Циций

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Циций
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Була собі бідна сирота, найшла вона серед людей собі синка (якщо єго добре вигодувати, то стане людиною), якого своїми грудьми годувала. Росте Івась рік, другий, третій, десятий і все цицьку ссе. І п'ятнадцять ему вже, і двадцять - і все далі цицьку ссе. І тому прозвали всі Іваська Цицієм. Мамі це вже все наскучило і хотіла єго від грудей відлучити. Пішов Івась на поле, взяв маму на руки, приніс додому, посадив на лавку, нассався цицьки (для того додому і ніс), бо серед людей вже стидно стало. Мати плакала, просила:

- Покинь, сину, цицьку, та йди у світ широкий, та й живи собі, працюючи.

- Я не піду мамо, бо вас не покину, бо я ваш син, я мушу бути з вами в лиху годину. А від завтра я піду на роботу, ще й сьогодні піду до лісу, виріжу дерева на ціп, а завтра піду молотити.

Пішов Іван до лісу, вирізав три граби: одного — на ціп, другого — на копиці, третього — на бияк. На другий день вранці нассався цицьки, взяв ціп під паху, півтора рубля і пішов до господарки молотити. Показався на фільварку, а єго всі засміяли, бо казали: для циція вже пізня година, тобі вже тут нема чого робити. Прийдеш завтра.

На другий день Іван вже цицьку навіть не чекав, а ще до сходу сонця вже на панському7 фільварку до роботи став. Не брав, як люди, до стодоли снопи носити, а відразу три взяв (жито, ячмінь, пшеницю) й почав молотити. До полудня намолотив всі три окрити (ото Іван був!).

Попоїв і взявся млинкувати. Як на диво: і ячмінь, і пшениця, і жито все добре змолоте, все гарне, чисте, що всі почали дивуватися. А після роботи пішов до пана по зарплату.

- А зо що ти Іваську молотив: за гроші чи за збіжжя? - питає пан.

- За збіжжя, прошу пана.

- Скільки хочеш?

- Стільки, щоб залізло у нагавиці.

- Добре, добре, Іваську, як би я так стільки років цицьку ссав, я би також у нагавиці зарплату забрав. Зараз візьмеш, чи пізніше?

- По закінченні роботи, прошу пана. Я ще завтра прийду (бо за ті нагавиці збіжжя треба змолотити все. Прийшов додому і каже:

- Мамуню, дайте їсти. Я нині цілий день молотив, ще й завтра піду, а ви йдіть до Шльомки, візьміть гроші на корову. А потім ідіть на село, купуйте полотно, де можна, за всі гроші, а потім з того полотна пошийте одні нагавиці. На другий день рано Іван уже на роботі. А всі люди злі на него, та й вокоман каже:

- Знаєте, люди добрі, що той цицій у нас усіх заробітки повідбирав. Ви ж би ті три скирти цілих півроку молотили б. Я б над вами стояв, для вас би гроші рахував, і так би трималися. Він як прийде на роботу два, три дні, так гумно чисте буде. Для вас, мої любі, це все погано буде.

А наш Цицій, як той дідич, одну скирту за другою — шмиг та й все зібрав. Вийшов дідич, подивився на ту роботу та ще й Іваська по голові погладив. А третього дня було так само, як і всі ті дні. І робота вся була зроблена, і все так чисто було і ладно, що аж ніколи так не було, і мило було дивитися. Прийшов Івась додому і каже мамуні:

- А готові нагавиці?

- Вже завтра дошию.

- Добре, добре, дошивайте, а я піду на подвір'я і заховаю те збіжжя, котре завтра додому принесу. На другий день пішов Цицій до пана, зміряв амбар, а потім свої нагавиці — все до міри, аж втішився. І каже матері:

- Тихо, мамо, я не нароблю дурниць.

З'являється перед паном Цицій по зарплату:

- Прийшов до вас пане по заробіток, та й журюся, бо не знаю, чи влізе в хату.

- А що мені до того? - каже пан. — Постав на подвір'ї. Так Івась і зробив. Приніс додому цілу копицю, що намолотив, закликав маму і так - Маєте, мамуню, що їсти? Можете трохи продати. Аби мали за що їсти. І ще можна продати, та й за ті гроші корову собі купити, бо я вже при вас не буду — піду служити.

А мама вже й не рада, від того, що сина не буде, побачивши такий заробіток від него і як вона тепер буде сама.

