Червона корчма (збірка)/Цвіт вишні

Матеріал з Вікіджерел
Червона корчма
Святослав Ольшенко-Вільха
Цвіт вишні
Краків: Українське видавництво, 1942
ЦВІТ ВИШНІ


Задзвонив уривано телефон. До апарату миттю поскочив командор третьої летунської бази, капітан Тогазі. Дзвонив начальник відтинків, генерал Його Цісарської Величности, Сігото.

— Тут штаб! — коротко подав генерал.

— Тут третя летунська база! — відповів командор. — При апараті командор баз й ескадр повітряної фльоти, Тогазі!

— Негайно дати наказ приготовити машини до льоту! — твердо, тубальним голосом наказував „старий тайфун в окулярах” — бо так називали любленого генерала всі летуни.

— Сьогодні в 3.15 ранком вислати пять штафет на наш південний відтинок. Звідти маємо найзавзятіший спротив ворога. Дві штафети підуть родвідчим летом на відтинок Н. Вислідити, де є скупчення їхніх сил і вогню. Чергові машини мають знищити!

— Наказ! — впала коротка відповідь.

— Слухай — продовжав уже мякше Сігото, — найкращу машину залиши поза маршрутою. І Кіомо нехай залишиться. Мені він потрібний дуже. Окреме доручення. Сьогодні маємо знищити в запіллі ворога фабрику зброї. До цього треба досвідченого летуна. Це-ж у рівній лінії від нас сто тридцять пять кілометрів. Дорогу треба пройти пробоєм. А це зможете тільки ви два, або ти, але ти — не можеш їхати, або Кіомо. — Осібного післанця висилаю вже з подрібними вказівками акції. Бувай! — і генерал завісив слухавку.

Висока, дещо пригорблена постать двадцятьпятилітнього командора ніппонської повітряної фльоти зарисувалась чітко на стіні летунського бараку, де містилась канцелярія командора.

Тогазі, потираючи заклопотано широке чоло, глянув на годинник: добігало три чверти на другу. За тонкою стіною з дощок, що переділювала канцелярію від дальших саль і кантини, лунали веселі вигуки.

Це летуни шостої штафети, що командантом її був Кіомо, найменший брат капітана Тогазі, розповідали свої пригоди. Вернулись щойно перед пів годиною з розвідчих летів і, гомонячи весело, розказували своїм друзям про тринадцяту перемогу Кіома.

Командор підійшов до стіни.

— …а він тоді, — оповідав один — коли цей просто згори звалювався на його машину — робить декілька перескоків на хвості і валить йому просто на мотор. Ясна річ: — дурний китаєць не сподівається наступу, думає, що наш Кіомо виховався десь у рижовій трощі, а не в повітрі, і, густо відстрілюючись, робить свічку. Та це йому ні трохи не помагає. Кіомо йде за ним і за декілька хвилин ми бачимо, як машина китайця підскакує, як блоха, а далі валить просто мотором уділ…

— О, так його, так, бісового сина! — притакували, розгарячені оповіданням і жестами, інші летуни.

Тогазі, ледве посміхнувшись, відійшов від стіни. Ще дальше щось оповідали його хлопці, та вже не чув цього командор. Тільки голосні вибухи сміху вказували, що хлопці були вдоволені.

Капітан замислився. Бачив перед собою Кіома, цього майже „шкраба”, як він після сьогоднішньої виправи вилазить мертвецьки блідий, і немає на його майже дитячому обличчі цього погідного усміху. — Все добре! — Заточуючись, мов пяниця, іде попереду своїх товаришів і виструнчений звітує братові:

— Завдання виконано! Позиції ворога збомбардовані! Шість ворожих машин знищено. Дві наші загинули; а то Тутуйкава і Тейчуан! — Підходить до таблиці, де виписані ті, що виходять на лет, і стирає два останні прізвища. Їх уже немає…

І щойно тоді бачить командор, що Кіомо ранений у руку.

— Відійти до кімнати! — наказує поручникові Кіомо командор Тогазі.

Останками сил ще виструнчується постать малого поручника і зникає, коливаючись, за дверима канцелярії. Лікар ствердив у Кіомо прострілену долоню, яка не загрожувала життю поручника, тільки великий уплив крови обезсилив його до краю. Тепер лежав він на своїй маті, прикритий тільки своїм вояцьким плащем.

