Червона корчма (збірка)/Рудий кіт
| ◀ Нескінчена соната | Червона корчма Рудий кіт |
На рать ▶ |
|
— Тих кілька літ, що лягли між нами, принесли мені багато-багато нового… може аж надто… Доводилось чимало і скитатися по світі, пізнавати нових людей, придивлятись до їх життя, зживатися з ними. Прага, Відень, Ґрац, Берлін! Сюди й туди, і все на те тільки, щоб знову вернутись тут!
Сидір замовк. Його висока, кремезна постать, сперта на роздертому громом стовбурі сосни, видавалась ще вища й сильніша. Тільки бліде обличчя і заціплені уста казали про якесь болісне переживання.
— Одного, бач, не розумію в тебе! — почав Мирон. — Із твоїх слів виходить, що ти жалкуєш того, що вернувся зо світа знову сюди… Чому?.. Я теж Німеччину та Італію обїхав і нітрохи мені не жаль, що знову тут опинився. Кажуть, що актори — цигани. Ні, це брехня! Я знаю по собі. Тягнуло чоловіка у світ, та ще дужче тягнуло назад додому.
— І ще одне хотів я дізнатись. Чув я, що ти одружився. Вибач, що може я влізливий, але дома в тебе не бачив я твоєї жінки.
Сидір стояв заслуханий у ліс. Обличчя його помітно оживилося. Зникла на хвилину ця брижка болю біля уст. Очі загорілися дивно живо. Дивився довго на свого друга, що споглядав у його сторону. Миттю оживлення його щезло. Був знову, як раніше: холодний, без вогню в сірих очах, великий, як роздерта громом сосна.
— Не в цьому річ! — почав поволі. — Може й тягнуло вертатись у край, тягнуло так, як собаку на лови. Ти це знаєш! Ти їздив… Розумієш… Цю шалену, божевільну ностальгію знають тільки ті, що далеко від краю… Та воно в мене тепер таке все поплутане, помняте. Годі тобі, друже, розказати… годі… може колись іншим разом.
У лісі стояла глибока тиша, тільки десь у верховіттях дерев заплутувався вітер і дико вигравав свої пронизливі мельодії… Гудіння височенних сосон налітало придушено в тишу ліса і каламутило її, наче голосні кроки в самотній святині.
Сосни гуділи, і було чомусь смутно.
Швидко, мов пялась по верхах дерев, летіла буря.
— Ходімо в хату — поспішно кинув Мирон. — Буря йде!
Сидір здивовано глянув на нього і мовчки подався за ним. Прислухався до шуму сосон, розпізнавав кожний їх шепіт, наче не хотів розставатися з ними…
|
|
Сиділи на веранді. За шибами буря. Дощ бив грубими каплями в вікна. Вихор насідав на дерева, пригинав їх долів, ломив і гнав по лісі.
Громи тонісінькими стружками розколювали хмари і з диким грюкотом скочувались у ліс.
Сидір сидів мовчки і пильно дивився крізь шибки в ліс. Мирона непокоїла ота стихійна енергія, що з такою силою розперезалася. Нерви його були такі розстроєні, що кожний грюкіт грому викликав у нього тремтіння. Ще дужче відчував це тепер, коли оба вони мовчали.Відвернув очі від вікна, заворушився на кріслі і глянув на друга. Відчув, що він насторожений. Поволі, не поспішаючи, почав говорити.
— Тебе непокоїть буря, бо ти не розумієш її, ти не зжився з нею! Я за тих шість років, що живу тут сам, серед лісів, — звик до неї, розумію кожний подув вихру, кожний грюкіт грому… Я люблю її… Здається, що враз із бурею, коли вона розсівається у просторі, розсівається і душа. Ти ж не можеш її розуміти, бо живеш у місті.
— От коли б тепер не ця буря, то я ніколи не розповів би тобі моєї історії з рудим котом! Щойно тепер можу тобі це сказати.
