Червона корчма (збірка)/Нескінчена соната
| ◀ Арніко | Червона корчма Нескінчена соната |
Рудий кіт ▶ |
|
Розцвілі пупянки вишень досягали своїми сніжними голівками парапету його вікна. Крізь відчинене вікно за кожним подувом вітру, що піднімав занавіску, вливався в кімнату ніжний запах вишневого цвіту. Христіян, спершись на парапет, вдивлявся у сад, що пишно простелився під вікнами. З широко розплющеними очима стояв і ловив кожний порух заквітчаних гильок. Десь ген поза садом гуло місто глухо, придавлено. Передвечірний рух більшав. Сонце якимось холоднувато-злотим блиском дивилось ще з-поміж дерев і застигало яскравим золотом на шибках поблизьких домів.
— От і весна! Уся краса, що наповняє цей світ, зійшла тепер до нас — і ми її маємо, бачимо, відчуваємо. Ловимо кожний найменший шепіт, найніжніше здригнення й порух, і те все вбираємо в себе, живемо ним, ростемо, пучнявіємо, як ці липкі від соків брості! Жи-ве-мо!
— Ну, так! Весна має в собі дивний, таємний порух сил. Хоч щороку приходить — але ми її вітаємо завжди однаково — відповів втомлено його друг, Юрко, що сидів глибоко в фотелі під стіною.
— Одначе немає так дуже чим радіти й захоплюватися, бо цьогорічна весна спізнилась трохи! Хочу спитати тебе передусім, що думаєш робити цього літа? Чи твій контракт з Лінгартом важний ще й на цей рік? Чи виїдеш до Відня може?..Христіян хитнув незрозуміло головою і далі дивився перед себе в сад.
— Чую, — почав глибоким голосом — що ця весна якась відмінна від тих, що були. Вона якась таємніша і солодша. Прийшла так пізно, але й швидше втече, швидше доспіє, скоріше розбурхає душу і… піде. Вона принесе мені щось нового, вижиданого! Чую це!..
Останнє речення було кинене переконливо і бреніло в ухах Юрка настирливо за ввесь час тиші, що зацарила в кімнаті. Підсміхнувся ледве помітно і дивився уважно на Христіяна.
Низький, з велетенською головою, з якої чорне волосся за кожним подувом вітру злітало чорними повісмами на широко-склеплене чоло, виглядав на тлі вікна якось по дітвацьки. Одне, що збивало цю оману, — це був великий горб. Христіян був горбатий… У цьому горбі ховалась і вся його постать, що так різко відтиналась від вікна, за яким цвіла весна і пахли вишневі цвіти. З цим горбом і велетенською головою робив кумедне вражіння ґнома із казки, що заблукався десь із-за семи гір і десяти рік, з борів у цю кімнату.
Це було й причиною, що Христіян виступав тільки в радіо. Розумів, що його постать на естраді, перед широкою авдиторією, зможе викликувати тільки… сміх. У чорних його очах таїлася ця пекельна свідомість каліцтва, а висновки з цього ховались у брижках міцно затиснених уст і передчасно поритого чола. Ні з ким не дружив, крім одного Юрка, що розумів його більше ніж інші, що трактував його не як каліку, а як свого друга. Жив самітний, здалеку від людського гамору й шуму, закоханий у свою чарівну скрипку, з якої випаровував найкращі, найсильніші почування.Христіян був одним із найздібніших та найулюбленіших скрипаків, — віртуоз та композитор усіх світових радіостанцій. Тут, небачений ніким із широких мас слухачів, перед однією тільки скринькою мікрофону, творив для тих незнаних йому людей свої пісні. Співав їх на своїй зачарованій скрипці безпосередньо, не тривожений тисячами поглядів, що напевно, побачивши його, мали б стільки глуму до нього і його потворної постаті. Творив їм свої пісні, великі, як його каліцтво, сильні, як його завзяття й погорда для тих безіменних джиґунів, ніжні, як пестощі його пальців на струнах скрипки…
— …Це другий Паґаніні!.. — писали про нього в пресі критики… — В ньому вичувається просто діявольська сила вислову й інтерпретації найніжніших почувань. Найширший діяпазон тремтіння людської душі — це його гра… Сміло можна назвати його другим Паґаніні.
— Сьогодні мусиш бути в десятій у Фільгармонії, бо йде твій концерт — почав Юрко, щоб перервати задовгу мовчанку.
— Це мабуть твій останній вже тут виступ цього року — продовжував. — Учора зустрічав я Вебера, і він доконче хоче, щоб ти грав у нього, в Стокгольмі, ще цієї осені!