— …Бідний малий Кіомо! — прошепотів до себе Тогазі. А тут генерал наказує йому летіти. Але як? — і командор схвильовано ходить по кімнаті. Щось думає важко й довго, бо прикурює одну папіроску від другої.

І несподівано в його очах, чорних, глибоких, як ця ніч на китайській землі, розгорюється вогник… Вогник постанови. Рішучої і невідкличної, як удар староніппонського меча.

Рішучим кроком виходить із кімнати та грімким голосом наказує збірку першої, третьої, пятої, сьомої і девятої штафет.

Наказ проголошують дижурні старшини по салях. Миттю зриваються летуни і за декілька хвилин стоять уже готові перед командором.

Тридцять облич стає перед командором. Тридцять хлопців, що знають своє діло аж надто добре. Капітан вдоволено вдивляється в їхні очі і передає наказ генерала. Завдання мусить бути виконане за всяку ціну. Коротке обяснення командантам штафет на мапі — і за хвилину тридцять летунів біжить до своїх машин, що стоять у велетенських ганґарах.

На летовищі запалюють орієнтаційні вогні, а служба виточує велетенські машини, що в теміні виглядають на казочних птахів-грифів, на тих літаючих смоків, що їх малюють на лямпіонах, коли на вулицях японських сіл і міст цвітуть вишні, а молодь радісно вітає своє свято весни і квітів.

Летуни ще поправляють свої шкуряні куртки та шоломи, перекликаючись весело проміж собою. Вскакують до машин, що двигтять від швидких порухів пропелерів.

Посередині майдану, побіля розложеного вогню, стоїть командор Тогазі. Прислуга стоїть коло двигтячих птахів, що майже вириваються їм з рук, і дивиться пильно на свого капітана. Тогазі кидає оком на годинник: третя пятнадцять. Дає знак рукою і машини одна за одною, мов яструби, біжать швидко по майдані, а далі, підплигуючи, зриваються вгору. Кожний летун прощає свого командора долонею.

— Банзай! — кричить їм услід Тогазі.

— Банзай! — відповідають голосним криком по-через грьохіт пропелерів його хлопці.

Над майданом піднімається сизий туман мряки, що десь далеко ген на сході рожевіє, мов обличчя розіспаної ґейші. Добрий ранок до льоту.

Першими вирушили сьома й девята штафети. Легко піднявшись угору, зникли в сивій мряці, мов журавлі, що летять над морями.

До Тогазі підходить молодий поручник, Татіяка, і виструнчившись звітує, що дальші штафети готові до льоту.

— Поручнику — говорить спокійно командор, дивлячись кудись ген поза ганґари — ви перебираєте від мене аж до мого повороту команду третьої бази!

Трохи здивовано дивиться молодий поручник на свойого шефа, та, зустрівшись із його холодними очима, тільки повторює:

— Наказ, — капітане!

— За пів години випустите бомбові штафети до старту. Третя сорок пять їх маршрута. Залишити машину Кіома! — і обернувшись без слова відходить у барак.

Тут жде його вже післанець генерала. Передає без слова звиток паперів та мап і, стукнувши в закаблуки, зникає з канцелярії. Тільки гуркіт мотору авта вказує, що він уже відїхав.

Тогазі кидається до присланих документів. Відчитує уважно письменний наказ генерала до поручника японської повітряної фльоти, Кіомо Тсеніян. Розкидає на столі прислану мапу і довго студіює її, закреслюючи червоним олівцем лінію ворожого фронту.

Ціллю цього льоту є місто Тей-лю-ан, а радше йото велетенські муніційні заведення. Їх треба „пустити”, — значить, залишити південний китайський фронт без муніції.

— …завдання це покладає на Вас, поручнику, сам Найясніший Син Сонця, наш Мікадо — пише старий генерал, і перед очі Тогазі стає ранений Кіомо. Застановлюється ще довгу хвилину, а далі сідає за стіл і пише листа. Коротко і ясно подає свої думки. Кличе до себе дижурного і каже приготовити машину S 317.

Підстаршина підтюпцем вибігає з бараку. Минає ще декілька хвилин, і до вух Тогазі доходить грьохіт моторів. Це відлітають його хлопці. Грьохіт заглушує все. Так гудуть тяжкі бомбовози. Вбирає поспішно шкуряну куртку, надіває шолом та, причіпляючи пістолю, вибігає з мапами в руках.

