Часи ґеоґрафічних відкрить/V
◀ IV. Перший о́плив землї і пізнаннє Полудневого Моря | Часи ґеоґрафічних відкрить пер.: М. Ч. V. Відкритя та здобутки Еспанцїв та Портуґальцїв в Америцї |
VI. Участь Французів та ґерманських народів у відкритях ▶ |
|
Доси говорили ми головно лиш про важнїйші підприємства, що крім звичайних інтересів мали на собі якесь висше ідеальнїйше знамя; через них розширив ся значно ґеоґрафічний виднокруг, коли не дізнав цїлковитої зміни. Однак легко пояснити, що в парі з тими великими чинами йшла ще друга дїяльність відкривцїв, яка що правда, в дечім відступала від згаданих цїлий, але має теж велике ґеоґрафічне значіннє; слїдити її подрібно подекуди трудно. Конкістадори були то по найбільшій части неспокійні люди, переняті мов горячкою жадобою золота і слави; їм залежало мало навіть на нових краях, вони більше дбали лиш про свої особисті вигоди, які мали самі й їх союзники з відкритя просторів, здобутих їх збруєю, і лиш виїмково перериває якась одна гарна черта сей майже безпереривний ряд огидних чинів, які заповняють історію нового сьвіта в першім столїтю свого істновання. Боротьби й виправи для добичий подані тут лиш о стілько, о скілько історія відкрить вяже ся з ними безпосередно; усе, що належить до полїтичної історії, мусить задоволити ся що найбільше сумаричною згадкою.
Вже за житя Колюмба хотїло багато людий шукати щастя на тих дорогах, які вказав відкривець. Першу подорож, яку беремо під увагу, відбув Альонзо де Гохеда, що запевнив собі поміч двох мужів, яких ми вже ближше пізнали, космоґрафа Хуана Де ля Коза і славного Амеріґо Веспуччі. Останнїй був з дому купцем, і взагалї можемо здогадувати ся, що первісно меркантильні інтереси спонукали його до підприємства, а він опісля виробляв ся щораз більше — якби так можна сказати — на „фахового відкривця“. В маю 1499 р. виплив Гохеда з Кадіха, й пасатовий вітер занїс його незвичайно скоро на беріг нинїшнього Сурінаму. Їдучи попри північний беріг південної Америки, завважали Еспанцї у тубольцїв не без артизму будовані мешкання, які стояли в водї на палях і забезпечували своїх мешканцїв у високім степени перед ворожими людьми і зьвірятами. Веспуччі пригадував собі там велике місто на водї в своїм ріднім краю, Італїї, і назвав побереже „Малою Венецією“ (Венецуеля), а та назва перенесла ся опісля на велику провінцію. Звідси перейшов Гохеда до Гаіті, переплив попри остров Кубу і вернув через Багама назад до Кадіха. Чи при тій нагодї оплинено Кубу перший раз, се не певне, але можливе, бо за тим, як знаємо, говорить карта Де ля Коза, а також можна так розуміти одну замітку Петра Мученика.
Рівночасно з Гохедою був на березї Південної Америки Педро Альонзо Ніно. Він відкрив остров Марґаріту, що завдячує свою назву перлам, які там знайдено в великій скількости, і приїхав переконаний, що край над Оріноко не може бути властивим островом, лиш що мусить уважати ся за великий контінент. Також іще в 1499 р. відшукав той беріг Вісенте Янец Пінцон (Pinzon) із Пальос у товаристві двох сестрінків. До сього берега доплили вони, по картї Де ля Коза, коло гір, знаних тепер під назвою рога св. Августина (Cabo de Santo Agostinho). Дальше на північ впадала величезна солодководна ріка в море; її перемішувано зразу з Оріноком, але опісля пізнано, що вона значно більша. Була се пізнїйша Амазонка. Крім того відкрито з поворотом остров Табаґо. Експедиція Пінцона не могла похвалити ся значними скарбами, але за те чималими ґеоґрафічними вислїдами. Як Портуґальцї в Африцї, так Еспанцї в Новом Сьвітї перейшли через рівник і познайомили ся через те з новим небом. Петр Мученик зазначує виразно, що те полудневе небо не має полярної зьвізди.
Через се не закінчено ще подорожий 1499 р. Дієґо Де Лєпе пішов несьвідомо слїдами Пінцона, але не повідкривав значнїйших земель. У наших часах стала правдоподібною гадка, на основі дослїдів Гуґеса (Hugues), що Амеріґо Веспуччі був в Америцї не чотири рази, як загально приймано, але разом беручи пять разів, а власне в своїй другій подорожі товаришив Лєпови і означив місця, які опісля послужили Андреа Моралєсови (Morales) до зладження карти звиджуваних ним околиць. В жовтнї 1500 р. їхав Родріґо Де Бастідас попри південноамериканські береги, і здаєть ся він ще перед Колюмбом, що там дістав ся аж в 1502 р., заплив аж у Дарийську затоку. Так пізнано північний беріг Полудневої Америки бодай в головних начерках. Дальші проби Гохеди й обох Ґуеррів (Guerra), поробити важні відкритя в кутї між Північною й Полудневою Америкою, не повели ся.
Доси стрічали ми на американській землї майже виключно Еспанцїв; тепер стають на сценї також Портуґальцї, що відповідно до Тордезілїйського договору не мали тут властиво нїчого до роботи. Однак відносини були також і тут могутнїйші, як люди. Вертаємо до другого роздїлу нашої книжки і пригадуємо про Педральвареса Кабраля, якого вислано безпосередно по Васко Да Ґама як його наслїдника в мартї 1500 р. новою водною дорогою до Індії. Знаємо, що він дійшов до своєї цїли, але заки вивязав ся з головної задачі, пощастило ся йому вже нове відкритє, якого великі наслїдки мали показати ся в будучности. До недавна були усї тої гадки, що се стало ся припадково, без наміру; тимчасом видав портуґальський письменник Бальдаке Да Сільва (Baldaque Da Silva) в 1892 р. розвідку про Кабраля, в якій старає ся виказати, що він мав з собою виразний приказ, шукати на заходї краю, подібно як також дано такий приказ уже в 1495 р. Дварте Пачекови (Duarte Pacheco). Коли ми се питаннє оставимо непорішеним, то кождим разом певне бодай те, що Кабраль вже з кінцем цьвітня приїхав до берега того краю, який вже кілька місяцїв перед тим, однакож може 10° дальше на північ, бачив Пінцон і ходив вже по нїм. Дня 3 мая опустив адмірал, не можучи посьвятити багато часу тій всеж таки другорядній задачі, „край св. Хреста“ і поплив через Атлянтийськой Океан, а підчас того один з його кораблїв під Де Лємосом принїс ту відомість до Портуґалїї. Вона викликала там велику сензацію; не для того, щоб зараз думано про набутє нових земель, але тому, як зазначує виразно історик Нанаррете, що на їх думку осягнено відповідну посередну стацію для зносин з Індією. Король Маноель змобілїзував безпроволочно фльоту до дальших дослїдів над мнимим островом і навязав зносини з Веспуччі, що тодї жив у Севіллї, хотячи його намовити, щоб обняв посаду команданта фльоти. Він приготовив ся, і в маю 1501 р. виплили кораблї з Лїсабону; хто обняв провід, сего не знаємо, бо Веспуччі не мав приємности подїлити ся своєю славою з иньшими, і тому замовчав його імя. Подорож попри береги можемо досить докладно означити на мапах Ваца Доуранда; вона дійшла з певністю до 32° півд. шир. Однак Веспуччі не хотїв тим іще задоволити ся; він твердить навіть, що покинув беріг і поплив на повне море, де під 52° півд. шир. побачив пусте скалисте побереже. Може бути, що се були Фалькляндські Острови, бо воно годилоб ся з сею шириною, а Веспуччі, що дуже чванить ся своїми астрономічними обсерваціями, не міг був зробити значнїйшої похибки при означуванню полярної височини. З поворотом плили попри Африку; при березї Сієра Леоне спалили відважні мореплавцї один нездалий корабель і в вереснї 1502 р. приплили знов щасливо до устя ріки Тешо. Справозданнє з подорожі, яке оголосив Веспуччі в формі листа, додало великого розголосу його імени, а ми вже знаємо, який се мало вплив при надаванню назви Новому Сьвітови. Найважнїйший вислїд, до якого були дійшли, лежав у сконстатованню факту, про який не сумнївало ся вже кількох Еспанцїв, що на полудне від сего моря, по котрім плавав Колюмб, простягаєть ся величезний контінент. Однак Веспуччі хотїв здобути собі ще більшу надгороду і вишукати дорогу до Індії на захід; ми вже про се говорили в попереднім роздїлї. Він безперечно духовий попередник Маґеляна, хоча не судили ся йому такі результати, як тому.
В червнї 1503 р. поплив він з ескадрою Ґонцаля Коельйо (Coelho), що власне був призначений до лїпшого розпізнання „краю св. Хреста“. Один корабель розбив ся на підводних скалах острова Фернандо Нороня; иньші зібрали ся в збірнім місцї, яке наперед уложено, в „заливі всїх сьвятих“, де опісля побудовано місто Баїю (Bahia). Коли решта фльоти не приплила, заложив Веспуччі першу сталу кольонїю під 18° півд. шир., обсадив її моряками корабля, що розбив ся, і вернув до Портуґалїї. Вину невдач експедиції, що мала з собою великі засоби, треба приписувати здаєть ся Коельйови, але лихі наслїдки відбили ся на Веспуччі так, що він, а на нього одного можна було передівсїм числити, мусїв відчути неласку короля. Розгнїваний вернув до Еспанїї, де поставлено його в 1508 р. державним пільотом, і він умер 22 лютого 1511 р. Пята його подорож до Полудневої Америки принесла, здаєть ся, досить малі результати. Знаємо лише, що 1 марця 1506 р. вислано шість кораблїв під Франческо Амеріґо Фіорентіно, — а ним не міг бути нїхто иньший як Веспуччі, — щоб шукати дороги до Індії на захід, але про те, як воно мало відбути ся, не можемо дати нїякого вияснення.