- Та я мушу йти служити, навчуся в Божім світі, що і як треба робити. Пішов Іван. Шкандибає дорогою і вдалечині бачить фіру. Хто то їде? То — ксьондз. Під'їхала фіра до подорожнього, Іван скинув шапку і каже:

- Слава Богу!

- Навіки, - відповів священик. — А звідки і куди? Іван відповідає, що йде службу шукати.

- А до мене підеш? Вмієш все робити?

- Та що скажете, єгомосць, те й буду робити.

- Сідай на фіру, дома будемо розмовляти.

Приїхали, пообідали, та Івасько до роботи. А ксьондз каже:

- Е ні, так не піде, Івасю. Спершу згодимося, а тоді до діла берись.

- Та прошу, єгомосць, я багато платні не хочу у вас брати, коли пробуду рік, то прошу в чоло від мене один кулак взяти. Погодився ксьондз: "То цілком добре. Кулак в чоло витримаю, бо він не є такий хоробрий, як здається“.

Казав Івасеві йти до стодоли молотити, а сам поїхав до собору. Приїжджає аж на другий день, та й почав жінку сварити:

- Біда на тій господарці, поки мене один день не було... ш А жінка відповідає, що то все один Іван поробив, сам помолотив, сам помлинував і до амбару поносив. "Біда, - каже до себе ксьондз, - де ще рік, він мене в чоло ще не бив, а вже біль чую“. І з того всього ксьондз собі гадає: нема що робити, тільки єго треба відіслати у ті ліси, ніби по дрова, а там звір ходить, і там єго смерть чекає.

А то були ліси такі, не теперішні, всі в заростях. Там тигри, там ведмеді, там леви свої гнізда мали. "Вже не пожалію волів, навіть якщо їх позбудуся, але Іваська не буде. А якщо навіть вернеться, то сам від мене утече, а я за тиждень-два за ті воли забуду“ — сам собі міркує ксьондз і каже:

- Добре, добре, Івасю, все добре поробив. Хвалю за те. А завтра поїдеш у той ліс, привезеш дрова, бо немає чим палити. Раненько вставши, Іван запряг воли до воза і пішов до ксьондза по сокиру. - На, дитиночко Божа, та привези дрова. Іван взяв сокиру та обглядає її: "Я би нею навіть зуби не теребив, хто ж такою рубає?“ І викинув її за браму. Сам поїхав до тих Бескидів, до того ліса, нарвав грабів, наклав фіру величезну, мотузкою прив'язав і знову пішов до ліса тоншого граба шукати, аби фіру заклинувати. Найшов прут гнучкий та й повертається до фіри, аж бачить: біда, волів уже не має. Прийшли за той час ведмеді, кров з волів висмоктали, а м'ясо за собою потягнули. Як побачив це Іван і давай за ними навздогін, а вони ще швидше до своєї нори:

- А, чекайте, я з вами інакше зроблю. До фіри вертається, відв'язав мотузку і чимдуж за ними у хащу. Ввійшов у нору, а там їх так багато, і великих, і малих, аж страх бере. Відваги набрався і з мотузком до ведмедів. Вибрав собі двох найсильніших, до купи зв'язав, а іншим кулаком межи вуха:

- То за воли мої!

І повів їх, як телят, за собою і запряг до воза. А неживих волів покидав зверху на дрова та й поїхав до ксьондза дорогою мислить: "Ото біда мені буде, як до ксьондза приїду“. Іде селом, а люди дивуються: якими ж то малими телятами ксьондзів наймит фіру запряг, коли вона така велика. Напевно і в браму не ввійде.

Приїхав Цицій перед браму, а вона зачинена. Він узяв переставив її і почав вже на подвір'я в'їжджати:

- Ага, єгомосць, ви мене волами до лісу проводжали, а приїхав я лошатами.

- О, нещастя, що ж тепер робити? Та то силач якийсь, коли він з ведмедями справився. Що з волами сталося, Іваську?

- Та коли я прийшов з ліса до них, то вони вже були такі неживі, як ви їх зараз бачите.

- А як то сталося, яка причина?

- А отих лошат мама прийшла, хотіла води напитися, а води не було, так вона крові волів напилася. Та не можна єгомосць так довго розмовляти, краще винесіть хліба та й нагодуйте тих лошат.

Ксьондз пішов до хати, виніс три буханки хліба і вручив Іванові в руки, а сам повернувся в хату до жінки й каже:

- Біда, жінко, мене смерть чекає. Де ж я той кулак витримаю, коли він таку силу має. Він граба нарвав фіру, переставив браму, скільки живу, ще не бачив такого сильного хлопа. Але й він мав маму! Що ж робити?