— Не знаю! — неохоче кинув Христіян. Відійшов від вікна і проходжувався мовчки по кімнаті.
— Чого вони всі хочуть? — почав несподівано піднесеним голосом. — Ні дрібки часу не дадуть! У них завжди тільки гроші на примітті! Інтереси!
Замовк. Звечоріло. Блакитний сумерк насідав на занавіску вікна. Легіт ворушив нею злегенька і нечутно залітав у кімнату. Юрко піднявся з місця.
— Не забудь, сьогодні в десятій! — і, застібуючи свій тренч, подав Христіянові руку на прощання.Було тихо. Тільки з коридора, затихаючи, лунали ще Юркові кроки. Христіян стояв довго серед кімнати, схрестивши долоні на грудях. Місто далеким гомоном нагадувало про себе, про свою життя, рух, радість і сльози…
Підійшов до піяніна, що на його плиті лежала скрипка. Підняв її набожно, обережно. Притулив до неї своє незугарне обличчя — і заграв.
Мусів творити. Під закритими повіками діються несамовиті речі.
Очі під повіками, розкриті широко, болять, аж коле в мізку. У велетенському ритмі зривається дика хуртовина, — ні, це не хуртовина, а найсвятіша тиша, глибока мовчанка, що родить її — музику. Могутня, велетенська, божественна музика вростає важкою ґранітною скалою у цю малу скрипку й придавлює важенно рамя, обличчя, тіло, його всього.
В сірому присмерку весняного вечора стояв, мов нефоремна брила, з розкуйовдженою чуприною над чолом, один, самітний серед цих чотирьох стін, з однією тільки своєю скрипкою, і творив. Творив нову пісню величі й болю, туги й вижидання. Заплющені повіки дрижали за кожним тоном. Рука то ніжно, то швидко, рвучко посовувала смичком. Сильно затиснені вуста, що тонкою, химерною лінією поклались на всю ширінь обличчя, надавали йому несамовитого вигляду.
Грав довго, довго. Обличчя викривлювалось у якісь страхітливі маски. Розвіяне волосся оточувало його потворне обличчя авреолею неземного сяйва. Великий горб здригався раз-у-раз, мов у судорожному плачі, і виростав із плечей, наче крило кажана. Закутаний у темряву, грав у ній, наче таємний дух велику пісню, пісню своєї душі, життя й терпіння.
Пізно вже поклав скрипку і, натиснувши електричний контакт, кинувся писати. Писав свою сонату. Довго в ночі сидів і на білих картах паперу таємними чорними знаками записував свій біль, свою радість і сльози, — свій твір. Твір, що мав дати йому славу, що мав позначити повну людину.
Вранці одержав Христіян цілий жмут листів… Юрко схвильований вбіг у кімнату.
— Чому ти вчора не був у Фільгармонії? Лінгарт казився. Треба було щонайменше повідомити — а так, то вийшов скандал! Твою авдицію мусіли відкликувати. Зараз-же десятки телефонів пішли з запитами, чому не граєш.
— Там маєш з дирекції листа! — показав на велику урядову коперту із знаком Радіової Управи.
Христіян мовчки роздер коперту. Дирекція виповідала йому контракт і працю. Не схвилювався. Усміхнувся блідо і, наче б нічого, перекидав далі стіс листів. Найшов між ними малого, пахучого якимись дивними парфумами, листа. Зацікавився…
Юрко стояв побіч і здивовано дивився на нього. Обличчя Христіяна було ще поганіше, як звичайно. Під очі поклались великі тіні, а все обличчя покрилось попеластою барвою. Більше чітко й грубо вийшли на чолі глибокі брижі.
— Може ти хворий? — спитав Юрко.
— Ні! Я тільки трохи не спав. — Усміхнувся в його бік Христіян.
— Ходи, перейдемося трохи в парку — пропонував Юрко. — Воно й краще так. Там поговоримо дещо. Ходи!
— Не хочу — коротко відмовився. — Лиши мене самого! Зайди ввечір! — І подав Юркові руку.
Юрко здвигнув раменами. Не розумів цього всього. Вийшов збентежено.Христіян розпечатав листа… Гострим, жіночим письмом стояло:
— Маестро!
Скільки разів чула я вашу музику, стільки й відкривала, що тільки завдяки Вам можна найти в житті якусь ціль, можна зрозуміти всю величність людського духа, невмирущість його хотінь і сподівань.
