Царівна (1896)/XVII

Матеріал з Вікіджерел
Царівна
Ольга Кобиляньска
XVII
• Цей текст написаний желехівкою. Чернівцї: Редакция «Буковини», 1896
XVII.

Чотири недїлї пізнїйше вийшла она з дому, щоби побачити єго вінчанє.

„Де люди люблять ся, там мусить той корити ся, що найбільше любить“, писав десь раз Данець Якобзен. А що она любила більше, то черга корити ся припадала на неї.

На судженій Василя мусить щось бути, коли він женить ся з нею; она має прегарно Лїшта грати.

На дворі погідно, тепло. В неї є охота погуляти на сьвіжім воздусї, і аж потім піти в костел. Она звертає ся в місто і йде головною, ясно осьвітленою улицею. Перед нею, за нею тиснуть ся люди. Она йде скоро, майже без пляну. В єї душі хмарно і она потребує тепла і простору…

По проходї зайшла в латиньский костел. Тут мало відбувати ся єго вінчанє.

Вступивши сюди она змінила ся до глубини душі. Єї напало страшне зворушенє і якась пропасниця. Костел був богато осьвітлений, набитий видцями і повний голосного шепоту. Якась дивна, а, як їй здавало ся, гнетуча атмосфера наповняла єго. Головний престіл, а радше великий образ розпятого Христа на престолї здавав ся немов сьвітлом облитий: а міска інтелїґенция і велика маса знакомих молодої обступила єго зовсїм. Всї бажали молодим людям глядїти прямо в обличя.

Она всунула ся також близько престола і сховала ся за якусь старшу даму, що, вичублена мов молоде дївча, перешіптувала ся без перерви з своєю сусїдкою.

Чувство горячого сорому обгорнуло єї, що й она находила ся тут, і она ховала ся за цїкаві дами, щоб єї нїхто не замітив. Їй здавало ся, що всї мусїли відчути, що й она тут, і відгадати причину єї приходу. Бо що-ж пригнало єї сюди? Ах, просто сьміх бере!…

В послїднім часї она майже числила години до сегоднїшного вечера, ну — і діждала ся вкінци єго! Ах, она була би сама з себе реготала ся, що всї кругом неї обглядали би ся за нею. І чи не варто було заглянути їй в лице? Чи такий конець не був інтересний?

Она схилила голову боязко за спину дами, що перед нею стояла, і майже не важила ся дивити ся на зібраних. Они ждали в цїкавій нетерпеливости, заглядаючи раз по раз до входових дверий. Скілько то їх було, жінок і мужчин! завсїгди суть се лиш жінки і мужчини! А як блїдо і втомлено і скорбно виглядали лиця декотрих жінок! Майже всї они — думала она — стояли також раз тут, складали присяги „вірности“ і здобули собі тим „історию“. Тепер стоять і ждуть.

Чого ждуть? Що-ж хотять они бачити? Чи се якась новина для них? Коли-б їх всїх історию злучив до купи, то вийшло би одно і то само. Она уложила би житє кождої в музику. Н. пр. в сонати, в етюди без закінчень, в прелюдії… а єї істория? Ба! з нею мала ся річ инакше. В неї не було істориї, бо в неї не було фактів, і тому вийшла би хиба якась химерна фантазия, котрої не вмів би навіть кождий грач відограти, хиба яка вибаглива або розстроєна душа…

І їй дїє ся так, мовби над єї жіночою гідностию глузували і знущали ся, мов би доля кпила собі з неї, бо хто-ж така она? Або то, що пригнало єї нинї сюди…

„Де люди люблять ся, там мусить той корити ся, котрий найбільше любить“, відозвало ся в єї душі мов у відповідь, і она усьміхнула ся гордим, гірким усьміхом.

Се була хоч розрада, якої не стрічає ся що дня…

В нутрі костела настав рух і „они йдуть! они йдуть!“ пронесло ся з уст до уст.

Зимні дрощі пробігають єї тїлом і она чує, як їй відступає вся кров з лиця, але нараз почуває в собі і чудну силу і з супокоєм, їй самій незрозумілим, вступає в перший ряд видцїв коло престола.