Сей фльорентийський астроном, що відкрив і розслїдив східну частину Полудневої Америки, заслугує на визначне місце побіч Кабраля, а його честь навіть тодї не поменшилаб ся, колиб яким небудь способом мав справдити ся майже неімовірний здогад, що сей край, про який йде річ, відкрила вже 1488 р. експедиція, вислана з міста Дієп (Dieppe). Кольонїя Веспуччіого творила сей пункт опору, звідки Портуґальцї здобули величезний обшир краю, який незадовго перехрещено на „Бразилїю“ відповідно до його важного продукту, червоного дерева, якого вживаєть ся до фарбовання. Одначе пізнаваннє середини краю цїлком не йшло скоро, бо метрополїя була занадто сильно занята індийською програмою, щоб могла була достаточно диспонувати людьми і грошем для американських посїлостий. Ті, що їх там висилано, були по найбільшій части уласкавлені злочинцї. Однак, коли там принесено з Мадеіри цукрову трощу, настали живі зносини між плянтаціями, а побіч бразильового дерева був також цукор любленим експортовим артикулом. Незадовго ввійшли також чужі капітали в той торговельний оборот; ми вже згадали, що ще в 1504 р. вислало підприємчиве місто Дієп свої кораблї до Бразилїї, а Геблєр (Hãbler) віднайшов одно письмо з 1514 р., в якім доносив авґсбурському домови Вельзерів його аґент, що власне приїхав корабель із „Presilglandt“. Що там впрочім виглядало ще дуже дико, бачимо се з незвичайно інтересної автобіоґрафії Ганса Штадена (Staden) з Гомберґа в Гессен, який вступив длятого в портуґальську службу в кольонїях, щоб „бачити Індію“, а опісля дістав ся до неволї канїбальського роду Тупінамбас і завдячував своє уратованнє тілько незвичайній притомности, що вмів підчас затьміння місяця показати ся любимцем бога місяця. Аж за короля Івана III взяли ся до кольонїзації і урядження сего краю по пляну. З колишнїх факторій повставали міста: Баїя і Пернамбуко (у Штадена „Brannenbuke“), а місія Єзуїтів завела між Індіянами в розмірно короткім часї позірне христіянство. Аж від менче-більше 1550 р. датує ся та переміна, котра мало-що придала ся внутрішним округам; таж іще нинї в центральній провінції Мато Ґроссо є лиш на позір культура! Дальша судьба Бразилїї, яка в рр. 1624–1650 була у значній части занята Голяндцями, і змогла вибороти ся з від їх впливу лиш при підмозї Кромвеля, лежить поза межами сеї книжки.
Отже Портуґальцї не осягнули, що справда, своєї найвисшої цїли, себто створення нової дороги до Індії на захід, але всеж дійшли під тим прапором до важних вислїдів, що запевнювали їм на цїлих три столїтя поважну участь у посїданню Нового Сьвіта. Завела також і надїя знайти таку дорогу в висшій північній ширинї. Ґаспар Кортереаль (Kortereal) доплив був до північно-американського берега вже десь перед 1500 р.; щоб бути певнїйшим, він підняв другу подорож у товаристві свого брата Міґуеля в тім самім напрямі, а тим разом можна конець його подорожі означити з трохи більшою певністю; братів Кортереалїв можнаб уважати за відкривцїв Лябрадора і Ню-Фундляндії. Третя виправа Ґаспара в 1501 р. спричинила його смерть; він пропав тодї без слїду, а не лїпше повело ся Міґуельови, що в рік опісля пустив ся відшукувати брата. Два кораблї, які король Маноель післав у 1503 р., щоб шукали згублених, мусїли вернути з нїчим, і від того часу не роблено вже зі сторони Портуґалїї подорожий в цїли пізнання контіненту Північної Америки, який тодї звали „terra firma“.Вернїм знов до Еспанцїв, яким лиш раз судило ся протягом 16 ст. закольонїзувати своїм способом дуже велику часть Північної Америки і тим способом зробити її приступною для ґеоґрафічного знання бодай в великих зарисах. Людину, що нею ми маємо найперше займити ся, бачили ми вже давнїйше; є се той Гохеда, якому запевнено намісництво над округом при границї між Венецуелею і Новою Ґранадою; він не міг іще користати цїлком зі свого непевного „правного“ титулу наслїдком довгої відпорности тубольцїв. Коли він декретом із 1508 р. наново дістав цїлий прибережний пояс „Нову Андалюзію“, а Дієґі Де Нікуезо (Nicuesa) іменовано намісником Вераґуї, відплили оба сьмільчаки до своїх місць призначення. Гохеда пробував заняти сильне становище, але проба не вдала ся йому знов; багато з його людий, між ними вчений Хуан де ля Коза, погибли від затроєних стріл Караібів, а лиш самого начальника виратував Нікуеза. Він не міг удержати ся в краю і переплив до Гаіті, щоб там наново узброїти ся. Без закидів совісти приймив, як багато конкістадорів, на свої услуги банду морських розбійників, а ґубернатор острова Гаіті потягнув його ізза того до відповідальности. Хоч його увільнено, одначе він не прийшов уже до давної поваги по тім новім ударі. Вмер здаєть ся в 1510 р., а щоб спокутувати ту безмірну гордість, яка його не покидала цїле житє, казав поховати ся під порогом одного монастиря в Санто Домінґо, щоб по його тїлї ходив кождий, хто сей монастир звиджував.
Не багато щасливійший був Нікуеза. Стратив свої кораблї на дарийськім березї, і що правда, виратував ся зі своєю залогою, але на тій низинї, загально признаній нездоровою, повмирало багато його людий з пошести і з голоду, а також погинуло багато з тих, що ще остали були при житю, тим разом уже не через ворожі сили природи, але радше ізза твердого серця їх власних земляків. Щоб се обяснити, мусимо вернути один крок у зад. Коли Гохеда від'їхав до Гаіті, полишив на південно-американськім березї малу залогу під командою того Франсіско Пізарро, якому опісля мала припасти сумнївна слава найуспішнїйшого, але і найлютїйшого з усїх еспанських здобувцїв. Коли минув час, який мали ждати на поворот Гохеди полишені, вони виплили до Вераґуї, а по дорозї прилучила ся до них залога якогось Енсізо (Enciso), що на власну руку хотїв грати ролю відкривця, але до того часу усе йому не вдавало ся. Між такою збираниною очайдушних сьмільчаків визначав ся зруйнований шляхтич Васко Нунєц Де Бальбоа відвагою й енерґією; за се, що Енсізо його взяв у подорож з собою, відвдячив ся так, що маючи начальну власть в своїх руках, усунув його цїлком від команди, і заложив на березї Вераґуї кольонїю Санта Марія дель Антіґуа (dell' Antigua). Туди поїхав Нікуеза, але Бальбоа, не хотячи відступати власти, яку собі виборов, нїкому другому, не приняв його там, хоч він був правним представителем корони. Але його скоро покинули його власні люди і він мусїв лиш із небогатьома прихильними вертати назад до Гаіті в мартї 1511 р. Його корабель був лихий, і більше нїхто не чув нїчого про нього. Бальбоа мав тепер під собою 300 жовнїрів, що правда, винятих з під права, але випробуваних і відважних; з ними взяв ся до одної роботи на більшу скалю.
Щоб мати до сього в диспозиції ще більше сил, вислав один корабель до Гаіті, але сей приїхав до берега Юкатану, і ті, що не погинули під ножами сьвященників племени Мая, попали в тяжку неволю. Однак з иньшого боку дістав Бальбоа підмогу в людях і поживі, чого навіть не сподївав ся, і тепер чув себе в силї, зачати дорогу до моря на захід; Індіяни запевнювали його, що вона єсть справдї. Дорога через вузкий край, густо зарослий, була незвичайно трудна, а коли 1 вересня 1513 відійшли від берега Караібського Моря, побачив Бальбоа перед собою аж 25 вересня з вершка гори, на яку з трудом вийшли, великанське плесо „Південного Моря“. Був се залив Сан Міґуель, на якім станули здобувцї зараз з початку, а Бальбоа зійшов у повній збруї в воду і сьвяточно заняв море і беріг „від північного до полудневого бігуна“ в посїданнє еспанської корони. Аж у падолистї розпочав ся поворот і Бальбоа по дуже щасливім виконаню пляну великанської подорожі (йому не вмер по дорозї нї один Еспанець) приїхав 19 сїчня 1514 р. знов до кольонїї Санта Марія. Багато наладований корабель золотом і перлами повіз ту веселу вість до Европи.
Але також Бальбоа не уйшов Немези. Енсізо, яким дуже зле обходив ся, наробив в Еспанїї крику, і коли в цьвітнї 1514 р. виплила з Еспанїї фльота з незвичайно сильною залогою, яка в 10 тижнїв опісля прибула перед Санту Марію, — скінчила ся роля відкривця Полудневого Моря, хоч іще минув якийсь час, заки успокоїла ся буря, яка шалїла і нищила усе. Педраріяс Де Авіля (Avila) став намісником нової провінції Золотої Кастилїї („Castilla Aurifia“), а в його дружинї було велике число людий, визначних мечем і пером. З тих перших неодин визначив ся опісля в боротьбах середньої і південної Америки; з других назвемо Ґонцольо Фернандеца Де Овієдо, що написав: „Historia general de las Indias“, і того Енсіза, якого як доброго правника назначено зверхним суддєю нової кольонїї; він пробував писати: „Summa de geografia“. Авіля не доріс був до сього відповідального місця, яке занимав, неввічливий і недовірчивий, рівно зле обходив ся з Еспанцями як і з Індіянами, але з останнїми поступив собі в нечуваний спосіб погано. На часи його правлїння припадають ті систематичні гидкі дїла, які від того часу поганять історію Нової Еспанїї; навіть при занятю Перлових островів у заливі Сан Міґуель показали ся Піцарро і його товариш Моралєс (Morales) з найгіршої сторони. Напруженнє між Авілею і Бальбоою остало таке саме, помимо проб, щоб перепровадити між ними згоду, а коли до Дарії дійшла відомість про смерть короля Фернанда, вважав се намісник за відповідну хвилю, щоб дати волю своїм почуванням. Бальбоу увязнено і в короткій дорозї засуджено на смерть; його страченнє припадає мабуть на 1517 рік. Від трибуналу, в якім засїдав побіч иньших креатур Авілї також Енсізо, тяжко покривджений Бальбоою, не міг сподївати ся ласки відважний комендант наємників. Чи се стало ся справедливо чи нї, не порішене, однак ми мусимо також признати, що засуджений стратив по найбільшій части всї симпатії тим, що так поступив собі з Нікуезою, і те само собою могло бути причиною його сумного кінця.