— Історія з рудим котом? — живо спитав Мирон. — Ти маєш кота? Я не бачив його в тебе!
— Ні, він тільки приходить до мене. Склалось якось так, що моє життя цупко звязане з цим рудим котом.
— Твоє життя звязане з котом? Не розумію!..
— І нелегко зрозуміти. Моє життя — почав поволі Сидір — було досить химерне й різноманітне. Знаєш добре, що змалечку я пробивався сам крізь життя. По смерти батька мама залишилася без сотика, без куска хліба, без даху над головою. Я ходив тоді до пятої гімназійної. Увесь рік замучував себе лекціями, щоб тільки утриматись у гімназії. Прийшли вакації… Вакації, це найкращий, але й найкоротший час для кожного ученика. Як кожного року, так і цього, поїхав я до мами на село. Мама моя жила при батьковій рідні. Тих два місяці відпочинку з мамою, що була для мене всім — це було справді щось найкраще у мойому житті. І саме на цих вакаціях я вперше зустрівся з тим котом.Мирон нетерпляче зворушився на кріслі. Спокійний голос Сидора дратував його.
— Як звичайно буває, в селі, де є річка, купаються хлопці… В Зернівці була теж річка. Щодня ходили ми туди: я з сільськими однолітками. Це було, тямлю, точнісінько 7 липня, на Івана. — Всі ми вже купалися… Я відплив оподалік від хлопців… І тоді я вперше побачив його… Стояв на березі і…
Яснозелене світло залило ліс, пекельний грюкіт заглушив Сидорові слова. Грім ударив у височенного дуба. Дерево з тріскотом звалилось долів. Десь далеко між деревами лунав ще придушений відгомін.
Мирон увесь здригнувся. Сидір спокійно, наче б ніщо не трапилось, говорив далі:
— …Стояв на березі і дивився мені просто в вічі… Виразнісінько бачив я його зелені очі, що яскраво відбивались від рудої шерсти. Такого кота не бачив я ще ніколи. Зацікавило мене, звідкіля він узявся тут, далеко від села і хатів, серед чистого поля? Я почав плисти в його напрямі. Ні на хвилину не спускав із нього своїх очей, щоб побачити, куди він утікатиме. Але він стояв спокійнісінько і дивився мені в вічі. Я почав швидше плисти. І тоді сталося найдивніше: рудий кіт сміявся… Кіт… Розумієш? Так, як злобна людина!…
Мирон усміхнувся…
— Я плив далі, щоб його дістати… Потім усе зникло… згоріло і було темно… Очуняв я щойно по годині. Біля мене стояли хлопці — бліді, перелякані. Я лежав на землі. Сказали мені, що я вже був на тому світі, і вони більше як пів години рятують мене… — Де є він? Де той кіт? — спитав я швидко. Здивовані обличчя хлопців переконали мене, що вони нічого не знають про нього.— Один із них, Грицько, найстарший поміж нами, заспокоював мене. Я зрозумів, що вони думають, що в мене гарячка. Ні словом більше не розпитував я їх про цього кота.
Мирон дивно підсміхнувся. Ніяк не міг повірити, що це все направду трапилося. Стрічався з такими випадками, що хтось, потапаючи, бачив якогось мужчину, чи жінку з несамовитим виглядом, але ж це все була тільки передсмертна імагінація, під впливом жаху перед смертю. Не хотів сказати цього Сидорові. Знав, що його не переконає.