Прошу вірити мені, що в Вашій музиці найшла я саму себе і тепер розумію добре, що з призначення станули Ви мені на шляху. Напевне всміхнетеся, читаючи це від „незнайомої”. Та я мушу відкрити Вам те, з чим ношусь більше, як три роки, що скривала в тайні перед усіма, що таїла і перед Вами. — Я Вас кохаю! Не можу довше вже мовчати. Не можу в собі давити цього: — Кохаю Вас! Кидаю всякий конвенанс. Кохаю Вас так, як досі нікого… так, як Ви навчили мене своєю музикою. Те все, що мала Вам сказати! Прощаю!Ніля.
П. С. Прошу подати знак. Жду…! Скритка п. 128.
Христіян прочитав ще раз… двічі… тричі… Так, стояло виразнісінько: — Кохаю Вас!
— Кохаю Вас!.. — шепнув до себе. Дивився бездумно перед себе. На плиті лежала розкинена його соната. Згорнув її набожно і сховав. Усміхнувся. В очах, що мрякою окутались, стояло тихе й сильне: — Кохаю Вас!
На білеті поспішно накреслив:
— Хочу бачитись з Вами сьогодні в мене. Не можу йти нікуди. Вибачте! Може не випадає, але майте до мене довіря! Мушу бачитися з Вами сьогодні в 5-ій пополудні. Жду!Христіян.
Поклав адресу і вийшов у місто. Ходив алеями парку і в сонячному світлі сновигався. Роздумував над чимось. Приставав побіля лавок і замріяно рисував палицею в поросі якісь знаки. Повз нього пройшли хлопець і дівчина — закохані, розмріяні, з блисками в очах.
— Щасливі! — шепнув заздро.
— Я теж буду щасливий! Є ще хтось, хто мене кохає! — І знову розмріяно почав креслити фігури.
|
|
В кімнату хтось застукав. Не піднімаючись із фотеля, попрохав. У кімнату ввійшла жінка. Висока, струнка білявка, з фіялковими очима й розмріяними рожевими щічками. В голубому капелюсі з широким рондом. Внесла з собою в кімнату подих живої весни.
Христіян устав. Вклонився. Представився. Прохав сідати.
І знову, подаючись назад, швидко сів у фотель. Почали розмову. Ніля говорила багато й швидко. Раділа, що пізнала його. Уявляла собі трохи іншим. А він тиснув з усієї сили до спинки фотеля плечі… Хотів як найглибше закрити своє каліцтво… Не чув, що вона говорить… Думав тільки про горб і її красу… Та де далі поволі оживлявся. Що-раз вдивлявся в Нілені очі і розгублено, по штубацьки опускав зір, коли їхні очі зустрілись. Зійшла балачка на його працю й творчість, і тоді Ніля попрохала його так наївно й по дітвацьки заграти їй щось. Христіян відмовлявся, але коли вона дуже почала налягати і збиралася встати, щоб подати йому скрипку — не піднімаючись узяв скрипку сам.
— Заграю Вам мою останню сонату, ще незакінчену. Вчора її створив — говорив, вдивляючись у неї.
— Назву її „Сонатою Щастя” і присвячу її Вам! Сьогодні… може й скінчу її!
Ніля радісно всміхнулась. Була така щаслива і вдячна. Охоче була б тоді його поцілувала, але він уже почав грати. Заплющила очі і потонула в музику.
Христіян грав сидячи. Та де далі, як звуки дужчали, як почування розливалось і на струнах оформлене дзвеніло, греміло, било тисячами тонів, устав. Грав для Неї. Забув про все, що довкруги.
Грав свою нову пісню. Пісню про весну і свою велику душу, заковану в каліцьку постать.
Буревійні тони, що переливались найніжнішими запахами землі і цвітів, співали про цю весну.
…вона йшла, бігла зальотно, наче молода панянка. Не оглядалась на те, що ще сніги довкола, що дерева безлисті шарудять свою деревяну смертну співанку зими. — Вона плила по зоряному небі з солоним вітром. Задержувалась коло вуглів людських осель, і тоді — ринви дзвонили тонким переливом дитячу пісоньку втіхи.
…з далеких морів налітали грози і розколювали небо перуни в манісінькі стружки. Грім сколихував землю, що дрижала солодко-млійно. Падали сріблисті, росяні каплі і всякали в чорну, холодну землю, що від радости пучнявіла солодко, благодатно. З розхилених її скибок прозябали голосно ніжненькі паростні зеленої трави та квітів.
…ночами летіли кигикаючи перелетні птахи, а на деревах брунились від пташиного ячання клейкі брості, ніжні, з мяким пушком, наче дитячі личка.
…і в цьому радісному гомоні й шумі потужним тоном зявився він… творець симфонії цих звуків — Христіян.