Плян, який подав і майже перевів Бальбоа, а то закладати кольонїї також на берегах Спокійного Океана, піднято впрочім наново. В 1519 р. повстало місто Панама, одначе воно було заложене в такім нездоровім місцї, що мусїли його покинути і досить далеко від нього побудувати нове місто. Жіль Ґонцалєц Де Авіля вийшов із заливу Нїкоя (Nicoya) на північ і дійшов до величезного озера, на якого березї панував могучий кацик Нїкараґуа. І озеро і край носять іще нинї назву того князя, що з охотою приняв христіянство. Рівнож у 1521 р. знайшов Андріс Нїньо залив, який глибоко врізував ся в землю; сей залив названо за іменем епископа Фонзека (Fonseca); Ґонцалєц Де Авіля і Франсіско Гернандец Де Кордова, що мусїв також своє змаганнє до незалежности відпокутувати на шафотї, дістали ся опісля від східного берега знов до озера Нїкараґуи, на якого березї стануло скоро місто Ґранада. В 1530 р. постигла смерть намісника, якого лихе правлїннє потягло за собою численні шкоди. Тимчасом повстала вже далї на північ від його провінції нова, могуча кольонїяльна держава, а коли вона посунула свої передові сторожі також і на полудне, мусїла війти в контакт з еспанською центральною Америкою. Щоб справедливо з'образити ті відносини, мусимо перемінити місце і час оповідання; представмо собі, що ми перенесли ся в центр Нового Сьвіта, на Великі Антилї, і в той 1513 рік, що визначив ся відкритєм нового моря, доконаним Бальбоою.
На Кубі рядив від 1511 р. намісник Дієґо Веляскез (Velasques), на Порторіку Хуан Понсе (Ponce) Де Лєон. Сей останнїй відважив ся на подорож в сторону контіненту, бо догадував ся, що там знайде ся цїлюще жерело з незвичайною силою; в дїйсности стрінув ся в Фльорідї тілько з хоробрими та відпорними тубольцями, що ще таки по трьох столїтях причинювали довгі лїта багато клопотів військам Сполучених Держав. Всякі проби кольонїзації мусїли Еспанцї залишити, а одиноким важним наслїдком сего зухвалого походу була мапа з побережа Фльоріди, яку керманич Антонїю Де Алямінос зладив. Також із Куби пішли сьмілі пошукувачі золота під проводом Гернандеца Де Кордова до берегів середної Америки, де познайомили ся з народом Мая. Вже Колюмб надїяв ся знайти слїди високо розвиненої юкатскійської культури; тепер побачили Еспанцї величаво будовані храми і камінні образи на власні очи. Кордова не зміг вправдї дістати ся в їх середину, але в 1518 р. пішов за ним Хуан Де Ґріхальва (Grijalva) з більшою силою, і йому вдало ся не лиш їхати довший час попри береги, але також придбати через заміну мирним способом значну скількість золота, яка викликала на Кубі велику сензацію. Довідали ся також про могучу державу на захід від Юкатану, якої богацтво мало бути незвичайно велике. Ґубернатор Веляскез узяв зараз під увагу розслїдженнє і здобутє сего казочного краю, а в Гернандо Кортецї знайшов відповідну людину, якій мав припоручити ту задачу.
Уроджений 1485 р. набув Кортец в унїверситетї в Саляманцї досить велику наукову осьвіту, і хоч вона була яка поверховна, то всеж таки запевнювала йому першенство між иньшими конкістадорами, яким бракувало по найбільшій части підста́в всякого знання. В 21 роцї житя помандрував, у надїї на свою збрую, в Новий Сьвіт і здобув собі при поконуванню ще не занятих кубанських земель прихильність намісника. В 1518 р. зібрав на Гаваннї військо, призначене до того великого підприємства, велике в порівнанню до тих військових сил, якими по найбільшій части мусїли задоволяти ся здобувцї, але дуже мале супроти тих мас людий, яких воно мало поконати. Кортец мав під собою 400 вояків і 14 гармат, і вони мали при зіткненню з дикими народами все ще перевагу. Зручний керманич Алямінос, добре обізнаний з водними дорогами Мехіканського заливу, перепровадив скоро 11 кораблїв експедиції на беріг Юкатану, і там пощастило ся Кортецови увільнити з неволї одного з тих Еспанцїв, що, як висше згадано в 1512 р. попали в неволю Маїв. Уратований Патер Херонїмо Де Аґіляр (D' Aguilar) міг багато прислужити ся свому спасителеви як знавець бесїди і краю. Здобуто по кровавій боротьбі місто Табаско, а при заключуваню мира одержав Кортец, побіч иньших гостинцїв, також одну індіянську невільницю, яка мала на його цїле житє значний, і то добрий вплив. „Донна Маріна“ — так її охрещено — грала часто ролю відповідального передкладчика. 21 марта 1519 р. приплила фльота до одного щасливо положеного портового місця, де провідник постановив заложити укріплену кольонїю, бо конечно потрібував такої підмоги, щоб мати запевнені взаємини з островами, а тілько від них міг сподївати ся опісля резервових посилок і всякої иньшої помочи. З воєнного табору який Еспанцї поклали по виходї на сушу, повстало місто Вера Круц, нинї один із найбільше відвідуваних портів мехіканської републики.
Про нарід, що мешкав у серединї краю, а проти якого був звернений цїлий воєнний похід, знали Еспанцї досить мало. По кількох терасах виходить ся від побережа на височину Анагуак, і там осїло було з початком середних віків одно індийське племя, Тольтеки, яке прийшло з півночи. Вони були спокійні і заняті безкровним богослуженнєм; здаєть ся, їх дїяльність як хлїборобів була значна, і їм треба кождим разом завдячувати, що перед тим неврожайна, окружена величезними вульканами рівнина, стала плідним краєм, добрим для управи рілї і огородів, так як ми її нинї знаємо. Тольтеки розуміли ся теж на оброблюванню металїв і на будівництві, а спосіб будовання їх храмів і домів можна ще нинї пізнати з нечисленних останків, що перетрівали до наших часів. Невоєнний характер народу спричинював, що ріжні иньші племена, які пізнїйше там діставали ся, могли легко занимати ті части краю, які їм припадали до вподоби. Останнїй, але і найбільший в наслїдках був прихід Ацтеків (мешканцїв Ацтляну с. є. краю „білої чаплї“), які рівнож прийшли з півночи, зломали цїлковито власть Тольтеків коло 1300 р., і на ляґунах сеї височини заложили місто Тенохтітлян або Мехіко. Назва „Мехітль“ має бути рівнозначна з „Гуіцільопохтлї“; так звав ся в мітольоґії Ацтеків найвисший бог, і та чужа назва удержала ся до нинї в деяких околицях Нїмеччини на означеннє злого духа, однак трохи перекручена, іменно „Vitzlibutzli“. Ацтеки скоро запанували над цїлим краєм між двома морями, але особливо від Монтецуми I було вже лиш мало таких держав, які бунтували ся проти мехіканського володїння. Осьмий король Агуіцотль зайняв далекі краї над Спокійним Океаном. За ними пішов Монтецума II, також сильний володар, який наробив собі через свою строгість багато ворогів, і вони головно причинили ся до його упадку.
Королеви діставала ся його висока власть не дїдично, але через вільний вибір начальників племен, і так як було в північній Шотляндії аж до 18 ст., так також і в Мехіку була підставою державного устрою родова („clan“) орґанїзація. Не можна відмовити тому народови високого степеня зверхньої культури. Величезні будівлї і мости вказують на технїчну зручність Ацтеків, що виробляли дуже гарні штучні предмети також з золота, срібла і бронзу і були теж дуже вправними гончарями і занимали ся спеціяльним національним промислом, виробом піряних вишивок. Високо цїнили управу землї, а добрі дороги і формальна почтова інституція попирала оборот, при якім послугувано ся ріжними товарами до виміни замість дрібних гроший, бо тих там не було. Були у них також слїди висшого духового житя. Вони мали образкове письмо, що до його відчитання дав підставу Олександер Гумбольдт з початком 19 ст., а їх калєндар був теж добре уложений. Напроти тих усїх добрих сторін стоїть кровавий спосіб віддавання почести богам, що у кождого збуджує обридженнє. Олїмп Ацтеків, про який дали багато пояснень дослїди Зелєра (Seler), мав дуже багато мешканцїв, а майже кождий божок вимагав людських жертв; в приношенню тих жертв дійшла була численна каста сьвященників до перфекції. Воєнного полонника кидали звязаного на камінь, що служив за жертвенник, а сей сьвященник, що повнив службу, розкроював острим камінним ножем груди нещасливого, щоб витягнути серце і покласти перед божком. Що однак було вінцем тих мерзенностий, то се, що опісля давано тїло забитого народови на страву. Хоч воно не дїяло ся з правила, як твердили давнїйше еспанські історики, то нема сумнїву, що у Мехіканцїв не виключали ся взаїмно людоїдство і культурнїйші обичаї. Щоб мати як найбільше жертв до забитя, мали воюючі виразний приказ, у бою брати противників в полон живцем. Військо Ацтеків добре одягало ся, мало добре оружє і відзначало ся карністю; як зелїзної збруї, так і иньших зелїзних предметів не знали, але мечами і ратищами з вульканїчного обсідіяну завдавали ще страшнїйші рани. Такі були прикмети того народу, з яким мало воювати тих небагато людий, що їх Кортец припровадив із Куби.