Они дїйсно надходили.

Довга шовкова сукня молодої шелестить остро по камінних плитах, — знати, що они зближають ся. Все здержує віддих, щоби приглянути ся всему докладно і не втратити з очий і найнезначнїйшої дрібницї. Вкінци они вже тут і станули перед престолом. Боже, що за поважна хвиля!

Довкола тихо. Сьвященик прилагоджує ся до вінчаня, звертає ся по щось до престола.

Гарне лице молодого якесь сумне і неспокійне, а она виглядає щасливо.

Она велика. Спина в неї довга, заокруглена. В цїлости робить вражінє темно-понсової рожі, буйної краски, котра в горячих, соняшних хвилях здає ся просто жаркою… Єї великі чорні очи немов пожирають усе, на що впадуть і сияють якимсь дивним холодним блеском. Але она гарна.

А він? Єму чогось прикро, чує ся не своїм, майже пригнетеним. Чи тут нема нїкого з єго людий, когось такого, хто би хоч через отсю хвилину був з ним як одна душа і одна думка, між всїми тими гостями і єї кревними? Він такий чужий! а отся, з котрою має проживати цїлий свій вік і котру він властиво так мало знає, здає ся єму також такою чужою! Він просив своїх товаришів і деякі прирекли явити ся до „церемонїї“, але мабуть жаден з них не додержав слова і не явив ся. Ну, він їм сего не забуде, се за погано і він обглядає ся з болїсно зморщеним чолом, чи не побачить кого, і нараз — затремтїв.

Она! Она тут, прийшла!

Нїколи в житю не зляк ся він так дуже, як в сїй хвили, але й нїколи не відчув у-друге такого жалю як тепер. Єго серце прошиб біль. „Она, она, она!“ сьпівало в нїм і він дивив ся на ню мов без тямки, і мабуть не забуде єї вигляду і до смерти. Широко отворені, немов нерухомі очи горіли з прозоро-білого обличя, коли дивили ся на него! О Боже! так дивила ся она за ним того вечера, коли розставали ся перший раз, коли він їй говорив, що она єго царівна і що він по неї прийде… І він нараз усе забув. Все, що між ними зайшло, що їх розвело, і знав лиш те одно, що любив єї, єї одну на сьвітї і що втратив єї на віки… і чи лиш єї саму?

Єго лице покрило ся смертельною блїдостию.

Чи він такий підлий?

Нї, він добрий, він чує, що добрий і що ним заволодїла лиш якась могутна погана сила, котрій не хотїв опирати ся і тепер тоне…

А єї очи, здавало ся, що говорили: „Я тут, сьвідок твоїх здобутків. Нехай жиє мужеска честь і мужеске дїло!“ А відтак чи не усьміхнула ся она? — Нї, се не був усьміх, се був плач роздертої душі, що виступав у неї так, сей усьміх розуміє він в тій хвилї так добре! О, він розумів єї завсїгди!

Она виступила з ряду видцїв і вийшла з костела…

Єму дїє ся так, як би на єго душу залягла тїнь, і затемнила все, що зложило ся для него так „гарно і соняшно“! Через хвилю він немов обезсилений, немов западає ся в себе і майже не може вдержати ся спокійно, щоб не звернути на себе глубшої уваги; але за хвильку звертає ся до него сьвященик і він мусить над собою запанувати.

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Сьвіжий, холодний воздух вдарив єї в лице, коли вийшла з костела. Она немов відродила ся наново, віддихує глубоко.

Так! Тепер она свобідна. Позбула ся того, що пригнетало єї і заморочувало єї душу. Она то зсунула з себе і оставила єму, а він буде то носити до кінця свого житя…

Як же видивив ся там на неї, мов би побачив єї вперше в житю! Правда, она стала єму цїлком чужа, так само як і він не був для неї вже тим колишнїм Василем з бунтівничою душею і ідеально-гарними думками, за котрим з жалю раз мало що не збожеволїла! Тепер — за два, три роки перестануть себе й знати. Так буває звичайно. Тепер стане єму Полька тим „морем“, в котрого золотих филях буде купати свою душу, спрагнену „любови“.

