тїшити ся, Мілєчку? Тїш ся ти, коли можеш, я не можу тїшити ся. В сьвітї нема правди!“„Ег, Павлинко, ти менї чогось надто огірчена. Я би власне сказав, що в сьвітї є ще правда!“
„Є? ха-ха-ха! І ти справдї сказав би се в виду сумної долї твоїх доньок? Глянь на Лєну! Віддала ся за пристарілого дивака, і стративши з дїтьми здоровлє, дожила того, що він рахує куснї хлїба, котрі она бере в рот. А Катя здорова, добре вихована, гарна мов та квітка, працьовита мов мурашка, діждала ся в своїм найкрасшім віку, що о неї не питає і один мужчина. І се в тебе „правда“? Чим заслужила собі Наталка на таке шалене щастє? Випросила єго у Бога хоть би одним зітхненєм? Чи може послухом на твої і мої моральні науки і упімнення? Чи може працею? Такою працею, яка пристоїть жінцї, якою занимала ся я в своїх дївочих лїтах у родичів, а відтак вийшовши замуж і в себе, щоби свому домови надати значінє і характер, а дїтий щоб випровадити на чесних і правих людий? Скажи! Ти, як менї здає ся, заголомшений превеликим щастєм своєї сестріницї, забув уже задивляти ся на річи тверезими очима! Та слава Богу, що в мене не ослаб ум і що я, станувши непохитно на раз вибранім становищи, не поступлю ся з него нїколи анї на один крок, — слава Богу!“
Він не відповідав і лиш випускав з люльки раз по раз густі клуби диму. На єї згадку про Лєну стиснув єму жаль серце мов клїщами. Се була правда; она не була щаслива в своїм подружю, і в єї теперішнім житю приходила рідко така днина, що не була би споганена криком і сваркою; а тимчасом Наталка — о Боже, як гарно проживала з своїм чоловіком! І перед єго душу, переповнену ще вражінями з побуту у молодят, явив ся один образ і він потонув в него всїми думками.Одного дня перед вечером сидїв він з Наталкою на верандї, прибраній цьвітами, і розмовляв. Марка не було дома. Виїхав був день перед тим в якихсь справах у другу місцевість і мав вернути аж третього дня.
Говорили між иньшим про людску вдачу, про вихованє і про те, як складає ся людска доля. Відтак она замовкла. Полинула кудись думками. Єї очи зоріли з білого єї лиця мов у зворушеню, і она видала ся єму в торжественнім настрою.
„Вуєчку,“ обізвала ся по якійсь хвилинї, „в мене настало „полудне“. Оно настане і для нашого народу, неправда-ж? Я вірю в се, як вірю в силу волї, і я несказано горда на тих, що ступили на дорогу, котра веде до сего полудня, а удари ворогів чи недолї зносять з усьміхом на устах. В їх руках спочиває будучність народу, а їх самих жде безсмертність. Се гарна і горда нагорода.“
А відтак напружила зір і дивила ся нерухомо в одну частину саду, звідки давало ся чути від часу до часу зітханє арфи еольскої. Відти йшов хтось хутко до них; якийсь мужчина. Вуйко не пізнавав єго, але за те були в неї лїпші очи.
„Марко!“ кликнула она півголосом і кинула ся як стріла по сходах до него — нї, не як стріла, але як рожа, кинена кимсь єму на зустріч.
Обоє обняли ся.
„Се я тому так устроїв, щоб ти радувала ся,“ сказав він.
„Умієш любити!“ прошептала.
„Як годить ся мужеви царівни,“ відповів усьміхаючись, і поцїлував нахилені до него уста.