Монтецума страшно занепокоїв ся, коли йому дали знати про приїзд Еспанцїв. Опріч лихого сумлїння, яке йому казало сподївати ся незначної любови від своїх підданих, мучило його також одно давнє пророцтво. Було повірє, що бог сьвітла, колишнїй пан того краю, покинув був його, коли Тольтеки упали, але мав колись знов повернути і воскресити відібрану йому державу. Чиж білі люди, про яких знали королївські гонцї розказувати такі дивні речі, могли бути ким иньшим, як не післанцями прогнаного бога? Король узяв ся в своїм заклопотанню до того найневідповіднїйшого способу позбути ся непрошених гостий: вислав ріжні депутації, які мали Еспанцям принести дорогі гостинцї і просити їх, щоб вертали. Не думав про се нещасливий князь, що аж вид такої маси золота і срібла і стілько дорогих камінїв спонукав до походу вперед. Впрочім із тими посольствами вислано теж вправних малярів, які скоро представили на полотнї усї нові вражіня, і тим чином мали скоро в столицї певні вісти про вигляд і одяг прихожих, про дивні чотироножні сотворіння, які вони мали з собою, та про машини, що ширили знищеннє, викидаючи громи і блискавицї, а такими машинами вони були узброєні.
Кортец заложив місто Вера Круц і усї кораблї поробив нездібними до плавби на знак, що для них нема повороту; опісля розпочав похід у сторону височини. Перша проява опору стрінула Европейцїв коло міста Тляскаля, републики, що визначала ся своїм гордим почутєм незалежности, якої одноцїльна мехіканська держава нїколи не могла удержати в послуху. Щастє в боротьбі хилило ся на обі сторони, а Кортец здобув із трудом побіду, лиш дякуючи канонам. Однак сей пролив крови був для нього спасенний, бо коли Тляскальтеки переконали ся про хоробрість Еспанцїв і заразом дізнали ся, що їх противники йдуть головно на спільного ворога Монтецуму, звязали ся з ними союзом, що опісля став Кортецови одинокою дошкою ратунку в критичнім положенню. Кортец, маючи з собою знамениту поміч від Індіян, пішов далї, в славній місцевости Чолюля (Cholula), богатій на церкви, куди відбували ся паломницькі походи, покарав страшно строго за зраду проти нього кількох мехіканських князїв, і 8 падолиста 1519 р. станув сам без дальшої боротьби в столичнім містї Мехіка, де йому піддав ся Монтецума безглядно. Він згодив ся навіть на се, щоб замешкати в палатї, якої стерегли Еспанцї, та хоч глухий гнїв задля такої слабосильности зворушив цїлий нарід, то не ставало людини з відвагою і спосібністю до того, щоб станути на чолї повстання. Можна навіть здогадувати ся, що нове панованнє булоб само собою удержало ся в так сильно упокореній державі, колиб за одним ударом іскра не була вибухнула ясним полумям повстання.
Намісника Веляскеца мучили тривожні сумнїви, коли віддав таку важну задачу в руки підприємчивого Кортеца, чи не втратить власної поваги при такім великанськім підпринятю. Те, що чув про дїяльність Кортеца, могло лиш прибільшити його підозріннє; однак Кортец легко паралїжував усї проби задержання себе в побіднім походї. Тому-то постановив Веляскец ужити сили і післав команданта Панфільо Де Нарваец з досить сильним військом, щоб узяв в полон непослушного вожда і відібрав від нього начальну власть для себе. Але до Кортеца дійшла пересторога з Вера Круз; він виступив уперто проти нового ворога, напав підчас бурі в ночи на його табор, а коли Нарваец сам тяжко ранений дістав ся до неволї, перейшли його жовнїри безпроволочно на сторону здобувця. Кортец із 1300 узброєними людьми, вернув знов до Мехіка; там підчас сього змінив ся стан річи нещасливо. Завинив у тім заступник Кортеца, так само сьмілий і в горячій водї купаний Педро Де Альварадо, тим, що лиш здогадуючи ся, буцїм-то приготовлюєть ся бунт, зарядив різню між Ацтеками, які зібрали ся були на жертву.
Кортец знайшов Еспанцїв, яких був полишив у кватирах, в облозї та дуже грізнім положенню. Надїяв ся, що промова Монтецуми добре вплине на люто збунтований нарід, але ошибнув ся дуже сильно; скиненого короля принято криком і обидливими словами, а кинений камінь скалїчив його на смерть. Не хотячи нїякого догляду вмер Монтецума ізза сеї рани. Задля що раз більшого повстання вважали Еспанцї відповідним покинути місто і постановили вертати, але в ночи, яка їм видала ся на се відповідна, з 1 на 2 червня 1520 р. дізнали таких страшних втрат, що від того часу повстав у Мехіку висказ „ніч смутку“. Одначе зараз по тім розбив Кортец у битві під Отумба велике військо Ацтеків і виборов собі поворот до вірної републики Тляскаля, де його радо принято і заосмотрено всїми засобами до дальшого воєнного походу.
Одначе тепер він узяв ся до справи з цїлком иньшого боку. На озері, що над ним лежало Мехіко, збудував фльоту, заняв з її помічю усї доохресні околицї і загородив довіз до столицї. В морській битві знищено по найбільшій части воєнні кораблї Ацтеків, та хоч як хоробро боронив ся новий цїсар Ґватімоцін, хоч як часто переривали побідний похід Еспанцїв напади з заду, таки здобули вони в безпереривній уличній боротьбі поволї велике місто. Коли однак Ґватімоціна взято в полон, коли хотїв утїкати, піддала ся також мала горстка тих, що остали при житю. Геть понад 100.000 Мехіканцїв знайшло смерть підчас 75-дневної облоги. 15 жовтня 1522 р. іменував Карло V щасливого вожда намісником „Нової Еспанїї“, і він узяв ся енерґічно за тяжку роботу, запровадити в величезнім окрузї, який, здавало ся, був під його властю, систематичну форму ряду.
Найбільше конкістадорів уміло лиш нищити; в контрастї до них мусимо признати Кортецови заслугу, що він виказав також великий адмінїстративний талант, та передовсїм що не мучив своїх підданих даремне, але — розуміється деспотичним способом відповідно до духа часу — мав на увазї їх добро. Нам приходить ся на тім місцї взяти в першій мірі під увагу ту обставину, що він старав ся пізнати свою державу також із ґеоґрафічного боку. Ацтекські мапи, мальовані на тканинах із волокна, улегчували йому значно його наміри. З Мехіка вийшов цїлий ряд експедицій, під проводом по части самого Кортеца, по части під проводом його підвладних. Наводимо сю часть історії відкритя центральної і північної Америки для звязи, цїлком не вважаючи на се, що резиґнуємо з сінхронїстичного представлення річи.
Насамперед виринуло бажаннє, знайти ту водну дорогу через середину Америки, якої шукав надармо Колюмб. В тій цїли вислано Крістоваля Д' Олїда і Гуртадо Де Мендоца, але вони вернули з Нїкараґуи і Гондурасу з тою немилою відомостю, що така дорога якої вони шукали, не істнує. Для того Кортец звернув ся на північ, і в рр. 1523 і 1524 розслїджено докладно береги обох океанів, але цїли не осягнено. Отже ту надїю мусїли закинути, але тим живійше взяв ся намісник до дальшої працї пізнання центра Нової Еспанїї і там зміцнити своє панованнє. Альварадо опанував майську державу Ґуатемаля, яка щойно від 1500 р. стояла в дуже слабих звязках із Мехіком, і дійшов аж до нинїшньої републики Сан Сальвадор. Місто тої самої назви заложено 1525 р. На беріг Гондураса вислано Д' Олїда, але він стояв по сторонї старого інтриґанта Веляскеца, як незабаром показало ся, і його віддав на смерть катам шурин ґубернатора Франсіско Де ляс Казас. Кортец, подражнений заведеними надїями, вибрав ся сам у жовтнї 1524 р. до Гондурас і перебоєм перейшов через ворожі орди, а опісля через неприступні багна; та дорога завела його в кінцї на караібський беріг і уможливила їзду морем до Вера Круц. Опісля настала павза в експльорацийній дїяльности, бо Кортец уважав відповідним станути на цїсарськім дворі, довідавши ся, що на нього заставлювано сїти в Мадридї і Гаваннї. Карло V дав йому в Толєдо авдієнцію, якої просив, іменував його маркізом, — з тим іменованнєм він уже довго носив ся — і дав йому найвисшу власть над усїми військами в Новій Еспанїї; але за одним разом не дав йому властивого пановання, як можна було сього сподївати ся. Знеохочений вернув до Мехіка і жив тут кілька лїт як приватний чоловік у своїх добрах, доки не обізвав ся в нїм знов вроджений потяг до дїлання і не спонукав його до органїзації кількох далеких рекоґносцийних походів, закроєних на велику скалю. Одначе так само Мендоца, як і Дієґо Бецерра, яким придїлено розслїджуваннє півострова Калїфорнїї, знайшли смерть між своєю ворохобною дружиною, і лиш Гернандови де Ґріхальва пощастило ся лиш о стілько, що він відважив ся в імени новоеспанського правлїння займити забуту доси громаду островів Ревілля-Жіґедос. Навіть сам Кортец мусїв знов покинути без якогось дїйсного результату півостров, тому що в рр. 1535—1537 звернув усю свою силу на здобутє Калїфорнїї, а Улльоа, що вибрав ся 1538 р. в такій самій цїли, взагалї не вернув домів. Другий ряд експедицій, що їх піднято ще за житя Кортеца з Мехіка до контіненту на північ, повстав за інїціятивою найвисшого цивільного урядника Нової Еспанїї, віцекороля Нуньо Де Гуцман і його наслїдника Антонїя Де Мендоца. Одначе спершу не вийдено поза 25° ширини і вдоволювано ся якийсь час заложеннєм стації Кулїякан. Тамошнїй командант Франсіско Васкец Де Коронадо казав через ріжних післанцїв вивідувати ся про казочні „золоті“ краї, Сонору та Аріцону, а коли до них дійшли дуже приманчиві вісти про тамошнє місто Сіболя, сам тамтуди вибрав ся на приказ Мендоци.
