Часи ґеоґрафічних відкрить/I
| ◀ Передмова автора | Часи ґеоґрафічних відкрить пер.: М. Ч. I. Старинні та середні віки |
II. Портуґальцї в Африцї та Індії ▶ |
|
Хто хоче набрати доброго розуміня про велике значінє, яке мають часи відкрить, не зможе обійти ся без сего, щоб трохи близше не приглянути ся наперед старинному, опісля-ж середновічному образови сьвіта. Аж тодї, коли набереть ся певности, як узкі були межі ґеоґрафічного знаня Греків, Римлян та христіянського заходу в часї перед хрестоносними походами, — тодї буде можна добре оцїнити сей період, що з найбільшою рішучістю зірвав традиційні пута та надав протягом не цїлих двох столїть земній картї цїлком иньший вигляд, а власне сей, який ще нинї маємо за правдивий, не вважаючи на деякі виїмки. Від звичайного понятя слова „середні віки“ відступаємо тут о стілько, що сьвідомо віддїлюємо від них 15-те столїтє; хоч т. зв. всесьвітню історію нових часів зачинають звичайно відкритєм Америки, то з другої сторони історик ґеоґрафії переконаний, що не можна покласти основної ріжницї між змаганями пізнаня морської дороги до Індії, а тими змаганями, про які є мова при подорожі Колюмба на захід. Аж до походів великого македонського короля був „земний круг“ — те означенє здавало ся вже також старшим Грекам як цїлком відповідне дїйсности — майже те саме, що басен Середземного моря. Про иньші европейські краї знано дуже мало; на північ від Чорного Моря тягнули ся сарматські степи геть аж до казочних „ріпейських“ гір, а цїкавість, що є з другої сторони сеї природної границї, мусїла сама з себе уставати; хоч навіть пітаґорейська школа, до якої причисляли ся Парменїд, Плятон та Арістотель, доказала кулястість землї, так що нїякий образований Грек, бодай у IV в. пер. Хр., не сумнївав ся про ту правду, то таки удержав ся сей хибний погляд, що тропічний пояс наслїдком горяча, а оба полярні пояси наслїдком зимна незалюднені, а навіть неприступні. Чогож мали люди шукати в тих негостинних околицях? Що сьмілі моряки в старинї, Фенїкійцї та Картаґінцї, справдї мали ширший сьвітогляд, те може бути певне; вони вже дуже вчасно відважили ся виплисти поза Гераклеві стовпи на бездорожний океан, щоб привозити цину зі східної Анґлїї та бурштин із нїмецького побережа, а часто здогадують ся, що у них бували ще більші заходи. Очивидно згадка, що коло 600 р. пер. Хр. египетський король Нехо велїв оплинути Африку фенїкійським кораблям, єсть одинока і не можна таїти сего, що проти можливости такого великанського чину в такій давній старинї також дещо відзиваєть ся; однак один нїбито важний доказ проти сего, який нам подає Геродот, що записав сю подїю, є для нас радше потвердженєм. Йонський історик, що цїлком не вірив у круглість землї, кпить собі з оповіданя про подорож, що нїби-то в полудневій Африцї бачили сонце на півночи, в се-ж виходить консеквентно з основних відомостий з математичної ґеоґрафії. Гідні уваги у всякім разї недавні викопалини Бента в полуднево-африканськім краю Машона, бо з них мусимо здогадувати ся, що фенїкійська торговля сягала до нечувано далеких країв. Також великі перські королї в своїй жадобі країн мали займати ся африканським проблємом, а в одного пізнїйшого письменника читаємо, буцїм то якогось високого урядника, якого вислано для розслїдженя, як далеко на полудне розтягаєть ся суша, мали покарати смертю за те, що вернув із голими руками.
Трохи докладнїйше представляє ся подорож Картаґінцїв для відкрить, яку провадив адмірал Ганно; про неї удержала ся по грецьки записана нотатка. Очивидно не довідуємо ся з неї докладно про час подорожі, але деякі обставини кажуть здогадувати ся, що Ганнова вислано в V ст. пер. Хр., щоб доставляти сьвіжих сил осадам, які заложено вже давнїйше з порученя великої торговельної републики на північно-східнім побережі Африки, та шукати картаґінським осадникам нових місць для поселеня. Сей сьмілий моряк здаєть ся вивязав ся з своєї задачі відважно та щасливо. Як далеко дістав ся, можна означити досить докладно. Найдальшим пунктом були стрімкі прибережні гори, звані „божим возом“; через надмір патріотизму[1] хотїли в тім добачити Камерунські гори, але про се цїлком не можна думати, бо відповідно до дослїдів Ґебля (Goebel) дуже правдоподібно, що пункт, від якого Ганно завернув ся, лежить близько побережа „Сієра Лєоне“. Звістки Ганнона мають на собі всї признаки справдїшности, так прим. що до навмисного підкладаня огнїв у траві, що ще нинї там бувають, а їх дим затемнював небо. Правдоподібно підняли Картаґінцї також трохи пізнїйше під Гімільконом експедицію до іберійсько ґалїйського побережа. Правда, про неї не маємо оріґінальної звістки, але що по віростойним сьвідоцтвам в однім описї берегів (Ora maritima) римського поета з пізнїйшої доби, Авієна, використаний також сей переказ, то маємо нову нагоду дивувати ся енерґії, з якою брали ся Картаґінцї до відкриваня далеких морських берегів. Ну, певно, се все дїяло ся не для ідеальних цїлий; як у Фенїкійцїв, так і в їх потомків стояли на першім плянї виключно торговельно-полїтичні інтереси. Таж про їх капітанів говорено пізнїйше, що вони булиб радше жертвували свій власний корабель, як показали дорогу до власних жерел доходу комусь чужому, в кім бачили свого конкурента. В новійших часах показала ся подїя сего рода, як її нам переказали старинні автори, байкою, але вона вказує, як стерегли ся по тодїшнїм понятям ті безсумлїнні пани сьвітової торговлї. Мабуть дїлав їх примір на сусїдів заохочуючо, а король Соломон дав себе намовити, щоб заключити з своїм братом, королем Гірамом, торговельну спілку для вихіснуваня краю „Офір“. Чи сей край лежить у східнім Гіндостанї, чи близько проливу Баб-ель Мандеб — се менче подібне до правди — в то можемо не входити.