Гай, гай, як все гарно склало ся!

Она була би то говорила цїлому сьвітови, щоби чули всї і добре все затямили. Нею запанувала якась дика веселість і она чула ся сильною мов львиця. Відтак задержала ся на хвильку і задумала ся: Куди тепер?

Усьміхнула ся.

Однаково куди; куди небудь.

Єї не ожидав нїхто. Могла йти і йти, доки би з утоми не повалила ся; то не викликало би в нїчиїм серцю жалю.

Она йде скоро, мов би хотїла утечи перед тим, що перед хвилею пережила, мов би оно йшло крок в крок з нею, гуляло кругом неї. Она з своїм гладким, шелестячим, довгим шлєпом, з великими пожираючими очима, а він з ложею на устах і на чолї… Гай, гай! як все гарно склало ся!

„Я не нещаслива“, силує ся втихомирити себе що крок і підносить гордо блїде лице. „Я лиш сама.“ І що-ж на тім? Слово „нещастє“ придумав якийсь безсильний чоловік, оно приняло ся і находить відгомін. Чи ослабати їй длятого?

Всюди кругом неї клекотить житє, розлягає ся безладний гамір людскої товпи, розмови, сьміх і дзвінки. Елєґантні санї мчать ся блискавкою дорогою поуз неї, богато пар, побравшись по-під руки, горне ся тїсно одно до другого і йде весело балакаючи…

Куди йде она? Адже она не хотїла до нїкого йти, майже не мала нїкого, бо саме тепер не було жадної з єї товаришок в містї. Малярка від'їхала до В., а Оксана, помирившись з чоловіком, виїхала з ним. Одного дня прийшла до неї зворушена з чудним блеском в очах і оповіла їй, що він приїхав по неї і що обоє помирили ся. „І так я йду, Наталко“, говорила з якимсь на-пів насьмішливим, на-пів розпучливим усьміхом. „Він каже, що я єму потрібна до житя мов воздух, і я рішила ся стати єму тим воздухом… Чи вже не розстанемось більше? Бог знає, може нї. Він казав, що не пустить мене нїколи від себе і нехай уже раз зрозумію, що він любить мене на свій спосіб! Буду старати ся привикати до того „способу “, хочу, щоби щастє усьміхнуло ся до мене ще раз так, як в перших днях нашого подружя. Ах, Наталко, люблю єго шалено“… І виїхала. А тепер она не має тут майже нїкого.

Она придивляє ся тепер людям, як ходять у сьвітлї, там далеко долом улицею перед нею і тут близько біля неї. Там, куди она звертає свої кроки. Яка їх всюди сила! якже їх богато, справдїшне море люду. А й там далї, де она не була і де єї може нїколи й не буде, і там їх така маса!

Ій впадають в очи нужденні постатї жіночі і чоловічі з змарнїлими лицями. То єї посестри і братя, говорять єї мовою і належать до тої самої матери, що она. Іх богато. Однак — куди гонять они, за чим? Де їх доми і як жиють они? Нї, радше вже, яка їх доля?

„Доля!…“ І усьміхаючись пішла далї.

Не дивила ся нї в право нї в лїво, лише перейшла скоренько попри ясно-осьвітлену елєґантску кавярню, з вікон котрої ллялось сьвітло струями, осьвічуючи всїх, що переходили тротоаром, і вступила в другу улицю так нагло, що спіткнула ся сильно з якимсь панком. З переляком відскочила, впяливши в него свої очи, але майже в тій самій хвилї помчала ся вперед. Він завернув ся і пішов за нею. Єї великі, промінні очи, що блиснули зпід чорної шапочки на него в переляку, зацїкавили єго: а єї висока гнучка стать манила єго… Хто она? Єму здавало ся, що єї уста усьміхнули ся при слівци pardon! киненім скоро і півголосом. Она спішить ся, але він здогонить єї.

Ідучи за нею приглядає ся він єї одежі. Він тонкий знаток в таких річах. Пальто лежить на нїй складно, зріст у неї прегарний, але пальто не послїдної моди, а рука, що держить мабуть несьвідомо сукню, без рукавички? Чи отсе не якась кокетерия, щоби подивляли єї білу руку? О, жінки, ті жінки!… Далї зарукавок також не послїдної моди!