Похід Коронада — в очах Еспанцїв як цїлковита невдача — має величезне ґеоґрафічне значіннє. Його військо, за яким плило багато кораблїв у гору по при беріг калїфорнїйського заливу, перейшло через пусті степи Сонори та довідало ся на своє велике розчарованнє, що містична місцевість Сіболя — на думку Сімпсона ідентична з містом Цунї на рікою Ріо Вермехо, заселеним спокійними Індіянами з роду Пуебльос — анї трохи не справджувала тих численних переказів. Коли сам Коронадо йшов у середину краю, то його офіцер Мельчіор Діяц держав ся берега і при долїшнім бігу ріки Ріо Кольорадо — на заходї — стрінув ся з фльотилею під командою Аляркона, що запустила ся досить далеко в велику ріку. Аляркон узяв Сіболю за пункт опору, щоби звідти висилати далекі екскурзії в пограничні краї. Гарсія Льопец Де Корденао пішов у північно-західнім напрямі і відкрив величавий каньон Кольорада; зрозуміємо, що він подав дуже живий опис тої дивної місцевости, яка ще нинї є Меккою для ґеольоґів і ґеоґрафів. Гернандо Де Альверадо звернув ся на схід і перейшов простір, між Спокійним та Атлянтийським Океаном. Незадовго пішов за ним сам Коронадо і не бояв ся зайти далеко у прерії. Ріку св. Петра і Павла, що недалеко від неї зимовано, мали вони за Арканзас, а на ріцї Ріо Ґранде знайдено теж каньон. Знавцї признають правдоподібність здогадови, що Коронадові товариші, подїлені на партії, завернули ся аж над рікою Міссурі. Лїтом 1542 вернув до Кулїякану відважний вожд; на неласкаве принятє у віцекороля, ненасиченого в жадобі золота, він собі нїяк не заслужив. Його визначні результати кінчать дослїдну дїяльність Еспанцїв, що панували в Мехіку, на довший час. Хуан Родріґец Кабрілльо, що хотїв у 1542 р. далї розслїдити беріг, дістав ся мабуть аж до 43° півн. шир. Поволї осїдали Еспанцї також у Старій і Новій Калїфорнїї, а по яких сто лїтах занимало віцекоролївство Нової Еспанїї менче більше такий обшир, який задержала мехіканська републїка до 1840 р. В тім роцї дістали ся краї Техас, Новий Мехіко, Аріцона і Нова Калїфорнїя в посїданє Сполучених Держав.
Кортец не дожив уже в Мехіку великих дїл Коронада. Він був у суперечцї з Мендоцою з того часу, коли той хотїв йому перешкодити в несенню дальших жертв для пізнання Полудневого Моря. Тому він порішив віддати справу до висшої інстанції, вернув другий раз до рідного краю і брав участь 1541 р. в здобуванню Альжіра. Одначе цїсар і король не зробив нїчого иньшого для нього, що так значно побільшив його державу, лиш потїшав його, і Кортецова доля була така сама, як його попередника Колюмба. Здобувець Мехіка помер у 1547 р. маючи мало признання від сучасних. Зазнав він також „вдячности дому Австрії“, якого найбільшим репрезентантом був власне Карло V.
Доси обговорювані експедиції, щоб узяти також північну Америку під власть еспанської корони, мали пункт виходу в Мехіку. Але також і в західно-індийських віцекоролївствах жив той самий дух, і тепер буде нашою задачею, розглянути ся загально в тих працях. Пригадуємо собі, що Понсе де Лєон хотїв заняти Фльоріду, але не мав у тім щастя. В 1520 р. сподївав ся осягнути свою цїль, але знов воєнні Семінолї відбили його напад, а їхнїй стріл з луку зранив його так, що він незадовго наслїдком того помер. Дальше на північ прийшов на східний беріг Північної Америки майже в тім самім часї Васкец Айльон (Ayllon); його стрінула смерть на березї північної Каролїни, а те саме було гаслом до розпущення його експедиції. Над докладним означеннєм північного берега мехіканського заливу працював особливо намісник Ямайки, Франсіско де Ґарай (Garay), що на його припорученнє перевів дїйсно капітан Альварец Де Пінеда помір і опис берега. Величезною „Рікою св. Духа“ (Rio Del Espiritu Santo), понад яку він ішов, не могло бути нїщо иньше, як обставини вказують, лиш Міссісіпі. Між обширами, належними до Мехіко і тими, які заняв Ґарай, була по правительственному розпорядженню границею ріка Ріо Пануко, що впадає коло Тампіко. По смерти Ґарая взяв собі Нарваец, колишнїй противник Кортеца, за задачу окупувати на стало прибережні краї, що їх пізнав Пінеда, але його давнїйша невдача переслїдувала його і тепер. Разом із ним згинуло і майже цїле його військо, і лиш чотирьох людий виратувало ся, між ними найспосібнїйший Кабеса Де Вака. Їх приняло ввічливо індийське племя Алябамас; вони з'уміли запевнити собі прихильність племени деякими лїкарськими порадами; вони йшли безнастанно на захід і стрінули по переходї „великої ріки“, Міссісіпі, слїди Еспанцїв. Тими слїдами зайшли до Кулїякану, де тодї був командантом той Діяц, що незадовго потім брав участь у подорожі Коронада. Ті чотири мужі, що остали при житю, оповіли про сумний конець Нарваеца.
Дотепер уже двічи мусїли ми згадувати про велику північно-американську ріку, якої індийська назва значить: „батько від“. Але ми не занимали ся нею близше, і до того часу нї один з Европейцїв по нїй не плавав. Властивим відкривцем ріки Міссісіпі є Гернандо Де Сото, один із членів того штабу визначних людей, які привіз був Педраріяс Де Авіля з собою до Америки. Сото служив до 1538 р. в центральній Америцї, але досить надивив ся на тамошні невідрадні обставини і тому оглянув ся за иньшим кругом дїлання. 31 мая 1539 р. приплив зі значною фльотою і військом на беріг Фльоріди і стрінув ся там з одним Еспанцем, Хуаном Ортіцом, якого туди нагнала дружина Нарваеца, який жив між Індіянами і міг стати в пригодї своїм краянам, як знавець тамошнього язика і краю. Серед тяжких борб перебив ся Сото до середини краю; Індіяни, що йому часто ставили опір, мали страшний звичай здирати шкіру з голов забитих і ранених. Передним нїхто не думав про звичай скальпованя. Сото занепав на тропічну фебру і помер 21 мая 1541 р. Також Ортіц не пережив його довго. Люіз де Альварадо обняв команду, але мусїв скоро знов вернути над ріку Міссісіпі, через яку перейшов був іще під Сотом; тут зимували вони, а зимованнє було страшно прикре. Як тілько позволив на се стан води, збудували собі Еспанцї при помочи впрочім цїлком недостаточних приладів сїм суден, на яких плили долї рікою, та хоч мусїли перебивати ся через індийську фльоту Каноів (Kanoes), що загороджували їм дорогу, вплили незадовго до Мехіканського заливу і плили опісля на захід попри беріг краю Техас. Колиж їх нужденні кораблї порозсихали ся, перемінила ся їх плавба попри береги у мандрівку по березї. Індіяни показували Еспанцям, що ще остали при житю, дорогу до граничних новоеспанських сторожий, де їх принято на приказ Мендоци ввічливо і заопікувано ся ними. Так також похід Сота мав сумний конець; колиж одначе позначимо на мапі дороги, які перейшли Коронадо і Сото, то переконаємо ся, що Еспанцї звидїли були вже досить значну часть північно-американського контіненту в першій половинї 16 ст.
Одначе пізнаваннєм атлянтийського берега континенту занимала ся Еспанїя далеко менше. Муж, про якого тутки треба згадати, не був навіть Еспанцем з роду, а Портуґальцем, Ґіменно Гомес (Gomes, по еспанськи Gomez), що покинув рідний край враз із Маґеляном, служив у Кастилїї. Він був на тім кораблї, що потайки відлучив ся від громади команданта і вернув окремо сам один; було се дїйсно актом зради, і хто знає, чи Ґомеса була би не поминула кара, якби не те, що треба було його широкого космоґрафічного знання. Він був одним із делєґатів згадуваної в IV роздїлї Юнти у Бадахоц; він висказав здогад, що мусить істнувати переїзд у північно-західнім напрямі, і обовязав ся його вишукати. Не потрібуємо говорити про се, що він не знайшов такого переїзду; одначе важним результатом його їзди було те, що докладно пізнано беріг від Массачузетсу (Massachussets) аж до заливу Чесапік (Chesapeake). Край над гедзненським заливом, який легко можна знайти на мапі, носив довший час назву „землї Естебана Ґомеца“ (Tierra de Esteban Gomez).