Війни Олександра спричинили величезне розширенє ґеоґрафічного горизонта, хоча не може бути виключене, як доказує трохи пізнїйше письмо забобонного Ктезія, що з тими подїями вязала ся дика погоня за пересадними небезпеками. Персія, Ґедрозія, Бактрія, передня Індія аж до Пенджабу перестали бути порожними назвами без змісту, а про краї та народи, яких треба було шукати ще дальше на схід, діставали ся на захід перші, непевні відомости. Розумієть ся, ґеоґрафічне та картоґрафічне розслїдженє не держало рівного кроку з щораз більше зростаючою скількістю поодиноких поучаючих звісток, а александрійський біблїотекар Ератостен із 3 ст. пер. Хр., який впрочім причинив ся багато для розвитку науки, поповнив один тяжкий в наслїдках блуд, від якого не могли увільнити ся навіть його наслїдники, та який ще коло половини 18 ст. скривляв карту землї. „Заселена земля“ розтягала ся з заходу на схід за далеко, а те можна було пізнати по хибнім викривленю Середземного моря; коли опісля пізнано краї, що лежали дальше на схід, то й на них перенесла ся та сама похибка. В 1 і 2 ст. по Хр. зачали александрійські купцї провадити торговлю з Китаєм та задно-індійським архіпеляґом; наслїдком того знаємо про півостров Малякку („золотий Херсонес“), про остров Яву та про портове місто Каттіґару, що лежала в „серпчнім“, себто шовковім краю; положеннє сего міста означувано все доси гіпотетично. Не певно се, чи сего місця, що мабуть лежало недалеко гирла Синьої ріки, маємо шукати ще в полудневій околицї „Тінаі“, чи вже у властивім краю „Серіка“, відти на північ. Також Китайцї були вже тодї підприємчивими купцями та на корисно положенім острові Цейльонї („Тапробане“), що тодї відгравав ролю нинїшнього Сінґапоре, стрічали ся з Греками, Персами, Арабами та Індами. Тим торговельним взаєминам можемо приглядати ся довго, аж пізно у візантійську еру. Повстали навтичні вказівки в хосен тих, що мали плавати по східних морях; в часї коло Христа мав жити сей купець Гіппаль, що перший подав своїм землякам звістку про дивовижну зміну періодичних вітрів („монсунів“) на Індійськім Океанї.
Але також на заходї панував грецький дух розслїду. Малоазійські мешканцї Фокеї, що їх прогнали були Перси, заложили собі були в своїй осадї Массілїї, в нинїшнїй Марсілїї, емпорію (торговельну стацію), що не могла бути щасливіще положена для посередництва між Греками і Галлями; тут жив підприємчивий чоловік і через нього дізнав ся вперве клясичний сьвіт про британські та ґерманські мрачносїрі краї. Пітеас із Массалїї жив рівночасно з Олександром Великим, так що розширеннє границь ґеоґрафічного знання на схід та на північний захід наступило майже одночасно. Він був у першій лїнїї також купець, але його головна увага була попри тім звернена й на всї подибувані ґеоґрафічні явища в нових краях, в яких мусїв обертати ся; слїдив приплив і відплив моря, сконстатував, що в висших шпринах сонце в лїтї описує меньший лук під виднокругом, та описав загадочну гру красок „морських легких“, що згідно з Ґерляндом можна уважати за полярне сьвітло, перед тим цїлком не знане в полудневих краях. Пітеас пізнав полудневу Анґлїю, осередок цинових покладів, та описав остров із заходу; був також на побережі Нїмецького моря. Як найдальший пункт на півночи, до якого доїхав, означував остров Тулє (Thule), якого правдиве положенє дало причину до багато суперечок. Старший здогад, що остров Тулє треба ідентифікувати з Ісляндією, мусить серед усїх иньших обставин упасти; радше можна би думати про Фер Ер (Får Öer), колиб руководити ся вказівками що до стану сонця, однак вкінцї найправдивше се, що Пітеас не дійшов був дальше гебридийських та шетляндських островів. На жаль ті, що жили пізнїше, не оцїнили справедливо відважного подорожника, бо не мали потрібних астрономічних відомостий, а передовсїм скривдив память про нього впрочім так ґенїяльний ґеоґраф, Страбон, через те що кпив собі з фактів, які були без сумнїву правдиві, однак звичайному розумови пересїчного Грека були цїлком неприступні.
Римська сьвітова держава мала для ґеоґрафії в основі те саме значіннє, що македонська; лиш нові вражіння, що лучили ся з побідоносним дїланнєм пануючого народу, були трівкійші. На полудне цїла Африка з сеї сторони великої пустинї стала їх провінцією, та через те знаним краєм; глибоко в Сагарі стрічають подорожні ще нинї памятники з латинськими написами. За Нерона вислано вже експедицію для відкритя жерел Нїля, що в кождім разї мусїла дійти щонайменше до місця, де сходять ся обі великі ріки, які пливуть із жерел. На півночи в Европі вступили Римляни в слїди Пітея; піктийський вал вказує, що з виїмком шотлянської височини цїлий остров Великої Британії був у сильних руках і правлїннє було там у порядку; римські фльоти пливали часто в гирла великих східнонїмецьких рік; вкінци у природника Плїнїя, що згинув у 79 р. по Хр. підчас великого вибуху Везувія, знаходимо першу згадку про Балтійське море та про „остров“ Скандію, що лежить від того моря на північ. Між замляндським берегом, що тодї, так як і тепер, займав перше місце між тими місцевостями, звідки добуваєть ся бурштин, і карпатськими краями панували незвичайно живі взаємини; їх дороги можемо досить докладно зреконструувати при помочи монет та предметів до прикраси, які декуди подибують ся; за подвижників та посередників сеї торговлї подають нам „Етрусків“, та справдї не підлягає жадному сумнївови се, що вже в передісторичних часах приношено з горішньої Італїї до теперішньої Нїмеччини численні товари до заміни. Таж Ф. Лїнденман знайшов в одній юрській печері у Франконїї тягарок із безсумнївно єгипетською сиґнатурою! Так у пізнїйшім римськім цїсарстві (винявши краї, найдальше на північ та північний схід) ледви чи був який край, в Европі щоб хоч у певній мірі не знаходив ся під впливом італїйської культури.