І він іде вже сьміло за нею. Що-ж, спробувати можна… Крім того она звертає ся в одну улицю, не замешкувану великою аристокрациєю, а се також дещо значить…

Він прилучає ся до неї, оглядає бистрим оком єї профіль, а відтак каже привітним голосом і з таким же поклоном, що він замічає, що она йде в отсю „погану“ улицю сама, і тому осьміляє ся відпровадити єї…

Она станула мов укопана і глянувши на него усьміхнула ся.

„Я дїйсно сама,“ промовила якимсь здавленим голосом. В мене нема нї вітця нї матери, нї брата нї мужа, котрі би мене проводжали, тому маєте право обиджати мене!“

Она тремтїла на цїлім тїлї від обиди, а єму здавало ся, що, промовивши тих кілька слів, виросла єму понад голову. Она глянула на него з несказаним маловаженєм, а відтак відвернувшись пішла далї.

Затяла зуби і зморщила чоло, а очи шукали зористого неба…

„Видиш, бабуню, видиш?“ прошептала, і серце єї заболїло від несказаного жалю. „Чому оно так? Чи тому, що я сама і що мене не береже нїчия любов?…“

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .
Повернувши до дому, застала від Марка лист. Здивувала ся ним чимало, бо від'їзджаючи не обіцяв їй написати анї одного слова, а она не просила єго о се. Писав сумно. Писав, що коли она одержить сей лист, він буде вже в дорозї до Індиї. Що ся подорож єму тепер дуже непожадана, бо хотїв уже на завсїгди вернути до Буковини, а ся дорога, хоть як і бажав не раз побачити землї над Ґанґесом, віддалить єго знов на час від єго наймилїйших сторін. Она — каже — здивує ся, що він до неї пише, однак він не може позбути ся немилого чутя, будь то би їй лучило ся щось дуже прикре. Від часу до часу доносила єму Оксана листовно, як єго „одинокий товариш“ проживає, але тепер замовкла, а він не зносить непевности, тим більше, що не має надїї вернути надто скоро до дому і переконати ся о всїм самий.

Він звертає ся прямо до неї і просить єї о звістку про себе. Се заслужив він собі хоть би і тим, що серцем і думками пробував так часто дома. Она може не повірить єму, она така недовірчива, але коли він поверне, тодї переконає єї о щирости єго слів. Далї просить єї не забувати на него, так само як не забуває гробу єго матери, а натомісць він обіцює їй подивляти тамошну красу природи „з спомином“ на неї. Єму саме тепер на души так важко, мов би йшов на смерть, хоть смерти не бояв ся він нїколи. Чи она єго розуміє? Він пише до неї з таким довірєм, як пише ся лиш до найщирійшого друга. І знов дальше, що він має для неї узбирані прегарні мушлї, справдїшні чудеса природи і богато иньших річий, котрими прикрасить комнату „свого одинокого товариша“, коли поверне. Що буде числити днї до прибутя єї листу, кількох успокоюючих щирих слів, бо на тепер буде й з того рад і т. д.

Прочитавши сей лист она немов з поганого сну збудила ся.

Він писав так приязно, а она? Що дїяло ся з нею останним часом, чи не божеволїла она? Боже, Боже! в яку погань заплутала ся она і при кім спиняли ся єї думки, коли тимчасом тамтой на мори був єї одним однїським приятелем на сьвітї!… Нї, то она з самоти божеволїла і єї палка душа, що шукала неустанно занятя, спиняла ся і там, де була непотрібною. Їй встидно, она була за мало горда, а на єго вінчанє не повинна була йти!

Глузуючи з себе, усьміхнула ся згірдливо і склонила втомлену голову на руки, згорнені на охрест на столї. Думала над Марком.

Написав, написав! саме тепер, коли була мов громом побита, втомлена до крайности і коли чула ся нужденною мов та собака. Написав! Єї обгорнуло почутє вдячности і она притиснула єго лист майже пристрастно до уст.