А жінка й радить:

- Відправ єго знову до ліса, до тих Бескидів. Там ему і станеться.

Послухався ксьондз жінку та й каже Івану:

- Іваську, послухай мене, сину, наше лисеньке лоша ось туди побігло, тими долами, аж до того лісу. Піди пошукай його і приведи додому, бо шкода, аби пропало.

Послухався Іван і пішов, узяв уздечку і пішов вказаною дорогою аж до того місця, де та язь сиділа. Прийшов і накинув на неї уздечку і промовляє:

- І чого ти втікаєш, ну хто тебе тут буде годувати? І повів її додому до ксьондза. Як побачив єго ксьондз і єго жінка, мало не помліли:

- Господи, що ж то ми будемо тепер робити? Чи нам із дому втікати? Але чекай-но, небоже, що ти зараз будеш робити? Дай ему їсти, а піду до покоїв письмо писати.

- Що, пообідав Іваську?

- Дякую.

- На тобі письмо, йди до цисаря і сам з ним розмовляй. А він винен мені гроші. Дай ему листа в руки, потім забери гроші і привези додому, - каже ксьондз Іваськові.

Заложив коня, набрав фуражу на фіру, а письмо подер і викинув і мислить:

- Повірте, ксьондзе, що я вам гроші привезу, бо я з такими людьми порозуміюся. Взяв із собою повісьмо, зробив батіг короткий і облив єго оливою, положив усе на фіру і поїхав. Приїжджає на цісарський двір, а там варта стоїть, не пускають єго та й ще стріляти думають.

- Я вас не боюся, нічого мені не робіть, я приїхав по своє, бо справедливості немає. Якщо вмів гроші позичити, то вмій віддавати, аби моя праця У того господаря марно не пропала, якщо мені не заплатить.

А варта почала наступати на Івана, а він не з лякливих та й узяв батіг та й почав усіх їх бити, примовляючи:

- Мене теж родила мама!

Побив Івась варту і наробив галасу. А варти все прибуває, а Івась їх всіх б'є і в скирти складає, що аж брама зламалася. Аж тут сам цісар вийшов і наказав усім стати, підходить до Івана і почав єго питати:

- Звідки ти, сину? Чого хочеш? Розкажи коротко. Навіщо стільки варти побив? Мені то не потрібно!

- До цісаря я хочу, прошу пана, аби борг відібрати. Позичив він гроші у ксьондза нашого і не хоче віддати.

- А то дурні, дурні, що вони з тобою билися. А вони хотіли у цісаря гроші взяти, а тебе забити і тими грошима поділитися. Зачекай, зараз піду і скажу віддати. Але прошу, нічого більше не роби, зараз будеш мати гроші. - — - Аж тут і викосять гроші та й кличуть Івана:

- Ми тільки позичали, а тепер перед вами всі гроші віддаємо і просимо нам вірити.

- Добре, добре, мене це не обходить, аби лише наші гроші не пропали, а то я ще раз можу приїхати, якщо тих буде замало.

Отримав Івась гроші і приїхав на подвір'я ксьондза і заходить до хати. Ох, Боже мій милий і ти рідний тату, так той ксьондз заплакав, як побачив гроші.

- То не наймит, то сатана, він би вояком був би хорошим. Іваночку, голубчику, прошу тебе, дитинко, не можу я тебе тримати, бо у мене і так три служниці, крім тебе, два пастухи. І всіх треба годувати. Аби ми з тобою порозумілися, милий синку, я віддам тобі лоша, і ті гроші візьми, тільки відступися від своєї зі мною угоди.

Спасибі вам, єгумосць, я того й хочу. Маю лоша, стайню, збіжжя, купу грошей, йду вже додому і більше не волочуся...

Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), від Кіндрата Сторожука, в 1894 році.

Стиль запису збережено.

Ця робота перебуває у суспільному надбанні згідно зі статтею 10 Закону України від 23 грудня 1993 року № 3792-XII «Про авторське право і суміжні права» де зазначається, що не є об'єктом авторського права:

  • твори народної творчості (фольклор);
  • видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади;
  • розклади руху транспортних засобів, розклади телерадіопередач, телефонні довідники та інші аналогічні бази даних, що не відповідають критеріям оригінальності і на які поширюється право sui-generis (своєрідне право, право особливого роду).