В Азії панували цїсарі якийсь час над обширом, мало-що меньшим від сего, який колись був під владою діядохів, а римські передові сторожі зносили ся з усїми можливими народами в центральній Азії. Мало що не прийшло також до зносин між Римлянами і Китайцями, хоч не до приязних. Коло 95 р. по Хр. вийшов був у похід один вожд китайської держави, побив турецькі та татарські племена та дістав ся аж до східнього побережа Каспійського моря; звідси — як подають китайські жерела — задумував напасти також на краї західнього цїсаря Ан-ту-ну, — Антонїна Пія; однак опісля відступив від нього наміру, певно на своє щастє. Але як обі ті держави полїтично цїлком не зносили ся, так їх піддані все зіставали в тїсних торговельних взаєминах; через середну Азію провадило кілька „шовкових доріг“ до Китаю, що ними ходили каравани. Живійші зносини були через Тіан-Шан, а ті, що нинї менше оживлені, йшли через Квен-Люн. Багато думано над положеннєм менше людних місцевостий, в яких відпочивали купцї, що торгували шовком, по невигодах подорожі, а дослїди Сєвєрцова, заряджені там на місця, здаєть ся вияснили деякі погляди. „Камяну вежу“, про яку часто згадуєть ся, треба було перенести після сего на кінець аляйської долини, а теперішний Кашґар був би майже те саме, що „стація купцїв“. Ті позитивні дати, які маємо з старини, редукує ся на дїлї до одної звістки, що її казав донести собі македонський купець Маес Тіціян через своїх аґентів. Ту звістку ужив опісля коло 60 р. по Хр. вчений Марин із Тиру до свойого представленя цїлої землї. Чи який чоловік із західних країв дійшов коли до столицї Серийцїв, до нинїшнього Сі-нґан-фу, не знати. Коли Китайцї в 2 ст. нашої ери уступили з басейну ріки Тарім, потерпіла безпосередна торговля значну шкоду, бо перейшла головно в руки Персів. Однакож звязь між Китаєм і західною Европою не устала цїлковито нїколи; пригадуємо тілько оповіданнє, властиво неісторичне, про візантійських черцїв, що мали принести за Юстинїяна перші яйця гусїльниць шовкових мотилїв у вижолоблених палицях. В усякім разї та обставина, що від 6 столїття приняла ся управа шовку в теплїщих околицях Европи, ослабила безпосередні зносини з найдальшим сходом; близько сїм віків уплило, заки казочний Китай міг зближити ся знов до Европи.
Наукова ґеоґрафія в другім александрійськім періодї мала сим способом спроможність дати цїлком влучний образ великої части нашого сьвітового східного острова. З великим посьвяченєм підняв ся сеї задачі астроном Клявдій Птолємей, сучасник цїсарів Траяна та Адріяна, якого знаємо головно як творця ґеоцентричної планетної системи, що держала ся понад 1300 лїт із майже неослабленою силою, та лиш дуже поволї зробила місце справленій системі Копернїка. Як ґеоґраф здобув собі Птолємей безмертну заслугу через те, що зложив усї знані йому місцевости відповідно до ґеоґрафічної ширини та довжини в табелї, а що подав теж рівночасно правила, на підставі яких можна, рисувати мали більших та менчих частий землї, — то можна сьміло сказати, що він піднїс ґеоґрафію до справдїшньої науки. Сам він не додав атлясу до свого великого твору; аж пізнїйше зложив його з трудом Аґатодемон в дусї та цїлком по вказівкам учителя. Побіч Птолємея стає в ряд правдива фаля поменчих ґеоґрафічних підручників, супроти яких зійшов епохальний твір Птолємея на другий плян. Помпонїй Меля та Діонїз Періеґет — се ті письменники, що з них брано ґеоґрафічне знаннє в далеко пізнїщих часах, передовсїм у часах гуманїзму.
Десь від 4 ст. по Хр. почала загальна наука швидко падати, а й ґеоґрафія не остала без шкоди. Як сьвідчать невідрадні письма Етика, Анонїма з Равенни та Козми Індикоплова, упала також та основна правда, що земля є кулею, яка свобідно уносить ся у всесьвітї, а з'ображення землї та неба цїлком не піднесли ся вище тих, що знаменують наївну грецьку мітольоґію та що їх можна вичитати в тав. Гомерових піснях. На місце картоґрафічних представлень Ератостена та Птольомея, що були основані на здоровій ґеоґрафічній підставі, виступили дивоглядні образи, чи то римські карти доріг із пізнїщої доби на лад. т. зв. „Tabula Peutigeriana“, чи то ще невдатнїщі „колові карти“, в яких являє ся Єрусалим як „пупок землї“. Такі карикатури заховали ся аж до пізна в середні віки; для дослїдників є вони задля своїх ґео- та етноґрафічних дивовижностий правдивою копальнею, і за те треба бути вдячним К. Міллєрови, що зарядив повне легко приступне виданнє усїх тих рідкостий. Що у західних народів устала також цїкавість до ґеоґрафії в тїснїшім значіню, се не повинно дивувати при такім станї річи. Лиш кілька яснїщих промінїв припадково осьвічує ту темноту, а се маємо завдячувати лиш тій обставинї, що там, де старі культурні народи не могли вже власними силами йти вперед, виступали молоді поколїння.
До них належать у першій мірі британські Кельти, а між ними знов ті, що мешкали на „зеленім“ острові. Тут, у численних монастирях, удержало ся вище духове житє та більша рухливість, щоб об'являла ся як при розширюванню віри, так і задля сеї природженої охоти до подорожування, що вже від давна була прикметою „Скотів“, та спровадила до Нїмеччини такого Ґалля, Фрідолїна, Колюмбана, Кілїяна, Вінфріда і т. д.; ірійські висланцї закладали християнські кольонїї на гебрідських, оркнійських та шетляндських островах. Звідси дістали ся вони до далекої „ледової країни“; а те не вдало ся було Пітеасови. Після Ірляндця Дікуіля, що сам написав був один ґеоґрафічний твір, який мусимо осуджувати лиш, що правда, відповідно до знання того часу, прийшли кельтийські місії до Ісляндії коло 795 р., і майже 100 лїт пережили вони там серед дуже тяжких обставин. Між рр. 870 а 880 мусїли вони уступити перед північними мешканцями (Норманами); подорожами Норманів із наміром відкрить займемо ся пізнїйше.
Коли полишимо на боцї сей цїлий епізод, у подробицях на жаль майже цїлком незнаний, то мусимо признати, що з початком середних віків чільне місце дослїду випало Европейцям майже цїлком з рук. Иньший нарід, що мав сьвіжі, молодечі сили та енерґію, підняв його, нарід, що був запалений новими ідеями, та длятого здібний до розвязання найтруднїйших задач. Уже частїйше підношено се, що то виглядає просто на чудо, що дикий, пустинний нарід, у якого доси не було найелементарнїйших завязків держави, не лиш завоював протягом кількох віків більшу частину цїлого тодї знаного сьвіту, але також став спадкоємцем наукового образовання Греції та Риму. Правда не треба забувати, що слово „Араб“ є збірним понятєм, та що з тих численних учених, яких імена переказала нам арабська лїтература, лиш дуже мало жило на самім півострові; о стілько численнїйше виступають Еспанцї, Марокканцї, Єгиптяни, Сирійцї, Мезопотамійцї, Перси та Туранцї. Однак їх усїх переняла ідея арабської народности, а одноцїльна релїґія, культура та наукова бесїда удержувала всїх у звязи. Якуж величезну користь мусїли мати подорожнї з вищими стремлїннями, коли усюди, від побережа Атлянтійського Океана аж до Аральського озера стрічали ся з людьми, з якими могли без перешкоди розмовляти язиком зрозумілим усякій образованій людинї! Нинї та добра прикмета в великій части упала, бо людову арабську бесїду, якою говорять у Маґребі, ледви чи зрозуміли би в Мекцї та Мединї, але тодї, коли коран, збірник законів усїх іслямських народів, реґулював бесїду, річ мала ся цїлком инакше.