…ішов придавлено, немов прошак, волік важенні ноги, закутаний у рянтух смутку. Ішов один глейкими дорогами піль. Вітер розвівав його волосся, а дощ покривав чоло таємними борознами болю. Тінь, що тяглась за ним услід, була кумедною тінню каліки. Ішов назустріч Господеві.
…задержався перед Його обличчям. Стояв нагий у світлі Найвищого, без лахміття, без сліду свого каліцтва, з велетенською душею, що обняла собою чотири сонця. Стояв і дивився Йому глибоко в очі, поклавши перед Його обличчя усе своє життя, наче квітку з заросеними пелюстками.
…стояв нагий, наче той перший Адам, з чорними лисніючими очима, що глибоко заховали смуток і біль, з затисненими долонями, з випнятими грудьми стояв і розмовляв із Ним.
…оповідав про свою тугу й смуток, про своє серце, що держав у долонях і дарував Йому.
… — Дай мені щастя!! — кричав, громом стогірним колов небо.
… — Дай мені любов! Велике кохання чоловіка! Дай мені серце, яке зрозуміло б моє, яке відчуло б мою душу, мою кров, що так шалено гримить у мізку і співає Тобі хвалу! Дай! — Благаю!
Скрипка гриміла прибоями тонів. Смичок, натисканий сильно, рвучко проскакував і вишарпував із струн душу.
І несподівано, коли могутнє, останнє „Дай!” ударило із струн — Христіян відкрив очі.
Ніля сиділа глибоко в фотелі напроти нього. Заплющені її повіки дрижали від зворушення… Музика розлилась благородною усмішкою по її ніжненькому личку. Останній акорд сонати могутньо вдарив у кімнаті, і несподівана тиша, що так різко після цього зацарила, вирвала її з задуми…
Відкрила очі… Побачила кімнату, залиту ярко сонцем, і на тлі сонячного вікна його — Христіяна. Стояв напроти неї з перехиленою в бік скрипки головою… Сонце світило їй прямо в вічі, аж прищулила повіки… І тоді… тоді завважила Христіянові плечі, що дугою ще дужче вигнулися…
Не вірила… Ще раз докладно, майже нахабно впялилася очима туди.Так.., це був горб… Її леліяна мрія стовклась на міліони дрібних скалок, що насипалися в очі, мізк, серце,.. що різали в горлі якимось дивним жалем…
Хтось крикнув… Так… хтось кричав… Чув виразно… Перед ним стояла Ніля. Обличчя її було, мов платок вишневого цвіту. В очах таївся ляк, безмежний ляк і розпач…
— Ви горб… — і, не докінчуючи, вибігла з шаленим плачем із кімінати.
Хотів бігти за нею. Не міг. Стояв серед кімнати, наче обломаний кусень каменюки. Рука із смичком звисла бездушно вділ. В очах, що ще горіли надхнінням, родилась розпач.
Стояв довго… довго… За вікном цвіли вишні, і гудіння бджіл нагадувало гамір міста.
Був сам… Знову сам, як і перед тим, як усе життя… Скрипка вїдалась у бороду боляче. Не знімав її. Хотів, щоб дужче ще боліло, щоб боліло так, як у грудях те, що зовуть люди серцем.
Пройшли, здається віки. Минали дні й ночі. Поволі без думки відложив скрипку. Поклав обличчя в долонях на клявіятуру піяніна. Був, наче дитина.
Було спокійно й тихо, тільки здалеку долітав гомін міста й весняний легіт.
Юрко застав Христіяна ввечері, як він, затуливши обличчя долонями, лежав важко на пімнятих картках сонати на піяніні.
Розбудив його з задуми. Затривожився.
— Чому сидиш так?.. Що з тобою? — питав тривожно.
Христіян глянув на Юрка розгублено, немов чужого бачив.
— Не знаю! — Так добре!
Юрко вихопив з під нього картки, що помняті лежали й на долівці. Згорнув.— Устань! От і дивак із тебе! Підемо зараз у „Cafe Royal”, там стрінемо Вебера. Доконче хоче з тобою бачитися і поговорити. Вставай!
Майже підняв його. Поставив на ноги. Вбрав у пальто і капелюх і потягнув із собою. Ішли мовчки. Юрко кликнув таксі. За декілька хвилин були вже в каварні. Тут ждав їх високий, огрядний, лисавий мужчина, коло пятдесяти років, Вебер. Привітався щиро з Христіяном. При чорній каві почали розмову. Більше говорили Юрко й Вебер. Тільки, коли треба було доконче відповісти, відповідав. Увесь час сидів, наче чужий.
— Хочу Вас заанґажувати до себе, до Стокгольму, пане Христіяне! — звернувся безпосередньо до нього.