— Завжди, коли зо мною мало трапитись якесь нещастя, з'являвся цей кіт. Приносив з собою це нещастя і щойно після події відходив спокійно, з глумом у зелених очах. Не буду розказувати тобі, як то він сім разів приходив уже до мене і завсіди приносив якесь лихо. Оповім тобі про останню його „гостину” в мене…
За вікнами вщухала буря. Дощ іще лив, далеко за лісами перекочувалась хуртовина, і били глухо громи. Мирон спокійно дивився на Сидора. Викривлені уста затиснулись помітно і надавали йому рішучого вигляду…
— Ти питав мене, чи я одружився? Так. Зараз після приїзду з-за кордону дістав я місце в лісах коло Вильна… Поробив широкі знайомства серед земляків у місті. Там пізнав я в домі одного лікаря мою майбутню дружину. Два роки стрічались ми, ходили разом. Скажу тобі правду, — раніше женитись я ніколи не мав охоти. Я бачив скрізь у подружжях облуду і не хотів дати себе обдурити. Але Марушка була зовсім інша: зовсім не та, що інші жінки. І я покохав її. Не знаю, чи міг би хто сильніше кохати. Вона кохала мене теж… Між нами не було ніяких таємниць, тільки правда… Ми одружилися… Два роки перевірював я себе та її, чи зможемо ми жити вкупі, не так, як ті всі інші „добрі” подружжя, але по правді. Ішли літа, що здавались нам днями… — У четвертому році нашого життя прийняли власники лісів на практику молодого лісника. Поміж мною й ним завязалась дружба. І тоді сталося те, у що я не вірив ніколи. Прийшла несподівано брехня. Чи зрозумієш ти, що діялося тоді зі мною? Вся віра, яку я мав для Марушки, розприслась… Стовклася так, як флякон, або дорогоцінна статуя… Ні, ні… Це ще гірше… Відламки потовченої віри застрягли мені в душу, як скалки. Не знаю, що могло подобатись її в тому другому. Фізична краса? Ні. Бо в ньому її не було… Душа? Теж ні. Марушку чейже не могла потягти душа звичайніського чоловіка, що жив мрією про карієру, про насущний хліб… Я бачив усе… І коли я сказав їй, що вона має передомною таємницю, вона заплакала… Та плач її був для мене тільки наявним доказом, що вона ошукала мене. Я вже не кохав її. Я навіть знав, куди вони ходять, і не хотів їм перепиняти.
…Того вечора я сидів сам у кімнаті. Вона, як звичайно, пішла до нього… За той вечір продумав я все. Жити вкупі нам було годі. І я рішив сказати їй це. Минали довгі години. Було пізно вночі. Я спокійно ходив по кімнаті. І враз мої очі спинились на великому дзеркалі, що стояло в другому кінці кімнати. Я підійшов до нього… У золочених рамах, воно надавало кімнаті більше краси та тепла. Це було Марушчине дзеркало. Довгу хвилину дивився я в нього… Кілька невиспаних уже ночей, бо я працював тоді завзято, виснажило мене вкрай. Я майже не пізнавав себе… І тоді… Чи ти чуєш? — тоді я побачив за мною його… рудого кота… Він по багатьох роках найшов мене знову… Стояв спокійнісінько за мною і сміявся… Сміявся, аж білі зуби вишкірив… Я вихопив бравнінг і стрілив до нього… Бо ж він так сміявся, як тоді, коли я потапав…
Від дзенькоту товченого дзеркала я схаменувся і зрозумів, що стріляв у дзеркало… Потовчене, з тонкими куснями скла, що висіли довкола рами, виглядало несамовито. І я не міг стримати себе… І щоб не бачити цих розбитих кусків, я стріляв далі в них, доки не вистріляв усіх набоїв… Щойно тоді стало лекше… Була глибока ніч, і прийшла Марушка. Схвильована вбігла до моєї кімнати. Я не підводився з крісла… Лямпа горіла блідо, і було тихо… Побачила потовчене дзеркало і з жахом завернула до дверей. Вона перелякалася мене. Я спинив її. Боязко присіла на кріслі. І тоді я сказав їй, що між нами все скінчене, що вона вільна…
Вона плакала, та це була тільки комедія.
Тієї ночі я, не повідомляючи власників, виїхав геть…
Що сталося з нею — не знаю…
Сидір замовк. Дощ ущух. Небо випогодилося. За лісом сідало сонце, золотячи стовбури дерев… Було тихо і спокійно.