На тім кінчимо оповіданнє про дїяльність Еспанцїв, як відкривцїв, на півночи і звертаємо ся до иньших околиць. Про обставини, серед яких увійшли під панованнє Еспанїї чотири — теперішні — вільні держави себто: Ґуатемаля, Нїкараґуа, Гондурас і Сан Сальвадор, вже була мова, і ми маємо лиш дещо додати ще про полудневу часть середньої Америки. Коли, як згадано, в 1516 р. відкрито залив Нїкоя, вибрали ся Хуан Соляно і Альваро Де Алькуня (Alcuna), з нездорових, фебричних прибережних поясів краю, званого „tierra caliente“ на височину „tierra fia“, де були далеко лїпші умови для кольонїзації. В Еспарца (Esparza) заложили першу осаду, але вже 1522 р. стало місто Картаґо, положене в самій серединї істму, резиденцією ґубернатора. Здаєть ся не переводжено там завзятих боротьб, бо Індіяни були, що правда, цивілїзовані і стало поселені, але не належали до більшого народа, спосібного до оборони, що жив далї на півночи. Коли і длячого край названо Костарікою („дороге побережє“), не знати; висказувано навіть іронїчно гадку, що та назва має противне значіннє, бо хоч як урожайна та височина, то прибережні околицї дають мало жерел доходу. Корділєрські долини, до яких є прикрий приступ, здобував Хорже (Jorge) де Альваразос від 1530 р., а коли коло 1540 р. обняв ґубернатор Дієґо Ґутієррец (Gutierrez) заряд над самостійною тепер провінцією, то можна було її вже називати цїлком здобутою.
Менше просто уложили ся відносини на півночи полудневої Америки. Ми дізнали ся, що ріжні проби заселення берегів Венецуелї і Нової Ґранади не вдали ся, бо не можна було поконати опору хоробрих і вправлених у бою тубольцїв, яких означувано спільною назвою Караібів. Аж від 1520 р. почато закладати кріпости на берегах, яких залоги безнастанно воювали з Індіянами. В тім часї зачинає ся той цїкавий епізод в історії конкістадорства, про який так багато говорить ся, а дуже часто представляє ся його зовсїм хибно, себто що нїмецький елємент обнимає головну ролю. Найбільша часть еспанських істориків не укриває свого упередження до чужинцїв, яких вони ненавидїли усюди як нелюбих конкурентів, і так досить розширив ся погляд, буцїм-то нїмецькі наємні жовнїри допровадили страшливою лютістю супроти населення до того, що цїсар відібрав їм надані привілєї. Як було дїйсно, знаємо нинї досить докладно, а то дякуючи студіям Г. А. Шумахера, що як нїмецький мінїстер-резідент в Санта Фе ді Боґота (Sta Fe di Bogotá) мав нагоду розслїджувати докладнїйше жерела; в тій столицї Колюмбії удержали ся ще деякі ремінїсценції про Нїмцїв з 16 ст. Найдостовірнїйшою показала ся писана віршом хронїка Кастеляноса, що почав був свою карієру від жовнїра в жадобі слави і золота, але опісля став духовним і як парох в одній відорваній від сьвіта місцевости написав ту памятну історичну працю, що між иньшими зраджує також отверту голову для питань фізичної ґеоґрафії. Кастеллянос оповідає, як легко пізнати, правдиво і безпартийно, і в осьвітленню, яке кидає на історію злиднїв Нїмцїв у Венецуелї, представляє ся неодна річ инакше, нїж перше думали.
Що тут як раз треба шукати властивого золотого краю, „Ель Дорадо“ — се було в двацятих роках 16 ст. загальне переконаннє. Г. А. Шумахер пояснив нам також і сей міт про золото. Відповідно до його вказівок шукано Дорада в долинї над горішним бігом Амазонки або на північ, а 1541 і 1544 р. вислали Еспанцї властиві експедиції до шуканя того пожаданного краю, що як усї казочні краї зміняв із часом своє місце, а 1595 р., коли Сер Вальтер Ралєй (Raleigh) був в погонї за „Новим Дорадом“, то його шукано зовсїм деинде. Як бічна галузь сеї повірки є переказ про „позолочуваного“ кацика над озером Ґуатавіта недалеко Боґота, про якого говорив А. Гумбольдт. Добро з такою славою мусїло мати в очах людий того часу нечувану вартість, і тепер ми зрозуміємо, длячого великий торговельний дім Вельзерів побивав ся так за титулом посїдання, наданим йому Карлом V. По новійшим розслїдам Геблєра (Haebler) одержали були вже в 1528 р. Венецуелю як ленно Гайнріх Егінґер (Ehinger) і Єронїм Зайлєр (Sailer), а в 1531 р. перейшло ленно на Вартоломея Вельзера, який цїсареви виплатив великанські суми наперед, не можучи числити на безпосередний зворот. Золотий край мав ручити за них.
Не було иньшого способу до визискування здобутих країв, як сей, який приладнувано в подібний разах: Вельзер звербував громаду випробуваних ляндскнехтів, яким припоручив свою справу, та післав їх під проводом Амброзія Егінґера, брата Гайнріха, до свого ленна, щоб його взяти в посїданнє. Тому що Егінґер походив із Тальфінґен (Thalfingen) коло Ульму, називано його також по звичаю того часу часто Дальфінґером, а багато разів уважали ті два імена за приналежні двом ріжним особам. Попри нього згадати треба про підкомандантів Федермана і Гогермута. Взагалїж не можна заперечувати, що нїмецькі жовнїри, які також дома не виховували ся в найлагіднїйшій школї, допускали ся ріжних насильств; однакож з одної сторони Еспанцї самі як найменьше до сього покликані, щоб робити иншим закиди лихого обходження з Індіянами, а з другої сторони можна вже тепер уважати за факт, що нїмецьку окупацію застановлено в її перших початках цїлком не задля сеї наперед проголошеної причини, лиш радше тому, що Еспанцї вміли перешкоджувати чужинцям раз за разом. Ляс Казас, якого памяти треба віддати честь за се, що дав відчувати полекші та помагав мученим Індіянам, при описї нелюдських поступків Нїмцїв був під дуже сильним впливом не лиш почутя людяности, але й несправедливого патріотизму. Кождим разом господарське вихіснуваннє краю не зробило нїякого поступу, навіть коли Федерман, що в походї в гори Нової Ґранади здобув великі скарби, самовільно покинув свою посаду і поїхав до Еспанїї. Також франконський лицар Филип фон Гуттен, що появляє ся на аренї дїяльности 1535 р., не був у силї направити відносин. Тодї постановив Вартоломей Вельзер 1545 р. поручити свому синови, що так само називав ся, важну місію заведення сталого ладу в тамошних справах, і так зачинає ся останнїй акт траґедії судьби. Правда, фон Гуттен і молодший Вельзер скоро злучили ся, але Еспанцї, що в дїйсности були лиш скритими противниками, виступили тепер отверто до боротьби. Найвисший суд „Авдієнсія“ в Сан Домінґо, іменував із легковаженнєм нїмецьких ленних прав намісником Венецуелї поганого Хуана Де Карвахаль (Carvajal), а сей, не можучи нїчого вдїяти в отвертій боротьбі, напав у ночи на табор Вельзера, дістав його і фон Гуттена в свої руки та казав їх обох — після сумаричного засуду воєнного суду — покарати смертю; було се у великий тиждень 1546 р. Правда, сей поганий поступок пімстив ся на нїм, бо коли на Гаіті довідали ся, яку страшну зроблено похибку, вислали до Венецуелї з широкою властю Хуана Переца Де Тольоза, який з своєї сторони віддав нужденного Карвахаля на смерть. Одначе дім Вельзерів, якого начальник буцїм то з цїсарської ласки не мав нїчого крім коштів, журби та в кінцї ще дуже сильного болю душі, вицофав ся цїлком зі спілки з нещасним краєм, не резиґнуючи однак формально зі своїх прав, бо те стало ся аж 1555 р. В 1550 р. став Хуан Де Віллєґас намісником Венецуелї; Нова Ґранада, яку вдало ся остаточно здобути Ґранадийцеви Ґонцальови Хіменесови (Jimenez) Де Кезада (Quesada) 1536 р., одинайцять лїт опісля одержала титул самостійного ґенерального капітанату.
Слово „Перу“ — властиво Біру — почули Еспанцї перший раз, коли 1522 р. зачали походи та виправи на панамський просмик. Зразу був се лиш малий край в теперішній Колюмбії, та аж поволи увійшло в звичай уживати сього слова в розмірно широкім значінню. Лиш дуже неозначені, темні відомости про край, його скарби та иньші чуда доходили до здобувцїв Дарії, але як раз такі містичні оповідання мали велику притягаючу силу; край, що ожидав Еспанцїв, дїйсно ледви змогла собі змалювати їх незвичайно буйна фантазія. На височинї озера Тітікака в Андах, званій Пуна, жив давно культурний нарід Аймарів (Aymará'), який був здає ся дуже подібний до Тольтеків, мешканцїв старого Мехіка. У них повстала держава „Інків“, яку заложив здаєть ся Манко Капак (Capac) коло 1000 р. по Хр.; пануючий рід належав до племена Кічуа (Quichua), що скоро зілляв ся з Аймарами в одно. В щасливих війнах здобули Інки велику часть полудневої Америки, а в тім часї, про який власне мова, розтягала ся їх власть над цїлим теперішним Перу і Еквадором, та над граничними частям и Колюмбії, Бразилїї, Болївії та Чілє. Александер Гумбольдт знайшов у одного старого начальника близько Ріобамбас рукопись, писану в Пуруґвайській мові, що панувала там перед кічійською; в тій рукописи обясняють королеви Абоматга (Abomatha) сьвященники його краю, що остання страшна вульканїчна катастрофа означає, буцїм то старі боги мусять уступати та робити місце новим. Незадовго потім стало ся так дїйсно, коли Інки запанували над краєм коло Кіто (Quito).
