Червона корчма (збірка)/На рать
| ◀ Рудий кіт | Червона корчма На рать |
|
В кімнаті князя було тихо. Широко відкрите вікно на сад давало величній образ Галича, що закосичивсь у білі чічки розцвілих садів. Стояла весна. На синій ленті Дністра просовувались поволі важкі пороми. Перевізники вимахували дрюками поспішно, перехиляючись якось кумедно то в одну, то в другу сторону. А від княжого саду несло ніжним запахом яблуневого цвіту.
У вікні стояв князь Ярослав. Перехиливши легко плече, дивився крізь вікно. Дивився гостро перед себе далеко ген за Дністрову ленту, аж на ці темнозелені ліси й бори, що з обріями цілувались. Прижмурював очі від ясного сонця, що майже в вічі зазирало йому, і нетерпляче похитував головою.
Відійшов від вікна і, легко ступаючи, заходив по кімнаті. В кімнаті пахло чебрецем і якимось дивним зіллям. Спів птахів у саду і цей весняний легіт, що залітав у кімнату, пригадали Ярославові його юнацькі літа.
Пригадались отчичеві слова:
— Замало стане тобі місця в твоїй волості! Ти, як усі Рюрикового роду, забагнеш нових земель, нових походів. Затужиш за смагою пожарів і солодкоїдким посмаком крови. Захочеться тобі Святославової слави й сили, і вистрелиш, як птах у перелет, у простори. Заманять тебе чар-зіллям подільські степи, зачаклують сині, таємні Карпати, потягнуть Дністрові хвилі з собою далеко ген аж у Чорне Море. І будеш іти походами, бо ти з Рюрикового коліна… Варязька кров розбурхає твій ум, і ти підеш, бо мусиш ходити й воювати, як ми всі…
Сповнялось усе, як у Святому Письмі. Гаряча кров і дика, невтишна снага тягнула в походи, нашіптувала чарівне слово:
— Твоя буде земля! — і він ходив.
Ламав свої копія на нових полях, з синього Дунаю шоломом набирав води, і поїли своїх коней у ньому його комонники. В карпатських провалах поставив варязькі станиці і загородив усі шляхи до своєї волости. А коли вже все захистив… несподівано оця вістка…
— Київ зруйнований!.. Андрій, князь Суздалі, вогнем і мечем обдирав Матір городів!..
Ярослав затрусився. Щось здавило болюче в горлі і клубком кільчастим підкочувалось у грудях… Кріпкіше стиснув рукоять меча. На обличчі розлилась багром лють і гнів.
— Мушу, мушу скарати його! Мушу помстити сквернь оцю! Кровю заплатить мені! — шепотів крізь зуби сам до себе. Заходив по кімнаті, важко ступаючи.
Пригадав миттю, що гінці з карпатських провалів донесли перед кількома днями, що угри готують похід на його волость. А від полудня орди половецькі наскакують раз-у-раз.
Думав довго, довго… Гаряча кров Рюриковичів і велика любов старого города намагались потягнути в похід. Та нова небезпека від угрів і половців!.. І князь стояв на грані: йти самому і лишати волость свою без своєї сильної руки?.. Дати наживу уграм з Галича?..Продумував докладно й поволі.
Покликав вартового, що стояв побіля дверей кімнати.
— Приведи сюди начальника варягів, Ромуанда, і старого Варинича!
Так, саме тепер він рішився. Рішився дати Мстиславові свої полки, щоб відбивати від Суздальців зруйнований до тла Київ.
Ввійшли. Ромуанд, середніх літ варяг, кремезної постаті, поклонивсь князеві в пояс. Варинич, старий, підтоптаний дружинник, що ще в Ярославового батька водив полки, схилив свою сиву голову.
— Я вас покликав до себе, щоб поручити вам — заговорив князь — важне діло. Від великого князя, Мстислава, що сидить на Волині, прийшли гінці. Прохав допомогти йому добути Київ. А Київ зайняли суздальці і їх Андрій. Ніщо не встоялось перед неситим оком північних розбишак. І мені, мені треба добути від суздальців Київ, треба прогнати їх геть, а посадити там Мстислава.
— Ти — і тут звернувся до Ромуанда — поведеш своїх варягів, берендіїв, клобуків і торків, а ви, воєводо Варинич — поведете всі галицькі, теребовельські, звенигородські і перемиські полки на ту священну рать! — Підготовити все до походу! За три дні вирушайте!
— Князю! — дрижачим голосом почав Варинич. — Великий Ти і розумний, бо недаром зовуть Тебе Осьмомислом — і неодну вже війну перебув я з Тобою й Твоїм батьком. Дозволь, що я скажу Тобі своє слово. Замисл Твій великий і світлий, як сонце в весняну пору. На Тебе, князю, і на твої полки вся київська держава дивиться, і коли не прийде киянам порятунок від Тебе, то вже й ні від кого їм не прийде. Але тям, князю, до цього діла треба молодого, а не мене старого. Молодий мусить вести твої полки, бо й сильної руки вони схотять. Коли Ти, князю, не поведеш їх, то хай веде їх — боярин Мирославич.
Варинич, схиливши голову, хитав нею, наче притакував собі. Князь довго-довго роздумував. Дивився Вариничеві в вилинялі очі і похмурнів.
— Твоя правда, воєводо! — почав поволі. — Сам вести я не можу. Не може бо господар лишати хати без пана. Але мене заступить там хто інший… Хто, кажеш, по твоїм розмислі гідний вести полки?
— Мирославич, князю, Мирославич!
— Підготовіть усе. Пішли до мене, воєводо, Мирославича!
|
|
На вежах Галича, Звенигорода, Перемишля й Бужська грали роги. Скликали полки на рать. Вулицями переїздили важкі відділи варягів, легко проскакували чорні клобуки й торки. Скрипіли пороки на деревяних колісницях.
Воєвода Мирославич у блискучій зброї проїздив швидко поперед лави і порядкував. Його молоде обличчя від натуги й поспіху спітніло. Щохвилини здіймав шолом і витирав мережаним рушником чоло.
— Пускай сосуди! — наказав коротко, і в цю ж мить крізь волинську браму Галича, люто скрипучи, посунулись воєнні машини: велетенські метавки, гуляй-городи, криті вози й інше.
Полки за полками, кожний із своєю корогвою, тільки клобуцькі й торецькі йшли з бунчуками.
У вікні наріжної башти стояв сам князь. У стальовій варязькій зброї з-під шолома дивився на вихід свого війська. Спертий на обоюднім дамасценськім мечі, посміхався вдоволено й тужно. Хотілось йому йти з ними разом далеко, ген там до золотоверхого Києва, хотілось власним мечем карати диких суздальців, що святотатськими долонями обдирали добро і красу Матери городів. Ввижалась йому посоромлена домовина його прадіда Ярослава в Софійському Соборі, і себе бачив на тлі пожеж, як карає волохатих північних дикунів.
Важко зітхнув. Посилав замість себе його — отого молодого Мирославича.
Полки виходили за мури, а спів галицьких дружин з-за стін добігав до князя:
— Гей, у полі черебець — жовтий цвіт,
Виряжала мати сина в світ…
Посилала його в полків лави,
Щоб добув він собі чести — князю слави-и-и!..
Останні слова протягали довго-довго.
А князь Ярослав Осьмомисл благословив їх на святу рать, що підіймав проти оскверника Андрія.
Над Галичем стояла весна, закосичена квітками і розмаєм.
Весна 1170 року.