— І від цього часу, що став для мене смертю душі, він у мене більше не був… А може я тоді його вбив…
Мирон сидів мовчки. З важкого голосу Сидора відчував, що йому важко було оповідати свою таємницю.
— От і цей рудий кіт — почав Сидір, — знищив мене зовсім, загнав як самотника в ту поліську пущу, де людина живе тільки з тим лісом, бо людей раз у місяць побачиш…— Сидоре, я хочу піддати тобі щось нового! — тихо сказав Мирон. — У мене є ще вільного часу повних два місяці до театрального сезону. Я заберу тебе звідсіля в місто. Підемо між людей. Там багацько наших товаришів, розважиш себе хоч на кілька тижнів. Бо годі тобі дичавіти тут серед тих лісів і багнюк… Возьмеш відпустку, і поїдемо… Добре?
— Може… Не знаю!
|
|
Від тижня Сидір був у місті. Жив у Мирона. Широке товариство трохи оживило його. Щовечора заходили до ресторану, де збиралась майже вся акторсько-мистецька братія. Навіть у відношенні до жінок пізнати було помітний вплив живого товариства. Деякі з їх гурта розїздились згодом на літнища, до знайомих, до рідні на села. Мирон хотів виїхати до своєї рідні, що мешкали на Підгірі. Сидір ніяк не погоджувався, щоб виїхати разом з Мироном. Хотів залишитись декілька тижнів у місті, а пізніше їхати до себе, на Полісся. Щойно по довгих намовах дався переконати і поїхав…
У Сальницю зїздилося що-літа багато літників, і нітрохи не було нудно жити. До місцевого вчителя приїздила щороку його своячка Галя, дочка директора банку. Звичайно приїздила вона сюди батьковим автом. Мирон знав її ще з давніших років.
Веселої вдачі, швидко вміла зєднати собі Сидора. Найчастіше перебував він у її товаристві, бо зажди розсміяне, гарне личко і веселий голос Галі втишав його нерви.
Коли вибиралися товариством на прогульку, то завжди Галиним автом, де шоферував Сидір.
Був теплий серпневий ранок… Товариство, що вибралося на прогульку, доїхало до місця, де кінчилась вигідна для авт дорога.Всі посходили з авта і ждали. Сидір уважно їхав дальше провідати, чи є для авта шлях… За хвилинку зник за закрутом з очей… Минуло добрих кільканадцять хвилин… Повинен був уже вертатись. Всі втратили терпець.
Десь за закрутом озвалась автова сирена… Ждуть… Показується „храйслєрівський” елеґантний віз. Вертається… Від товариства ділить його тільки крута доріжка над деброю… Сидір пускає швидше машину… і тоді…
Бачить, як поперед авта пробігає рудий кіт… Машина дивно підскакує… заточується, мов пияк, і з усім розгоном котиться в дебру… Мирон скрикує…
Довга мовчанка… Тільки каміння, здушене машиною, летить уділ… Галя голосно кричить, закриває обличчя долонями та істерично плаче. Сміливіші сходять поволі в дебру… На дні її лежить поторощена машина… поломані кола, розбита каросерія…
Побіля розбитої машини лежить, постогнуючи важко, Сидір. Мирон нахиляється до нього.
— Рука! — стогне Сидір.
Його піднімають і заносять подальше. Поволі відкриває очі і тихо шепче до Мирона:
— Це він! Він був тут знову! Та мабуть уже востаннє: — я, здається, розчавив його мотором.
Мирон заклопотано похитує головою. Оглядає пильно приятеля.
— Добре, що на цьому покінчилося — стверджує хтось із товариства. — Зломана рука й потовчення з такого випадку — це справді чудо!
— Це тільки кіт! — кидає тихо Сидір.
Усі дивляться на нього здивовано. Тільки Мирон хитає потакуючо головою. Він один із них знає рудого кота.