Араби переклали усї клясичні грецькі твори та додали їм докладні коментарі, і через се піднесли знов астрономію та математичну ґеоґрафію до сего високого становища, на якім вона стояла вже давнїще. Пильно взяли ся до ґеоґрафічного означування місць на землї, і через се могли перевести коректно картоґрафію; її, що правда, нїколи не видосконалено як слїд, бо орієнтальна фантазія ставала часто на перешкодї тому, що рисував. Однак ті недокладні арабські начерки не лишили ся нїколи без вартости; так по виказаню І. Міллєра (Müller) вже добре знали в 13 ст., що Білий Нїль випливає з трьох озер; рисовано се хоч дуже схематично, однак дїйсно вірно. Керманич, що плавав тут і там по Індійськім Океанї, як опісля переконав ся з здивуваннєм Васко да Ґама, знав спосіб знайти дорогу зі звізд; при помочи прімітивного кутомірника та певного рода мірничого шнура, міг дійти до необхідної висоти та означити бодай степень ширини, де знаходив ся в тій хвилї корабель, з досить великою певністю; догадують ся, що той мірничий шнур, се праобраз „Яковової палицї“, яка пізнїще була дуже славна. Бітнер і Томашек опублїкували недавно їікаву моряцьку книжку „Могіт“ (морське зеркало); в нїй знаходимо усе арабське навтичне знаннє; компіляцію поодиноких правил зробив вперве 1554 р. турецький адмінал Сеіді Алї, щоб дати своїй маринарцї провідник, в якім не було би жадних невірних додатків. Однак приписи та досьвіди, що з ними там стрічаємо ся, походять із давнїщого віку; вони взяті з арабської, перської та індійської традиції з передпортуґальських часів. Описи країв, що їх знаходимо у арабських ґеоґрафів Масуді, Албірунї, Якута, Ібн Гаукаля, Ібн Батута, Едрізіо та як там вони всї називають ся, як також у Льва Африканського, якого можна до них також причислювати, виходять, розумієть ся, далеко поза межі понять старинного сьвіта. Деж перше можна було знайти такого подорожника, яким був невтомимий Ібн Батута, що міг описувати Сенеґаль та Єнїсей, які бачив на власні очи? Цїлий Судан стояв отвором для арабських дослідів, коли в 13 ст. дістав ся магомеданїзм аж до Борну та Сокото; на східнім побережі сягали арабські торговельні осади аж до ширини Мадаґаскару; сусїднїй архіпеляґ „Місячні острови“ (Комори) ще нинї цїлком опанований арабським елєментом. Хибний погляд Птольомея, буцїм то Африка вигинаєть ся на схід, справлено, а Індійське море перемінено на отвертий від полудня океан. На сходї почав арабський вплив обнимати вже Сундайські острови, зносини з Китаєм були такі живі, що в великих торговельних центрах могли повстати цїлі арабські дїльницї міст, із другої знов сторони з Туркестану занесено Іслям до властивого Китаю; ще тепер знаходить ся над горішним Янтсе-кіяном місцевости з переважною мусульманською людністю; про ті всї окрайні сторожі мослємської віри були відомости в осередках арабської вчености, в Бохарі, в Тусї, в Баґдадї та Дамаску, в Каірі та Тунїсї, в Марокку, Фезї та Кордові, так що могла витворити ся величезна землеписна лїтература, погребана в великій части все ще в рукописях. Мабуть є ще вигляди на деяке цїнне збогаченнє нашого знання; так виходить здаєть ся з замітки Ібн ель Варді, що лїсабонські Маври ладили експедиції на західне море в тій цїли, а се висказували ясно, щоб там відкривати нові краї.Що правда, поміч, яку несли арабські здобутки науцї на заходї, що поволї знов будив ся до життя, не була така дуже значна, але знов не треба низько цїнити впливу, який мали ті здобутки. Хрестоносні походи та паломництва були посередниками в замінї думок, між сходом і заходом, та не бракувало відважних сьмільчаків, що під проводом спосібного перекладчика (turcimanno) не лиш відшукували сьвяті місця, але й поза ними шукали нових країв та міст. Ренський рицарь В. Гарф (Harf) був навіть сеї гадки, що він формально переїхав Африку з полудня на північ, а в найновіщих часах посьвятив Зайдлїц (R. von Seydlitz) багато труду тій задачі, що її ледви чи можнаб розвязати, а то виказати, що незначна відомість про ту подорож цїлком не противить ся ґеоґрафічним фактам. До паломників та до борцїв за віру прилучали ся купцї, а великим торговельним републикам: Пізї, Ґенуї та Венеції, належить ся безсумнївно та заслуга, що вони значно причинили ся до ґеоґрафічного пізнання сходу. Також розумні реґенти підпирали контакт христіянського та сараценського знання, прим, цїсар Фридрих II, один із перших. Його підданим був той Лєонарді Фібоначчі, що в арабських конторах у Буґії та Каірованї присвоїв собі знаннє нової індійсько-арабської чисельної системи, та впровадив в Европі на місце тяжкого машинального числення на „абаку“ сю модерну методу, по якій місце, де стоїть цифра, і зеро мають певну вартість. Коли в меровінґській та по части ще каролїнґській добі стояло знанє так дуже низько, що прим. зальцбурґського епископа Вірґіля потягала церков до відповідальности за єресь, яка мала містити ся в науцї, буцїмто з другої сторони землї живуть люди „антіподи“, — то за саксонських королїв та Штаєфів настає радісний зворот, як вказують особливо поодинокі стихи, що в них подавано науку ґеоґрафії. Безнастанні війни з Данцями, Славянами та Мадярами з своєї сторони причинили ся також до сього, що усунено переказувані байки та посунено вперед ґеоґрафічне знанє. Власне тодї лучили ся далеко на півночи Европи подїї, які приневолювали до формального розбрату з старинними ґеоґрафічними доктрінами, та колиб можна було тодї відповідно подовідувати ся про ті подїї на цїлім дальшім контінентї, то се булоб мало величезні наслїдки. На жаль се не стало ся і аж у нових часах оцїнено як слїд великі відкритя північних Ґерманів відповідно до їх правдивого значіня.