На майдані рідшає мряка. Не горять уже довгі стрічки орієнтаційних вогнів, а прислуга, вештаючись по всьому майдані, розповідає собі голосно про сьогоднішні льоти.

В самому куті майдану, в рожевій заграві ранку стоїть Кіомова машина. Коло неї вештаються вояки, а механіки провірюють справність керм та моторів. До них підходить Тогазі.

— Шість найважчих ладунків! — наказує коротко. Ніхто з прислуги не дивується цьому, хоч S 317 не є бомбовиком найважчого типу. Японець не може дивуватися, японець, може тільки, всміхаючись, виконувати. З усміхом привозять вояки шість найважчих, великокаліберних бомб і впускають їх у комори кадовба машини.

А коли вже все провірене, командор наказує прикликати десятника Гечія. Підбігає молодий десятник і всміхаючись зголошується до командора.

— Їдемо! Вдягайся! — паде коротко, і десятник наоспіх вдягає плащ та шолом. Ще побіжний погляд по приладах і скорострілах, і машина вже двигтить від руху. Сідають обидва. Перехиляючись через борт, кричить Тогазі крізь гук пропелерів поручникові Татіяка:

— Як не вернусь до полудня, передайте лист, що в мене на столі, мому братові, Кіомо!

Машина підплигує і біжить по майдані, а далі піднімається вгору.

— Банзай! — кричить командор і махає рукою.

— Банзай! — відгукують йому услід його хлопці.

Машина йде рівно все вгору та вгору в південному напрямі. Сонце велетенське, червоне встає ген із-за морів і, наче пливак, що виходить з води, розігріте окутується в мряку. Мотори працюють справно. Високомір вказує тисячасімсот. Легкий вітрець вдаряє з заходу і пересуває непомітно мряки до Океану.

Командор дивиться крізь скло своєї кабіни вділ. Під ним пересуваються швидко-швиденько, мов у калейдоскопі, різнобарвні поля, що похожі на довгі стяжки японських дівчат, коли йдуть походи молоді вулицями Токіо на Святі Весни. Десь вицвітають, мов китиці дивних пер, дими. Це фронт.

Натискає прямовисні керми, і машина струнчиться та летить угору. Не хоче, щоб його доглянули на фронті. Перед ним куди важніше завдання.

Вдається йому непомітно пройти понад ворожі лінії на висоті трьох тисяч. Шруби вперто вгризаються у синє повітря просторів, і машина пливе швидко на південь.

Що хвилини вдивляється в мапу і крізь далековид розпізнає околицю.

— О тут зазначене на мапі містечко Тієнтсін, а далі вже зарисовується невиразно Жовта Ріка, що ледве лисніючою ниткою крутиться по рівнині.

— Вже майже в місці… — шепоче сам собі і пускає машину вділ. Повертається до десятника Гечія і всміхаючись показує, що вони вже на місці. Десятник киває зрозуміло головою. Повітря свистить від шаленого гону, вдаряє гострим бичем в їхні обличчя. Куди краще можна вже розпізнавати великі рижові поля, що лисніють від жовтобрудної води, а далі, де наближаються високі димарі фабрик Тейлюану. Мотори гримлять. Місто росте із кожним оборотом пропелерів. Машина підскакує угору і за мить пливе, мов срібна, хижа птаха над дахами міста.

— Муніційні заведення там! — кричить у телефонну трубку десятникові, показуючи головою височенні димарі великих фабричних блоків на заході міста. Та враз із цим долітає здолу до них обох зойк фабричних сирен. Машину помічено. Алярм. Тогазі бачить, як під ним вулицями тікають, мов комашня, люди. А враз із цим добачує, як удолі щось блискає. Коло нього зі свистом пролітають шрапнелі і, розриваючись, вицвітають, як прекрасні біленькі грозна.

— Стріляють! — кричить крізь трубку ззаду десятник. Тогазі киває головою. Починає опановано маневрувати машиною. Його ціль не ті маленькі вогники, що липають там удолі, мов вовк очима, які може він кожної хвилини заспокоїти своїм „дарунком”, — а ці димарі і блоки заведень — це його пристань маршрути. Направляє керму і, піднімаючись стрілою угору, заквітчаний у прекрасні розети й айстри шрапнелів, проходить понад заведення. Назустріч йому вилітає цілий ряд стальових ос, що їх тисячами висилають ці вдолі. Це оборона заведень скорострілами вітає сталевого дракона. У відповідь Тогазі наказує десятникові промовити з їхніх скорострілів. Гечія посилає цілі стрічки своїх ос. Скоростріли Гечія пулькотять, мов маленькі качечки, задоволено й певно.