Коли-б він тут був, або коли би був цїлком не від'їзджав, то она була би щаслива і не томилась би якимись хоробливими чувствами. Вже сам спосіб єго бесїдуваня мав у собі для неї щось успокоюючого; ох, перед ним она би й похилила голову покірно і то не болїло би єї!

Але що з ним? Чому з єго слів видко такий сум, і чому єго переслїдує погане передчутє? Коли такий чоловік, як він, заговорить тужливо, то на тім мусить щось бути. Она вірить в передчутя.

Він стоїть перед єї душею живо, мов би глядїла на него. Майже негарний, а зпоза окуляр шукають єї єго ясні допитливі очи. Він замкнений, вражливий, на дрібницї байдужий, але супроти себе строгий аж до жорстокости, а задуманий так часто!

Такий він.

Він журить ся о неї. О Боже, отже о неї боїть ся хтось на сьвітї! Она була-б і розсьміяла ся і заплакала відразу, так усї струни були в нїй розстроєні…

Она єму напише все, як він собі бажає, і успокоїть єго…

Попросить також, щоби дїйсно згадував єї, коли побачить красу тамошної природи, коли над ним засияє зористе небо Індиї і він може буде глядїти на срібні филї Ґанґеса. Він не знає, як єї душа бажала краси і зміни, як она бажала розмахнути хоть однїський раз свої крила цїлком свобідно!

Розкаже єму все, нехай він знає. Нехай знає і те, кілько нїмих слїз пролила єї душа, кілько нїмих боїв перебула она, чорних мов ніч, від часу, як померла єго дорога мати а єї однїська опікунка. Що їй додає охоти до житя надїя, що буде працювати для свого народу пером, (він се знає) і не утоне безслїдно як тисячі иньших подібних долею до неї. Відтак спитає, чому не веселий; що впрочім она єму вірить, коли се пише, (адже она єму все вірила!), але що і їй не веселїйше. Она тут сама, прикована тими невидимими кайданами, що звуть ся обставинами, до одностайности і побиває ся і числить днї, котрі минають без повороту, не лишивши по собі і слїду. Він певно вже пійме принаду такого житя. Але она не хоче жалїти ся, нехай же і він не жалує єї…

За мушлї дякує єму, але чим віддячить ся она єму за єго память?

Роздумуючи так, засияли ріжні спогади в єї души з часу, як жила єго мати і як пробував тодї дома.

І не знати, чого мучили ся обоє (він і она) часом так погано! Він був гордий і глумливий, а она холодна супротив него, хоч нераз серце з жалю їй млїло! Та вже все минуло. В неї кінчило ся все скоро і в один спосіб, але з всїх єї знакомих товаришів і товаришок остав ся він їй найвірнїйшим. Пробуваючи там в далеких сторонах, не забув єї, розвідував ся через других, як жиє і чи щаслива, а тимчасом ті, що пробували тут з нею… але нї! радше вже не думати і не згадувати всего того, що ранило єї душу; то погребала она вже і не хоче об тім вже нїколи більше думати.

„Що я люблю, люблю вже на віки“ заговорив в нїй нараз якийсь голос, і з тим затремтїло в єї души горяче почутє щастя.

Він єї любить! се мусить бути правдою, було вже тодї правдою, коли і не снила о тім, коли говорив, прощаючись з нею, що для него „сонце заходить“, а руку стиснув їй мов клїщами; було вже тодї, коли мучили себе так страшно. Те все була любов…

В єї души спалахнуло опять почутє вдячности і навіть якоїсь гіркої роскоші, але майже в тій самій хвилї стягнула болїсно брови. Она бачить в уяві, як корабель несе ся по филях, поре їх, а они товплять ся довкола него, бють ся о него і мов дуріють з утїхи, що уносять єго. Так! він віддалює ся від неї чим раз дальше і дальше, кудись страшенно далеко… А она тепер уже зовсїм сама — тут! Єї взяв нараз шалений біль і глухий зойк вирвав ся з єї груди… она тут!

Опустила знов голову на руки і заплакала тепер гірким, пристрастним плачем, хоч довгі часи не плакала анї раз…