Під кінець 8 ст. скинув король Альфред пута данського панованя та зробив свій край осїдком висшої духової культури, в міру того, як на се його сили вистарчали; він сам брав ся до писаня, щоб виразити ту тенденцію через перекладаня значнїйших лїтературних творів на анґльо-саксонський язик. Всесьвітна історія іспанського сьвященика Орозія, опрацьована Альфредом — по думцї Доберенца (Doberentz) підстава для цїлого ряду космоґрафічних писань середних віків — се дуже цїнний памятник в історії ґеоґрафії. Однак король не вдоволив ся тим, щоб удержати знаннє давнїйших часів у систематичнім порядку, але також старав ся мати відомости про своїх сучасників, і для того стрічаємо на його дворі також одного чоловіка, що міг представити дуже важну річ, а то вигляд сеї части Европи, яка положена найдальше на північ, бо її бачив на власні очи. Був ним Норвежець Отар[2], богатий властитель земель у північній части свого рідного краю. Він відважив ся на таке підприємство, через жадобу знання, а се одинокий випадок у тих часах. В жадній сьмілій подорожі вікінґів, про які знаємо і незадовго будемо оповідати, нїколи не була теоретична цїкавість властивим провідним мотивом, так як то можемо сказати про висше згаданий випадок. Отара перла цїкавість (як оповідав потім королеви) довідати ся, як далеко розтягаєть ся земля на північ та чи дальше в тамту сторону жіють люди; він вирядив у дорогу один корабель та поплив ним у північнім напрямі, аж побачив, що беріг вигинав ся на схід, а опісля знов на полудне. Бачив лиш рідко на березї ляпонське населення. В кінцї вплинув в одну ріку, якої береги були замешкані густїйше. Се була здаєть ся Двіна, і він стрінув ся з народом Біярмів („Biarmär“), а з ними могли Нормани провадити торговельні зносини, хоч не розуміли їх бесїди. Отар сполучив приємність із пожитком та забрав ладунок зубів тюленїв (Walross), що тодї були дуже покупним артикулом; навіть іще значно пізнїйше зачуваємо, що охрещені ґерманські Ґренлянцї складали папі свою данину з таких зубів.
Так коло 900 р. зносини Скандинавії з рештою Европи не представляли жадного сумнїву, однак се розпізнаннє мостило собі лиш дуже поволи дорогу. Науково усталив сей факт коло 1075 р. катедральний схоластик Адам, що жив і учив у Бремен; він був учений та бувалий чоловік, якого можна вважати справедливо за першого нїмецького ґеоґрафа, хоча його книжка „Про острови далекої півночи“ написана по латинськи. Для пізнання Скандинавії та надбалтійських країв має вона разом із книжкою трохи пізнїйшого данського письменника Сакса Ґраматика, неоцїнену вартість. Не вважаючи на те, були краї Швеція та Норвеґія майже цїлком незнані для решти Европи ще багато столїть; звичайні мапи надавали півостровови вигляд рівнораменного трикутника, якого підстава йшла рівнобіжно до рівнобіжників. Аж у першій четвертинї 16 ст. виказав Баварець Яків Ціґлєр (Ziegler), що вісь Скандинавії має дїйсно напрям полуденника.
Правда, про Норманів знали більше, як декому було се приємно, бо розбійничі напади тих дикунів-мореплавцїв непокоїли усї прибережні краї західної та полудневої Европи. А рівночасно вони, присилувані полїтичними межиусобицями та економічним недостатком до еміґрації, відкрили його та здобули новий, полярний сьвіт; за його властителїв вважаємо їх іще нинї. В 867 р. висїв Надодр (Nadoddr) на беріг Ісляндії, і коли за ним пішло більше земляків-Норманцїв, ірійські поселенцї уступили ся, як згадано, перед ними зі свого рідного краю. З того острова, що виглядає немов скаменїлий ізза численних вульканів та ледівцїв, нїколи не можна було багато сподївати ся, і так він служив за пункт виходу для тих, що шукали нових посїлостий. Очивидно оба перші відкриття Ґренляндії, Ґунбєрна (Gunbjörn) та Снебєрна (Snaebjörn), оба в 10 віцї, треба завдячувати лише припадкови, і вони остали без дальших наслїдків; але в 982 р. вибрав ся Ерік Рауда (червоний Еріх), „до краю Ґунбєрна“ і поселив ся там із кількома своїми прихильниками, бо йому було в ріднім краю за горячо під ногами, та не міг погодити ся з тим державним устроєм Ісляндії, який вже тодї був там заведений. Щоб звабити нових осадників, уживав такого хитрого способу, якого уживали також декотрі пізнїйші кольонїсти: Вислав послів до Ісляндії та казав їм описувати, що його посїлість, се „зелений край“ (Grönland, das grüne Land). Брехня зробила своє; витворив ся значний еміґраційний похід до Ґренляндії, так що поволи могли навіть повстати ґренляндські епископства. Пізнїйша судьба тих найдальших Ґерманів не може бути вже предметом нашого оповідання. В 14 віцї пропали ті оселї, може менше через воєнні непорозуміння, як через страшні пошести; се певне, що „чорна смерть“ панувала навіть там. Тубольцї ледви чи мали змогу вигубити упертих, завзятих Ґерманів; коли однак устав наплив людности з їх краю, та коли поволи настало мішаннє Норманів з Ескімосами, мусїла улягти сама з себе висша народність низшій, що була лїпше обзнайомлена з прикметами полярного сьвіта.
Ґренляндцї відкрили ще 500 лїт перед Колюмбом північно-американський контінент, одначе се щасливе відкритє не потягнуло за собою трівкійших наслїдків. Адам із Бремен примістив також ті нові, північно-західні краї в своїм ґеоґрафічнім переглядї, але само собою розумієть ся, що з сеї короткої нотатки годї було цїлком докладно означити то місце. Як довго не було нїчого більше на річи, не вірили ще в ту відомість, а вчений автор твору: „Historia Norvegiae“, Кранц (Crantz) коло 1500 р. дивив ся на ту вість ще навіть досить недовірливо, хоч були причини до здогадів, що Адам довідав ся про се від ісляндських скальдів, яких спровадив був на свій двір данський король Свен Естрітсон (Sven Estrithson), покровитель сього вчителя бременської катедральної школи. А ті люди могли добре на тім знати ся, бо в дїйсности все, що знаємо про Норманцїв в Америцї, походить з ісляндських заґ („sagas“), а пізнїйші редакції історії відкрить безсумнївно брали в суміш правдиві та хибні річи. Аж тодї коли Рівс (Reeves), Мок (Moka), а передовсїм Шторм (Storm) взяли ся за строге слїдженнє жерел також тут, маємо спроможність утворити собі справдїшний образ стану річий. Нарис Ісляндця Арі (Ari) з 12 ст. зроблений під впливом оріґінальної звістки якогось Торкеля (Thorkel), мусимо вважати за головне жерело; з нього можна брати матеріял певнїйше, як з описів, що походять із другої та третьої руки.