— От, чорти! — розлючено кричить до Гечія — тільки перешкаджають всадовитися!

Бачить, як його оси примушують замовчати кілька гнізд ворожої оборони і, вдоволено посміхаючись до десятника, перепливає машиною над середину блоків.

Кричить до Гечія щось дуже швидко; цей покивує спокійно головою. Значить, все добре. Тогазі пускає лискавкою машину вділ. Машина виє, реве. Дахи заведень ростуть із кожною хвилиною.

— Вже! — наказує голосно Гечії. Цей задоволено натискає мінний апарат. З-під кадовба виплигують подовгасті жала. Зі свистом летять просто в найвищий блок заведень. А машина, виструнчившись, гонить угору.

Пекельний струс повітря, і вся середня частина заведень вилітає у воздух. А далі чорний дим оповиває все. І ще раз, ще раз шугає шулікою машина вділ, і за кожним разом після „дарунків”, з пекельним ревом летить у повітря мур, а потім тільки вогонь лиже руїну. Тогазі бачить, як люди, вирвавшись із цього пекла, тікають поклавши руки на голови. Хочеться йому сміятися з їхньої наївности. Десятник Гечія гуготить задоволено в трубку і покладається зо сміху.

— Як ті муравлі, що то хочуть своїми лапками спинити напір дощової потопи! — кричить до Тогазі, показуючи головою утікачів.

Завдання сповнено. Немає вже Тейлюанських заведень. Тогазі задоволено завертає машину вгору, на північ. Та враз із цим перед ним виростають три ворожі, легкі, бойові машини. Злітають на нього яструбами, спихаючи його силоміць уділ, під них.

Клекочуть скоростріли. Машини зявляються то зліва, то над ним. Тогазі спокійно маневрує машиною, напираючи на них з усіх сторін. Гечія увихається коло скорострілів, що цілими сотками куль вітають ворогів. Бачить, як від серії його скорострільних ос машина молодого китайця плигає, а далі провалюється вділ. Вертиться швидким коркотягом і виглядає, мов листок, коли його зірве вихор і крутячи понесе ген далеко. Та два другі противники не кидають наступу. І ще одного вдається йому післати на землю, та третій, використовує момент, коли Тогазі повертає свою важку машину проти нього, налітає із ліва та впаковує йому цілі серії куль.

Командор хитається. Ловиться із болю за груди. А потім приходить ще ряд стрілів — і скоростріли Гечії вмовкають. Цей, розкинувши широко руки, паде на замок скоростріла. Ще стріли й стріли… і машина Тогазі, коливаючись, злітає дзьобом униз.

Перед командором виростає, мов з мряки, образ забутого дитинства, і він, не пануючи над постреленою машиною, простягає до образу долоні…

…бачить, як ідуть довгі ряди японських хлопців і дівчат вулицями Токіо з галузками розцвілих вишень, а вітер звіває цей цвіт і несе його безшумно вдаль, на вулиці… Бачить себе і своїх малих трьох братів, як гонять ці пелюстки своїми малими долонями… і крізь мряку бачить добре обличчя матері, що всміхається до нього так, як тоді, коли він вперше дефілював, як юнак перед самим Мікадом.

Витягає до матері свої долоні і кричить: — Банзай!…

—      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —      —

Третя база виконала завдання якслід. Японські відділи прорвали фронт і переможно йшли вперед.

На сірій маті лежав блідий поручник Кіомо. Дижурний підстаршина передав йому листа. Важко спираючись на лікті, піднявся до нього. Розірвав коверту. Писав Тогазі:

— „Дорогий Кіомо!

Поручене Тобі Мікадом завдання виконую я, бо Ти ще хворий. Коли не вернусь, передай генералові салют, а в нашому городці засади на мою память вишню. Там посередині, де вже цвітуть дві вишні наших братів, Сікото й Ячевана, що згинули, як пристало японцеві, в торпеді смерти.

Бувай

Тогазі. 

А з вишневих цвітів злітали пелюстки і стелилися на шляхах під ноги переможним відділам Японії…