— Маю вражіння, що не відмовитесь. Знаєте самі добре, що сьогодні, коли на Вас покладається стільки надій, коли стільки людей жде від вас чогось нового, великого — не маєте ніякого права не зробити цього. Хто ж інший, як не ви, можете дати щастя й насолоду, як не Господень помазанник? — Ми хочемо щастя й великої музики від вас! Розумієте? — І тому певно не відмовите мені!
Христіян гірко всміхнувся.
— Слухай, — почав Юрко — таж ти сам нераз казав, що мрією твоєю давати їм напій богів, якого в тебе аж за багато. Тебе ждуть. Ми ждемо всі. А батьківщина. Понесеш її славу по всіх усюдах!
Христіян мовчав. На чолі виступили глибоко брижі, уста, затиснені міцно, мовчали. Роздумував.
Устав від столика і, подаючи руку Веберові, сказав:
— Подумаю ще! Юрко дасть вам знати!
— Зайди до мене післязавтра! — звернувся до Юрка. Хмуро вийшов.
Зайшов у свою кімнату. На піяніні лежала згорнена соната. Ходив довго-довго, ступаючи важко, недбало.
Пізніше сів і почав писати листа. Писав усю ніч.
|
|
— Пана Христіяна немає! — звістив Юркові двірник.
— Залишив для вас ключ і прохав, щоб ви пішли до нього нагору! Поїхав кудись.
Юрко застав у кімнаті по-давньому. Не було тільки скрипки. На столі лежав лист від Христіяна. Почав читати. Читав уважно…
А під кінець стояло:
… — і глупий покруч, найгидкіший у світі, хотів її вязати з собою?.. Її, що мала в своїй постаті весну, що в очах ховала синяву норвезьких фйордів, а на устах рожевість яблуневого квіту?.. Я, покруч?.. старий мрійник, що думав, що вона за „славу” проміняє свою юність і покохає мене — каліку?..
…це був лише жарт, жарт долі, болісний жарт, про який я завжди памятав, а тоді забув. І забуття це помстилось. Я захотів бути теж по-людському щасливий — кохати когось, і щоб мене кохали.
…Коли спитаєш мене, яке має бути моє щастя, то відповім — в усякому випадку не таке, як думають інші. Я мушу погодитися з усім. Мушу відкинути всі мрійництва. Розумію жах своєї хвороби. Коли б вона мене справді покохала, я був би найщасливішою людиною… та треба кинути ці думки. Нехай те, що в серці кровю накипіло, останеться навіки, нехай перетриває мене, мою нужденну з'яву — нехай буде безсмертне. Нехай вона залишиться Безсмертною Любкою, що їй присвячені мої твори.
…Не можна бути мені чоловіком для себе, лише для других. Нема для мене щастя. Щастя є в моїй тільки штуці, в мені самім. Ніщо не може сковувати мене з життям. Я ввесь призначений для них!..…Тільки я в своїй штуці можу розмовляти з Найвищим, можу дивитись без страху в Його обличчя, можу переливати Його слова в гримучі пісні. Можу говорити з Ним і передавати їм те все, що Він говорить до мене. В собі я завалив земний престіл, я віднайшов у собі, посвячуючи себе, нитку дальшого життя і тягнутиму за собою всіх — навіть тих, що впираються, що грають комедію і драму. Усіх, усіх…
…Моєю працею молитва… молитвою — живу… чином я…
…В важких, нестерпних ночах, пролежаних у покорі перед Найвищим у поросі — родилась інколи розпач. Розпач мого каліцтва.
Пройшло, пройшло все. Свідомість вибрання Богом, і Вона-музика — не дали мені втонути в темну глибінь небуття…
— Духова сила — моя мораль, і вона дає мені ту ясність і твердоту йти далі…
Моє щастя розбите — ні, не розбите, відкрите… більше… сильніше — моє щастя — музика, тони, що певними пригорщами кидаю їх їм. Іду до них знову. Вертаюсь. Нехай вони мають те, що в мене переливається пребагатим річищем — музику — Боже обявлення… Іду до них. Мушу йти!
Сонату, що я хотів назвати „Сонатою щастя”, передай їй від мене. Вона не скінчена. Не треба їй закінчення.
Їду на село відпочити. За місяць вертаюсь. А потім?.. Потім у світ! Поїду з Вебером. Мене ждуть вони. Ждуть від мене щастя. Мушу їм його дати. Маю його в своїй скрипці, тонах, у собі. Маю його так багато в своїй штуці, в якій обявляється Він — Творець Найвищий…
Нові шляхи… Нове життя… Там ждуть мене тисячі!..