Звичайне оповіданнє про се таке. В вісїмдесятих роках 10 ст. плив Бярні (Biarni) з Ісляндії до Ґренляндії, але збив ся зі звичайної дороги, а при тій нагодї відкрив нові краї, які опісля названо: „Helleland“ (край плоских скал), „Markland“ (лїсистий край), „Winland“ (край вина); Арі Марсон додав іще до сего „Hvitramamaland“ (край білих мужів). Ті відкритя, що носять на собі цїху припадку, спонукали Лєйфа, сина Еріка та спадкоємця його підприємчивої вдачі, що вислав там експедицію навмисне в цїли заселення, і йому вдало ся віднайти дїйсно сей Вінлянд та заснувати там кольонїю. Таке звичайне оповіданнє, в котрім грає ролю також Нїмець Тіркер (Tyrker) або Дітріх (Dietrich); він мав звернути увагу на дике вино, яке там росло буйно, Норманам, необзнайомленим із сею ростиною, та показати їм, як обходити ся з виноградом. Дослїди Шторма, з якими згоджує ся теж Американець Рівс, обмежають ся меньшим числом дїйсних фактів. Коли Ерік об'їхав в рр. 982–984 західне побереже Ґренляндії та 986 р. зачав переводити намовлених переселенцїв в Ісляндії, Лєйф шукав просто дороги до Норвегії, і йому пощастило ся знайти її в 999 р. В старім краю приймив Христову віру та вернув назад до Ґренляндії; здаєть ся при тій нагодї відкрито справдї Вінлянд, бо східні вітри надавали кораблям такий напрям. Батько Еріка пробував йти за сином, однак не дійшов до цїли, бо плив занадто на полудне. Одначе та невдача спонукала Норманця Торфіна Карльсевна (Thorfinn Karlsevne), який що-йно прибув з Ісляндії до Ґренляндії, відкрити вже раз ту заслону, що ще закривала захід; коли в кінцї відшукав дорогу Лєйфа, то йому пощастило ся прибути до трьох прибережних країв, які вважав за острови та їм надав висше згадані назви. Він остав у Вінляндії та замешкав там на стало, однак уже по трьох роках мусїв уступити перед нападами „Скрелїнґерів“ (Skrälinger), себто карлів; не були се Ескімоси, як перше хибно здогадували ся, лиш червоношкірцї, що робили трудности також іще пізнїйше Европейцям, які тут жили. Пізнїйші проби, взяти наново в посїданнє негостинну землю, яку покинув Торфін, не вдали ся, і так норманська кольонїзація в північній Америцї була лиш переминаючим епізодом. Твердженнє, яке часто чуємо, що знайдено якісь слїди сеї кольонїзації, рунове письмо або розвалини староґерманського міста „Норумберґа“ (Norumberga), не має жадної підстави; Нормани приходили і відходили знов, а їх присутність не зазначена в памяти нїчим иньшим, як лиш вповнї достовірними відомостями з староісляндських рукописей. Торкель та Арі не знають також нїчого про знавця вина Тіркера, якого по всїх обставинах треба вважати за мітичну особу.
Але де лежав той край дикого вина? В новійших часах шукали його, головно з причин, які подавала ґеоґрафія ростин, трохи більше на полудне, в Maine, Vermont, а навіть Massachussets. На найстаршій мапі північних країв, яку маємо (Sigurdi Stephanii terrarum hyperborearum delineatio anno 1570) представляєть ся „Promontorium Vinlandiae“ як півостров, що висуваєть ся стрімко з полудня на північ. Ми маємо причину приймити ту гіпотезу старого картоґрафа, одначе в дуже зміненім розумінню. Шторм перехилює ся по розваженню усїх арґументів за і проти, на сторону тих, що приймали півостров Нової Шотляндії за норманський Вінлянд. Моряки 17 ст. кажуть, що на Кап-Бретонї стрічали ще дикий виноград; коли знов подумаємо, що по гадцї визначних клїматольоґів підсоннє східного побережа північної Америки зближає ся постійно до скрайно-континентального типу, то мусимо признати за можливе, що перед девяти сотками лїт границя винограду йшла в висших ширинах, як нинї. Перед енерґією норманських лицарів на морі мусимо серед усїх обставин мати глибоке поважаннє; самож собою зрозуміле те, що вони не були в станї удержати ся на такім далекім становищі. Мореплавство не стояло з певністю на низькім степенї у народа, що мав спосібности до таких моряцьких робіт. Зложено навіть, у кождім разї трохи пізнїйше, цїлі підручники до плавання по північних водах; Дальґрен відкрив такі приписи в одній „зазї“ монаха Ґунлявґа Лєйфзона (Gunlaug Leifsson) і в описї Ґренляндії Івара Бардсона (Ivar Bardsson).