Держава Інка була в своїм родї основана на патріархальній, цїлком теократичній підставі. Пануючі називали ся самі „синами сонця“ та казали собі віддавати майже божеську честь. Культ звізд, а властиво служба їх стояла без порівнання висше як у Мехіку, хоч при деяких виїмкових нагодах складано теж людські жертви. Сьвященники, а до них причисляли ся „дївицї сонця“, зорґанїзовані на взір римських Вестальок, та шляхта — „сьвяті та лицарі“ — були цїлком відокремлені від простого люду, серед якого цїлком не було соціяльних верств. Уся земля належала до Інків, а кождий з них сидїв на частинї, придїленій йому державою. Незвичайно високо стояла управа землї, а багато причиняли ся до сего купи птасячого гною (ґуано), що призбирували ся на березї; Перуанцї заслужили собі на похвалу також як будівничі та ремісники. Властивого письма вони не знали, але пестрі шнури до запамятування („quipos“), заступали його в певній мірі та давали особливо властям добрий спосіб додавання своєї волї підданим. Се було дуже потрібне в так високо розвиненім державнім орґанїзмі. Система добрих доріг служила до комунїкації, в якій розумієть ся властивий нарід мав дуже малу участь, бо кого без означеної цїли подибано на краєвій дорозї, сей підпадав карі. Ті штучні дороги йшли все в простій лїнїї та перетинали гори сходами, а те було цїлком можливе в краю, де не уживано зьвірів до запрягу, нї возів; у рівних відступах були побудовані доми для післанцїв. Багато довідали ся в новійших часах із порозкриваних гробівцїв, перед усїм на цвинтарі в Анконї (Ancon), де пошукували Райс (Reiss) і Штібель (Stübel); умерлих муміфіковано в позї схиленій до землї, а предмети, які їм подавано до гробу, позваляють добре зобразити собі староперуанський промисл. На таку в своїм родї щасливу державу напали захланні та кровожадні Еспанцї.
Трьома людьми, що зі здобуття Перу зробили щось як рід спілкового інтересу були: знаний нам уже Франсіско Піцарро, чесний старий вояк Дієґо Альмаґро та духовний Фернандо Де Люке (Luque), який давав гроші потрібні для підприємства. Перший раз вийшли на сушу нещасливо, і так 10 марта 1556 р. заключили формальну угоду, що запоручувала поворот із більшою силою. Всеж таки і тепер мусїли вони усунути багато перепон, між тим не найменшу ту, що намісник Панами хотїв заказати експедицію, коли вона вже виплила. Піцарро, що вже був далеко на полуднї, взяв ся за остаточний спосіб; поїхав сам до Еспанїї та старав ся у Карла V. виєднати усуненнє заказу. Тут увінчали ся його труди щасливим результатом, і його іменовано аделянтадом (намісником) Перу. З тим титулом виходить він із весною 1532 р. на перуаньский беріг та в кількох днях прибуває до Кахамарки (Cajamarca), де його дожидає Інка Атагуальпа (Atahuallpa). Останнїй позбув ся саме тодї свого брата і співреґента Гуаскара (Huascar), і з тої причини не мав відваги ставити опір малій, ледви з 200 людей зложеній громадї Еспанцїв. Перша авдієнція відбула ся без особливих випадків, але плян Піцарра, заволодїти королем, був уже уложений, та коли Атагуальпа пішов із великою, але неузброєною дружиною до табору Еспанцїв, щоб віддати візиту, виступлено з пляном нападу на безборонних та страшної різнї. Увязнений Інка прирік величезний окуп, коли його пустять на волю, і додержав слова; Клєменс Маркгам (Markham) обчисляє вартість золота, яке дістав Піцарро протягом несповна двох місяцїв, на більше як 4½ мілїона дукатів. Та все таки нужденний Піцарро спрятав того нещасного короля, що вже перед тим завинив сильно своїм поводженнєм з Гуаскаром, буцїм то судовим засудом і думав, що тепер буде можна скоро закінчити підбій. Одначе ще довший час мусїв успокоювати місцеві бунти, а Хуан Піцарро, найлїпший з пятьох братів, що брали участь у здобуванню, втратив житє при оборонї міста Кузко, яке облягли бунтівники. Коли сю небезпеку усунено, головно при несподїваній інтервенції Альмаґра, вибухла між ним і його колишнїм приятелем Піцарром отверта домашня війна, яка покінчила ся одною битвою на некористь першого. Гернандо Піцарро, що обіймив команду по братови, казав задусити в вязницї полоненого Альмаґра, і за той поганий злочин мусїв опісля покутувати довгі лїта як вязень стану. Також Франсіско Піцарро, що заснував 1536 р. місто Ліма і рядив там як віцекороль, упав жертвою морду зі сторони приятелїв Альмаґра. Природним провідником Еспанцїв був тепер молодий Альмаґро, якого доля мала також незадовго сповнити ся.
Просто анархістичні обставини у здобутім краю спонукали правительство завести лад при помочи осібних комісарів. Таким мужем довіря був Крістоваль Вака де Кастро, що перший прибув до Перу; син Альмаґра не узнав його і виступив проти нього ворожо, а коли сей узяв його в полон, згинув із руки ката. Претенсії до уряду намісника піднїс тепер останнїй осталий при житю брат, Ґонцальо Піцарро, однак Де Кастро зумів його заспокоїти тимчасовою загодою. Колиж однак гідність намісника одержав Бляско Нунєц (Nuñez), вибухла отверта ворожнеча між ним і Піцарро, і Нунєц згинув підчас одної стрічі коло Кіто (Quito) побіджений. Розгнїваний до остаточности, вислав Карло V. по нїм Педра де Ґаска (Gasca), духовного, що мав панувати в Перу з властею диктатора. Також проти сього збунтував ся Ґонцальо Піцарро, і довший час хитала ся вага побіди на обі сторони, аж 9 цвітня 1548 р. віднесли цїсарські жовнїрі остаточну побіду недалеко Кузко (Cuzco), і останнїй з Піцаррів мусїв піти на шафот. Панованнє Де Ґаски має славу, що було дуже розумне, і коли він вернув 1550 р. до Еспанїї, то нове віце-королївсто можна було назвати під кождим зглядом сильною та упорядкованою державою. Його дальша доля не має нїчого більше спільного з історією відкрить.
Одначе підчас того, як здобувано та успокоювано Перу, вийшли звідтам два підприємства, що мали більше ґеоґрафічне значіннє. На початку треба згадати тут про божевільно сьмілу виправу Альмаґра до Чілє, яка припадає на рр. 1535—1537. Приманюваний усякими улудними надїями нечуваних скарбів полудня, вибрав ся сей неустрашений чоловік у дорогу через височину Андів, попри озеро Авляґас (Aullagas); та коли туди мали дійти до берега, мусїли перейти один ланцюх Корділїєрів, а те могло було випасти на затрату усїх. Енерґія Альмаґра зробила також перехід через гори можливим, та коли остаточно знайшли ся на чілїйській прибережній рівнинї, оглянули цїлий беріг аж до Ріо Мавлє (Maule) під — 35° ґеоґр. шир., а вимріяні в снах скарби не хотїли знайти ся. Підчас повороту остали Еспанцї над морем і завернули ся без значних шкод через пустиню Атакама. Від Арекіпи (Arequipa) звернув ся опісля Альмаґро знов до височини, щоб узяти участь у перуанських подїях, як висше описано.
Другу експедицію про яку тут згадаємо, провадив Ґонцальо Піцарро 1540 р. з Кіто до хибно називаного „цинамонового краю“; в дїйсности було се „ель Дорадо“, за яким він ганяв ся. Щасливо перейшли вони через великанські гори, але в пралїсах над рікою Ріо Напо вийшов сьмільчакам запас поживи, а щоб собі їх здобути, зробили корабель із дерев, які з трудом порозрізували; провід над кораблем обіймив лицар Франсіско де Орелляна. Він одержав приказ достатчити поживи для залоги, яка нетерпеливо його ожидала, але цїлком уже не вернув. Так не остало Піцаррови нїчого иньшого, як спровадити свою невеличку дружину найгіршими дорогами до Кіто. Лиш небагато з його людий дійшло з ним на місце; більша часть погинула в лїсах та гірських провалах.
Що в еспанськім таборі стрінув ся Орелляна з чорною невдячністю, те не повинно дивувати. Але в дїйсности нема по його сторонї найменчої вини. Сильна струя ріки Ріо Напо пірвала його скоро, і він не міг навіть думати про плавбу горі рікою, а до того безнастанно грозила йому голодова смерть. Аж коли подибано по дорозї якесь індіянське село, то залога набрала трохи сил, й Ореляна, якому товаришив монах Карвахаль, приказав збудувати трохи сильнїйше судно, на якім мав плисти далї в долину; до них прилучив ся також і дотеперішний малий корабель, одначе з далеко меншою залогою. По десяти днях вплила ріка Ріо Напо до більшої, яка виглядала „немов безкрає море“, і нею плили вони далї, аж доплили до її устя. Без компасу мусїв Орелляна рішити ся на якийсь означений напрям, бо досї ріка не позваляла Еспанцям самостійно кермувати. Щасливо перебули вони масу води ріки Орінока, а на острові Марґаріта привитали їх радо здивовані земляки. Орелляна поїхав до Еспанїї і в 1544 р. поплив наново до устя ріки, по якій плавав недавно, та яка одержала його імя. Тим разом не мав щастя; тяжкі недуги забрали разом із великою частю товаришів його самого. Опісля звала ся велика ріка не „Ріо Орелляна“, а „Ріо дас Амацорас“, ріка Амазонок; до сеї назви дали підставу оповідання Еспанцїв із подорожий. Незадовго потім, як минули устє иньшої великої ріки, що впадає з лївого берега, теперішньої Ріо Неґро, приплили оба кораблї до сїл, заселених виключно женщинами. Карвахальови, якого опис удержав нам в історичнім творі Овієда, видали ся ті воєнно настроєні женщини амазонками („como amaçonas“), і так перенесено до полудневої Америки ту етноґрафічну дивовижу, що мешкала як сказано, після старих мап, в найнеприступнїйших закутинах Европи. Те, що вдїяв Орелляна, було, коли навіть признаємо, що він не мав же вибору, всеж таки незвичайне, і минули цїлі два столїтя, заки другий Европеєць, Француз Де ля Кондамін (Condamine), зважив ся піти його слїдами.