Дїйсні відкриття на Атлантійськім океанї дійшли на той час до кінця, бодай коли як мова про північ; тим радше заповнювали картоґрафи далеке, одностайне морське плесо творами своєї фантазії. З гібернського народнього переказу виходило, що десь на морі, на захід від Европи, лежить остров Св. Брандана (insula Sti Brandani); ремінїсценції з Плятона та з Плютарха причинили ся до сього, що в кінцї повстало дуже багато океанїчних островів, яких нїхто нїколи не бачив анї теж не буде бачити. До них належав між иньшими остров Бразиль (Brazil), на захід від Ірляндії, що пізнїйше мав обходити свое воскресеннє в дуже зміненім видї. Архіпеляґ „Фріслянді“, який хотїв Сіґур кождим способом всунути між Ґренляндію і Ферее (Ferӧe), треба безсумнївно вважати за хибне поняттє Овечих островів (Fär-ӧer). До тих фантазій про острови зачато знов зближати ся, коли стали занимати ся мапою, яку виготовив для представленя небезпечних подорожий братів Зено рисівник, що впрочім жив пізнїйше. В 1390 р. плив Венеціянець Ніккольо Зено по Нїмецькім Морі; йому розбив ся корабель коло Фер-Еер, і він вступив у службу володаря сього краю князя „Ціхмнї“, що відносив ся до нього дуже прихильно. На запрошеннє Нікколя поплив там його брат Антонїо, та хоч тамтой незадовго потім помер, Антонїо видержав таки цїлих десять лїт на північній громадї островів; про тамошні відносини доносив він листами свому братови Карлови, що зістав був дома. Ті листи лежали незужитковані більш сотки лїт в родиннім архіві, аж пізнїйше один молодший Ніккольо Зено оголосив усе, що там ще було, в однім творі, який видруковано в 1558 р.; до сего твору додано висше згадану мапу. І. Р. Форстер, А. Гумбольд, Маджор, А. Е. Норденшильд (Nordenskiöld), а вкінцї Шторм піддали подорожі братів Зено докладному розслїдови; вони були близькі сього, щоби признати листи та мапу за автентичні документи з історичною вартістю. Критична сонда Шторма спричинила також і тут знищеннє. Листи Зена ледви чи правдиві, а мапа не що иньше, як компіляція, що могла повстати аж тодї, коли люди мали вже лїпше знаннє про атлянтійські острови. Мапа Скандинавії Оляфа Маґнуса, що її віднайшов Бреннер у Мінхенї, перша, на якій Ісляндія має свій правдивий вигляд, здаєть ся служила до помочи авторови тзв. мапи Зенонів. Отже на ті подорожі, про які так багато говорило ся, треба дивити ся більше-меньше як на апокріф, а передовсїм цїлком не думати про се, щоб на Колюмба мали який небудь вплив ті кусники письм, переховані в Венеції.
Як висше згадано, хрестоносні походи, що мали також вплив на торговельні взаємини між сходом і заходом, причинили ся значно до сього, щоб відкрити середину Азії. Зі Сараценами мусїли християни загодити ся, чи то по добрій чи по злій волї, бо 1291 р. остання христіянська твердиня Птолємаіда улягає мамелюцьким султанам. Надїї, заведені в „сьвятій землї“, мали незадовго виринути знов, але на иньшім місцї, а то в монґольській державі. Наслїдники страшного Джінґісхана були толєрантними володарями, а під їх шанованнєм жило багато христіян із секти Несторіян, що була розсїяна майже по цїлій Азії. Тодї була добра нагода навязувати найріжнїйші зносини. Що правда, надїя знайдення самостійної христіянської держави під королївським „сьвященником“ або „пресвитером“ (на Руси „попом“) Іваном завела, а історія сеї ґеоґрафічної байки незвичайно поучаюча. Сеї держави шукали сотки лїт в Арменїї, Туркестанї, Монголїї, а в кінцї в Китаю; але коли та ідея також і там нездїйснила ся, перенесла її манїя інтересних гіпотез до Африки, де її стрінемо у дальшім роздїлї. З презвітером Іваном пішло так само, як із „хоробрим“ народом жінок Амазонок, що мандрував, після сього, як погляди з часом зміняли ся, від Чорного до Ледового Моря, на те, щоби в кінцї знайти спокійне місце над найбільшою рікою південної Америки.
Відколи в Римі довідали ся, хоч не багато, про христіянські громади розкинені в серцї Азії, а з другої сторони досить докладно знали про релїґійну толєранцію монґольського хана, зачали папи запобігливо старати ся про те, щоб через нарочні посольства получити ся з тими одновірцями й удержувати стало ту звязь. Ті посольства принесли великі користи для ґеоґрафії в пізнїйших середних віках. В 1245 р. вийшли дві місії ріжними дорогами, щоб дійти до Каракорум, центра монґольської держави; в одній з тих місій брали участь Домінїкани, в другій Францїшкани. Перша місія вернула голїруч, та лиш один з її членів, Андрій з Льонґюмель (Longjumel), дуже пізно дійшов до своєї цїли. Францїшкани їхали через Прагу, Краків, Київ та прийшли до Батухана, князя Кіпчаку. Батухан післав їх із припорученнями до великого хана; сей приймив їх ввічливо. Пяно да Карпіне написав дневник подорожі, де в суміш поміщені правдиві та неправдиві вісти, так як їх зібрано у Кірґізів, Татарів, Китайцїв та усїх можливих народів. Попри тім усїм вони мали велику вартість для Европейцїв, у дїйсности більшу, як вісти про три иньші подорожі прінца арменської пануючої родини Гетум, що мали ту саму цїль. Вони відбули ся небагато пізнїйше, але на заходї, здаєть ся, не знали про них так, як би вони на се заслугували, хоч писано про них по французьки та по латинськи. Те власне, що знає оповідати про Китай третїй Гетум (Hethum, Haithon), опісля французький опат, зраджує у него великий обсерваційний талант. Він перший побачив у Китаю державні паперові гроші та від разу зрозумів добре їх значіннє.
В 1253 р. вислав король Людвик Сьвятий до Каракорум знов одного Францїшканина, Флямандця, Вільгельма Райсбрука (Ruysbroeck, Rubruck або Rubruquis). Сей говорить, що на полудневім березї Криму бачив іще людий, в яких говорі розумів добре йому знані „тевтонські“ звуки (він був із долїшньої Нїмеччини), отже ті люди говорили по ґотськи. Цїлком добре пізнав характер Каспійського моря, що лежить серед контіненту. З початку середних віків хотїла в нїм ґеоґрафія бачити залив північного Ледового моря. Свого товариша полишив Райсбрук у Каракорум; там дїйсно стрінули ся вони з малою христіянською громадою, а сам Райсбрук вернув до Кавказї. Маючи бистре око до пізнавання форм землї, він перший порішив, що Азія, тим більше „надуваєть ся“, чим дальше йде ся на схід, с. є., що є величезним гористим краєм.
Згадаємо тут також про кілька иньших подорожий, у яких на першім плянї стояли місії. В девятьдесятих роках 13 ст. був Джованнї да Монтекорвіно (Giovanni da Montecorvino) в Індії та Китаю; за наслїдника великого Кубляйхана міг він свободно проповідати християнську віру, а навіть став архієпископом у Камбалїк (Пекін). Так само між рр. 1316 і 1318 прийшов до Китаю Фріулець Одеріко да Порденоне, що вибрав дорогу через передню Індію, Цейльон, Суматру, Яву та Борнео, був у Кантонї та Нанкінї і вернув правдоподібно через Персію та Тибет. Також і він характеризує знаменито звичаї китайського народу. Гірше вело ся еспанському монастирському братчикови Паскальови де Вітторія, бо за його часів знов ожила давна ненависть до чужинцїв, і він згинув 1339 р. смертю мученика. Противно Джіованнї да Маріньолї (Marignolli) вернув щасливо зі своєї дипльоматичної подорожі через Цейльон, Ормус та Баґдад і міг 1353 р. передати відповідь від великого хана на письмі папі, що резидував в Авіньонї.
Через вичислюваннє тих подорожий, що їх піднимано з одного, спільного пункту видження, ми вже випередили що-до часу ту подорож на схід, яка без порівняння між усїми ними найважнїйша. Очивидно маємо на думцї подорож Марка Польо з Венеції. Поміж патриціями сего лятунового міста, що вважали торговлю зі сходом за свій привілей та з сеї причини нераз провадили з Ґенуезцями кроваві боротьби, занимала родина Полїв визначне місце. Андреа Польо мав трьох синів: Марка, Нікколя та Маффеа; вони усї три посьвятили ся купецтву, а в 1260 р. виїхали Ніккольо та Маффео до держави Кіпчак, що лежала близько гирла Волги, щоб там позалагоджувати важні справи з дорогими камінями. Полїтичні роздори змусили їх, що вони вертаючи домів йшли дальшою дорогою через Туркестан; звідси порішили вони піти в подорож до Китаю, де тодї панував Кубляйхан, великий опікун наук, а тим самим і Европейцїв. Їх відношеннє до могутного володаря, який сподївав ся за їх посередництвом дістати учителїв красних штук до своєї надворної школи, було таке приязне, що вони вернувши 1269 р. домів, рішили відбути нову подорож. Її розпочали вони справдї 1271 р. Тим разом пішов разом із двома вуйками Марко Польо молодший, що тодї мав лиш 17 лїт; називано його так по батьковому братови. Вони приїхали попри Арарат до Басри, а звідси кораблем до порту Ормус, що тодї був дуже відвідуваний; опісля розпочали знов подорож сушею. Та подорож вела через памірську височину до Ярканду, а потім прямувала до Лоп-Нор; сею дорогою не ходив від того часу нїякий чужинець, хоч Пшевальський ішов також часто поперек дороги Палїв. Купцї мали нагоду ще раз втїшити ся прихильним принятєм, а спеціяльно молодому Маркови се так подобало ся, що він радо поступив по бажанню хана, та остав ся в краю. Три роки був намісником у містї Ян-чу, положенім на північ від Нанкіна, а через багато лїт їздив по Китаю у всїх напрямах, сам, або в товаристві свояків. Може взагалї Китайцї булиб їх уже цїлком не пустили від себе, колиб не та обставина, що одна китайська прінцесса мала вийти заміж за одного монґольського князя, що панував у Персії, а при її перепровадженню були вельми пожадані досьвідні подорожники. Повні два десятки лїт трівав побут Полїв на далекім сходї. З порту Зайтон (Zaython) виплила дружина, зложена з 600 осіб, через архіпеляґ Задної Індії та пролив Малякка до Персії. Звідси поїхали Полї дорогою караван, що вела через Баґдад та Трапезунт. Вони приплили 1295 р. знов щасливо до Венеції, провівши в дорозї майже чверть столїття.
Зараз по їх поворотї вибухла звичайна війна з Ґенуою. Марко Польо брав у нїй уҷасть, підчас одної морської битви дістав ся до неволї, та в вязницї мав час диктувати опис своєї подорожі одному з товаришів недолї. Длячого ориґінал був списаний по старофранцузьки, не знати, бо сей, що його списував, був родом із Пізи. Чиж мешканець Тоскани розумів свого друга лїпше тодї, коли сей говорив по французьки, нїж як говорив рідною беҫїдою? На латинську, італїйську, в кінцї й французьку мову переложив те оповіданнє пізнїйше; одначе довший час трівало, заки ширші круги довідали ся про нього. Колюмб знав його, як се пізнїйше побачимо.
Нї один иньший Европеєць, із виїмком що найбільше — єзуїтських місіонарів під цїсаром Кангі та найновійших часів, не мав протягом віків спромоги пізнати Китай так докладно та всесторонно, як Польо. Він познайомлює нас із дорогами та почтами, з банкнотами, з уживаннєм природного ґазу до осьвітлювання, з уживаннєм „обридливого, чорного каміння“ вугля — до огрівання, але дивно, чому він не говорив нїчого про корморани, якими ловлено риби, про друкованнє книжок, та розсаджуваннє скал мінами. Також із чисто ґеоґрафічного погляду отворила та подорож нові вигляди; так перший раз появляєть ся тут імя „Ціпанґу“ (Японїя), що притягало Колюмба. Навіть іще нинї при слїдженню центральної Азії користають із записок Поля.
В 15 ст. стали подорожі по Азії рідші. Дивним способом зайшов аж до Самарканду Йоган Шільберґер із Мінхена, що дістав ся був до турецької неволї в битві під Нїкополїс, а пізнїйше, під Анґорою, до татарської; його щира автобіоґрафія, видана порядно заходом Лянґмантеля, і важнїйша для пізнання страшного тирана Тамерляна, як для властивих ґеоґрафічних питань. Венеціянець Ніккольо Конті їздив по північній Арабії, по Персії, по передній та задній Індії; він загнав ся дуже далеко на схід, геть аж до „краю райських птиць“. Опис подорожі Конті, зладжений коло 1440 р. славним папським дипльоматом Поджіом (Poggio), мусїв стрінути ся з численними закидами, та хоч там із певністю не брак фантастичної прикраси, то треба його зачисляти до найцїннїйших плодів середньовічної лїтератури подорожий.
Сим способом вступили ми в той період, що мусимо вважати за правдиву епоху відкрить. До розслїдження причинило ся протягом останнїх трицяти лїт дуже багато дечого, а ще тепер праця учених не покінчена. З поміж імен тих, що найбільше заслужили ся в тім напрямі, подаємо лиш ті, з якими можна найчастїйше стрічати ся: Американцїв: Вінзора та Гаррісса, Анґлїйця Маджора, Шведів: Норденшильда (Nordenskiöld), Дальґрена (Dahlgren), Французів: Ґаффареля та Ґальоа (Gallois), Портуґальцїв: Варнгаґена (Varnhagen) та Кордеіро (Cordeiro), Австрійцїв: фон Візера та Ґельціха, Італїйцїв: Уґеса (Hugues), Уціеллї (Uzielli), а в кінцї Нїмцїв: Кунстмана, Пешеля, Руґе (Ruge) та Кречмера (Kretschmer). Твір Софа Руґе: „Geschichte des Zeitalters der Entdeckungen“ (Берлін 1881), вповнї основний, мав також великий вплив на наше писаннє під кождим зглядом; одначе само собою розумієть ся, що протягом двох десятків лїт мусїли деякі погляди змінити ся, а сей або иньший здогад, що уходив за безсумнївно правдивий, мусїв наслїдком нових вислїдів розслїджування уступити.
——————