Так дійшли ми знов до східнього берега полудневої Америки, а тепер розглянемо ся, що вдїяли по другім боцї континенту Еспанцї; справою прибережного портуґальсько-бразилїйського пояса ми займали ся висше. Два мужі Янєц (Yañez) Пінцон та Хуан Діяц Де Солїс, що вже перед тим були разом на західно-індіянських водах, злучили ся для спільної працї і в 1509 р. відкрили ріку Ля Плята, якої великанське лїйковате устє брали за початок пошукуваної морської дороги. Три роки пізнїйше задумали провадити дальше свою дїяльність, але тодї спротивленє портуґальського правительства спинило виконаннє пляну. Одначе коли прийшла відомість, що Бальбоа дїйсно бачив океан поза Америкою, вислано 1515 р. Солїса з цїлком докладною інструкцією, щоб відшукати те море зі сходу. Знов доплив він до Ля Пляти, але занехав усїх способів осторожности, коли вплив в її русло; він лише з кількома товаришами удав ся на сушу; там повбивали всїх Еспанцїв індіянські стрільцї стрілами з луків з укритого місця. Кораблї не відважили ся плисти далї, а переведеннє дальшого відкритя арґентинсько-патаґонських берегів лишило ся, як знаємо, Маґелянови.
Одначе минуло ще чимало часу, заки еспанське правительство заняло ся поважнїйше справою кольонїзації тих країв, що на полудне від Бразилїї. В 1527 р. повстав над Ля Плятою перший форт Св. Духа (Santo Espiritu), а в 1535 р. дав Педро Де Мендоца, що мав титул аделянтада країв над Срібною рікою, почин до засновання міста Буенос Айрес. Про результати двох дальших десятків лїт довідуємо ся не лиш з еспанських жерел; ми маємо до розпорядку безпретенсіонально наівні, але очивидно дуже правдомовні ориґінальні писання одного Нїмця, що бачив той цїлий період конкістадорських подорожий як активний очивидець. Є се Ульріх Шмідель (Schmidel) із Штравбінґу; його біоґрафію подав Мондшайн, а Лянґмантель видав критично його рукопись, злобно поушкоджувану, що була вже розуміє ся і перед тим оголошувана друком. Також А. Домінґес (Dominguez) видав у 1891 р. коментований рапорт із подорожи, разом із рапортом Альвара Нувєца Кабеци (Cabeza) Де Вакас, якийсь час ґубернатора країв над Ля Плятою. Останнїй, одна з більше людяних особистостий між конкістадорами, терпів багато напастий та невдячности, аж по багатьох роках вдала ся йому сьвітло регабілїтація. Шмідель уродив ся в першій десятцї реформаційного віку та з наклону до авантурничого житя пристав до малої армії під командою Мендоци в Севілї. До степеня офіцира не дійшов здаєть ся наш Нїмець; він був усе простим жовнїром, але невважаючи на те кілька разів поручало йому начальство важні місії. Коли в 1553 р. був над Параґваєм, покликав його брат листовно домів, і він перейшов у невеликім товаристві, зложенім переважно з Індіян, цїлу теперішню державу Ріо Ґранде до Суль — справдї гідний товариш відважних конкістадорів. Був шість місяцїв у дорозї, і ми йому віримо, що переправа через ріки Парана та Уруґвай справляла великі трудности малій, не добре узброєній громадї. Однак Шмідель зайшов щасливо до Севілї, де мав полагодити важні припоручення в індійськім домі, а в другій подорожи дістав ся до Антверпії. На весну 1554 р. побачив своє родинне місце Штравбінґ, щоб замкнути повіки свому братови, за яким так горячо тужив все. Одначе він сам мав деинде спочити на віки. Будучи прихильником реформації мусїв покинути Баварію, перенїс ся 1562 р. до сусїдного вільного міста Реґенсбурґу і помер там по кількох роках. Власне та обставина, що він мав елєментарне шкільне образованнє та написав просто, отверто те, що пережив, надає такої вартости його розумним описам. Також і в нашім оглядї будемо ще часто на него покликувати ся.
Хоч місто Буенос Айрес мало одержати свою назву від доброго повітря, яке там панує, то все таки Мендоца по відважній оборонї того міста перед сильним нападом тубольцїв уважав конечним перенести властиву резиденцію пануючого в лїпше підсонє. Одначе те припоручив він новому аделянтадови Домінїкови Айолясови (Ayolas), а сам вернув до Еспанїї. Лямбаре, головне місто сильного ґуаранського племени, взяв Айоляс штурмом та зробив із нього резиденцію з назвою Азунсіон (Asuncion). Се нинїшня столиця держави Параґвай. Мала виправа на північ спричинила цїлковиту згубу війська, що в нїй брало участь, і зараз потім вибрано вождом Мартінеца Де Іраля; аделантадо Кавеца, що прийшов просто з Еспанїї, не міг собі здобути там поваги. Іраля поконав цїлком Ґуаранів, а опісля хотїв сам відкрити „ель Дорадо“; експедиція, вислана в тій цїли, з ґеоґрафічного боку найважнїйша. Відкрито Ґран Чако (Chaco) та Болївію і сполучено ся зі скрайними сторожами перуанського віцекоролївства. Одначе ми вже переконали ся більше разів, що еспанські пануючі задля свого самолюбства неохотно бачили кожде буцїм-то вдираннє їх власних земляків у сферу їх пановання; так також Іраля дістав з Ліми виразний приказ, щоб не посував ся дальше. Дуже цїкава згадка Шміделя про делєґатів, висланих до віцекороля: „die sassen auff die post und furen gen Lieme zum gubernator“, т. є. вони казали ся нести в гамаках службі, установленій (peones) нарочно в тій цїли. Іраля при поворотї успокоїв бунт в Азунсіон та панував там до 1569 р. могутною рукою над кольонїєю, що постійно ставала сильнїйшою та обширнїйшою. Буенос Айрес відбудував 1580 р. ґенеральний капітан Хуан Де Ґарай (Garay) і надав йому давні його права, а на тім місцї, де моряки Маґеляна бачили характеристичну гору, повстало аж із кінцем 18 ст. місто Монтевідео.
Безперечно найбільші трудности мали Еспанцї при заводженню своєї власти в середнім та полудневім Чілє, де хоробрий нарід Арауканів, славний з кидання довгими списами, не дав себе поконати Інкам. Давнїйша історія сього подовгастого прибережного пояса, се, по оповіданню Поляковського, збірка лицарських чинів Індіян, що ік навіть вороги мусїли признавати в епічних поемах, та еспанських жорстокостий. Знаємо, що старший Альмаґро зачав від експльотації Чілї, а північну часть причислювано ще в першій половинї 16 ст. до королївства Лїма. Хоробрий Педро де Вальдівія, якого імя живе в назві одного портового міста, посунув коло 1550 р. границї еспанських посїлостий аж до ріки Біобіо, що від того часу була північною границею свобідної Арауканїї. Автономію індіянського простору признано офіціяльно в 18 ст., а також републїка Чілї, до якої належить „Аравко“ як власна провінція, обходить ся з тамошнїми племенами дуже оглядно.
Так покінчилиб ми огляд відкрить та підбоїв обох народів Піренейського півострова в Новім Сьвітї; ще остає нам пізнати ґеоґрафічні погляди, що запанували в другій половинї 16 ст. Що „Америка“ є самостійною частю сьвіта, і що вона розпадає ся на дві маси континенту, получені лиш сухим помостом неодностайно широким, на тім пунктї всї цїлковито згоджували ся. Положеннє західно-індийських островів означено досить докладно. Зі знанєм Еспанцїв в 1571 р. познайомлює нас цїлком докладно Хуан Льопец Де Веляско, що в севільській школї „Casa de la Contratacion“ викладав космоґрафію; впадає в очи те, що у нього цїлком ще не приходить назва „Америки“, хоч вона вже від давна як згадано здобула собі право горожанства в дальшій Европі. Розумієть ся, недостаточно були ще знані атлянтийський, а ще більше пацифічний беріг північної Америки; чи дїйсно вже 1592 р. Грек Апостол Валєріян (Apostolos Valerianos), що хотїв вступати до їх еспанської морської служби під псевдонїмом Хуана Де Фука, відкрив остров Ванкувер (Vancouver), та про́лив, що віддїляє його від суші, званий нинї проливом Хуана Де Фука, те ще не зовсїм вияснене. Також і про ту можливість, що Азія й Америка були з собою сполучені в підбігуновій части, говорило отверто багато ґеоґрафів того часу. Иньші очивидно означували з упертою сьмілістю на своїх мапах той пролив, який відкрив дїйсно аж Берінґ, та звали його „fretum Anianum“; так теж звав його висше згаданий Веляско. Після Руґе те слово, над яким собі так ломали голови, появляє ся вперше на мапі Больонїка Цальтерія (Zalterio) чи Ґуальтерія (Gualterio?), виданій у Венеції в 1566 р; Зандлєр натомість є тої гадки, що рисівник мапи був під впливом космоґрафа Ґастальді (Gastaldi), що згадує про Анїянський пролив у 1562 та 1568 р. Безсумнївно замітка Марка Поля, що далеко на північ від китайського порта Зайтун (Zaitun) є краї „Тольоман“ та „Анїя“, мали вплив на повстаннє того твору фантазії. Звичайно відношено Анїян до Аннам, але Зандлєр приймає радше Анїю за край „Аїну“ (північний Япан), а Тольоман за „Ітельманїю“ (Камчатку). Кількох сьмільчаків, як Сальватієра (1568), Мальдонадо (1588) та згаданий Хуан Де Фуна, хотїли самі переплисти той пролив, а також не бракувало й иньших апокрифічних переказів, але аж москалеви Дешньову і данцеви Вітови Берінґови, що занимав ся спеціяльно російськими інтересами, вдало ся в першій половинї 18 ст. відгадати стару загадку. Назва „анїянського проливу“ виступає тут і там навіть кількадесятків лїт опісля в ґеоґрафічних підручниках.